Ви ніколи не замислювались над тим, скільки треба заплатити сучасним пересічним українцям, аби вони змогли повторити подвиг 21-річної давнини – живий ланцюг від Львова до Києва? А якби до Донецька чи Криму?

Україна є єдиною і незалежною уже майже 20 років, з 1999 офіційно відзначає такий собі День соборності, але насправді, як не прикро це визнавати, це скоріше формальна єдність.

Великою помилкою було б вважати, що схід і захід живуть у ненависті одне з одним, більшості, схоже, це взагалі байдуже. Проте вони зовсім різні… Це настільки різні у своїх поглядах світи, що іноді стає страшно – як вони взагалі уживаються поміж собою уже скільки років. Я зі своїм криворізьким суржиком на сході і півдні України не раз чув, що я бандерівець, а то і взагалі фашист. А на заході з цим же суржиком цілком би згодився за клятого москаля. Одне добре, таке мало хто каже в очі. Більшість злобних безхребетних істот в силу свого боягузтва відважуються хіба що на срач в інтернатах. Хоча і клінічні випадки також бувають.

Власне, відрізняють нас тільки 2 питання – мовне і історичне. Але цього більш ніж достатньо. Люди, які є безумовними героями для одних, для інших протягом багатьох років виставлялись підлими злочинцями. Питання дуже спірне і болюче – такі не вирішуються одним махом. Не буде так, що сьогодні Бандера – герой всієї України, а завтра – ні. Насправді – це не більше, ніж маніпуляція недосконалими законами. Адже офіційно таке звання мають і інші люди, померлі до 24 серпня 1991 року, але в них його ніхто не відбирає. Просто діюча влада ще більше розпалює обстановку.

Так само і з мовою – для людей, які з дитинства росли в російськомовному середовищі, насправді не так просто себе переламати. Головне, що вони не розуміють, навіщо це потрібно. Відверте нав’язування викликає ще більший опір. Українські переклади в кінотеатрах, пресі, на телебаченні мають нести певний ефект, але це у будь-якому разі розтягнеться у часі, і незрозуміло, чи взагалі щось дасть. Звісно, бидло ниє і далі нитиме з приводу тих же кінотеатрів – бо їхні тупі і обмежені мізки не здатні осилити ще одну мову. Ба, вони власне і рідну російську частіше за все осилити не можуть – пишуть і говорять з помилками та матюками. Зате скільки самовпевненості… Що там говорити про простих смертних, коли один з очільників держави подає приклад – це ж яким треба бути, вибачте, тупим, щоб після скількох років життя в Україні максимум читати з папірця з таким жахливим акцентом.

Здається, цю державу злегка зачепи – і вона розвалиться як карточний будиночок. Особливо сумно, що нам не потрібні ніякі зовнішні вороги, вистачає внутрішніх. Самі ж західні українці вважають єдино правильною українською свої діалекти. Самі ж східні і південні етнічні українці, але ніяк не росіяни, так сильно ненавидять єдину поки що державну мову і топчуть її при першій-ліпшій можливості. Але і сама Росія не забуває підливати масла у вогонь, то обшуками у українській бібліотеці, то відвертою маніпуляцією нашими першими особами.

І тому у підсумку ми маємо, що сьогоднішнє свято, якщо розібратись, зовсім не виправдовує свого звання. Більшість про нього б і не згадала, якби не дивилась новин, а згадавши, все одно проігнорувала б його значення. Втім, у країні, яка 70 років поклонялась кривавій і дегенеративній Жовтневій революції, це і не дивно.

Відсутність єдності – наша головна біда з хтозна яких часів. І радикальність. Моя думка правильна, а усі інші або дурні, або куплені. А ще хибне відчуття, що ми комусь потрібні - Європі чи Росії. Нікому не потрібні, хіба що у якості дармової сили або гарматного м'яса.

Ніби ж пройшло не так багато часу з 1990 року, але як усе змінилось. Сучасні українці і близько не здатні повторити щось подібне до того дійства, та й думок напевно таких не мають. Відмазки типу дайте нам достойне життя, а тоді в же поговоримо, не приймаються. Навряд учасники першого живого ланцюга були аж занадто багатими і забезпеченими… То ж давайте собі визнаємо – напевно ми все-таки гірші за них. Більш ледачі, пасивні і морально спустошені. Як і вся Україна. І напевно ті, хто хотів бачити її єдиною протягом багатьох століть, дуже б розчарувалися від такого видовища.

Можна вміти говорити красиві і потрібні слова і робити правильні речі. Та зрештою, з часом, це все забудеться тією, кому вони були сказані – якщо не сказати найголовніше.

