До 200-річчя від дня народження російського письменника, українця за походженням, Миколи Гоголя, як на мене, занадто прикута увага українського суспільства.

Інформаційній навалі піддався і я, і вирішив перечитати "найбільш українські твори" цього письменника: "Тарас Бульба" та "Ночь перед Рождеством". Останнього разу я їх читав 25 років тому в школі і весь цей час я перебував під тим стереотипом української героїки та фолькльорики, що надавала цим творам в ті часи російсько-радянська пропаганда, і, як не дивно, що продовжує робити і сьогоднішня, так звана українська. Але яке здивування мене спіткало, коли я зазирнув до сторінок яскраво написаних Миколою Гоголем. Звісно, як майстер пера він неперевершений, його мова колоритна та барвиста, описи природи взагалі невимовні, але я побачив одне "але".

Сперечання щодо цінності творчості М.Гоголя для українського народу в своїх змаганнях зосереджуються на мові його творів — російській. Як захисний аргумент щодо неї висувається те, що в той час він не міг би так плідно писати українською, тож він оспівував свій рідний край — Україну, через російську. Проте вже з третього абзацу "Тараса Бульби" для мене цей аргумент втратив актуальність, більше того — почали закрадатися недобрі підозри щодо самого змісту творчості М.Гоголя, коли він дає пояснення щодо свитки, що це верхній одяг у "южных россиян"?! Далі — більше.

Я не буду тут докладно зупинятися на тому образі запорожця та Запорозької Січі — цих славних та героїчних іпостасей українського минулого, який своїм геніальним пером створив Микола Гоголь, лише нагадаю тим, хто так завзято висвітлює цей твір як українську героїку, два моменти. Запорозький козак ним талановито вимальований як пияк-розбійник, клятвопорушник та хижак-бузувір, що без зайвого докору сумління навіть може глумитися над тілами загиблих у бою супротивників. Сама ж Січ, за цим „видатним українцем", вміла лише "гулять та палить из ружей" та уявляла собою "беспрерывное пиршество". Нічого сказати, дуже гарний приклад нащадкам для наслідування. Прямо-таки надзвичайні герої та лицарі. Незрозуміле тільки, кого на таких зразках мужності можна виховувати?! А втім, треба віддати належне художньому генію Миколи Гоголя, бо саме цей хибно-принизливий стереотип української козаччини надзвичайно глибоко закарбувався в свідомості не лише росіян, а й, на превеликий жаль, — і українців.

Зупинюся ж я на іншому. Річ у тім, що для Миколи Гоголя Україна як така просто не існує. Є лише якась Украйна землі Русской. Навіть Київська Русь в його розумінні "южная, первобытная Россия". Українське козацтво це не що інше, як "разгульная замашка русской природы" та "необыкновенное явление русской силы", "словом русский характер". Українська шляхта — це "русское дворянство". Гинули ж у бою козаки не інакше як під вигуки: "Пусть ликует вечные веки Русская земля". А вся квітесе-нція цього твору міститься в останніх рядках: "Уже и теперь чуют дальние и ближние народы: подымаеться из русской земли свой царь, и не будет в мире силы, которая бы не покорилась ему!.." Надзвичайна українська героїка! Як кажуть, коментарі зайві. Проте, щоб остаточно зрозуміти суть любові Миколи Гоголя до України, треба порівняти перше видання "Тараса Бульби" 1835 р. та друге 1842 р. Перше видання також бачить замість України "русскую землю" проте це носить не надто наполегливий характер, а ось друге видання, після зауважень Віссаріона Бєлінського, було перероблено в дусі "верноподданства царю и Отечеству" і, як уже бачили, надзвичайно завзято і барвисте. Що могло спонукати автора зробити такі правки до твору, що вже побачив світ? Що завгодно, але ніяк не любов до України. Хоча ні, він її все-таки любив, але в дусі слів І. Франка: "як хліб і кусень сала", а не як великий народ, гідний права власної держави.

Тож про яку "українську школу" в російській літературі говорить про цього "видатного українця" Енциклопедія українознавства?!

