У Попаснянському районі Луганської області археологи центру "Спадщина" разом зі студентами Східноукраїнського національного університету імені Володимира Даля виявили скарб бронзової зброї в кіммерійському похованні Х-IX ст. до н.е.  Про це повідомляє УНІАН із посиланням на прес-службу СНУ імені Даля.                                                   При розкопках виявлено 15 предметів озброєння, серед них бронзовий кинджал, рідкісні типи наконечників списів, дротиків і стріл.

У повідомленні зазначається, що археологи з величезними складнощами знайшли всі предмети кіммерійського скарбу, які знаходилися в похованні."Предмети скарбу встигли розійтися по руках, а частина з них навіть потрапила у приватні колекції місцевих любителів давнини, - йдеться у прес-релізі. - Майже місяць археологи займалися розслідуванням, щоб встановити долю й місце зберігання кожного предмету з цього скарбу. В результаті вдалося з`єднати в єдине ціле всі складові частини унікального кіммерійського скарбу, який уже входить у науку під назвою "Білогоровський скарб".

Вся стародавня зброя пройде науковий аналіз. Після чого знахідка археологів займе центральне місце в експозиції з ранньої залізної доби України в археологічному музеї СНУ ім. В.Даля.

Довідка:   Кіммерійці ховали померлих у традиціях бронзової доби. Похований інвентар включав в основному керамічний посуд. Скарби з предметів озброєння дуже рідкісні, оскільки зброю берегли, передавали у спадок, ховали від чужих очей як велику цінність.Лише в поодиноких похованнях, які стосуються до категорії військових, знайдені кинджали, наконечники списів, частіше зустрічаються наконечники стріл, бронзові псалії (стержні на кінцях вудил) та вудила від кінської збруї.

Від автора блогу.  

Варто зазначити, що кіммерійці проживали на значній частині території сучасної України, займаючи фактично всю степову зону. В Європі це був перший народ воїнів - вершників. Сьогодні кияни та гості столиці в Археологічному музеї (вул Богдана Хмельницького) можуть побачити величезний за довжиною кіммерійський сталевий меч, що значно довший за варязькі чи давньоруські.                                                                                                                                                                      Прославив кіммерійців у своїй творчості один з провідних письменників у жанрі фентезі Роберт Говард. Правда сам автор *розмістив*  Кіммерію чомусь не в північному Причорномор'ї, а десь далеко на півночі Європи. Хоч у виправдання Говарда треба сказати. що він пояснив це *доісторичністю своєї історії*. Ну а роль Конана - варвара - головного героя Говарда у стала першою головною для майбутньої зірки Голлівуду Арнольда Шварценеггера.            

Щодо самих кіммерійців, то їх з території України витіснили у 7ст до н. е.  інші славетні воїни - вершники  скіфи. Але то вже зовсім інша історія...

Аж двi важливi подiї вiдбулися у життi Олени Вiтриченко, однiєї iз найтитулованiших спортсменок в iсторiї української художньої гiмнастики. Кілька тижнів тому вона вiдзначила ювiлей, а також видала книгу, яку писала довгих п'ять рокiв! Кореспондент "Експресу" зателефонував Оленi Вiтриченко до Iспанiї, де вона оселилася по завершеннi спортивної кар'єри.

-- Олено, навiть не знаємо, з чим спершу вiтати: з ювiлеєм чи з "народженням" книги...

-- Дякую, обидвi подiї багато важать для мене. Рада, що книга вийшла майже у мiй день народження. Ювiлей -- це слово звучить дуже гучно. А я люблю скромно реагувати на подiї. I ось уродини також вiдзначила скромно. Я не запросила жодного гостя. Ми з чоловiком пiшли в ресторан, повечеряли, i на цьому святкування закiнчилося. А вдома троє моїх дiтей влаштували менi справжнє свято. Вони надарували багато листiвок, аплiкацiй. Усi креативнi речi виготовили самi. Процесом керував найстарший син, якому вже дев'ять рокiв.

-- Ви вже давно полишили Україну. Чи не забувають про вас нашi гiмнастки?

-- Нi-нi. Я приятелюю з багатьма дiвчатами. I не лише з України, але й з iнших країн. Приємно, що вони мене не забули привiтати з уродинами. Я отримала теплi слова вiд 250 людей! Привiтала мене й Iрина Дерюгiна, нинiшнiй наставник збiрної України з художньої гiмнастики. Наталя Годунко також нагадала про себе. А от росiйська гiмнастка Яна Батиршина прислала менi до Iспанiї величезний букет квiтiв.

-- Ви завжди мали багато шанувальникiв, якi вас пiдтримували у скрутнi моменти. Особливо, коли суддi несправедливо оцiнювали вашi виступи...

-- Це правда. Основна моя винагорода -- це аплодисменти публiки та пiдтримка шанувальникiв. Приємно, що вони i досi мене не забули. Цьогорiч я органiзувала турнiр пам'ятi своєї матерi. I сама вийшла на показовий виступ. Приїхало чимало глядачiв, щоби побачити знову мене на килимi. Мабуть, цей був мiй останнiй показовий виступ. Бiльше не повернуся на килим.

-- Чому? Ви втратили навички?

-- Нi, навпаки, за мiсяць тренувань вiдновила все, що втратила за сiм рокiв. Я не бачу сенсу продовжувати тренування. Моя мiсiя -- виховати трьох дiтей та опiкуватися гiмнастичним клубом, який я вiдкрила в Iспанiї.

-- Чи багато дiтей тренуються у вашiй школi?

-- Близько 40. Не лише iспанцi, але й українцi, росiяни, нiмцi.

-- Як ви розподiляєте час мiж роботою та вихованням дiтей?

-- Дiти -- це мiй основний життєвий прiорiтет. Я нi на хвильку не задумувалася над тим, щоби пожертвувати вихованням дiтей заради кар'єри. От i свiй спортивний клуб вiдвiдую лише тодi, коли дiти у школi. Менi часто закидають, чому така гiмнастка не працює тренером. А я не хочу! Можливо, пiду на тренерську ниву пiсля того, як Давид, Цезар та Аврора пiдростуть.

