Індіанець у великому місті - 4 (Лідо-ді-Остія)
- 03.12.20, 18:51
Скільки того міста...
ЛІДО-ДІ-ОСТІЯ
Новий день будив мене світлом скрізь повіки, звуками за вікном, і я прокинувся. Мій погляд сковзнув по рівній білій стелі кімнати хостелу, перейшов на стіну та зачепився за якусь картину. З вечора вона сприймалася як абстракціонізм, винні пари розширюють свідомість, а з ранку – як каляки-маляки. Час вставати.
Litus Roma Hostel розташований в історичній будівлі. Напевно, це найбільший за площею будинок у місті. Новачку можна і заблукати у його довжелезних та широких коридорах. Зовні будівля з трохи облупленими стінами, а всередині все пристойно. Нас поселили на другому поверсі в сімейному номері на чотири місця: виходить по два ліжка кожному, але зайві ми вирішили в суборенду не здавати. Нова постільна білизна, великі білосніжні рушники, своя ванна кімната, в комплекті шампуні, а в їдальні сніданки. Це все було неочікувано від формату хостела.
Я підійшов до вікна, відкрив його величезні стулки, які доходили до підлоги та оперся на бильця у віконному прорізі – майже балкон. Переді мною у ранковому світлі розкинулася синя широчінь моря. Десь на обрії біліли цяточки яхт, а на пляжі вже перші відвідувачі приймали сонячні ванни. Між пляжем та будівлею хостела вулиця вже давно у своєму звичному ритмі. Вир звуків життя через відкрите вікно розбудив і Настю. Невдовзі ми пішли збадьоритись до моря. Пляж через дорогу – то і не має потреби одягати верхній одяг, а з собою тільки рушники. Після моря не потрібний пляжний душ його заміняє більш комфортний в номері.
Ранкове море мені сподобалося більше, ніж вчорашнє вечірнє. Через більшу висоту сонця вода здавалася більш прозорою, а світ веселішим. Ми поплили до залишку старого рибацького пірса, дерев’яна платформа якого розміщувалась на купі каміння. Вона і вціліла в штормах завдяки йому. Уподобали собі це місце краби, там їх досить багато, а на платформі хтось поставив статую жінки – Рибацьку Венеру. Ми видерлися на платформу та завітали до богині в гості. Накупавшись вдосталь, пішли на сніданок.
Їдальня хостелу працювала в режимі шведського столу: береш, що хочеш, робиш собі якийсь гарячий напій та бутерброди. На тацях розкладені гори тонко нарізаної шинки, сиру, порційного масла, джему, печива, кексів і всяких таких інших смаколиків. Звичайно, зробити бутерброд з напівпрозорої тонюсінької скибочки шинки можна, але я ж українець, і робити таке – то є гріх. Довелося ліпити його з трьох скибочок, наклеювати їх до хліба маслом та сиром. Винахідників слайсерів, мабуть, чекають у пеклі. Явно, що це не український винахід, бо не сумісний з нашим національним менталітетом. Приготувавши пару бутерів та кексів, я пішов закалапуцяти собі чаю. Знову якась «залізяка» з написами на незрозумілій мові та купою кнопок. Прямо як в пісні: «Нажмі на кнопку – палучішь в рєзультат і твая мєчта асущєствіца». Мій внутрішній індіанець підгледів на яку натискала дівчина попереду мене. Я взяв найбільшу скляну прозору чашку десь мілілітрів на триста, і палець потягнувся до чарівної кнопочки… Щось булькнуло, але дива не сталося – на дні чашки хлюпалося грам п’ятдесят кави. Ну, раз сьорбнув і осушив її – внутрішній індіанець знітився і заховався. Мені довелося взяти справу в свої руки, я глянув на автомат та знайшов зрозумілий і потрібний напис «хот вотер» – все ж таки не зовсім йолоп. Натиснув кнопку – налилося півчашки; ще раз натиснув – ну от і якраз…
Після сніданку у нас була запланована авантюрно-пізнавальна програма – не валятись же нам весь день, як моржам, на пляжі – не цікаво. Ми пішли оглянути археологічний комплекс «Остія Антика». До нього іти було недалеко – десь до трьох кілометрів, два перших – це екскурсія містом Лідо-ді-Остія. Цікаво, що воно за своїми розмірами таке ж, як і Радомишль, але з населенням більшим у п’ять з половиною разів.