Але це ще не все. У "Тарасі Бульбі" Гоголь просто висловлює російсько-імперське бачення історії — не більше. Він лише виступає як пересічний російський державний службовець, що сумлінно відпрацьовує свій хліб. А ось в іншому своєму творі він так завзято боронить офіційну позицію Москви, що вже в запалі переходить на особисте у вигляді образ, нехтування та відвертої ганьби. І цим твором є — "Ночь перед Рождеством". Ця розповідь із самого свого початку занурює нас у чарівний український світ, читач, немов в теплі морські хвилі, поринає в солодкі та м'які описи українського сільського життя та краєвидів. І, дійсно, коли б цей твір був написаний українською — то він би по праву претендував на звання класичного твору з українознавства та був би чи не найкращим твором щодо виховання любові до рідного краю. Але не так сталося, як гадалося. Несподівано на завершенні цієї чарівної картини я потрапив під холодний душ. І яким стала оцінка Миколою Гоголем української мови. За ним це ні що інше, як "самое грубое, обыкновенно называемое мужицким, наречие", у той час як російська за ним ні що інше, як "грамотный язык"???!!!

То скажіть тепер, будь ласка, чи вартий цей уродженець України взагалі називатися українцем і чи існують якісь виправдання його дій?

Микола Гоголь ганьбив українську мову та українську минувшину і весь свій талан і енергію поклав на розвиток культури окупанта України, він сам не бачив українського народу і талановито переконував інших, що це "южные россияне", а Україна — це лише украйна великої Росії. І це в той час, коли його земляк-полтавець Іван Котляревський завзято працював над розвитком рідної української мови і своєю діяльністю довів, що вона аж ніяк не гірше ніякої мови в світі, і, тим, паче, "грамотного языка", створивши такі надзвичайні твори, як "Енеїда", "Наталка-Полтавка", "Москаль-чарівник". Між іншим про існування цихтворів безперечно знав і Микола Гоголь, бо вони побачили світ ще до того, як той почав навчання в Ніжинській гімназії вищих наук.

Микола Гоголь — це ні хто інший як звичайний манкурт та яничар. Який за "шмат гнилої ковбаси" відцурався рідної землі і більше того, став на шлях її цькування. Бо люди, які справді любили свою землю, то чинили як Марія Заньковецька, що на наполегливі пропозиції росіян залишити українську сцену і перейти до сцен Москви та Петербурга (за що ті обіцяли їй значне покращення її добробуту) відповіла: "Наша Украйна слишком бедна, чтобы ее можно было покинуть" !!!

Тож весь цей галас в Україні щодо річниці народження Миколи Гоголя є нічим іншим як абсурдом. А ще дивнішим є участь у цих заходах перших осіб держави, які, заявляючи європейськість і українську духовність, виголошують урочисті промови на честь того, хто славив східно колоніальний стан рідного краю, і квіти покладають до пам'ятника того, хто відверто зневажав та топтав українську культуру. Тим же, хто нарадив національному банку викарбувати ювілейну монету з нагоди його народження, я б порадив ініціювати і викарбувати подібну монету з нагоди 195-річниці від дня народження міністра внутрішніх справ царського уряду Російської імперії Петра Валуєва (це буде 22 вересня цього року), який, начитавшись творів Миколи Гоголя, заявляв, що "никакого отдельного малороссийского языка не было, нет и быть не может", та й вклад в розвиток української культури, своїм відомим циркуляром щодо заборони видавати українською шкільні підручники, науково-популярні та релігійні книжки, зробив не менший, ніж він.

Олександр ЛЯШЕВ, "Молодь України"
Запозичена тут.