-- Але ж ваша мама свого часу встигала i вас виховувати, i тренером працювати...

-- Мама поєднувала приємне з корисним: вона мене виховувала у спортивному залi. Я стала гiмнасткою лише тому, що мама працювала тренером. Єдиною можливiстю бути разом залишалися тренування. Пам'ятаю, як я ревнувала маму до iнших дiвчат. Коли ми були в лiтнiх таборах, то зачиняла дверi на ключ, щоби мама не йшла їх розчiсувати.

-- Може, вам також варто пiти у тренери, щоб донька стала такою успiшною гiмнасткою, як ви?

-- Щоб досягнути таких успiхiв, таланту i працi замало. Повинно збiгтися чимало обставин. До речi, зi своєю донькою я працюю у залi щосуботи. Їй три роки. Аврора займається не лише художньою гiмнастикою, але й тенiсом та гольфом. Побачимо, що донька вибере.

-- Ваша сiм'я спортивна?

-- Так, чоловiк має багато спiльного з футболом, а сини займаються тенiсом, гольфом, плаванням та дзюдо.

-- А про що ваша книга?

-- У нiй є розповiдi не лише про мою кар'єру, але й тренерськi поради вiд моєї матерi. Можна сказати, що її писали два автори: Олена та Нiна Вiтриченко. На одну й ту ж ситуацiю є погляд тренера та спортсмена. Таких книг у свiтi ще не було. Ми з мамою вклали душу у цей шедевр. Спершу надиктовували на аудiокасети матерiал, вiдтак аналiзували його i вибирали найцiннiше.

-- Чому ви видали її лише iспанською мовою?

-- Ми видали книгу виключно власними коштами. Зараз планую розпродати весь тираж i за заробленi кошти видати її українською та росiйською мовами. Щоби вiдразу видати рiдною мовою, треба було витратити додатково п'ять тисяч доларiв.

-- Олено, не можу не спитати, що думаєте про розвиток вiтчизняної художньої гiмнастки...

-- Нещодавно я побувала на чемпiонатi свiту у Францiї. Менi дуже  сподобалися виступи українських дiвчат. Вони можуть конкурувати з росiянками та бiлорусками. Iнша рiч, що Росiя недооцiнює Україну, заявляючи, що ми на нижчому рiвнi. Я з цим не погоджуюся. Олег Зубарук

Складывающаяся в России политическая ситуация создает для Украины принципиально новые вызовы для Киева.  Об этом в статье «24 декабря: «игра» российской оппозиции, контригра Кремля и риски для Украины» пишет директор Центра политического анализа «Стратагема» Юрий Романенко. Он выделил  четыре фактора, которые будут способствовать усилению влияния России на внутреннюю политику в Украине.

Первое, угроза внутренней дестабилизации России приведет к тому, что ее руководство будет жестче выстраивать отношения со своими соседями. Кремль будет четко спрашивать: Вы с нами или против нас? Время полутонов уходит в прошлое. По крайней мере, пока не разрешится глобальный кризис. Ключевым вопросом для всех будет безопасность, а для России этот вопрос будет актуальным вдвойне.

Второе, Россия вступает в период,  когда ресурсная база правящего режима будет сокращаться, тогда как его издержки расти. Поэтому неуступчивость россиян в экономических вопросах вырастет. Провалгазовых переговоров – яркое тому свидетельство. Это означает, что от Украины будут требовать все большего количества политических и экономических уступок и, учитывая, что режим Януковича столкнется с такими же вызовами, Киев будет вынужден на них идти.

Третье, необходимость выноса внутренних рисков на внешние площадки резко повышает вероятность того, что Кремль начнет активнее играть в Украине, используя наш внутриполитический кризис в качестве продукта манипуляции общественным мнением в России. По всей видимости, мы будем наблюдать ренессанс различного рода гуманитарной активности и пророссийских организаций под тем или иным соусом.

Четвертое, учитывая вышесказанное можно прогнозировать, что в ближайшее время влияние России на внутриполитические процессы в Украине резко вырастет, что объективно катализирует политическое противостояние в Украине.

«Это не хорошо и не плохо – это фактор, который нужно будет учитывать всем акторам вовлеченным в политический процесс», -пишет Юрий Романенко.

Дмитро Калинчук

У червні 1917 року ІІ Всеукраїнський військовий з’їзд зібрав депутатів від 1 млн 390 тис. вояків-українців, що перебували в російській армії.  А вже у лютому 1918-го Центральна Рада практично не мала військ. Семи тисячам червоних бійців командарма Муравйова під Києвом протистояла збірна команда з різних загонів чисельністю трохи більше ніж 2 тис. осіб

Найбільшим із тих загонів (400 осіб) були Київські вільні козаки(цивільні добровольці). Командував обороною отаман Київського вільного козацтва інженер Михайло Ковенко – цивільна людина. Чому так сталося? Відповідь на це запитання дає ознайомлення з долею найчисельнішої й боєздатної частини УНР того періоду – 1-го Українського корпусу генерал-лейтенанта Павла Скоропадського.

Генерали - українізатори    У середині липня 1917 року командувач 8-ї російської армії і майбутній Верховний Головнокомандувач російської армії генерал від інфантерії Лавр Корнілов наказав командувачу 34-го армійського корпусу і майбутньому гетьманові Української Держави генерал-лейтенанту Павлу Скоропадському українізувати підлеглий йому корпус. Генерал Скоропадський у відповідь зазначив, що українізацію корпусу він вважає зайвою, навівши низку аргументів. Проте командувач армії його побоювань не поділив. «Ви українізуєте свої дивізії, я вам поверну 56-ту і у вас буде дивовижний корпус», – запевнив командувач армії.

