Примхлива доля розклада пасьянс:
Упереміш - красиве і потворне.
А ми з тобою - дивний мезальянс,
Як день і ніч, неначе біле й чорне.
А ми - жива вода й п'янке вино,
Стрімка ріка і бережок пологий.
Знайомі із тобою так давно,
Але роман нам випада недовгий.
Нехай це буде спротиву кураж,
Сніжинки влітку швидко тануть.
Але такий виток, такий віраж!
Оксиморони теж в житті бувають.
Під враженням вірша Байка
http://blog.i.ua/community/53/1277681/
Із небуття знайомі силуети
Лишають спогадів терпкий полин.
Складає пам'ять пазлові сюжети
Про тих, хто залишився молодим...
Роки у герці нам дарують мудрість,
Взаміну забираючи близьких.
У снах ночами прилітають друзі
Навідати товаришів земних.
А путь назад, їй Богу, не близенька,
Тож наостанок нам махнуть крилом:
"За себе і за нас живіть, рідненькі,
Ділами множте на землі добро!"
І ми живем. За себе і за того,
Кого Господь у себе прихистить.
І віримо, що не пектиме сором,
Коли четвертий янгол протрубить.
Нахабний дощ все стукає в вікно.
Не впустимо його - він третій зайвий.
Годинник забиває доміно
І додає азарту а чи драйву.
Сьогодні нам так хороше удвох:
Ти в светрі, я сиджу під теплим пледом.
Хай краплі стукотять, немов горох, -
Є ти і я, й нікого нам не треба.
І скоро стане непотрібним плед:
Ми розведемо вдвох вогонь в каміні.
Танцює полум'я затято степ,
А на стіні - дві наші світлі тіні.
Наснилась мрія, і така принадна...
Я відчувала дихання тепло.
Була вона відкрита і всевладна -
Вбирала запах, гладила чоло.
Вслухалася - і жебоніла юність,
Злітаючи у небо голубе.
Здалось на мить: в минуле повернулась
І в мрії упізнала я тебе.
І не було ні болю, ні образи,
Стирались відстані напіввсумні.
В душі запанувала тиха радість
Від того, що навідав уві сні.
Про народ, політиків і не тільки...
Цікаво: чи ж спрацює солідарність,
Бо стільки від байдужості нещасть!
Й хотіла б випасать овець бездарність,
Дурманить мозок мас, та хто ж їй дасть?
Мережить ніжну павутину осінь,
Що павучки на вітах швидко тчуть.
А листячко тремтливе її просить:
"Дозволь, рідненька, до зими побуть"...
Та осінь невблаганну вже не спиниш,
Що їй листочки, коли стільки справ!
Гаптує діва пречудовий килим
Із ягід, сонця і торішніх трав.
Де не візьмися - дощ сумний голосить,
Краса зникає в закутках пітьми.
Зриває вітер лист - сміється осінь,
Холодна панна, посестра зими.
А дощ осінній обриває квіти,
На клені мерзне листячко слабе.
І сумно так відходить в далеч літо,
З собою забираючи тебе...
Лиш болісно, що почуття живими
Так різко обірвались в одну мить...
Ми все ж були... Все інше - не важливо.
А дощ іде... Його не зупинить...
Прийди вві сні, рідненька, поруч сядь.
В садку достигли груші й виноград.
Похилі вишні поганенько родять,
І яблуньки старі уже підводять...
Ніхто наливки не готує з слив,
На Маковія не пече коржів.
Насіння в вузличках не зберігає,
І "Отченашу" на ніч не читає...
Не знається на травах так, як ти,
З війни не перечитує листи...
Ми твою хату, бабцю, продаєм,
Немовби серця частку віддаєм...
Лунатимуть чужі в хатині кроки,
Чужу розмову слухатимуть крокви.
Усе проходить, рідна, все минає,
Та позабути не дозволить пам'ять.
Пішла тихенько, бабцю, за межу,
Я за тобою до сих пір тужу...
Ти ж сяєш зіркою у небі синім,
Душі моєї вічна Берегине!
З осіннім присмаком сльоти
Та наша зустріч в надвечір'ї.
Було бурштиновим подвір'я,
Палали пристрасті мости.
Мене ти поглядом стинав.
Напоєна любовним трунком,
Ловила промені-цілунки
О, як нестримно ти кохав!
Серед небесних партитур
Твоїх очей зваблива просинь...
Мов жаром, обпалила осінь.
Пройшов повз мене.
Близько так...
Впритул...