Давно переступила ту межу
(ЇЇ розп'яттям називають),
І друзям, й недругам скажу,
Що досвід чималенький маю.
Нехай лишилася стерня
Від од, елегій чи сонетів,
Моє життя - моя броня
Від псевдокритиків - поетів.
Один для всіх Господь суддя,
А всі лиш люди, тільки люди...
Нам всім воздасться по ділам
Й" "немудрі мудрія осудять".
Ой, Тарасе, батьку щирий,
Горе з матінкою сталось,
Бо ж козацькії могили
Так розритими й зостались.
Бо вкраїнськії гетьмани
Всі лежать в землі сповиті.
Пишні шапки та жупани
Міллю забуття побиті...
Тільки душі козаченьків
Сумно в небесах витають
Та на Україну -неньку
Тужно-тоскно поглядають.
А сини її земнії
Ділять шкуру з батька й брата
Й про Ісуса забувають,
Що за них був розіп'ятий.
Дім лишають пташенята,
Бо батьки не научають.
У заморській дальній хаті
Ген пороги оббивають...
Бездуховності бравада
Топить розум в оковитій...
Та пробудиться громада,
Стрепенуться сонні діти!
Ой, Тарасе, батьку щирий,
Ще серденько в грудях б'ється!
Ще не вмерла Україна,
Тільки тяжко їй живеться...
Кажу я: "Літечко, бувай!
Ми ще зустрінемось з тобою,
Коли зеленою габою
Прикрасить крилечка розмай".
На згадку пригостиш мене
Солодким виноградним трунком,
Торкнеш листочком-поцілунком,
В минуле швидко промайнеш.
Легка, мов пух, м'яка хмаринка
Порине у небесну просінь.
Накине прохолодна осінь
На плечі хустку-павутинку.
Приходять пращури до мене в сни...
Кремезні, цілісні й донині,
Питають із німої давнини,
Як нам живеться в Україні.
"Ще довго не піднімуться сини
З тяжкої темряви-неволі..."
І тільки чутно стогін з тишини...
Мене ж пече їдучий сором.
Заплачуть предки із болючих снів
Над долею Вкраїни-неньки...
"Я ще жива", - почую ніжний спів,
Пророчий спів малого соловейка.
Ось ми й зустрілися... Тепер на Ви...
Кружляли у тіснім осіннім вальсі.
Роки чуття впокорити змогли,
Лиш видавали нас тремтливі пальці.
А вечір звабою все напував
І клав на плечі невимовну ніжність:
"Без Вас відтоді зовсім не жила..."
"В минуле ж повертатися запізно..."
Ніким не сказані в пітьмі слова -
Зневажені, розіп'яті вигнанці...
Моє волосся вітер цілував,
А у руці тремтіли Ваші пальці...
З'явився ти негадано, несміло.
А в мене - все. Проси чи не проси...
Відплакала - і тихо відболіла,
І за тобою знищила мости.
Ти ж зраду обминав в розмові,
Неначе її зовсім не було.
Якийсь маленький злочин побутовий
Забрав надовго із душі тепло.
Пішла із дому мовчки радість,
І не спасло те "випадково, всує..."
Там, де в стосунки просочилась зрада,
Довіри і любові не існує!
Щиро вірю ( в житті так частенько буває):
У пістрявому натовпі, в всіх на виду,
Серед сотень облич я тебе упізнаю,
Серед тисяч зірок я свою віднайду.
Не біда, що тебе до сих пір не зустріла,
Зачарований милий на тисячу літ.
Ти не думай: я вірною бути зумію,
Я зніму з тебе чари - почнемо політ.
Та одне тільки знай: не прощу тобі зради,
Не захочу з брехнею прожити свій вік.
Бо ж найліпша у світі для жінки принада -
У щасливій родині - мудрець-чоловік.
Як пахли ранети в бабусиній хаті,
Долівка, притрушена квіт-осокою...
А руки у бабці, меткі і завзяті,
Не знали утоми, не мали спокою...
І я, невеличке дівча у сукенці,
Зігріте увагою й диво-любов'ю...
Як щасно було у малої на серці,
Коли поринала у світ з головою!
Коза-Дереза і муркотик учений -
Здавалося все неймовірно казковим...
Так тепло сьогодні, і тужно, і щемно
Махає бабуся з дитинства рукою...
Серпневий вечір плине в млості.
Серед кропив і бур'янів
Медвяний степ зове у гості
Звабливим співом цвіркунів.
В колисці маків і левкоїв
Забуду про свою печаль.
І наодинці із собою
Скажу: минулого не жаль.
Воно лиш дальній полустанок,
Що не міняє мою сутність.
А ніч мине - і свіжий ранок
Прочинить двері у майбутнє.
Після прочитання вірша Байка
"Без названия..."
Я щиро, Боже, Тобі вдячна
За кожний день, що прожила.
В минуле не дивилась лячно,
В майбутнє впевнено ішла.
І перед брутами земними
В дугу зігнутись Ти не дав.
Тоді не стала на коліна,
Коли продажний люд ставав.
Хвалу Тобі, Господь, складаю,
Що мову рідну піднесла.
Що й дотепер не покидаю
Свого святого ремесла.
Що в дні тяжкіі моя опора -
Це віра, і любов, і честь,
Що на свою життєву гору
Нестиму з гідністю свій хрест.