Така дивна ситуація, коли генерал-росіянин наказує генералові-українцеві українізувати його війська, а той опирається, склалася невипадково. Кожен із генералів керувався своїми мотивами. Генерал Корнілов на той час уже стикнувся зі стихійною українізацією окремих частин російської армії і знав украй цікаву обставину – українізовані частини виявлялися напрочуд стійкими до більшовицької пропаганди. «Українці як у 70-й дивізії, так і в частинах 21-го корпусу (майже цілком українізованого) різко вирізнялися серед інших товаришів своїми розумом і врівноваженістю та трималися осторонь, не піддаючись більшовизму», – свідчив командувач 37-го армійського корпусу генерал Будберг.

Проте з дзвіниці генерал-лейтенанта Скоропадського, українця і нащадка давнього гетьманського роду, ситуація виглядала дещо інакше. По-перше, він бачив, що головними провідниками українського руху були соціалістичні партії з Центральної Ради,ідеологія яких сіяла лише анархію та хаос. Генерал аж ніяк не хотів, щоби під вивіскою українізації в його корпусі закріпилися б соціалістичні агітатори, які швидко б підірвали дисципліну, що, у свою чергу, призвело б до невиправданих втрат на передовій. «Для мене важливо, якщо українізувати, то щоби це справді була українізація, тобтощоби до мене прийшли люди, просякнуті ідеєю українства, щоби були хорошими бійцями, а не якимось непотребом, як-то дезертирами тощо, які, прикриваючись всілякими вивісками, думають лише про те, як би не потрапити під вогонь противника», – писав генерал Скоропадський в листі до генерал-квартирмейстера Південно-Західного фронту генерала Раттеля.

А підстави не довіряти Центральній Раді у генерала Скоропадського були неабиякі. Інший сучасник тих подій, командувач 6-го армійського корпусу імайбутній Військовий міністр УНР генерал Олександр Греков своє відвідування Генерального Секретаріату з військових справ Центральної Ради описав так: «Генерал Бобровський… якоюсь мірою, але вкрай обережно, схарактеризував мені первинний хаос, що панував у Секретаріаті. Виявляється, тут кожен діяв на свою голову без будь-якої правильної організації роботи, підлеглості та звітів… Петлюра… прийняв мене офіційно і холодно-шанобливо. В кімнаті були ще п’ять чи шість людей різного віку, які, не соромлячись присутності «отамана», курили і гучно спілкувалися між собою».

По-друге, і це теж було важливе, генерал Скоропадський чудово розумів, що захоплення генералів-росіян українством могло дуже швидко вщухнути. Звинувачення у сепаратизмі тоді посипалися б не лише на нього, а й на його підлеглих. І він не помилився. Вже за місяць командувача корпусу викликали до штабу Південно-Західного фронту, де генерали Марков і Денікін (майбутній лідер Добровольчої армії) вимагали від нього пояснень. Генерал Скоропадський згадував: «На моє щастя, я… наказав ад’ютантові вести з собою детальну справу українізації корпусу… Тому, коли Марков у присутності головнокомандувача Денікіна звертався до мене із питанням: «А на яких підставах ви це зробили?», я мовчки вказував на папірець, підшитий до моєї справи…Обидва ці генерали були вкрай незадоволені українізацією корпусу».У вересні 1917 року, після провалу Корнілівського заколоту, Тимчасовий уряд скасував рішення про українізацію військових частин російської армії. Центральна Рада на це не відреагувала. А генерал Скоропадський продовжував українізацію корпусу вже на власний страх і ризик. Український корпус   Не можна сказати, що українізація відбувалася гладко. 34-й армійський корпус – близько 30 тис. солдатів та офіцерів, мав у своєму складі три стрілецькі дивізії – 104-ту, 153-ту та 156-ту. 104-та дивізія була дивізією 3-ї черги – сформованою вже під час війни у зв’язку з потребами фронту. 153-та та 156-та дивізії були дивізіями 4-ї черги. «Дивізії 4-ї черги були мертвонародженими. Якби компанія 1917 року відбувалася за нормальних умов, вони все одне нічим себе не проявили б», – так схарактеризував їх історик Антон Керсновський. Такі характеристики говорять самі за себе. 34-й корпус не мав ані якогось якісного особового складу, ані давніх традицій, ані досвідчених командирів середньої ланки.

Власне, й управління 34-го армійського корпусу теж було сформоване під час війни. Те, що генерал Скоропадський після командування елітною 1-ю гвардійською кавалерійською дивізією потрапив саме на такий корпус, можна пояснити якраз бажанням командування посилити не надто боєздатний корпус досвідченим командувачем. Корпус зіткнувся з тими самими проблемами, що й вся армія в той час: падіння дисципліни, спроби уникнути передової, мітинги у частинах тощо. Саме в таких умовах 25 липня 1917 року корпус генерала Скоропадського був відведений у Меджибіж, де розпочалася його українізація.

Усіх офіцерів було наказано передати у 41-й армійський корпус та замінити їх офіцерами-українцями. Павло Скоропадський підійшов до наказу творчо і відправив з корпусу всіх членів полкових комітетів – росіян. Командирів-росіян він передав не всіх, а лише бовдурів та впертих «єдинонеділимщиків».

Перші українські поповнення порадували командувача. «Було особливо приємно, що серед цих українців не було озлоблених, невдоволених, розпропагандованих осіб, всі дивилися весело і хотіли працювати. Запеклі націоналісти, та й годі», – читаємо в мемуарах майбутнього гетьмана. Проте невдовзі до корпусу стали надходити призовники, добряче розбурхані соціалістичною пропагандою. Спалахнули сутички між новоприбулими офіцерами-українцями (переважно молоденькими прапорщиками) та старожилами дивізій. Щоби усунути ці проблеми, в корпусі були створені офіцерські курси та посилені унтер-офіцерські школи. Молодим офіцерам давали поглиблені знання військової спеціальності, і недовіра між ними та дивізійними старожилами помалу стерлася.