В Лідо, на такому невеличкому клаптику, проживає вісімдесят п'ять тисяч осіб. Це пояснюється тим, що квартали міста забудовані тільки багатоквартирними, у більшості своїй п’ятиповерховими будинками. Національні традиції проявлені у плануванні квартир створюють незвичну для нашого ока архітектуру. Будинки різноманітні та невеликі у декілька квартир на поверсі з відкритими великими балконами, часто прикрашеними різними декоративними рослинами та квітами. Наші українські будинки, особливо радянського спадку, сірі, однотипні, довгі бараки з маленькими квартирами. Ця вбогість створила народну традицію поліпшувати житлові умови за допомогою маленького балкона, який почали закривати та склити з усіх сторін перетворюючи його на додаткову житлову площу або на комірку. В Лідо балкон – це не закуток у квартирі, а маленький озеленений особистий дворик. Можливо тому, що квартали міста забудовані щільно, а між будинками немає дворів – тільки проїзди. Цікаво, де ж тоді діти граються.
За відсутності цих же дворів сміттєві баки розташовані на вулицях, але вони не мозолять очі, бо закриті, а навколо них чисто.
В Лідо багато автомобілів: удень це не дуже впадає в очі, але стає помітним ближче до ночі. Вчора, коли пізно ввечері прогулювались містом, то помітили незвичну для нас картину: хоча на вулицях мало зустрічалося людей та рідко проїздили автомобілі, але вони були не пусті, а перетворились на величезну автостоянку. На кожній з них, в залежності від ширини, у два або чотири ряди стояли притиснуті до тротуарів автомобілі. Цікаво, що виїхати з колони, затиснутої між вузьким тротуаром і зовнішньою колоною, неможливо. Так ночують тисячі авто по всьому місті, а багато і днюють. Напевно, елементом крутизни у Лідо-ді-Остія є не марка авто, а наявність гаража, особливо поблизу будинку. Хоча хтозна: можливо для менталу мешканців міста мати гараж – недоцільність та дивакуватість.
Десь за хвилин двадцять ми пройшли кварталами Лідо та вийшли на його околицю. Міські види змінилися лісом з високих італійських сосен з парасолеподібними темно-зеленими густими кронами. До руїн древньої Остії залишалося вже небагато шляху.
Наш авантюрний план полягав у тому, щоб проникнути на територію археологічного комплексу без квитків, зекономивши на них двадцять чотири євро. Руїни Остії знаходились від нашого хостелу у трьох кілометрах, а вхід через касу на півтора кілометра далі – і навіщо туди пертися. У мене була версія, що така велика площа навряд чи обнесена парканом. Кому ці руїни потрібні, це ж не меблева фабрика і не крохмальний завод у Радомишлі, які жителі міста в тяжкі дев’яності розібрали під нуль заради безкоштовної цегли. Місцевим жителям-італійцям руїни Остії не потрібні, а туристи повз каси не підуть: вони під’їжджають до станції електричкою, яка майже при вході в археологічний комплекс. Та й для європейців правила, інструкції – то всьо: постав їм ворота в чистому полі без паркана, то вони будуть ходити тільки через них.
Крім нас, нікого з пішоходів на дорозі не було. Асфальт був злегка притрушений хвоєю сосен… дивно, що місто закінчилось, а тротуар – ні. У нас в Радомишлі він закінчується у центрі відразу за церквою.
Прогулюючись, ми майже дійшли до археологічного комплексу, і тут подорож почала набирати ознаки квесту. Наш шлях перетинали з’їзди з автостради з інтенсивним рухом. Довгенько нам довелося вичікувати розриву потоку авто, щоб перебігти дорогу спочатку на одному з’їзді, потім – на іншому. Нарешті, ми перетнули цю швидку авторічку і опинилися біля огорожі, зробленої з товстих та загострених зверху сталевих прутів висотою у два з половиною метри. Такий паркан без спецзасобів, голіруч, може здолати хіба що ніндзя. Це вже була територія археологічного комплексу, не досліджена його ділянка, а потрібна нам брала початок всього за сто п’ятдесят метрів. До неї через зарості було складно дібратись: потім треба було б перетнути ще один широкий шляхопровід з інтенсивним рухом, а в результаті впертися у такий же паркан. Мій план зазнав фіаско – реальність виявилася більш прагматичною і не протоптаною. Тож ми вирішили не випробовувати долю, а відвідати археологічний комплекс легально через касу, у напрямку якої і вирушили. Наша авантюра привела нас у світ, де поняття пішохода не існує: ніяких тобі переходів, натоптаних стежок чи узбіч. Односмугова дорога, протилежні напрямки якої розділені кущами та деревами, і ми йшли її краєм назустріч транспорту. Звичного узбіччя просто не було: за асфальтовим покриттям відразу непрохідні зарості та кущі, які часто нависали над ним. Коли авто з’являлося на шаленій швидкості, то доводилося час від часу пірнати між кущами. Ми були для водіїв на цій дорозі неочікуваними оленями, які невідомо звідки тут опинилися. За хвилин п’ятнадцять, нарешті, змогли полегшено зітхнути, ступивши на тротуар житлового кварталу.
