Ленін показав українській незалежності
- 09.12.09, 12:59
автор - Андрій Іллєнко
Представники антиукраїнської псевдоеліти разом із проституйованими "громадськими діячами" та іншими сумнівними персонажами наввипередки почали завіряти всіх у своєму послідовному антифашизмі, маскуючи під це словоблуддя свою українофобську сутність. Відтепер для них будь-яка послідовна українська позиція - фашизм. Тактика українофобів: до українців за визначенням ставитися вороже і з підозрою. Українець, який просто говорить, що він українець і при цьому в кожному реченні не виправдовується і не відмежовується від ксенофобії і провокацій - це вже майже довершений фашист. Українець, який є патріотом і відверто це декларує - це, з точки зору українофобів, стовідсотковий фашист. І вбити його - це не тільки не протизаконно і аморально, навпаки - це правильно і "по заслугах", бо "фашистів" можна вбивати просто так, лише за те, що вони "фашисти". Посилаючись при цьому на якусь блювотину на кшталт "духу Нюрнбергського процесу". Українофоби всіх мастей вигадали виправдання для своїх безчинств проти нас, яке називається "антифашизм". Повноцінний, здоровий і патріотичний українець у своїй національній державі - це фашизм. Затурканий, отруєний антинаціональною пропагандою і наркотиками, бидлуватий малорос у жалюгідній комуно-ліберальній республіці - це антифашизм. Українець, який захищає свою особисту і національну честь - це фашист. Той, хто саджає українських патріотів за грати і вбиває їх - антифашист. Той, хто осмілиться виступити проти тотальної антиукраїнської істерії та вкаже на неукраїнську сутність пануючої псевдоеліти - фашист. Той, хто грабує Україну і вважає українців за мовчазних рабів, які мусять на нього пахати - антифашист. І так далі. "Антифашизмом" українофоби готові виправдовувати свої найтяжчі та найогидніші злочини, доповнюючи історичну галерею таких визначних антифашистів, як Каганович, Ленін, Троцький-Бронштейн, Сталін, Постишев, Єжов, Муравйов та багато інших. Наша відповідь українофобам адекватна: кожен, хто усно або у друці заявляє, що він є "антифашистом" - автоматично солідаризується із тими, хто під цим жупелом нищив і продовжує нищити українську націю. Антифашист означає українофоб, і крапка. І нехай над цим особливо замислиться українофільсвуюча лібералізована публіка, яка полюбляє виступати проти "фашизму", при цьому декларуючи свою ніби-то "проукраїнську" позицію. Коли розпочався відвертий антиукраїнський наступ під маркою "антифашизму", далі намагатися всидіти на двох стільцях неможливо. В Україні сьогодні є два табори - українці, яких антиукраїнська наволоч записала у "фашисти", і ця сама наволоч, яка оголосила себе "антифашистами". Отже, українці мають викрити цю огидну маніпуляцію українофобів і повністю нівелювати "антифашистський аргумент", прирівнявши кожного "антифашиста" до ворога України. І нехай тоді виправдовуються вони.
Уривок зі статті Андрія Іллєнко "Кінець ретронаціоналізму та перспективи Нового Націоналізму"
"Ретроспективність – означає повну зверненість у минуле. Минуле є не просто вектором сучасного українського націоналізму, воно є, за великим рахунком, єдиним полем його реальної зацікавленості. Це виявляється, приміром, у тому, що акції українських націоналістів майже завжди проводяться з приводу історичних дат, а реальна діяльність багатьох націоналістичних організацій часто обмежується історичними дослідженнями. Часто намагання актуалізувати в свідомості ретронаціоналістів проблеми сучасності викликають навіть роздратованість, адже відривають від цікавої справи копирсання в історичному минулому. Не треба плутати це з традиціоналізмом, який є однією з основ правої ідеології. Традиціоналізм передбачає пошанування та тяглість Традиції і творення нових форм життя, які були б продовженням Традиції за своїм духом, а не буквою.
Ретронаціоналізм же абсолютизує букву, в той самий час за жонглюванням цитатами з канонізованих текстів, фетишизацією символіки та поклонінням сакралізованим особам втрачається справжній дух націоналізму, внутрішня суть замінюється абсолютизацією зовнішніх атрибутів. Причому дуже важливо зауважити: майже завжди український націоналізм минулого трактується вкрай тенденційно, деякі сучасні „націоналісти” з усіх сил хочуть, приміром, подати Сціборського чи Донцова ледь не демократами і борцями за „загальнолюдські цінності”.
