хочу сюди!
 

Леся

39 років, стрілець, познайомиться з хлопцем у віці 35-40 років

РОВЕР

  • 26.05.23, 20:07

 

Мрії народжуються у дитинстві, зростають разом за нами,

якщо захоплюють і справжні, то збуваються.

 

 

Десь у віці шести років мама з дідом купили мені дитячий двоколісний велосипед. Підозрюю, що це була ідея діда, бо він сам мав справжнього залізного коня, на якому мене інколи катав. Отже, тепер і у мене був свій маленький педальний коник, і безмежжя моєї радості та завзяття посприяли швидкому навчанню в його керуванні.

 

Одного разу я вправно вскочив у сідло та помчав відкривати нові землі до сусіднього провулку. Мій всесвіт розширився до його меж. Як виявилося, там існувало життя, і якийсь абориген швидко крутив педалі мені назустріч на дивному, раніше небаченому, пристрої. Я теж пришвидшився, і незабаром ми зупинились один проти одного око в око, перекинулись примруженими поглядами, знайшли спільну мову і через декілька хвилин обмінялись роверами.

 

На породистому залізному коні Василя, зробленому на підшипниках та з широкими накачаними шинами, було легко і приємно їздити. У мене ж,  в порівнянні з його рисаком, була звичайна шкапа –  каретка та колеса без підшипників, склепані нехитрим способом, як у старому сільському возі, а шини імітувала вузька суцільна гума. Проте у тому віці мене не бентежили такі дрібниці – я просто радів життю.

 

Пройшло років зо три, мій залізний кінь став для мого зросту іграшковим осликом, коліна в сидячому положенні сягали вже вище руля. Проте це не стало великим горем, бо у моєму житті трапився дядько, який мав велосипед…  Він став моїм вітчимом, тож проблема була вирішена. Тепер я вчився їздити на справжньому велосипеді для дорослих. Спочатку крутив педалі тільки під рамою, натираючи собі бік. Іноді падав невдало, натикаючись на руль, забивав дихання. Згодом я підкорив цього велетня і для комфортної їзди призвичаївся заскакувати поверх рами –  не чекати ж поки підростеш. Через декілька років «мій» велосипед пропав разом з вітчимом, і я став піхотинцем – тим, хто ходить  пішки серед своїх ровесників на роверах. Тоді я поклав око на дідового велика, який, на мій погляд, зачекався мене у сараї. Проте старий все запевняв, що то  мені привиділось і всьо не так, і що він їм користується, а я ж його вгроблю. Тож я попрохав матір купити мені свого. Вона відмовила, бо напевно не розуміла значення ровера для світу підлітка та помилково вважала його за дорогу непотрібну іграшку.

 

Отже, життя стимулювало мене стати психологом і я вирішив попрацювати з психікою матері: провести експеримент з навіювання їй своєї ідеї. Озброївшись звичайною авторучкою, на десятку невеличких папірців я намалював по красивому велосипеду з відповідними малюнкам чіткими друкованими надписами на них. Тепер коли матінка щоранку розплющувала очі, перше, що вона бачила на столику біля себе –  це мій тематичний малюнок. Коли вона підходила до дзеркала – її знову зустрічав папірець з велосипедом. І так, де б вона не ходила по хаті – скрізь її чекала ідея, яка потребувала матеріалізації.

 

«Всьо пропало!» – сказав я собі, коли пройшло декілька днів, а матінка ніяк не реагувала на малюнки, неначе вони були невидимі й  не мозолили очі. Жодне слово на цю тему не злетіло з її уст –  повний ігнор! Ще через кілька днів я і сам вже не помічав їх  та сприймав у фоновому режимі як частину звичного інтер’єру.

Згодом, не знаю як, бо дід мешкав у іншій частині будинку і не був у зоні моїх психологічних експериментів, проте моє навіювання запрограмувало його. Щоправда якимось дивним чином, бо він не побіг із натхненням в магазин купувати мені ровера, а дістав з горища велосипедну  раму і почав нишпорити по інших закутках садиби й стягувати до двору  старе велозалізяччя. З’ясувалося, що дідові сімдесят років життя пройшли недаремно, адже він і раніше мав велика – попередника, цього табуйованого для мене, що томився зараз без діла у сараї.