Археологічний комплекс «Остія Антика» – квитки придбані, турнікет пройдено. Перед нами головна вулиця древнього міста. Перше враження: «Ну й бруківочка, тут напевно циклопи жили! Вперше бачу, щоб такими здоровенними каменюками вулиці вимощували».
Місто Остія засноване у гирлі Тибру двадцять сім віків тому. Воно було морським портом Риму. В дев’ятому столітті місто збезлюдніло і від частих повеней на тисячоліття було поховане під тонами мулу та піску. Це, у свою чергу, зробило його унікальним тому, що воно повністю належить античній цивілізації без нашарувань новіших епох. У минулому столітті дві третини міста розкопали – це територія у ширину до півкілометра, а у довжину півтора. В Остії у найбільший період процвітання кількість населення становило більш як п'ятдесят тисяч осіб. У місті збереглися фрагменти житлових кварталів, храмів, римського театру, форуму, складів, таверн, терм (громадських лазень).
Ми ступали бруківкою Декуманус Максимус відшліфованою за багато віків мільйонами ніг. Вздовж вулиці залишки будівель з червоної цегли своїми обрисами позначали квартали античного міста. Воно було щільно забудоване будинками до п’яти поверхів, а вулиці в ширину, крім головної дев’ятиметрової, були не більші п’яти метрів. Я уявив собі, що якби зробити накриття цим вузьким вулицям, то вони перетворилися б на коридори, а Остія – на один величезний будинок-мурашник.
Роздивляючись місто, непомітно дібрались до його найбільшої споруди – амфітеатру, півколо якого вміщувало до чотирьох тисяч глядачів. Настя піднялась на його трибуни, а я побув оратором на сцені, жестикулюючи перед її фотокамерою. Потім піднявся на найвищий ряд. Далекувато до сцени, без мікрофонів та підсилювачів акторам для діалогів потрібно було мати міцне горло. Добре, що в ті часи попкорну не було, а то любителі драматургії зачавкали б репліки, а від цього і до справжнього поножів'я недалеко.
Проти театру, в затінку парасолеподібних сосен, знаходився Храм Церери – богині врожаю і родючості. Саме те місце, щоб на якийсь час заховатись від спекотного сонця. Щоправда, самої будівлі не було – тільки платформа зі східцями та двійка відреставрованих мармурових колон.
Чудово збереглися високі стіни Капітолію – головної релігійної споруди Остії. Храм збудований на великій цегляній платформі. І, щоб дібратися до нього, потрібно піднятися сходинками на п’ятиметрову висоту. Ідея задуму зрозуміла: боги живуть на небесах, або як мінімум на горі Олімп, тому звичайний смертний повинен з кожною сходинкою, з кожним ударом серця відчувати різницю між сіньми своєї хати і офісом божим.
У ті давні часи у місті діяло вісімнадцять язичеських культових споруд, синагога та християнська базиліка. Якщо звернути увагу на кількісну належність храмів за віросповіданням, то можна помітити цікаву деталь: хоча християнство в триста двадцять четвертому році було оголошено державною релігією Римської імперії, але воно не стало наймасовішою і через п’ятсот років після цього. Християнство набрало сили лише тоді, коли запалали вогнища інквізиції, почалися гоніння на відьом та хрестові походи. Така природа людей з усього робити зброю: чи то з наукових відкриттів, чи то з релігійних концепцій. Зброя – то сила, а сила – то влада.
В археологічному комплексі було проведено біля п’яти годин, хоча можна було ще ходити та й ходити, дивитись та й дивитись, але вже ноги підкошувались, очі все частіше і частіше вишукували затінку серед руїн, щоб трохи посидіти та відпочити. Було прийнято рішення, і ми попленталися до виходу.
Незабаром наші ноги причовгали до невеличкого замку Папи Юлія II. Обігнувши його, ми опинилися на невеличкій площі, на якій поряд із замковими ворітьми знаходився собор Санта Лауреа та декілька старовинних будиночків критих черепицею, біля яких на бруківці перед вхідними дверима у великих горщиках росло багато різноманітних рослин. Доповнювали цю мальовничу картину двоє кошаків, які розтягнулись на нагрітому спекотним днем камінні.