Незабаром це дало чудові результати: «Якийсь агітатор встиг зібрати мітинг… але тут українське національне почуття взяло гору. Негайно поїхали і прапорщики, і солдати з усіх комітетів, казали відповідні промови, а коли не допомогло й це, то попросили послати військову силу, імітинг був розігнаний». Ахіллесовою п’ятою корпусу було дуже погане постачання та брак досвідчених офіцерів середньої ланки – з інших частин їх просто не надсилали. Нестачу командирів командувач корпусу виправив особисто, поїхавши до Генерального Секретаріату і набравши всіх офіцерів-українців, згодних служити під його рукою. Постачання ж, яке мала забезпечувати Центральна Рада, так і лишилося жалюгідним.

На заваді червоним   7 листопада 1917 року у Києві дізналися про більшовицький переворот у Петрограді. Вже 10 листопада на вулицях Києва точилися бої між прибічниками червоних та Тимчасового уряду. Центральна Рада в таких умовах обрала нейтралітет – командувач Київського військового округу підполковник Віктор Павленко зібрав вірні Україні загони біля будинку, де засідала ЦР і надіслав сигнал українізованим частинам на фронт. 13 листопада, коли прибічники Лєніна та Кєрєнського уже виснажили одне одного, до Києва залізницею прибули полки імені Хмельницького, імені Полуботка, імені Грушевського та 413-й та 414-й полки 1-го Українського корпусу генерала Скоропадського. Такій військовій силі більшовики просто не мали що протиставити. Перемога Центральної Ради була тверда і переконлива.

Проте закріпити свою перемогу соціалісти з Центральної Ради не забажали. Більшовицькі комітети не зазнали жодних репресій – для соціалістів з ЦР вони були ідейними товаришами. Напівлегально вони існували в Києві аж до січня 1918 року. Тоді вони завдали удару в спину українським солдатам, що вже відбивали атаки червоних горлорізів Муравйова. А тим часом генерал Скоропадський опинився у вкрай непростій ситуації. З одного боку, його корпус лишався штатною частиною Російської армії і продовжував отримувати накази від її командування. З іншого – як Український корпус він мав узгоджувати свої дії з Генеральним Секретаріатом Центральної Ради. Командування армії вимагало відправити корпус на фронт. Генеральний секретар ЦР з військових справ Симон Петлюра офіційно жодних заперечень проти цього не висловлював. Власне, ніякої незалежності у той час Центральна Рада не вимагала, навіть ІІІ  Універсал заявляв про автономію України у складі Росії.

Проте водночас посланці Петлюри приїздили в батальйони корпусу, поширювали соціалістичну пропаганду і закликали солдатів їхати не на фронт, а до Києва. Центральна Рада заходилася формувати з українізованихчастин двіСердюцькі дивізії. Поповнення для цих дивізій вона явно вирішила добути коштом корпусу Скоропадського. Тим часом в арміях Південно-Західного фронту утворилися більшовицькі Військово-революційні комітети. 4 грудня штаб 1-го Українського корпусу дізнався, що 2-й Гвардійський корпус (разагітований більшовиками на чолі з Євгенією Бош) залишив фронт і концентрувався біля Жмеринки, маючи метою наступати на Київ.

Рішення ухвалювати треба було негайно. І генерал Скоропадський, старий дисциплінований служака, на свій страх і ризик віддав наказ частинам корпусу зайняти оборону на шляху більшовицьких сил. Дві бригади 104-ї дивізії опанували залізниці Шепетівка – Старокостянтинів і Фастів – Бердичів. Полки 153-ї дивізії взяли під контроль Житомир, Смілу, Васильків та Вінницю.   156-та дивізія була виведена зі складу корпусу і перекинута на Лівобережжя.

18 грудня два ешелони Волинського полку були оточені бійцями Скоропадського. Роззброєні солдати-більшовики без розмов були загнані у потяги і відправлені до Росії. 27 грудня до Вінниці наблизилися передовіполки 2-го Гвардійського корпусу. Їх спіткала така сама участь. Більшовики намагалися вступити з українськими солдатами у переговори, з метою потягти час та вплинути на українців пропагандою. Але ті категорично відкинули такі пропозиції. «Десятки потягів обеззброєних нами частин були відправлені у Великоросію. В переговори з ними не вступали. Я заборонив це робити, бо знав, чим зазвичай закінчувалися такі переговори», – згадував генерал Скоропадський.

Транспорт і зв’язок, що обслуговували полки корпусу, працювали ідеально. Залізничні комісари Центральної Ради виказували повне сприяння частинам Скоропадського і водночас часто-густо заганяли потяги більшовиків у тупики. Українці виказували дива свідомості. «Всі комітети затихли, вся пропаганда в перші часи теж припинилася. Частини жили у вагонах, навіть не у теплушках, оскільки Київ не давав нам печей, і, попри стужу, ніяких ремствувань не було». Наступ більшовиків було зупинено. Перший етап протистояння з більшовиками українці блискуче виграли.

Сумний фінал   Все, що сталося потім, неабияк дивує і наводить на питання, а чи справді Центральна Рада опиралася більшовикам? Логіка подій створює стійке враження, що інтернаціоналісти-соціалісти з ЦР насправді в союзі з більшовиками свідомо нищили загони українського війська, ладного битися за свою землю. «Частини в більшості випадків жили в огидних умовах, у сильну зимову хурделицю вони знаходилися у неопалюваних вагонах. Як я не клопотав, але абсолютно нічого не міг добитися від Києва. Мені це навіть здалося підозрілим: чи не бажає секретаріат, спостерігаючи за моїми успіхами, добитися того, аби в мене корпус в таких умовах почав бешкетувати?» – згадував Скоропадський. Генерал навіть не здогадувався, як він був близько до істини. «Якогось генерала над нами поставить. Ми вже, мовляв, з французької революції знаємо, до чого цей мілітаризм доводить. Ми до цього ніколи не допустимо», – так описував настрої в лавах Центральної Ради лідер партії хліборобів-демократів Сергій Шемет.  І таки не допускали.