Не сакрэт, што ў Беларусі сітуацыя з мовай яшчэ горш, чым у нас ва Ўкраіне. Калі ў нас на ўкраінскай мове народ размаўляць проста не жадае, так у іх нават калі і жадае - усё-роўна не можа. Такая трагічная сітуацыя склалася з прыходам да ўлады Аляксандра Лукашэнка - усім вядомага "бацькі"...Але артыкул не пра гэта. Я хутчэй жадаю зразумець, якім чынам беларусы маглі бы ў такіх складаных умовах стварыць сапраўды незалежную, дэмакратычную дзяржаву, і ў той жа час якая роля ў гэтым нялёгкім працэсе адводзіцца нам, украінцам. Тое, што мы будзем дапамагаць нашым братам усімі магчымымі спосабамі - гэта зразумела і так.Такім чынам, што маем, спадары? Маем дыктатуру, якую простымі вынахадамі "на пляц" не зрынуць. Маем катастрафічныя паказчыкі распаўсюджанасці беларускай мовы на тэрыторыі краіны. Маем гэтакую "турму", у якую супраць уласнага жадання патрапілі беларусы.Еўропе, сапраўды кажучы, пляваць, што і як вырашаецца ў Беларусі - у яе і без таго клопатаў шмат. Такім чынам, спадзявацца на падтрымку развітых краін для Беларусі - справа апошняе. Сам жа народ запалоханы вар'ятам Лукашэнком з яго ненармальнымі законамі, якія трымаюць людзей на кароткім ланцужку. Крок у бок - растрэл.Застаецца адно: рэвалюцыя. Пры чым рэвалюцыя гэтая павінна быць спантанай, усенароднай і рашучай - інакш прыдушаць. Падняць такое паўстанне могуць толькі патрыятычныя арганізацыі, якія, дарэчы, дзейнічаюць у Беларусі ці ледзь не як ОУН ва Ўкраіне - таемна, утойліва, паўлегальна.А мы, натуральна, убаку не застанемся. Бо толькі тая нацыя, якая перажыла ўсе жахі быцця "пад Расеяй" можа зразумець той народ, прыгнёт якога "старэйшым братам" працягваецца і сёння. Застаецца толькі чакаць моманту...Багдан Ковальчук, адмыслова для upu.org.ua

Знаєте, шановні читачі, я захоплююсь явищем українського націоналізму. Він є настільки строкатим, неоднозначним, що дає нам величезну духовну поживу; вивчаючи його, ми з вами неоднімнно самовдосконалюємося. Либонь, одним із найцікавіших, так би мовити, його "видів" є "російськомовний націоналізм". Що це, з чим його їдять? Давайте-но разом із вами спробуємо розібратися...

Попри всім відомі стереотипи, на Сході та Півдні України патріоти не перевелися! У зросійщених (так уже історично склалося) регіонах нашої держави цей патріотизм, щоправда, є відмінним од, скажімо, західноукраїнського. Умовно можна поділити "народовський" східнопівденноукраїнський континґент на три типи: україномовні націоналісти, російськомовні псевдопатріоти (які називають себе патріотами, проте в той самий час виступають рішуче проти націоналістичних цінностей) і... російськомовні націоналісти!

Погодьтеся, нам дивнувато чути всім відоме "Слава Україні!" російською мовою. А от, наприклад, у Дніпропетровську це явище звичне. Здебільшого, російськомовні націоналісти - молоді хлопці й дівчата, що вже "всмоктали" в себе українські цінності. В них уже склався націоналістичний світогляд, проте за великим рахунком формування такої людини як справжнього націоналіста не завершено: їм поки що не під силу подолати силу звички розмовляти російською. Це не їхня провина; суспільство просто не дає російськомовним націоналістам перейти на українську.

Наука соціологія дала нам поняття "стадного інстинкту". У даному разі саме він, рідний, спричиняє російськомовність патріотичного населення вищезгаданих регіонів. Завше так усюди: у Львові, наприклад, навіть місцеві "вітренківці" розмовляють... українською.

То як нам - україномовним - ставитися до цього? У жодному разі не слід уважати це мавпуванням поняття націоналізму. Просто люди відчувають себе свідомими українцями, одначе ще просто "не дозріли" до україномовності. Все в них є попереду, відтак їх треба підтримувати. Майбутній цвіт українства, як це не дивно звучить, формується здебільшого саме у російськомовному середовищі...

Богдан КОВАЛЬЧУК, спеціально для upu.org.ua

Коли внз тільки-но створюється, він обирає собі унікальний напрям роботи, який відрізняв би його від усіх решти, позаяк університетів в Україні просто сила силенна. Упродовж діяльності закладу до такого от плану вносяться корективи: щось змінюється, щось додається, щось відкидається. Це — цілком закономірний процес, відтак більшість вишів тільки виграють од удосконалення програми. Однак не всі. Чи то суспільство, даруйте на слові, тупішим стало, чи то межі у досконалості таки існують, проте ситуація у славнозвісній “Києво-Могилянській академії” чомусь складається не найліпшим чином. Невже “Могилянка” на пси сходить?..

НаУКМА дійсно є закладом унікальним. Вона зібрала у своїх стінах не тільки найкращих викладачів, а й старанних, наполегливих, цікавих і таких безпосередніх студентів. “Могилянка” - це один із небагатьох осередків питомого українства у засиллі русифікованої й корумпованої освіти. Це — дороговказ, який спрямовує талановитих і самовідданих своїх вихованців у керунку до невпинного самовдосконалення, до осягнення глибин мудрості моральних засад українського суспільства, “крізь терни до зірок”. Навчатися тут надзвичайно складно, проте водночас і цікаво, а результат, безперечно, вартий титанічних зусиль: диплом “Києво-Могпилянської академії” шанують і в нас, і за кордоном.