Наш шлях лежав далі, ми прямували до піцерії відміченої на мапі навігатора – час підкріпитись. Житлові квартали цього передмістя Рима – це невеличкі одноквартирні або у декілька квартир будиночки. Вони мають два-три поверхи та обов’язкові атрибути: балкони та тераси. Будиночки огороджені невеликими естетичними парканами, у дворах – дерева та квіти.
Ось і потрібна нам піцерія. Це триповерховий будинок на одну сім’ю. Він зовсім не великий: на третьому – взагалі не більше двох спалень, другий – з балконом та терасою, на першому – частина будинку під торговою точкою. На дверях напис італійською: «Пшениця та хміль». Назва незвична для нас, хоча ці слова для українців прописані на генетичному рівні.
У невеличкому приміщенні за прилавком – молода симпатична італійка в спробі щось втокмачити двом англомовним жінкам. Вони ізощряюца в розпальцовках, дублюючи англійську – напевно, сурдоперекладачі. Поки жінки шукають підмет та присудок, ми ледь стримуємо слину: великими голодними очима розглядаємо у вітрині здоровенні шматки піци, досліджуючи вміст їх видового різноманіття. На стіні дошка з написаним крейдою прейскурантом. Напевно, для оперативного показу цінової динаміки: від свіжої гарячої піци до холодної вже з грибами. Я перемикаюсь на вивчення змісту холодильника з пивом.
Нарешті, жінки порозумілися. Настя звернулася до покупців та дізналась, що ціна піци вказується за одну лопатку. Саме це вони й з’ясовували, а то не можна було второпати за написами на дошці. Тож нам швиденько наміряли два види італійського національного пирога, і ми вмостилися обідати на літньому майданчику.
Ідилія: чудова погода, свіже повітря, затишна місцина, центр Всесвіту сповз до нашого столу з дерев’яними лавками, все закрутилось навколо нього – ми наминали піцу та запивали її «Пероні».
Коли містерія обіду закінчилась, пішов у зал попрощатись із хазяйкою. Пиво зробило прорив у моїх лінгвістичних здібностях, і я заговорив відразу трьома мовами:
– Піца із ділішес… біер із ґуд… ґрація, дякую… аріведерчі!
– Чао! – відповіла усміхаючись молода симпатична італійка.
Автобусна зупинка за півкілометра від піцерії. Наші голови задерті на стовпа: вивчаємо розклад автобусів. А в ньому чорт роги зламає: різноколірні колонки, букви, цифри, букви з цифрами, індекси, правила, винятки… орієнтуємось на час та знайоме словосполучення «Лідо-ді-Остія». З квитками не зрозуміло: навколо стовпа із розкладом ніяких «розумних залізяк» не виявлено. Будемо діяти за схемою «Україна»: гроші – водію. Чекаємо хвилин двадцять, людей на зупинці немає, надіємось...
Автобус гальмує біля стовпа, в салоні тільки бабця про щось базікає до водія. Ми заходимо, вітаємось:
– Бонджорно!
– Бонджорно! – відповідають нам.
Я тичу водію монету у два євро.
– Но, но, но! – замахав руками він.
Наполягаю.
Бабця підключається:
– Но, но, но!
Настя:
– Зер ар ноу тікетс…
Водій вказує пальцем на зелений підсвічений хрест аптеки, мовляв там продаються квитки – схема «Україна» не працює. Я знизую плечима, бабця люб’язно усміхається і щось лепече водію. Напевно, на кшталт: «Це тупі іноземці, що з них візьмеш, поїхали».
Двері зачиняються, автобус рушає.
Проїжджаємо біля древньої Остії, бабця повертається до мене, вказує рукою на руїни і щось говорить. Я в лінгвістичному прориві:
– Остія Антіка ґуд… ми… вже… сьо-год-ні… бу-ли… там! – відповідаю їй голосно, виразно і майже по складах.
Вона усміхається до мене, а в очах – нерозуміння.
Згодом усвідомив, що відповів у манері як до людей, які не дочувають – це стереотипна реакція. Вона спрацювала як заміщення за відсутності досвіду у спілкуванні з іноземцями.
Автобус в’їжджає в Лідо-ді-Остія, сонце віддзеркалюється жовто-червоними спалахами на шибках верхніх поверхів будинків, сповіщаючи про закінчення дня. «Ґрація!» – говоримо водію і виходимо на зупинці поблизу хостела.