Більшовики вже зайняли Харків і Катеринослав, а голова Секретаріату Володимир Винниченко наголошував: «Формування сердюцьких полків не в інтересах ні селянства, ні робітників, є затією буржуазних кіл громадства та їх прихвоснів, і тому вся демократія мусить об’явить цим буржуазним намірам найрішучішу війну». 26 грудня був відправлений у відставку творець Сердюцьких дивізій, начальник Київського військового округу підполковник Павленко. На його місце було призначено штабс-капітана Шинкаря, який під час боїв за Київ просто зник з міста. У січні 1919-го він очолював вже більшовицький загін.

Командувати обороною Лівобережжя Центральною Радою було призначено фактично дезертира й авантюриста підполковника Юрія Капкана. За висловом його помічника прапорщика Чеботаріва, Капкан весь час боротьби з більшовиками не виходив з київських ресторанів. Певно, поцікавитися його минулим на думку не спало нікому. 31 грудня 1917 року у відставку було відправлено Генерального секретаря з військових справ Симона Петлюру. Останній і сам чимало попсував життя офіцерам-українцям. Але він бодай розумів серйозність становища і намагався не заважати військовим виконувати їхні прямі обов’язки. Новий Генеральний секретар з військових справ економіст ( !!! )  Микола Порш одразу «порадував» дозволом на відновлення в частинах солдатських рад, а також наказом про створення українського війська, згідно з яким вже наявні штатні частини армії підлягали демобілізації. Віднині солдати могли розбігатися по домівках на підставі указу Центральної Ради.

У таких умовах 156-та дивізія 1-го Українського корпусу, яка не мала надійного командування, розбіглася по домівках. Інші дві дивізії після місяця сидіння на морозі в неопалених вагонах без гарячої їжі та теплого обмундирування, теж протрималися недовго. Генерал Скоропадський намагався якось виправити ситуацію. 4 січня він особисто зустрівся з міністром Поршем, вимагаючи, щоби корпус забезпечили теплими речами, харчами, пальним та спорядженням. Центральна Рада мала все необхідне – київські склади ломилися від припасів. Проте корпус не отримав нічогісінько.

В цих умовах Павло Скоропадський подав у відставку, передавши командування корпусом генералу Якову Гандзюку – командувачу 104-ю дивізією. Але від штабу корпусу Павло Петрович нікуди не поїхав. У Білій Церкві, разом зі штабом перебувала і Генеральна рада Вільного козацтва,чиїм отаманом генерал Скоропадський був обраний ще в жовтні 1917-го. По суті, генерал намагався перетворити організацію Вільного козацтва на альтернативний Центральній Раді тил для своїх військ. Швидке просування більшовиків не дало змоги втілити ці плани.

Під час оборони Києва залишки Українського корпусу ще знаходилися біля Мотовилівки, але від Генерального Секретаріату вони не мали взагалі жодної інформації. Щоби з’ясувати, що коїться в Києві, командувач корпусом генерал Гандзюк, начальник штабу корпусу генерал Сафонов і начальник оперативного відділу штабу полковник Гаєвський поїхали до Києва і… потрапили до рук більшовиків. Генералів Гандзюка і Сафонова було розстріляно. Обезголовлений корпус не став чинити опору більшовикам і швидко саморозпустився. Після відходу українців з Києва голова Генерального Секретаріату ЦР Володимир Винниченко покинув свою посаду та поїхав до Бердянська, зайнятого більшовиками (!). «Я під той час уже не вірив у особливу прихильність народу до Центральної Ради. Але я ніколи не думав, що могла бути в йому така ненависть. Особливо серед салдатів. І особливо серед тих, які не могли навіть говорити по-руськи, а тільки по-українськи», – згадував Винниченко.

Не дивно, коли за два з половиною місяці селяни-хлібороби, вільні козаки та колишні офіцери й солдати 1-го Українського корпусу проголосили генерала Скоропадського гетьманом Української Держави, крім галицьких Січових Стрільців, на захист Центральної Ради не встала жодна організація.

Тиждень

У 2011 році в Україні, за даними відкритих джерел, загинуло щонайменше 8 депутатів, 1 мер міста, 6 суддів та 2 прокурорів.

Ще у січні сталося ДТП, у якому загинув депутат Нововолинської міської ради Віктор Никонюк. Він був за кермом власного автомобіля «Мерседес-Бенц», не впорався з керуванням, з'їхав на узбіччя і вдарився упридорожнє дерево.

16 квітня у Києві на вулиці Заболотного загинув народний депутат від Партії регіонів Микола Лісін (1964 року народження). Депутат «рухаючись на автомобілі з невідомих причин скоїв наїзд на бордюрний камінь, після чого автомобіль, втративши керованість, виїхав на зелену зону, де скоїв наїзд на рекламну конструкцію однієї з автозаправних станцій столиці». 

Також у квітні на трасі біля міста Дружківка Донецької області депутат міської ради від Партії регіонів міста Слов'янська потрапив в ДТП Микола Шуткевич. На своєму мотоциклі Suzuki він зіткнувся з автомобілем ВАЗ-21099, і помер у лікарні внаслідок отриманих травм.

У травні у Токмаку (Запорізька область) в аварії загинув 30-річний депутат Токмацької районної ради. Як повідомило МНС, його автомобіль СААВ з’їхав з дороги та зіткнувся з деревом.

У червні під Києвом загинув депутат Васильківської райради від партії «Сильна Україна» 37-річний Олег Азарченко. Як повідомлялося, він, їдучи на великій швидкості із ресторану, де відзначав власний день народження, врізався в бетонну огорожу. Після удару авто загорілося. Двоє пасажирів загинули на місці.

У жовтні розбився на власному авто депутат Феодосійської міськради від Партії регіонів Микола Лагута.А наприкінці листопада під Полтавою у результаті зіткнення легковика з вантажівкою загинув 29-річний депутат Київської районної ради Полтави Андрій Сахно.

20 жовтня на власній машині розбився насмерть мер Обухова Київської області 52-річний Володимир Мельник. Він зіткнувся з вантажівкою, що розверталася на трасі. У 1998 році його було обрано на посаду міського голови Обухова. Відтоді керував містом 13 років.

