Сегодня пасмурный, хмурый день. Настоящий осенний, сырой и очень хмурый. Тучи настолько низко, что кажется вот вот упадут на землю. Воздух пахнет опавшей листвой и пожухлой травой.

Что вы знаете о войне! Я не беру в счет людей которые находятся на фронте или тро или др.военных.

Ранок сонячний але такий холодний, вітер продуває до кісточок. 

Ни когда не думала.что я подсяду на сериалы. Даже "Игра престолов" я пыталась начать смотреть около 3 лет))))

Не памьятаю чому я зникла з цього ресурсу, мабудь подіі 14 року вплинули на мене не тільки політичні , а й сімейні. 14 рік був тяжкий морально та фізічно.
Тому мабудь я і закинула блог.
За сім років багато чого змінилось. Я змінилась
А ще поповнення в нашій сімьї....ні це не дитина, це маленіке пухнасте створіння. Тепер останні 6 років наше життя починається не з випити каву спокійно, а пойти гуляти і в дощ і в сніг. А ще, одна дитина встигла закінчити школу та універ, а інша піднятися в танцях та потім закинути їх як мога далі. Ну то її вибір, зараз вона малює причому дуже гарно, як у альбомі так і в програмах. А ще наше детіще..база, не величка але наша. І все нібито нічого але...
Війна...залишили місто..хату..базу...ну якось так 7 років пройшли.
А ще цей ковід. Правда про нього зараз мало хто думає, якось не до нього, але він то є, він не зник.
А як ваші останні роки пройшли, як змінились?

Ранок 28 жовтня був та є моїм самим значущим днем у моєму житті.
Мій "подоруночок" з'явився ввечері на цей світ!!!
Сьогодні цьому подорунку виповнилося 22 роки. Нібито дорослий але для мене завжди дитина.
Тортики їмо другий день поспіль, головне зима ще попереду , можно їсти та не зважати на літо.
Погода як і в той день, 22 роки назад, сонечко з хмаринками та тепло.
З Днем народження мій хлопчик!

Ранок. Начебто як завжди. Відкрила очі, притулилася к коханому, поряд на килимі пухнасте створіння, яке чекає коли йому почухають вушко. Сонечко другий день поспіль не визирає за хмар, встаю та відчиняю вікно...осінній подих прохолодою віє у кімнату, свіжий та вологий. Тихо, не гудуть сирени, які останні 8 місяців супроводжують дуже часто. Йду цілквати своїх диточок, носики які прячуться під ковдрою й не хочуть визірати.
Сніданок починається з привітання, в мене День народження!. Але настрій ну зовсім не святковий, вперше далеко від дому. Квіти, тортик та привітання все є, усмішкі але моє бажання поки ще не здійсненне.
Сподіваюсь наступне день народження будем святкувати дома

Когда она решила уйти, я собирал ее вещи и думал какого цвета рубашку мне одеть на работу. Странно, но за завтраком я не почувствовал ничего, абсолютно. Возможно я плотно поел. А может просто был уверен, что к вечеру она вернется. За обедом я разлил на себя кофе, оставив большое пятно на своей любимой рубашке. Но это меня не огорчило, напротив я знал, когда вернусь домой, она мне его застирает. Открыв дверь, в квартире было темно, а на холодильнике не было ее ключей. Не было запаха ужина и кружка недопитого чая так и стояла на своем месте. Еще никогда квартира не была такой пустой. И впервые я задержался на пороге.
Третью ночь я не мог нормально уснуть. Кровать казалась слишком большой и неудобной. Под утро я просыпался от прилива крови и хотел поцелуями ее разбудить, чтобы в очередной раз не выспаться выдыхая ее вдохи. Я отчаянно водил рукой, пытаясь нащупать ее плечи. Руки и теплые пальцы. Пустота. И ее подушка была, как никогда холодной.
Через неделю я вспомнил о существовании Бога, до которого никогда не было дела. Чувствовать дыхание за спиной и каждый день спешить с работы домой. Это было так бедно раньше и не имело цены сейчас. В эту минуту. До невыносимости. Одиночества. Страха.
Пятно на рубашке, да и гордость с размером в квартиру принимала размеры пятна. Звонок в дверь. А за дверью она - от банальных фраз и до кофейных глаз она.
Когда она вернулась, я больше не позволял ей уходить.
Никогда.

(не мое,просто понравилось)