2007-го року було врочисто інавґуровано нового Президента НаУКМА — Сергія Мироновича Квіта, котрий змінив на цій посаді відомого освітянина В'ячеслава Брюховецького. Прихід пана Сергія “до влади” спудеї оцінювали по-різному, проте більшість була переконана, що й надалі курс вишу буде витримано — альма-матер продовжить випускати патріотів своєї держави, цвіт нації, що чинить свої звершення не за допомогою розмірів гаманця своїх батьків, а власними зусиллями.

Але особливості нашого з вами часу, економічний і політичний стан уніс свої, не заплановані ніким із керівництва внз, корективи. По-перше, набір студентів-2008 напевно на відсотків 70 (а то й усі 80) є російськомовним, що для “Могилянки” не типово. По-друге, за умов економічної кризи університет змушений якось виживати, відтак підвищується платня за навчання на контракті. Це неоднімнно спричинить прихід абітурієнтів а-ля “пальци вєєром”, тому “Могилянка” ризикує стати чимось на кшталт зкладу “для мажорів”. А куди там такому континґентові осягнути всі особливості праці в Академії?

Ці дві проблеми створили стіну, що заважає НаУКМА надалі розвиватися. На превеликий жаль, я — представник внутрішньої громадськості цього внз — змушений констатувати, що якість абітурієнтів із кожним роком погіршується. Один із викладачів зауважив, що вже цьогорічні “першаки” поводять себе так, наче їм “хтось зобов'язаний”. “Буває й таке, що дитина просто не ходила на семінари впродовж усього триместру, а потім прибігає і з виглядом пана ситуації заявляє “Ви просто мусите поставити мені бал”. Це ж просто огидно! А дехто навіть хабарі пропонує”, - розповідає викладач.

У цьому немає провини нового Президента, хоч дехто і переконаний у протилежному. Просто як не крути, а молоде покоління виправдовує назву “пивна ґенерація”. Оскільки мають багатих батьків, гадають, що навчатися зовсім не обов'язково, а шанувати традиці альма-матер і поготів.

Боюся навіть уявити, якими будуть “фреші” року наступного. Невже прийдуть російськомовні індеферентні “мажори” і славі “Могилянки” буде покладено край? Якщо це читає майбутній спудей НаУКМА, то я прошу його задуматися над тією відповідальністю, що ляже на його плечі. Тільки він і його однолітки можуть покращити стан справ і залишити наш університет таким, яким він є — некорумпованим, україномовним, високопрофесійним.

Богдан КОВАЛЬЧУК, спеціально для upu.org.ua

Довкола питання ролі націоналізму у творенні Української Держави не перше десятиріччя точиться полеміка. Ця проблема завше лишається «каменем спотикання», котрий аж ніяк не сприяє об’єднанню мешканців різних регіонів України в єдину монолітну силу. Точніше, не саме питання заважає, а численні його трактування.

Ставляться до націоналізму по-різному: дехто підтримує, позаяк тямить, що він є рушійною силою становлення й зміцнення національного духу українського народу, а дехто ототожнює його з нацизмом. Часто чуємо і «Слава Україні – героям слава!», і «Фашизм нє прайдьот!» - зауважте, про одне й те саме явище. Власне, суперечки довкола націоналізму нині є радше засобами політичної гри, ніж намаганням дійти істини й урешті-решт дати конкретне визначення поняття саме УКРАЇНСЬКОГО націоналізму.

Я навмисне акцентую вашу увагу на слові «УКРАЇНСЬКИЙ», бо націоналізм буває різним. Наприклад, російський націоналізм носить наступальний характер; він безжально душить усіх і вся, що бодай трішечки відрізняється од «свого», російського. Керуючись принципом «не російське – отже, мусить бути знищене», північні «націоналісти» впродовж століть вели криваву війну проти культури своїх сусідів.