23 грудня у ДТП загинув депутат Білозерського району Херсонської області. Аварія сталася на трасі між Маріуполем і Бердянськом, де зіткнулися позашляховик Toyota Land Cruiser Prado і тягач MAN - напівпричіп з контейнером. Удар був настільки сильним, що троє людей, які перебували в легковику, загинули на місці аварії. Серед них був і депутат.

У 2011 році загинуло шестеро суддів.У листопаді у ДТП загинув суддя харківського райсуду Харківської області. За даними ДАІ, автомобіль DaewooLanos, за кермом якого був суддя, зіткнувся з фурою Volvo. Того ж місяця також у ДТП загинула суддя Апеляційного суду Івано-Франківської області. Аварія трапилася через перевищення швидкості водієм автомобіля, який виїхав на зустрічну смугу і зіткнувся з автомобілем судді.

У вересні стало відомо про зникнення судді Київського апеляційного адміністративного суду Оксани Дурицької. Згодом у МВС повідомили, що 33-річна суддя загинула в результаті нещасного випадку. Міліція не виключала версію про навмисне вбивство, проте прокуратура це заперечувала.

У серпні потонув голова Рівненського районного суду Рівненської області Віктор Лопацький.

1 червня повішеним на трубі теплоцентралі під залізничним мостом у місті Шостка Сумської області було знайдено 50-річного суддю міськрайонного суду Шостки. За версією міліції, він вчинив самогубство.

А в березні вбили суддю Шевченківського райсуду Києва Сергія Зубкова біля дверей його квартири. На його тілі було виявлено два вогнепальних поранення, у тому числі в голову, і три ножових. Через кілька днів затримали батька і сина Дмитра та Сергія Павліченків, які, за однією з версій, нібито пішли на злочин через помсту: суддя виселив їхню сім'ю з квартирної прибудови в будинку на вул. Б. Хмельницького, 52-а. У грудні цю справу направили до суду.

У 2011 році загинуло також двоє прокурорів.Так, у листопаді у Нікополі Дніпропетровської області був убитий перший помічник прокурора Нікопольської міжрайонної прокуратури Ігор Сидоренко. На тілі 45-річного чоловіка виявили "ознаки насильницької смерті".

А в лютому в службовому «Ланосі» було виявлене обгоріле тіло Олега Осипенка, районного прокурора міста Жашкова в Черкаській області. У Черкаській облпрокуратурі припустили, що у прокурора стався серцевий напад і він втратив свідомість, не встигнувши загасити сигарету.

Так, у плагіаті звинувачували президента Віктора Януковича. Журналістське розслідування виявило, що у книзі  Януковича "Opportunity Ukraine", яку презентували у серпні 2011 року,  видано не лише чужі ідеї, а скомпільовано цілі абзаци з текстів, які раніше виходили за підписом різних осіб – від опозиціонера Тараса Стецьківа до журналіста В’ячеслава Піховшека та арештованого чиновника Василя Волги. Крім того, книга Януковича містить багаточисельні дослівні передруки інших авторів без жодного посилання на першоджерело.

Після викриття плагіату, главу держави намагалися «відбілити» як перекладачі-редактори книги, так і Адміністрація.

Крім цього, 2011 рік запам’ятався плагіат-скандалом за участі Секретаря Ради національної безпеки та оборони Раїси Богатирьової. 28 червня під час вручення дипломів у Києво-Могилянській академії вона виголосила промову, використавши фрагменти зі знаменитої промови засновника компанії Apple Стіва Джобса перед випускниками Стенфордського університету у 2005 році.

«Вибачте за драматизм, але це є правда. Час людини дуже обмежений. І тому висновок зі свого досвіду пропоную наступний - не живіть чужим життям, не марнуйте часу. Не потрапляйте в капкан догми, яка радить жити чужими думками. Не дозволяйте галасу чужих думок перебити ваш внутрішній голос», - казала Богатирьова. Її слова абсолютно збіглися зі спічем знаменитого американця. «Вибачте за такий драматизм, але це правда. Ваш час обмежений, тому не витрачайте його, щоб прожити чиєсь чуже життя. Не потрапляйте у пастку догми, яка вчить жити у відповідності до думок інших людей. Не дозволяйте галасу чужих думок перебити ваш внутрішній голос», - промовив у 2005 році Джобс.

Не менш гучним був скандал, спричинений виявленням фальшивих дипломів чиновників Львівської міськради. Все почалося зі звільнення голови муніципального управління освіти Львова Володимира Огури під час перевірки дипломів про освіту, про початок якої розпорядився мер Львова Андрій Садовий. До кінця року виявили ще 7 фальшивих дипломів у чиновників міськради.

Крім цього, понад 20 осіб працювали з підробними дипломами про вищу освіту у Державній митній службі. Після перевірки їх також звільнили з роботи. А на посадовців Держмитслужби Генпрокуратура порушила кримінальні справи.

Хай там що уявляє собі нинішня влада в Києві, у Кремлі її роль в енергетичних розкладах бачать, схоже, як дуже обмежену і технічну. Україна потрібна для того, щоб заблокувати доступ інших постачальників газу до ЄС, а також поповнити обмілілу газпромівську скарбницю. Однак наші політики чомусь вважають це номальним. ПОСТАВИТИ РОСІЮ НА МІСЦЕ    Європейські країни ще десятиліття тому зрозуміли, які загрози несе залежність від одного постачальника газу, й активізували проекти диверсифікації і переходу на інші види палива. Сьогодні кожен член Євросоюзу реалізує їх можливими для себе способами: будує термінали скрапленого газу, розвиває власний видобуток, зокрема сланцевого, прокладає додаткові труби в газовій мережі, поліпшуючи його перекачування територією країни.Повільно, але впевнено Європейський Союз зменшує свою залежність від одного, російського джерела газу.

