Скавучала Заздрість: "Давить жаба..."
Жалкувала, і стогнала, вила в ніч.
Хитрість же лукава, звабна баба,
Удавала, що радіє з наших стріч.
Лютувала Злість попри коректність,
Піднімала Глупота на кпини й сміх.
Тільки поміркована Шляхетність
Посміхалася від марних потуг їх.
І замовкли вади - сестри рідні,
Стухли, мов щури перед котом.
Не завжди нам щит і меч потрібні -
Мудрість стане для розважливих щитом.
Бабусі, яка пішла на Різдво, присвячую...
Різдво вже близько, зіронька встає,
Та мироточить сердечко моє...
Колядники не обминуть цю хатку,
В ній скоро задзвенять гучні колядки.
Я ж стрічі з Вами, як пришестя, жду,
Бабусенько, бабусечко, бабу...:
Притиснуть до грудей пошерхлі руки,
Які хрестили і дітей, і внуків.
На стіл поставити святкові страви,
Вслухатися у голос Ваш ласкавий,
Свічі вогонь різдвяний запалить,
І гомоніти, гомоніти, гомоніть...
Задзвонять уночі величні дзвони -
Святі воскреснуть на стіні ікони.
І не збагну: янголики чи Ви
Біля ікон прошепчуть молитви...
Якщо захочеш зрадить ти,
Страждати, плакати не стану.
Увечері я вип'ю кави,
Спалю під ранок всі мости.
А вдень я Богу помолюсь.
Час потім перев'яже рани.
Хоча тебе забути рано,
До сонця щиро посміхнусь.
Хай серце буде ще саднить,
Сприйматиме події ревно,
Одне лиш знатиму напевно:
Я і без тебе
буду
жить!
Краса цих беріз не зосталася в літі,
Пливе павутинок рідкий караван,
Киває землі, ще теплом обігрітій.
Спасибі, Господь, за берези й туман.
Я вдячна за сонце в яснім надвечір'ї,
Що промені світла неквапом пряде.
За золото листу у нас на подвір'ї,
За небо у висі, ледь-ледь голубе.
За бані церков, що полощуться в вітті,
За води Славути у ріднім краю.
Спасибі, Господь, що живу я на світі,
За те, що Вкраїну безмежно люблю!
Щодня, від ранку до смеркання,
Їй шепотів слова кохання.
Як живодайную водицю,
Спивав її - не міг напитись.
А потім стало усе звичним,
Як попіл в мідній попільничці,
Мов злегка гіркувата кава,
Як свічка в церкві величава.
Захоплення полуда спала -
І Муза стала нецікава.
Не в змозі жити без кохання,
Вона розтанула в смерканні...
Міняв з тих пір жінок чимало -
Та жодна Музою не стала.
І зрозумів в осінній день він:
Йдуть поруч свято і буденність.
З нудьгою радість хороводить,
З захопленням байдужість ходить...
Шукав Її - зі шляху збився,
А Музи слід навік згубився...
Навіяно віршем ROOF_GO
http://blog.i.ua/community/53/1280728/
Ви були колись, певно, Ікаром,
Бо літаєте, любий, вві сні.
Ви кивали далеким Стожарам
І голубили зорі ясні.
А чи, може, сміливим буй-туром,
Що поразок не мав у бою?
Лиш стріла переможця Амура
Наздогнала в солдатськім строю.
І тепер, у знемозі й безсиллі,
Ви програли останній свій бій.
То чому ж усміхаєтесь, милий?
- Цей двобій був солодкий такий!
О, як вона стукала в двері,
Уперто, і лунко, й затято -
Вважали її за химеру,
Боялися їй відчиняти.
Й востаннє не сталося чуда -
Панянка махнула рукою.
Глухі, недовірливі люди
Не стрілись сьогодні з Любов'ю.
І ми ще іноді запитуємо, чому рейтинги у товариства невисокі...
Поезія - це завжди неповторність,
Якийсь безмертний дотик до душі.
Л. Костенко
http://blog.i.ua/community/53/1279602/ - не втрималася....
Поезії є довговічні,
Які спонукають до руху,
А інші - слабкі, анемічні,
Загублені карлики духу.
Є ті, що навчають любити.
Читаючи вірша, заплачеш,
Захочеш весь світ простити
І стати на крапельку кращим.
Зневірений, злий і пропащий,
Ти наново вирішиш жити.
Вірш гіршим буває чи кращим,
Але... не повинен смердіти.
Коли його гидко, як кажуть,
До рук паличками узяти,
Тоді він на вІрша не тягне.
На що? Я не буду казати...
Простіть мене, діти й онуки,
За те, що бруднитися мушу...
Так хочеться вимити руки
І визолить стомлену душу.
Серед зневаг, розчарувань, зневір
Ту синь очей я пам'ятаю й досі.
І хай ще лІта нам дано надмір,
Та вереснем запапахне мудра осінь.
Мої долоні візьмеш у свої -
Я знов потраплю у міцні тенета.
А слів не треба - їх за стільки літ
Сказала в зболених палких сонетах.
Й на велелюднім білім світі цім
Промовисто ми будемо мовчати.
Я потону у морі голубім --
А так багато треба розказати...
