Белый был – красным стал:

Кровь обагрила.

Красный был – белым стал:

Смерть побелила.

М.И. Цветаева

13 травня 1933 року позбавив себе життя М. Хвильовий.

У день такий квітують вишні,
Над цвітом їх гудуть джмелі.
Здається, тут живе Всевишній,
Колише спокій на землі.

Та вечоровим зойком тиша
Розірве небо голубе.
Хтось в день оцей напише вірша,
А хтось, як він, уб'є себе...

Життя людське - солодка згуба,
Воно лиш мить на цій землі.
Що для одних для серця любе,
Для інших - стогони й жалі.

Одні стяжають до знемоги,
А інші - людям віддають.
Шукають до чуттів дорогу -
Знаходять до розлуки путь.

Майно і злото - речі тлінні.
Мине чимало зим і літ -
Лишиться в світі все незмінним,
Лише добро врятує світ.

Наморений вечір пірнає у тишу,
Стуляє повіки, в тумані пливе
Над синім озерцем, що хвилі колише,
Над світом, що тисячі років живе.

І я розчиняюсь у літечку-літі,
Де світ не порушують звуки живі,
Лиш птаха мала підпадьомкне у житі
Та жабка промовисто кумкне в траві.

Як у того коня
Ніздрі й твар тріпотіли.
Прагнув він визнання -
Розкуйовдилась грива.

А вітри - по боках,
Пошматовані часом.
Вільний коник, мов птах,
Вже злітав до Парнасу.

Що несло в небеса:
Білосніжність чи крила?
їІз повіки - сльоза,
Розкуйовджена грива...

Щось мудруємо,  
                      комбінуємо,
Почуттями в такт
                     все  жонглюємо,
Усміхаємось
                      арабесками,
Виливаємо
                     гнів бурлесками.
Ох, травестії
                     світу вічного...
Так набридло вже
                    буть цинічною...
Щиро хочеться
                     вітру свіжості -
Захлюпочеться
                      серце в ніжності.
Задзвенить воно
                       молоточками...
Весняний коктейль
                      п'ю ковточками.

За  столиком сидим удвох,
Пригадуєм минуле.
Ти будиш поглядом своїм
Чуття, давно заснулі.

Ти пестиш очі та уста
І дивишся з журбою.
Та геометрія проста:
Не вільні ми обоє...

На столик каву я проллю -
Вже поспішати треба...
Тепер я іншого люблю...
Так схожого на тебе...

Не ти мене у весни палко звав,
Бентежний, збрунений, щасливий,
Не ти додому вранці проводжав,
Спиваючи уста тремтливі.

Я не від тебе діток понесла
І не з тобою їх плекала.
Торкнувшись в щасті не твого крила,
Я не з тобою зір сягала.

І ось, коли обсипалась весна
Й прокралась осінь до моєї хати,
З'явився ти - облуда чи мана?
Я думаю: чи варто починати?

Захисти мене від себе, захисти!
У коханні все складається непросто:
Інколи здається, що горять мости -
І нового ми шукаємо знайомства.

Та бентежать спогади старі листи -
Ми приходимо до точки відправної.
Захисти мене від себе, захисти...
Чи ж зостанься назавжди зі мною.

Розчахнуте серце моєї Вкраїни
Наповнене смутком і вічним жалем.
Та вірю, що сльози в очах  Магдалини
Проллються  на ворога судним дощем.

О, скільки Вітчизні ще витримать болю,
Щоб врешті  вдягнути свободи вінок?
Доволі вже плачу, і туги доволі!
Пошли, Боже, неньці розумних діток!