Тоді стане ясно, що все сказане і зроблене сприймалося просто як належне. Нехай із вдячністю, може навіть із захопленням, але просто як вияв дружби. А що таке дружба – насправді перехідна річ, яка безжально стирається з часом, і не може підтримуватись одними тільки теплими спогадами та колишньою духовною близькістю. Словом, я в неї уже майже не вірю.

Та і не те це, зовсім не те, що потрібно. Мені здавалося, що ті найголовніші слова можна замінити діями, жестами, поглядами, якимись натяками врешті-решт. Та ні. Аж дивно, як якісь звуки з горлянки можуть докорінно змінювати життя людей. Або вмирати всередині, породжуючи невимовний і нестерпний біль осмислення того, що уже пізно. Безнадійно і безповоротно пізно.

На щастя, не маю гіркого життєвого досліду, що гірше – мовчати і схоронити все в собі, чи одного разу ризикнути і вивернути назовні. Та і ніхто не знає. Бо існує тільки один шлях, і переграти все по другому колу неможливо.

Поширена думка, що наприкінці життя люди набагато більше жалкують про те що вони не зробили, аніж про те що зробили. Та хрін зі мною – якось переживу, щоб воно не було. Але ж так можу зробити нещасною людину, якій бажаю щастя більше ніж будь-кому іншому.

Це ж просто слова. Але іноді здається, що легше вивернути себе навиворіт або лазити по стінам, ніж сказати їх. Або хоча б надрукувати.

Я тебе люблю.

Воля.

Це було прекрасно. Мабуть, саме тоді ти відчув, що це значить – літати. І хоч насправді ні на мить не відірвався від землі - сірої, теплої, рідної – але відчув. Пізнав весь смак свободи, зміг вдихнути її на повні груди. Зміг відірватися від щоденних обов’язків, перешкод, заборон. І втекти. Втекти так далеко, що навіть раніше ніхто і уявити не міг, що це можливо, ніхто і не знав, де саме ти зараз, тільки степовий вітер свистів у вухах і бігав з тобою наввипередки. І крутилися навколо золотоголові соняшники у божевільному танці, шелестіли, перехилялись, співали високі степові трави, ще розкішні, зелені, незаймані людиною. Ти зробив те, на що не кожен здатен – почув, як співають трави, почув їхню нетлінну божественну музику, яку не може повторити жоден інструмент. І на одну мить тобі навіть здалося, що за спиною змахнули, затріпотіли маленькі крила. І ще не раз тікав туди, слухати спів трав, боротися з силою вітру, аби тільки ніхто не знайшов тебе.

Коли все скінчилося? Ти, мабуть, і сам не помітив. Певно, це не сталося так враз – в якийсь один день, чи навіть годину. Воно напрошувалось з часом. Воно лякало, ввижалося, попереджало. І нарешті настало.

Ти завжди був дивною людиною. Любив передивлятися старі фотографії, але швидко-швидко, тільки встигали шелестіти шорсткі сторінки фотоальбомів. Ти дивився їх так, аби тільки на одну мить побачити. Не вглядатися в щасливі обличчя зображених на них людей, щоб не згадувати, які вони зараз – нещасні, стомлені, змарнілі. Аби тільки відчути душею той стан, який мав колись давно, впевнитись ще раз, що щось цінне таки було в цьому сірому, жорстокому, невдячному житті, що прожите воно не зовсім даремно, ні, були в ньому і хвилини щастя, які напевно й означають, що життя людини все ж було наповнене хоч якимось змістом.

А серце не хотіло миритися з напастю, визнавати свою поразку і приреченість. Воно все ще пробувало не раз тікати туди – і уві сні вело тебе знов і знов слухати спів розлогих трав. І ти тікав, біг, але все якісь перепони ставали на твоєму шляху – довгі дороги, злі люди, залізні двері з втраченими ключами. А потім прикидався, розуміючи, що все марно, що немає ані дверей, ані ключів від них, ні взагалі куди тікати.

І ти скорився, зламався перед силою обставин. Тепер перед тобою тільки сіре величне місто. Воно засмоктує, втягує, охоплює. І не має жодних сил опиратися його безжальній могутності. Ти вже не опираєшся. І відчуваєш, як дроти, ланцюги, кайдани стягують за спиною руки, все дужче і дужче, аж до синяви, аж згинається спина, не в змозі їм протистояти. Адже немає не тільки сил, а й виходу з цієї боротьби немає. Ланцюги міцно скручують руки, присипляють серце, схиляють голову. І ти вже й не пам’ятаєш, де там за спиною колись могли б вирости крила.

Неволя...

(2007)