Щедра осінь барви із світанку
По орнаменту прошиє чарівні,
Щоб вквітчати блиском вишиванку,
Що матуся вишила мені.

Буде гріти знову вона серце,
бо не просто в вишивці нитки –
в ній тепла батьківського озерце,
і молитви мамині, й думки.

Береже та вишиванка вічну
Мамину любов таку святу.
Одягну її, в волосся стрічку
І калини китяги вплету.

Босоніж пройдуся по стежині,
Що колись ховалась між пшениць
І сплету вінок з волошок синіх –
Найніжніших поля чарівниць.

Як же добре серцем відчувати
Обереги рідної землі!
Не дарма навчились вишивати
Вишиванки наші матері…

Кого у снах тепер ти зустрічаєш?

Що у своЄму погляді ховаєш?

Я оправдань вже слухати не хочу,

Мовчи…Про все сказали твої очі.

У глибину душі хотіла зазирнути,

Та слів облудливих я не бажаю чути.

МоЄму серцю не потрібна ця розмова,

Хоч назавждИ в нім залишИвся слід любові.

Хай тільки слід, не буду я благати,

І не потрібно нових зустрічей шукати.

Ми відпустили почуття у морок ночі.

Не повертай їх, дай забути твої очі…

Растревожит она твои мысли И подарит чарующий взгляд, Просто вы так во многом похожи, Хоть и жизнь у вас вся не впопад… Ты придешь, а ее уже нету, Она вспомнит, а ты вдруг забыл… Переменно бросая монету От любви свое сердце закрыл. Она снится тебе каждой ночью, Ну а ты ей мерещишься днем, Она снова подарит заочно Ощущенье, что быть вам вдвоем. Ты о ней все грустишь и скучаешь И поэтому так полюбил! Ту, которую в мыслях желаешь, Ту, с которой ты счастлив бы был!

Опасен, коварен, строптив  и вульгарен,

Обычный, спонтанный, упрямый и странный…

И добрый, и нежный, и злой, и небрежный,

Двуликий, ранимый, жестокий – все ты…

Как Бог идеален, как дьявол нахален,

Как высь необъятный, как ветер приятный…

Как нож очень острый, как мед очень сладкий,

И мой, и чужой, лишь осколок мечты…

Твоє життя -  суцільний лабіринт,

І марно з нього вихід ти шукаєш.

Натомість в глибину душі поринь,

Поглянь, в якому мОроці блукаєш.

Перед тобою в чомусь винен цілий світ,

Але отримуєш лиш те, чого чекаєш.

А всі проблеми – це твоЇх претензій слід,

Ти сам від себе в темряву тікаєш.

Навколо тебе заздрість і обман,

В кожній людині ти знаходиш щось погане.

Всі проти тебе, ворогів цілий майдан,

Із задоволенням ти закував би їх в кайдани.

А що б змінилося? Тоді б прийшли новІ,

Без них тобі би було жити не цікаво.

Та вже набридли небилиці всі твоЇ,

Бо це лиш плід твоєї хворої уяви.

Твій світ – це віддзеркалення тебе,

Своє майбутнє сам ти обираєш.

У цілім Всесвіті ти бачиш лиш себе,

І свої біди сам ти накликаєш.

Ти сліпо віриш у прикмети і у сни,

Своїх прогрішень іншим не прощаєш.

Не помічаєш сонця промінь у вікні,

І тим не менше в Бога щастя вимагаєш.

А Він тобі дарує новий день –

Черговий шанс життя своє змінити.

Повір в удачу – і вона прийдЕ!

Але невигідно тобі це розуміти.

Відверто в свою душу зазирни,

Ти сам будуєш у ній нОві лабіринти.

Та тільки за собою не тягни,

Бо я не вмію поза світом жити.

Я за тобою знову так сумую…

Перераховую у небі тьмяні зорі

Де ти живеш, Любов? Де твоє серце б’ється?

Чи є ти взагалі? Чи це тільки здається?

Ти наче осені облудливий туман,

В якому крок за кроком лиш один обман.

Що у очах твоїх, беззахисна Любове?

Чи вільний вітер, а чи вірності основа?

Твоя краса – спокуслива отрута,

У глибині якої легко потонути.

Що на устах твоїх? Солодке слово,

А в ньому присмак полинУ гіркого.

В руках у тебе квіти кольорові,

Що зранять душу як гіллЯ тернове.

Чи той щасливий, хто тебе впізнає?

Чи, може, той, хто взагалі тебе не знає?

Чи ти зціляєш, чи вбиваєш – неважливо,

Тільки забути тебе просто неможливо.

Две звезды над одною судьбою,

Две дороги в одном направлении.

Два моста над бурлящей рекою,

В одном зеркале два отражения.

В синем небе два белых голубя

Светом солнечным наслаждаются.

От огня  до яркого полымя

Сердца путь сквозь года продолжается.

Потеряв равновесие времени

У черты неизбежности выбора,

На распутье меж югом и севером

Сердце пишет себе выговор.

Боль потушит огонь страсти,

Две слезинки в глазах светятся.

Разорвётся сердце на части…

Две любви в нём,увы,не поместятся.