Інакше битий буш!!!

Чому пишу про почуття,
 якщо минають?
Чому в коханні залишитись
 прав не маю?
Чому ти снишся,
 якщо образ твій втрачаю?
Чому і досі відповіді я на це не знаю?

Тобі написані листи
Вчора відправлені.
Тобі всі сказано слова
Може й не правильні.
Тобою думка ще жива
тебе чекаю...
Але не буде вороття
Напевно знаю.

Чернетка
Чи прийде зима цього року?
З морозами на почуття
Чи ми розійдемось потрохи
Чи побудуємо нове життя.

Домівку,що снігом прикриє,
де затишно буде й тепло
Де ми один одного грієм
3.11.11
...
31/12/11
Чи ми наче вітром розвієм
 все те що збирали давно.
Все скінчено ми розійшлися
Не витримав перший мороз
Так обережно крізь місяць
я пронесла цей прогноз.
Я вірила, хтіла інакше
"не маю вже сили втрачать"
Та все відбулося. На краще?
Чому ж тоді хочу кричать.
Чому тоді серце рвалося,
 коли ти спокійно пішов
Чому воно не спромоглося
 в собі заглушити любов.
Ні,в серце не держу погане
Але його не обманути
Якщо в ньому є твоя рана
Воно прагне тебе забути.
Я спогади завжди любила
Вони зігривали мене
А тут як нічого й не було
Я не пам’ятаю тебе.
Помстилося моє серце
 воно не пробачить ту біль.
Воно з себе вирвало пам’ять
Доклавши шалених зусиль.

Рядок за рядком я складаю ...
Ось крапка. Ви хто? Вас не знаю.

Дякую всім друзям,які привітали мене із днем народження. Для мене це було приємно і душевно.
На взаємин хочу всіх і кожного привітати із Новим Роком і побажати не втрачати один одного. Хоч я не з ким з вас не знайома в реалі (та останнім часом і тут пропала)я вже знаю кожного за його рисами та уподобаннями. Друзі,давайте тримаймося один одного ще дужче,не сваритися через дрібниці і цінити думку кожного і не "здавати" своєї і тоді диво здійсниться! Відчуваєте як воно вже здійснюється? Наступний рік завжди буде краще попереднього, якщо ми будемо завжди це пам’ятати.
З Новим Роком, любі друзі  з новими знайомствами і новими друзями по духу, життю і переконаннями. Але і про старих не забувайте . Бережіть один одного і ми не вимремо як дінозавріки)
З Дінозавріком вас

Сьогодні горіховий спас,можна сказати "смайловий" ,бо вони теж

День перший. Зрада.

Злива. Забагато коньяку. Йду гуляти в дощ. Шлях до його дому . Дому того, кого не бачила більше ніж півроку. Ромашка на Романа. Гадаю - зайти чи ні. Останній мокрий пелюсток – Так. Заходжу. Несподівано  сталося так,що лишилися вдвох. Сталося…
Цілую розумію, що іду від вас обох,бо не належу нікому..

День другий. Думки окремо-слова окремо.

Якщо подзвонить – відмовлю. Один пропущений. Дзвонить. Я Заїду – Ні. Чому? Бо…Це побачення чи заїзди-переїзди? А як треба? Правильно! З усіма атрибутами. Приїжджає і без них. Нормально. Гуляємо. Пізно. Біжимо на спостерігання зорепаду. Жодної зірки не впало. Проте проти обіймів і поцілунків не відмовляюсь добре пам’ятаючи те саме, але іншого.. Запізнюємось в метро. Ніч. Лишається в мене. Спимо окремо.

День третій. Свято.

Ранок. -Доброго.- І тобі ). Цілую. Граємо... В шахи. Вилазка. Вогнище. Знов дощ. Родина поруч. І він постійно питає. Чому і чим я так засмучена. Дивно. Адже я звичайна,хоча…таке вперше. Але... невже і в чоловіків є інтуїція?! Лишаємо всіх гуляємо ніч. Цілунки . Зізнання. Пустощі. Пестощі. Розходимось. Дивлюсь як він йде і не можу розгледіти чи обертається він. Все. Зникає.

День четвертий. Вертаємось у буденнощі.

День п’ятий. Сюрприз –невдалий.

