Люблю я літню ніч. Хрумка трава
Несе приємну свіжу прохолоду.
Завіса відкривається - і цвіркуни
Нічний концерт в траві заводять.

Їм вторять в озера імлі
Веселим кумканням банькаті жабки.
А коники випорскують в траві,
Мов фейєрверки з дорогих смарагдів.

Дзижчать поодинокі комарі,
І пахне м'ятою та осокою.
А гарно так - що крУгом голова,
І до краси хоч доторкнись рукою!

Та вік короткий має літня ніч.
Скидає місяць зорі у мішок - й додому!
До ранку гупає важкенький їжачок,
Нема йому ні спокою, ні втоми!

Хочеш, прихилю тобі сонце,
                                       любий,
Настрою камертон?
Нехай місяць в дарунок буде?
Він  заколише твій сон.
А може, дістати зірку?
Загадуй  бажання!
Я подарую квітку -
Спогади  про кохання.
А то  море в дарунок візьми,
Ніжитиме  на хвилях.
Може, натхнення серед зими?
Візьми мої крила!
Хочеш, вірш я тобі присвячу?
Тобі дарували вірші?
Я до неба з тобою злечу,
А може, ще й вище!
Я любов'ю тебе напою,
Приготую цілющий трунок.

...Не почуєш сповідь мою,
Тобі не потрібний дарунок...

А й справді, доборолися...Сліпці.
Куди йдемо? Куди прийшли?
А де ж поводирі і хто вони?
Сліпі, німі, глухі скопці.

Де ж діти, що підуть у бій?
Одні роз'їхалися, хто куди.
Другі мовчать, щоб не було біди.
Чи ж хто подасть води старій?

З ціпочком мати сяде біля тину,
Очима довго мірятиме шлях.
- Де ж вас шукати, у яких краях,
Сини мої, сини єдині?..

Де ж ваші коні, хлопчики німі?
Де ж ваші сурми, що зовуть до бою?
Де ж ваші шаблі, що напоготові?
Зостались коники, сюрчать в траві...

І плаче мати сива при живих синах.
У наймах у чужих синів голосить.
І милостиню у чужих синів все просить...
І справді, - доборолися...
                             Чужі в своїх стінАХ!

Будинки тонуть в білій заметілі,
Тремтить земля від холоду і пустоти.
Не вірять люди хуртовині білій.
Застигло все в тривозі самоти.

Дзвінкою тишею здавило серце.
І раптом спів пташини в висоту!
Вона творила так, немовби вперше,
Цвірінькала і кликала весну!

Тополя дмухала на пальці похололі -
Ледь не зомліла  від краси.
І паморозь розтала на тополі,
Зосталась краплями  роси.

Плелись мелодії барвистими квітками,
Та проростало зело на ріллі.
Лиш чорні круки чорними грудками
Висіли байдуже на зніженім гіллі.

Пустуючи, сонце котилось
Й зачепилось за вістря тополі.
Хмари з докором з неба дивились:
Запалала заграва у полі.

Швидко полум'я листя лизало,
Пломеніли і стовбур, й гілля.
Сполошились дерева й кричали:
- Гвалт! Рятуйте! Горить вже земля!

Відчепив пустуна дужий вітер.
Той від сорому - за горизонт...
Мудра ніч розчахнула над світом
Жовто-синій прадавній зонт.

Вже пізня нічка виколихує зорю,
Півні готуються співати аріози.
Дерева ж сплять. Їм сняться сни,
В яких немає зла і не шумують грози.

Їм сниться час, коли були дітьми,
Ізнизу вверх на світ дивились.
Вночі боялись вовчика й пітьми,
А вдень їх бавив вітерець-грайливець.

Тепер вони могутні і відважні,
Їм  не страшні ні бурі, ні громи.
Але вві сні дерева безпорадні:
Вві сні ми всі лишаємось дітьми.

Уже врочисто визоріло небо,
Малий Медведик притулився до землі.
А ти піснями лоскотно бентежив
Сердечко, що згубилося в траві.

Ретельно добирав  слова у жмуток
І плів вінок. Де їх ти тільки брав?
Вплітав п'янкий любисток, ружу,
Волошки й м'яту уплітав.

А потім уквітчав мене. І змовкла тиша.
Здавалось, зупинився в русі час.
І знову заспівав, та так, що змовкли птиці, -
Ти згуками їх всіх зачарував!

Молочна мла оповила колосся,
Палали маки в мене на чолі.
Над Божим світом розчинилось суголосся,
То вторували птахи на землі!

Зимовий день дощем почавсь.
У стукоті краплин застигла мука.
І вітер, як на зло, здійнявсь,
А дощ все стука, стука, стука...

Ще вчора не соромилися наготи
Дерева, що не мали сліз заплакать.
Сьогодні ж дощ, напевно, за гріхи,
І крапа з неба, й крапа, крапа...

Принишклий кіт з-за рогу вигляда,
Життя підвальне ой як остогидло.
А скрізь вода, вода, вода,
Й кінця і краю їй не видно.

Два голубки забилися під дах,
Та манить їх у височінь незриму...
А ти запитуєш у мене повсякчас,
Чому ненавиджу холодну зиму!

Так довго влітку копошиться день.
Нарешті  й він на плечі кида свитку-
Йде спочивать. Усе стихає вмить,
Цвіркун лиш  виграє на скрипці.

Пірнають в сон пташки і комашня,
І не доносить вітер гомін з поля.
Розтанула на вулиці суєтна метушня.
Прикривши очі, сплять тополі.

Смакую звабну тишу самоти.
А вітер пурхнув - й десь подівся!
Застигли вишні в вальсі чистоти,
В серпанок загорнулось моє місто.

Навшпиньках зорі вийшли із-за хмар,
Доки не бачить місяць, що спізнились.
Читаю, ніби вперше, зоряний буквар,
А серце в часі зупинилось.

- Розкажи мені, бабусю, казку, -
Жебонить малий, як річка.
На колінця садить Чебурашку,
Підпирають рученята щічки.

- Рік тоді був сорок п’ятий,
В травні закінчилася війна.
Молода Ганнуся жде солдата,
Всі прийшли – його ж нема…

- Ні, бабусю, казка ця негарна.
Це жорстоко, що солдата вбито!
Хай бійця діждеться Ганна,
Хай, рідненька, він лишиться жити!

- Той солдат, лишивсь живим, онучку…
Він живе в піснях твоєї мами.
Маками проріс у стиглім житі,
Гомонить у полі із вітрами.


У холоднім мармурі застиг навічно,
Стер кордони між теперішнім й минулим…
Спи, солодкий, ніч вже близько…
Та дитя давно уже заснуло.