 

Декілька днів старий копирсався у механічному організмі: крутив гайки, мудрував, чухав потилицю, хапався за молоток…  Я ж був звичайним учнем реаніматора, осягав основи сопромату і просто мату.  На останнє не слід зважати –  просто гарно  лягло в речення, як цеглина в кладку. Заради справедливості й світлої пам’яті мого діда, він був стриманою людиною, навіть молоток по пальцях не виводив його з рівноваги.

 

Невдовзі настав той щасливий момент – моя мрія нарешті збулася і я вперше виїхав за подвір’я протестувати вже свій велосипед. Мої ноги жваво натискали на педалі, у вухах свистів приємний вітерець, а в грудях серце завмирало від захвату!

 

За рогом двоповерхового будинку під вербою, покидавши свої ровери на землю, на лавочці нудьгували місцеві пацани. Вони офігіли, коли я підкрутив до них і спішився. А було від чого, бо ніхто з них і гадки не мав, що така лайба взагалі може існувати! Хлопці перебували на межі когнітивного дисонансу: істеричного гигикання і одночасного подиву. Бо цей механізм та їзда видавалися несумісними: колеса збиралися докупи іржавими шпицями, натягнутими плоскогубцями у формі зет літер; порвані покришки в декількох місцях світили швами з капронових ниток; педалі заміняли дерев’яні бруски – вже натруджені й від цього розколоті вздовж осі, тому стягнуті докупи дротом; рамка багажника очевидно була вигнута з обруча від діжки, всередині якої була вирізана і прикріплена дошка; сідло з порваною шкіряною поверхнею обмотане ганчіркою скромно тулилося до рами невизначеного кольору; і нарешті, на кермі з облізлого місцями нікелю, картину вінчав цілком робочий дзвіночок! Не дивлячись на ці невеличкі незручності та архаїку, ровер їздив і був моїм!

 

Через кілька днів ковзання по умовному сидінню, з висоти якого я ледь дотягувався до педалей, мати, напевно, щоб я не порвав собі гепаку, видала мені п’ять карбованців на купівлю нового.

 

Новеньке сідло було зручним та гарним, проте тепер воно створювало естетичний дисонанс з моєю напівдерев’яною лайбою. На моє щастя, саме в той час піонери нашої школи виконали п’ятирічку по заготівлі металолому. Я довго перебирав його велику купу, шукаючи потрібні запчастини – дещо знаходив, а дещо вимінював у хлопців. А ще через якийсь час дід виділив мені зі своєї пенсії сім карбованців на нові шини, бо набридло йому зашивати розриви на старих. Через декілька років я вже був достатньо дорослим і вже сам розбирав-збирав, змащував, фарбував свій ровер. Він поступово набрав серйозного, стильного вигляду, і від первинної збірки в нього залишився автентичним лише корпус втулки заднього колеса.

 

5

Останні статті

Коментарі

126.05.23, 20:28

как красочно описали

    226.05.23, 22:28


      327.05.23, 07:07

      Це з тої серії, коли є що згадати і є що дітям розказати. Так, нескучно тоді жилося.

        Гість: _Сонечко_

        427.05.23, 08:22

        ...у мене склалося враження, що має бути продовження.
        розповідь обірвалася на пів слові....
        чудово написано.
        мати спогади - справжній скарб!
        продовжуйте. у вас добре виходить)

          527.05.23, 21:50Відповідь на 1 від bagheera

          как красочно описалиДякую!

            627.05.23, 21:50Відповідь на 2 від Logic_man

              727.05.23, 21:51Відповідь на 3 від nasinynka

              Це з тої серії, коли є що згадати і є що дітям розказати. Так, нескучно тоді жилося.Що ж було робити в часи коли н було інтернету!

                827.05.23, 21:52Відповідь на 4 від Гість: _Сонечко_

                ...у мене склалося враження, що має бути продовження.
                розповідь обірвалася на пів слові....
                чудово написано.
                мати спогади - справжній скарб!
                продовжуйте. у вас добре виходить)
                Дякую!