Зменшення залежності диктує і зміну тональності в переговорах Європи та РФ. Ще кілька років тому європейці ковтали незгоду російської сторони ратифікувати Енергетичну хартію і заплющували очі на скуповування Газпромом через свої афілійовані структури енергетичних компаній на внутрішньому ринку ЄС. Сьогодні, після прийняття Третього енергетичного пакета (передбачає підвищення конкурентності на енергетичних ринках, зокрема шляхом розділення компаній, які здійснюють видобуток, транспортування і продаж енергоносіїв), Газпрому заблокований доступ до управління європейськими газовими мережами. У ключових компаніях – партнерах російського газового монополіста відбулися обшуки за наказом Єврокомісії на предмет монопольної змови. Учорашні друзі – французькі, польські, німецькі енергетичні компанії – подали на Газпром до суду через завищення ним цін на газ, а сама РФ не вимагає, а просить у ЄС надати її «Південному потоку» статусу транс’євро­пейсь­кого проекту,оскільки це дасть змогу залучати кошти на нього.

Євросоюз сьогодні майже зробив те, що тільки стоїть як завдання перед Україною: відвів Росії важливе, але дуже визначене місце у своєму енергобалансі. Газпром справді постачає багато газу в ЄС – до третини загального імпорту. Однак, незважаючи на прогнози зростання його споживання в європейських країнах, більшого від росіян просто не хочуть,бо це шкодитиме національній безпеці Європи. Російські проекти її не цікавлять: ліміт постачань від Газпрому вже вибрано. Ось чому Єврокомісія так стримано привітала запуск «Північного потоку»і, попри всі старання Кремля, підтримала проекти «Південного коридору», а не «Південного потоку». «Південним коридором» до країн ЄС має надходити газ із Каспійського регіону: Туркменистану та Азербайджану, і саме він компенсуватиме дедалі більші потреби ЄС у найближчі десятиліття.

Такий розклад суттєво ускладнює ситуацію Росії. Для Газпрому це означає зменшення, якщо не припинення, витрат ЄС на інфраструктурі проекти. Обсяг експортованого палива в ЄС із часом може хіба що падати, а через розвиток спотового ринку знизиться й ціна. «Експортована революція» сланцевого газу зі США знеохочує європейські компанії працювати на нинішніх умовах на російських родовищах. Зокрема, норвезька Statoil, один із партнерів із розробки Штокманівського родовища, уже заявила, що не впевнена в успіху роботи саме через сланцеві проекти. «Російській газовій галузі доведеться серйозно конкурувати за частку на європейському газовому ринку, яка встановиться після 2030 року між 13% і40%. Нам, зрозуміло, треба бути ближче до 40%», – прокоментував ситуацію голова Російського газового товариства Валєрій Язєв під час Міжнародного форуму «Газ Росії-2011». Не краща ситуація і на східному напрямку. Китай, не погодившись на запропоновану росіянами ціну, у листопаді цього року просто закупив додаткові обсяги в Туркменистану. Згідно з прогнозами аналітиків банку Societe Generale, саме останній і залишиться основним постачальником газу до Піднебесної протягом найближчого часу.

Щоб зберегти свою роль на Заході, Росії потрібно швидко шукати інші, крім постачання свого газу, проекти за власною участю й водночас блокувати альтернативні пропозиції.Таким проектом може бути «вигідна» пропозиція транспортувати до кордонів ЄС туркменське блакитне паливо наявними газопроводами через територію РФ та України. Мовляв, поки побудується ваш «Набукко» чи інший газогін (а його запуск справді відтягується, сьогодні йде мова про 2019рік), багато що може статися, натомість ви хоч зараз укладайте договір із Туркменистаном, а ми потурбуємося про постачання газу звідти аж до ваших східних кордонів уже тепер. Можливо, цей сценарій був викладений українським політикам, який разом зі страшилками про «Південний потік» переконав пристати на російську пропозицію.

У ЧОМУ ІНТЕРЕС УКРАЇНИ?   Однак насправді успіх такого сценарію для ЄС, а тим більше для України є сумнівним. По-перше, тільки-но наша ГТС опиниться під контролем РФ,європейці перестануть розглядати її як можливість для альтернативних поставок. Це буде елемент російської системи. По-друге, хоч би яким був туркменський газ, якщо він надходитиме через «російську» трубу, то втрачатиме цінність для них, адже це не диверсифікація, а лише імітація, а ЄС чітко відрізняє одне від іншого. По-третє, що може дати нашій країні такий консорціум? Стабільність постачання газу? Ні. Враховуючи, що «Південний потік» – це поки що «страшилка для наївних», воно і так було б стабільним – меншим, але стабільним. Модернізацію? Ні. Якщо правда, що консорціум є «подякою» за нижчу ціну на газ у 2012 році, то додаткових коштів на реконструкцію годі чекати. Натомість Україні доведеться ділитися з усіма його сторонами коштами від транзиту. Найімовірніше, закриються лінії фінансування від Світового банку чи ЄБРР: який сенс вести переговори з державою, якщо газопроводом керує інша структура? І головне – наша держава втратить також можливості для реальної, а не імітованої диверсифікації джерел енергоресурсів.

Замість вигадувати «велосипед» або погоджуватися на нав’язану зовні схему, Україні варто озирнутися на тих, хто ще вчора перебував у схожій ситуації. Польща торік – після спроб Росії отримати в обмін на дешевше блакитне паливо доступ до газопроводу – категорично відмовилася від такої угоди, активізувала проекти з власного видобутку сланцевого газу, почала будівництво терміналу скрапленого. Сьогодні ці проекти реалізовуються не на папері, а на практиці. Польська PGNIG через 10 місяців безуспішних переговорів щодо ціни подала на Газпром до Стокгольмського суду,де вже лежить сто аналогічних позовів від німецьких, французьких та інших компаній. Молдова, яка теж не може досягти домовленості, попросила допомоги в переговорах у Європейської комісії. А тамтешній парламент взявся контролювати хід переговорів із Росією. При цьому уряд країни публічно підтвердив готовність реалізовувати всі європейські реформи, хоч і відчуває, мабуть, немалий тиск із боку РФ щодо здачі стратегічних інтересів.