Мова ні в якому разі не йде про те, що треба відкинути минуле. Навпаки! Згадаймо українських націоналістів 20-50-х рр. ХХ ст., від яких сучасні націоналісти перейняли абсолютно всю формальну оболонку (назви, символіку, пісні та ін.), тільки не ідеологічну суть. Чи відкидали УВО або ОУН історичне минуле? Ні! Але при цьому вони не стали один в один мавпувати своїх попередників, вони змогли на основі історичної традиції витворити щось абсолютно нове. Вони перейняли головне – дух предків і тяглість Традиції, але на основі цього витворили нову ідеологію, методи, організацію та ін. А ми ж все ще живемо на спадщину, залишену нам попередниками з ОУН, не бажаючи творити своє власне багатство, яке ми передаватимемо вже своїм наступникам.
Вторинність – означає несамодостатність, внутрішню залежність і спрямованість на який-небудь зовнішній об’єкт. Тобто, позиція сучасних українських націоналістів дуже часто (якщо не завжди) формувалася не за якоюсь власною внутрішньою логікою, а лише на основі простого антагонізму по відношенню до зовнішнього об’єкту. Якщо Росія проти НАТО – то ми маємо бути обома руками за! Якщо в СРСР була планово-адміністративна економіка, то у нас має бути абсолютно вільний ринок і то якнайскоріше! Справа тут навіть не так у суті самих питань, як у самій їх постановці та способі мислення, який не є самодостатнім і будується за принципом відруховості – аби як, але не так!
Травматичний досвід співжиття з Росією викликав появу комплексу, який знаходить своє вираження саме у такій вторинності дій і бажанні втечі куди завгодно, аби тільки подалі від демонічного архетипу Москви як уособлення „метафізичного зла” – центрального елементу ретронаціоналізму. Така залізна прив’язаність призводить до того, що український націоналізм фактично стає дзеркальним відображення націоналізму російського, з точністю до навпаки копіюючи всі його рухи. Без знищення цієї прив’язки ми приречені вічно танцювати цей божевільний танок і годі навіть мріяти про якусь самодостатність.
Ліберальність – означає зануреність українського правого руху у ліберальний дискурс і цілковиту маргінальність в його рамках. Український ретронаціоналізм виявився неспроможним витворити за роки незалежності свій власний і самодостатній суспільно-політичний дискурс, ставши, за великим рахунком, лібералізмом з сильно вираженими українськими етнокультурними та лінгвістичними акцентами. Ліберальність є чи не найнебезпечнішою хворобою українського націоналізму, що перетворює його на малоцікаву і аморфну „націонал-демократію”, виражену в лібералізованих етнографічних гуртках.
В цьому контексті вкрай важливо зазначити, що саме слово „лібералізм” націоналістами загалом помірковано критикується, але при цьому йому надається неадекватний зміст. Під „ліберальністю” в таких випадках розуміється пасивність, нерішучість, зрадливість, непослідовність, тобто коли націоналістичний публіцист критикує лібералів, то він критикує їх нерішучість у досягненні цілей, але аж ніяк не самі цілі. З цього випливає, що націоналіст і ліберал (з точки зору деяких „націоналістів) мають по суті спільні цілі, тільки націоналіст є більш рішучим і послідовним у їх досягненні. Тобто виходить приблизно так: ліберали обіцяють вступити в НАТО і ЄС, але ніяк не можуть, бо вони нерішучі, прийдуть націоналісти і рішучим чином це зроблять, ліберали хочуть створити абсолютно вільний ринок, але не можуть, прийдуть націоналісти – зроблять, і от тоді буде Українська держава! І цей дегенеративний абсурд є загальним місцем в „націоналістичній” публіцистиці!
Як це не прикро, але самі „націоналісти” позиціонують себе як „рішучих лібералів” і „правильних, послідовних помаранчевих”, тобто критикують помаранчевих не за їх основоположні принципи, а лише за нерішучість у досягненні цілей, „які є для всіх спільними”! Таке „позиціонування”, крім завчасної згоди на маргіналізацію, ще й грає на руку різного роду комуністам і прогресивним соціалістам, які в своїй пропаганді малюють українських націоналістів як найзапекліших борців за вступ до НАТО і „західний спосіб життя”, такий собі „передовий загін лібералізму і американізму в Україні”.
Пасивність – виявляється в усьому, починаючи від ідеологічних установок і закінчуючи конкретними методами боротьби. Дотепи про „революційних продавців книжок” (вигадані і поширювані, до речі, самими українськими націоналістами) вже стали хрестоматійними. Але вся іронія в тому, що в тих книжках якраз пишеться про активні методи боротьби, агресивність і чин заради чину.
