А я ж стелила під ноги небо,
Ти ж був найкращим на всій землі! А я ж хотіла чуттів від тебе, А ти приносив лише жалі. А ж я любов, як оберіг, носила Побіля серця, щоб навіки. А я ж просила: «Люби красиво» - Любить не вміють чоловіки…
Тендітну квітку в душі ростила
І захищала від всіх вітрів. Сам був щасливим, мужчино милий, Та щастя дати все ж не зумів...
Мені сумно, причина проста:
Ти ніколи мені не напишеш листа,
Не підеш у парк, не зустрінеш з роботи,
Не розділиш зі мною буденні турботи, По голові мене не погладиш, Не нагримаєш і не насвариш, Щоб потім просити вибачення, Зробити крок до примирення. У тебе своя дорога, у мене своя. Я жінка, виходить, уже нічия… Де ж знайти перехрестя Творця, На якому зустрілися б наші серця?
Так боялась, що ти більш не прийдеш,
Вже не стукати серцю так лунко.
Позабути ж так важко твій голос І твої світанкові цілунки.
Вже не скажеш: «Не плач, моя люба,
Почуття – то тонка дуже річ». І не стане солодкою згуба, І не буде короткою ніч…
Я себе завела, а затим покарала:
Ой, як довго жаліла, а потім винила… Твої руки про все розказали, Твої очі мене зупинили. В них побачила стільки любові, Що нам вистачить ще на життя. Всі страхи зразу щезли й з собою Вмить забрали моє каяття.Раптом помічаю шерхлі руки,
Зморшки, що прорізали чоло.
Я вдивляюся в твоє обличчя:
Вчора ж їх ще зовсім не було.
Тільки вчора молодою була, Мамо, Твої очі усміхалися мені. А сьогодні причаїлися уперто В кутиках утома і жалі.Скільки ж руки твої справ переробили,
Скільки ноги стежок обійшли… Скільки слів несказаних лишилось, Скільки слів з тобою не знайшли…Моя Ненько, я візьму в долоні
Руки, що трудились стільки літ, В посивілі поцілую скроні І розправлю зморшки на чолі.Ти до мене ніжно посміхнешся –
Щезнуть і тривоги, і жалі. Лагідно і тепло пригорнешся, Ніби спрагле сонце до землі.Ти любиш землю, я – асфальт,
Коханця ти, я – чоловіка,
Ти любиш прозу – в ній я дилетант,
Та разом ми уже чверть віку.Мені говориш: «Більше не пиши,
Бо вірші – не твоє життєве кредо!» Мій давній друже, я люблю тебе І прислухаюся до тебе.Та речі є такі в житті,
Яким порад твоїх не треба.
Ти любиш прозу? Так пиши, Мене ж до себе манить небо!