Український націоналізм кардинально відмінний. Зародився він іще у прекрасну, романтичну добу козацтва. Прагнення до волі, бажання жити на своїй рідній землі й бути тут повноправними господарями, створювати й підтримувати власну культуру та мову – ось ті принципи, що лягли в основу нашого націоналізму. Нам не властиво забувати звитяги наших попередників, бо ми – українці – народ удячний і добрий. Також не нашою традицією є відхрещуватися од свого рідного (мови, культури, історії, принципів тощо) – ця згубна «звичка» набута нами за останні років сто і викликана вона багаторічною війною проти українського народу.

Вважайте вищевикладене передмовою. Для того, щоб спрогнозувати можливі шляхи розвитку українського націоналізму… скажімо, на років п’ятдесят уперед, потрібно зрозуміти його сучасний стан. А справи, відверто вам скажу, кепські. Погляньте-но самі: наче гриби після дощу з’являються «націоналістичні» об’єднання, котрі на практиці є просто фашистськими збіговиськами (цього питання я торкався докладніше у низці матеріалів для газети «Молодь України», зокрема у статті «Марш УПА, дубль два»). Позиціонуючи себе «охоронниками української нації», вони чинять справжнісінький геноцид проти всього, що відрізняється од українського. Таким чином, цей «націоналізм» набуває притаманних російському великодержавництву рис. Таке явище сприяє зміцненню стереотипу «націоналіст = фашист» у суспільстві, відтак і до такої неоднозначної його реакції на прояви іншого штибу націоналізму – справжнього, культурно-просвітницького, проукраїнського.

Через наявність купи нацистських об’єднань, в Україні важко знайти бодай кілька справді націоналістичних. Такі, безперечно, є, проте вони лишаються в тіні збіговиськ голомозих молодиків, які підносять руку у фашистському привітанні. Чого ж прагне справжній український націоналіст? Усе просто: він пропагує повагу до мови, культури, моральних засад українського суспільства, його традицій, здорового способу життя й любові – у найширшому розумінні цього слова. Саме любов є характерною рисою нашого націоналізму, позаяк він ґрунтується на загальнолюдських принципах: ми любимо всіх, якщо вони ставляться до нас із повагою; ми вибачаємо людям; ми допомагаємо друзям. У той самий час ми готові задля відтворення української державності помирати на полях баталій, битися за мову, за пам'ять про наших попередників до останнього набою, а коли кулі завершаться – кидатися на ворога голіруч.

Що чекає на український націоналізм у майбутньому? Я виділяю два можливі варіанти розвитку подій. Перший, найгірший: перейнявши всі риси російського нацизму, націоналісти цілковито перетворяться на стадо (іншого слова, даруйте, не знайшов) пустоголових агресивних кретинів, яке й гадки не матиме, чим є українська культура; хвиля неонацистів просто нищитиме усе відмінне од того, що, на їхній погляд, є правильним (причиною ненависті стане інший колір шкіри, інша манера одягатися тощо). Другий, найліпший: нинішні націоналісти-«скіни» стануть дорослішими, наберуться глузду й затямлять, що любов до своєї нації є почуттям святим і вищим за те, чим вони займалися раніше. Буде проведено величезну роз’яснювальну роботу серед населення, а далі з’явиться українська влада, відродиться наша мова, стане престижно бути українцем…

Погодьтеся: на превеликий жаль, другий шлях розвитку видається вельми примарним. Куди там стати патріотами молодому поколінню, що не бачить далі свого носа, цікавиться лише пивом і цигарками, є абсолютно байдужим до духовного самовдосконалення й давно вже абстрагувалося від ментальності свого народу. Суспільство лінивих споживачів не може стати цвітом українства – це аксіома. А позаяк росте покоління саме таке, то й їхні діти будуть такі, і так далі.

Наше з вами, браття, завдання – не допустити смерті націоналізму, що вже ледь дихає. Без нього перестане існувати Україна; вона, багатостраждальна, віддасть Богові душу й стане «Украиной» чи «Ukraine». Якщо таке станеться, то наша історія, наші колядки-щедрівки, наша вишивка, наші танці, наша літера «ї» та все українське згине. Столицю вже русифіковано. Чи бажаєте ви бачити свою державу в такому стані? Задумайтесь…

Богдан «Хмара» Ковальчук – спеціально для upu.org.ua

Голосуємо!

Хочеш пограти в політичну гру - тисни сюди.

Зараз на сайті www.i.ua неодноразово виникають суперечки навколо терміну "москаль".

Кого, на вашу думку, в сучасній Україні називають "москалями"?

http://blog.i.ua/community/662/238176/ - не могу налюбоваться. А вы уже выбрали себе какую-то?