Що робить Україна? На неодноразові заяви європейських структур про готовність допомогти просто мовчить. А коли переговори з Росією досягають особливо критичної точки, фактично відкриває «другий фронт», заявляючи вустами заступника міністра енергетики Володимира Макухи журналістам про те, що незадоволена європейською стороною. Спроби депутатів парламенту не те що контролювати, а хоча б дізнатися зміст перемовин марні й безнадійні. А засекреченість, яка супроводжує всі переговори, змушує оглядачів будувати найгірші сценарії і тільки посилює ефект від інформаційних провокацій та маніпуляцій.

Європейський Союз та Україна – споживачі газу. У них однакова мета – зменшити залежність від одного постачальника. Логічніше, якби ці споживачі замість того, щоб посилювати недовіру між собою, подумали про спільні можливості з диверсифікації. Якби України створила вільний доступ до своєї газотранспортної системи, а ЄС вдалося домогтися транспортування газу з Туркменистану через російську територію (а інструменти для такого впливу в нього є), ми могли мати реальну, а не імітовану диверсифікацію. І вартість газу бутла б іншою, ніж сьогодні обіцяє РФ.

Читайте також: Енергетична недоімперія            : Газова «матрьошка»

Тестова версія Friendin стартувала 28 жовтня цього року. За цей час вже зареєструвалося понад 12 тис. осіб з різних країн світу, зараз триває постійне зростання реєстрації нових користувачів.

Це стало несподіванкою для розробників, оскільки у ЗМІ запуск сервісу широко не висвітлювався.

Слід зазначити, що під час тестової роботи сайту, було проведено налаштування роботи серверів HP разом з представниками виробника обладнання, створено сучасну хмарну систему серверів, яка дозволить підтримати роботу сервісу з великою кількістю користувачів.

Як заявляють представники компанії-розробника, Friendin відрізняється широким функціоналом.

Зокрема,для користувачів передбачені нічний режим, спеціальне тач-меню, зручне для пристроїв з тач-скрін, плейлисти, адаптація сторінки під монітор користувача, режим сторінки блогу, відеочат, файлбокс, медіаплеєр,
активний інтерфейс, "наліпки", зручна система завантаження контенту, нова система перегляду фото, система закладок, система рейтингу контенту, режим "невидимки" користувача, максимальні налаштування приватності інформації користувача.

Наступний етап у планах розробників - це інтеграція з новими і вже популярними інтернет-іграми і додатками.

Крім того, планують створити ліцензійну базу "Аудіо" і "Відео" з можливістю їх скачування або перегляду онлайн.

Також слід зазначити, що дизайн Friendin був спеціально "захований" в тестовий період. 

Министерство образования и науки, молодежи и спорта неэффективно  неэкономно и с нарушениями использует бюджетные средства. Об этом свидетельствуют результаты аудита эффективности использования средств госбюджета, выделенных в 2010-2011 годах на обеспечение учебных заведений учебниками и пособиями, говорится в сообщении пресс-службы Счетной палаты.

По их данным, «госзаказ на изготовление и доставку учебников, утвержденный практически в конце бюджетного года, является формальным и фактически не влияет на выпуск учебной литературы».«При технологии изготовления учебников до пяти месяцев, постоянной является практика направления средств на эти цели за два-три месяца до начала учебного года», - говорится в сообщении.

«В результате для срочного изготовления учебников издательства закупали бумагу по ценам, выше рыночных на 30-40%, через что были неэффективно использованы 6,9 миллионов гривен бюджетных средств», - сообщает пресс-служба.

МОНмолодежспорт не проверил производственные мощности победителя тендерных процедур по предоставлению полиграфических услуг ООО «Побутелектротехника», которое оказалось фактически посредником, а не исполнителем заказа.

«Поэтому после выпуска 10 наименований учебников на счету предприятия осталось от 66% до 84% полученных средств, что привело к дополнительным расходам из бюджета 5,9 миллиона гривен», - говорится в сообщении.

Непрозрачной является и процедура конкурсного отбора учебников и принятия решений об их издании.

«Так, на выпуск 24 учебников, которые не подавались на конкурс или не стали в нем победителями, с нарушением действующего законодательства использовано 30,9 миллиона гривен», - заявили в Счетной палате.

«Основная причина указанных нарушений - неудовлетворительная организация работы МОНмолодежспортом. Направленные из бюджета 319 миллионов гривен на выпуск учебников не обеспечили потребностей учебных заведений в современной учебной литературе», - говорится в заявлении.

«Аудиторы отметили, что в условиях экономного и эффективного использования бюджетных средств только в 2010-2011 годах можно было дополнительно выдать 3,4 миллиона учебников, или почти на четверть больше изготовленных», - отметили в Счетной палате.

Премьер-министр РФ Владимир Путин заявил, что государство должно "наращивать усилия" по использованию современных средств общения с обществом, поэтому главной целью сейчас есть "общенациональная психотерапия".

В качестве примера он привел бывшего президента США Франклина Делано Рузвельта, который во времена Великой депрессии заложил традицию еженедельных радиообращений главы государства к согражданам.  "Главная цель - общенациональная психотерапия, чтобы внушить гражданам страны уверенность в завтрашнем дне", - пояснил Путин смысл выступлений Рузвельта по радио, сообщает Lenta.ru. При этом он добавил, что возможности американского президента были ограничены только радио, а сейчас есть и телевидение, и интернет, но "мы ими неэффективно пользуемся". Разговор о полезных свойствах регулярных обращений к согражданам зашел на заседании Госсовета, где обсуждались децентрализация власти, распределение полномочий от федерального центра к регионам и трудовые отношения. Франклин Делано Рузвельт стал президентом в 1933 году. За время своего правления он не только еженедельно обращался к согражданам по радио, но и вывел страну из затяжной экономической депрессии, предложив так называемый "Новый курс" - программу широких экономических реформ.