У місті на засніженім пероні
Розкидали брунатні камінці.
Коли ж я додивилася уважно:
В снігу паслися ...горобці!
Ну, що б, здавалось, у цій пташці:
І непримітна, і коричнево-руда.
В'є гнізда в стрісі чи в повітці,
Чи жметься до лелечого гнізда.
А вік пташини, ой, не довгий,
І вирій для малих - далека путь.
Тож горобці - пташки осілі,
Біля людини і харчуються, й живуть.
Два виводки на рік приводять,
А пощастить - і три, бува...
Та доля багатьох недобра:
Скількох поглинула зима...
Людині стануть у пригоді,
Коли в колодки убирається весна.
Комах в саду і в огороді
Дзьобають так, що йде луна.
А ми то пугалом, а то дрючком,
Від страху, щоб не випили зерно,
Смородину, настояну на сонці,
І виноград, з якого робимо вино...
Природа, як і атом, неділима.
Даруйте на такім слівці:
Допоки існуватиме людина,
Пастися будуть горобці!
Лежить собака біля магазину
І дивиться через завісу сліз
На теплі чоботи, широкі спини,
На шуби молодих гульвіс.
А натовп обминає: справ багато.
Мороз під тридцять, ну, й зима!
А в нього хвіст дубіє, лапи,
І сил скавчати вже нема.
Хтось кинув цілу лапу курки -
Небачений для міста жест!-
Не їсть собака м'яса й шкурки,
Страйкує на майдані пес!
Багато говорить, та мало слухать...
Та якби хто із вас побачить міг:
В очах тварини стільки муки
Й невиплаканих досі сліз!
І молить в Бога пес нещасний:
Усе б віддав, що тільки є,
Якби послав куточок власний,
Де б він прожив життя своє.
Господар добрий щоб озвався,
Улюбленцем своїм назвав.
Він про собачку піклувався б ...
І пес тоді б не страйкував!
Ох, цей дощисько! Він украв
Листок старого клена!
І довго- довго тупцював
Під вікнами у мене.
А лінь, дрімота і хандра
Збороли мене швидко:
Загнали на м’який диван,
Де теплий плед і книжка.
А дощ городами бродив,
Потолочив картоплю.
Волосся шовковисте змив
І бурячкам, і моркві.
Звернув на поле, у сади,
А потім, кажуть жабки,
Подався хутко на луги
Глядіть малі кульбабки.
До хатки міцно тулиться дідок,
Й такий-то він, що господи прости!
Ізсушений, малесенький грибок,
Зігнули його праця і вітри.
Обличчя видубило сонце,
Знекровились порепані вуста.
Не втримали старечі руки
Мотузку, яку смикала коза.
"І де коза, на біса, узялася! -
Беззубий рот виштовхує грозу. -
Нема на неї гикавки і трясця!" -
Коза ж тягає діда, дід - козу.
Коза чи дід? Хто переможе?
А, може, дідова тонесенька лоза?
Тупу-тупу сивенький переможець
Й позаду теліпається коза.
Як багато втрачають люди.
Доля зводить людей усюди:
На стежинах і на дорогах,
На перехрестях і в переходах.
Точки перетину не випадкові,
Та люди спішать: хто додому,
Хто у гості чи на роботу,
Хто в Америку чи в Європу.
А точки перетину, керовані долею,
В небо пурхають стиглими зорями.
Серед безодні не дають забути
Про те, що було і що могло б бути...
Якби я мала чоловіка,
Любила б я його до віку.
У мене б він не працював,
Мене би пестив, цілував,
Я б йому зради всі прощала,
І черевики начищала б.
Так біля нього б і ходила,
В Єгипет раз на рік возила.
Пилинки б з нього я здувала,
Зарплату всю би віддавала.
Співала б, танцювала, веселилась,
Тільки б на нього і дивилась.
Винцем і бренді пригощала,
І на мотузочці б тримала.
І так до пенсії б стрибала,
Допоки б з ніг я не упала.
А потім в фОльгу б спакувала,
Червону б стрічку прив'язала
І написала: "Тут мій милий,
Опікувать немає сили,
Не чоловік це - ціла мука,
Віддам його у добрі руки!"
- Умру!
- Ще будеш жити!
- Але не можу
полюбити...
- Колодязь забруднив -
Біда!
І стала каламутною
вода...
- Прости...
- Господь простить...
- Болить...
- А біль лікує.
Та як же мені
жить?
- Усує.
- Не хочу так!
- Живи, як хочеш.
- Прости мене...
"Прощу!" -
говорять очі.
Сама ж кричу
І тупочу
І знать не хочу.
- Все зіпсував...
Як же ти міг?!
Живи
І пам'ятай
Навік!
В моїм дитинстві, де дерева
Сягають неба, а джмелі
Дивують квіти гучним ревом
І равлики пасуться у траві,
Все незвичайне і казкове:
Кульбабку стрибунець пасе,
Бджола, старанна і невтомна,
В відеречку медок несе.
У клітці птиця жалібно голосить
Й на землю кидає перо.
Телесик гусенятко просить,
Щоб підхопило на крило.
Коза біжить калиновим місточком,
Скубе листочок молодого клена.
Бурчить позаду бабця із ціпочкам:
"Що з неї взяти: молоде - зелене..."
З тих пір, як відлетіла ти,
Минуло більше року.
Чи прийняли тебе світи?
Чи прижилася там, нівроку?
Мені говориш, що нема
В вас холоду ніколи.
У нас морози ж б'ють. Зима.
І діти не пішли до шоли.
Ти кажеш, небо там таке ж,
А хмари, мов овечки.
Широке море. А пташки
На пальмах в'ють гніздечка.
Чимало там чужинських свят,
Чужа ментальність, мова.
А одяг довгий, аж до п'ят.
Араби, одним словом.
Не наші обриси облич
І колір шкіри.
Щодня тягучий студить спів -
Там інша віра.
Що ж тобі, доню, передати
На чужину, де є усе?
- Жмуток калини, дрібку м'яти
І збірочку твоїх есе.
Дощу, і весняного грому,
Тут позабула про дощі...
Я, мамо, хочу вже додому
Й мені не пишуться вірші...
- У вік комп'ютерів і технологій
Шість годин лету - й Емірати!
Тебе чекатиму, ти чуєш, доню,
Моя ж бо місія - чекати!
У серпні небо - глибина бездонна.
Розкинеш руки, ляжеш горілиць,
А місяць пише на рядні Мадонну,
Шляхи молочні й чудернацьких птиць.
Прадавня ніч саджає на коліна
Внучат - непосидючу дітвору.
Випорскують вони у скирту сіна,
А звідти - у хрумку траву.
Долоні підставляти не встигаю -
Щезають зорі, гаснучи в пітьмі.
Я думала, що не існує раю, -
Відкрила рай у красоті земній!