Ілюзорність – означає безоглядну та наївну віру в те, що як тільки вдасться донести до „широких зденаціоналізованих мас” якесь майже сакральне знання (яке знову ж таки, майже завжди стосується інтерпретації історичних подій минулого), то це автоматично призведе до їх (мас) прозріння та навернення до українського націоналізму. А ситуація, коли це “сакральне” знання не призводить до очікуваного ефекту, викликає в українського націоналіста болюче нерозуміння і розгубленість.
Культурництво – зведення усього спектру проблем, які потребують вирішення в українському соціумі, до так званих „гуманітарних” питань, і розуміння національної культури як примітивної шароварщини та колхозної творчої самодіяльності."
Всеукраїнська молодіжна громадська організація «Націнальний Альянс», як нова націоналістична сила в молодіжному русі України, постала 29 січня 2005 року. День з’їзду, який відбувся 29 січняв Києві, принйято важати днем заснування „Національного Альянсу”, який об’єднав у своїх лавах молодих українських націоналістів, зокрема, і активістів «Помаранчевої революці» в різних регіонах. Організацію очолив Ігор Гузь, на той час депутат Волинської обласної ради та відомий діяч молодіжного націоналістичного руху в Україні.
„Національний Альянс” є громадсько-політичною організацією, ідеологічні засади якої побудовані на засадах націоналізму та християнства. Мета організації – сприяння побудові української національної держави шляхом виховання нового прошарку української еліти, готової очолити історичний поступ українського народу.
Для досягнення цієї мети „Національний Альянс” використовує чітку систему патроітичного виховання, яка полягає у всебічному (ідеологічно-інтелектуальному, фізичному тощо) вишколі членства та активній роботі з навчальними закладами різних рівнів. Чи не основним базовим принципом виховання нової еліти є плекання в людей лідерських якостей та їх організаційних ініціатив.
Дана система вишколу є досить чіткою та ефективною. В її програму входять регулярні збори осередків, внутрішньо-організаційні заходи (збірки віддлів, націоналістичні університети, дискусійні клуби, катехізації, співочі збірки, професійні вишколи, а також – одноденні вишколи на природі, участь в громадських акціях, тематичних семінарах для членів громадських організацій тощо). Протягом року „Національний Альянс” проводить чотири великі всеукраїнські таборування та близько десяти малих, регіонального масштабу. Активно практикується проведення теренових ігор. На таборуваннях їх учасники проходять як фізичний так і інтелектуальний вишкіл.
„Національний Альянс” є однією з найчисельніших українських націоналістичних організацій. Кількість зареєстрованих членів та прихильників в загальноукраїнських масштабах становить близько тисячі молодих людей, серед яких є і школярі і дупутати рад різних рівнів. На сьогодні „Національний Альянс” діє в 15 областях України, серед яких найактивнішими є осередки на Волині, Житомирщині, Івано-Франківщині, Черкащині, Кіровограді, Львові, Кривому Розі та Києві. Активно проводиться подальша робота по створенню нових організаційних осередків по інших регіонах.
„Національний Альянс” активно працює з органами державної влади на місцях та місцевим самоврядуванням, регулярно подаючи та виграючи проекти для втілення своїх чисельних заходів. Налагоджена активна співпраця з іншими молодіжними органіаціями та різними установами. Проводиться аткивна співпраця з традиційними українськими церквами, представники яких часто беруть участь у заходах „Національного Альянсу”.
Серед найпомітніших здобутків „Національного Альянсу” за 2007 рік - масове проведення одномоментних акцій, зокрема - „Вибори на майдані” та „Похорони комунізму”, в яких взяло більшість регіональних предствництв організації. Успішно проведені і табори, в яких взяло участь понад півтисячі української молоді. Міжнародна акція „Пам’ять без кордонів”, яка є однією з візитних карток „Національного Альянсу”, що полягає у відновленні занедбаних українських кладовищ на етнічних українських землях в Польщі, викликала неабиякий резонанс в суспільстві. Відкриття в місті Луцьку Центру модерної українсткої культури „Форпост” та проведення в його рамках Всеукраїнського фестивалю альтернативної музики „Бандерштат-2007”, стало досягненням не лише „Національного Альянсу”, але й всього націоналістичного руху.
Активно діє всеукраїнський Провід організації, а для ефективної координації роботи регулярно проводяться всеукраїнські ради організації.
"Національний Альянс" має свій сайт.