Наче по справах – насправді до нього. Ось з’їжджу на стрілу,потім пішки до нього на роботу,обожнюю несподівано з’являтись і бачити несподівану радість. Підемо гуляти…Їду розумію, що зуби болять,який саме? Їду. Стріла. Несподівана зустріч - приємна розмова. Але так не довго! Ще так далеко до закінчення його робочого дню. Прямую до нього. Зуб не счухає. Знов дощ. Ховаюсь на сходах величезної,культурної,харківської споруди. Навпроти фонтани,барабанить дощ…Болить зуб. Є пропущені з іншого номеру. Переставляю сімку. Розмовляю. Дощ минає. Болить зуб. Ще так далеко до кінця його робочого дня…Дзвоню до дому. Мам, візьми паспорт,виходь на зустріч,іду до стоматолога.
У стоматолога. Злива. Лікар:- Незрозуміло який зуб,мабуть мудрий.  Полощіть.

День шостий. Хвора.

День сьомий. Сковані щелепи.

Розумію що це розплата. Обіцяю не цілуватись 10 днів. Ванна. Плачу, бо боляче і від розуміння ,що розплата і від болю теж. Не дзвониш – не треба,нащо я тобі така.

День восьмий. А ти, взагалі, живий???

Дивно,жодного дзвінка?Вино. Маякую. Передзвонив,але не почула,не взяла,але перевірила – Живий!

День дев’ятий. У хірурга.

Трошки веселіше,бо не одна я така хвора.
 Рентген.
Хірург: - Рвати вісімку.
- За що?
– Ти навіть жувати на неї не будеш,нащо вона тобі?
– Так він же здоровий! Ну трішки звернув із правильного шляху(як я)
– Нащо він тобі? І верхній такий самий лізе!
– Так правильно мені вони не потрібні ,може будуть потрібні один одному.
– В будь-якому разі треба аби щелепи розійшлися,я в такому стані не можу рвати. Питимеш ось це і це. Полегшає - приходь,ні, краще завтра,думаю,приходь.
 От і добре . Іду . Ні за що не вернуся,тим паче якщо полегшає…Полощу.

День десятий. Навіть мама кинулася.

-А де це Толік пропав?
-А хто зна.

День одинадцятий. Амнезія замість анестезії.

Якщо подзвониш ,скажу: "А хто це?"

День дванадцятий.  Сталося як бажалося.

Я ж сама хотіла розлучитись після тієї ночі. Так і сталося. Подумаєш, на послід ще два дні відгуляли…

День тринадцятий. Сон.

Дзвониш. Привіт. Як ви там? Тільки збираюся сказати про кінець всьому - просинаюсь…

Ти кажеш "в зірках немає нічого,
аби на них ніч споглядати"
А я тобі в слід "і в тобі - так само, за що б я могла покохати:"
Тебе зараз поруч немає зі мною
А хочеться погляд твій пити
І жду я зірок і ночі жадаю
аби твої очі зустріти.
Якщо ти хоча би крадькома у небо
Зиркнеш і побачиш її
Відчую відлуння очей твоїх блиск
І
скрізь простір галактик він донесеться мені.

Скінчилося. Досить.
Благати... Гукати...
І вітер хай грає моїм волоссям
 тобі його більше не дам я торкати.
Знов скажеш "не варто,нам плутати карти
Ти любиш-то будь,нащо забубони"
А я вже пішла, мене не догнати
Тобі тої легкості не пізнати...
І знов ти могутній і непідвладний!
Відпустиш назавжди
Нехай.
Роки...Їм мене не налякати!!!
Не вперше,
                  Але
я ще вірю у те,
Що знайдеться той,
який ні за що і нікому
 мене
не схоче віддати.

Іду значить...
попереду дівчинка з коляскою, в якій пухнасте  кумедне слоненя. Йде і така підозріло-лебедина в неї хода! А за нею слідом хлопчисько в крутих чорних окулярах ,це при тому що вже сьома . Мг ,думаю собі, рольова гра. Знаєте, і я полюбляла такі в дитинстві...
І ось вона, залишаючи візок біля нього, питає:
-Ну все я пішла. Тобі чого взяти?
Він:
-Мені, значить, українське пиво та українські сухарики.
Я погасла Це було класно!
Які чудові дітки ,як підтримують вітчизняного виробника, як добре це в них виходить. Одне погано,що доросле життя це пиво та сухарики...
Думаю,чи змінеться картина за якихось 15-20 років? І у вас питаю: