- Навколо так багато людей, а мене ніхто не любить. Моє життя не має сенсу.

- Навколо так багато людей, і жодного з них не можна облити кислотою, посадити на кіл чи спалити. Ех, і моє життя також не має сенсу.

Коли у нас святкують день Перемоги, в пеклі у котлі Гітлера вода охолоджується до 24 градусів за Цельсієм. По-моєму, краще вже нічого не робити, ніж проводити його отак.

Центр міста 23-ого лютого. Навколо повно людей, всі святкують або поспішають кудись святкувати. І серед того галасу – один самотній дід, обвішаний орденами, геть чужий на цьому святі життя. Навряд з того часу щось змінилося у кращий бік.

Георгіївські стрічки (які насправді ніфіга не Георгіївські). Як їх назвати в контексті сучасного використання? Це просто бренд якийсь, вибачте за поганське слово, отже треба його кудись обов’язково почепити. У дуже збочених випадках – замість шнурків кросівок або на аватар в соціальній мережі.

Ні, я розумію, що оранжевий з чорним вдало поєднується. Але скажіть, яке це має відношення до вшанування тих, кого насправді мали б вшановувати? Натомість звідки ця пиха і самовпевненість – яке особисто ви маєте відношення до тієї Перемоги? І взагалі, хто ви в біса такі?

Так повелось, що переважна більшість моїх записок несуть негативний відтінок (є в мене така форма вираження негативу – в писанині). І щоб якось розбавити це нескінченне ниття, сьогодні хай буде щось нейтральне.

Отже, як і у більшості випадків, на вихідні я залишився наодинці сам з собою. І щоб не провтикати цілий день за компом гаяти марно час, вирішив з’їздити на море. У розвідку, так би мовити. Тим більше, в цьому році я його ще не бачив, хоча живу тепер зовсім недалеко. Пунктом для побачення з морем я вибрав Севастополь, і зовсім не випадково – бо й так збирався туди на 9 травня. Правда, раціональні роботодавці вирішили, що один вихідний день посеред тижня все одно не дасть нам відпочити, то й нічого його робити вихідним. Ну, хай їм зайвий раз гикнеться.

У якості транспорту була обрана скромна ранкова електричка, на яку я ледве не запізнився із-за черги перед касою, яка аж ніяк не входила в мій розрахований до хвилин графік. Але все ж місце зайняте, ми рушаємо і швидко покидаємо Сімферополь. Тепер можна і помилуватись краєвидами.

Думаю, не відкрию Америку, якщо скажу, що найцікавіший Крим починається уже за Сімферополем. Принаймні одноманітні ряди дерев уздовж колій, які не дають побачити нічого за собою, тут майже відсутні. Натомість погляду відкриваються горбаті луги, ще не попечені літнім сонцем, і тому дивовижно зелені. На тлі далеких гір вони скидаються на фотографії з якої-небудь Тоскани або Баварії – от дивишся на такі в Інтернеті і зітхаєш зі смутком, а така ж сама краса пропадає майже під носом. Пейзаж довершують розцятковані деінде стада корівок, серед одного з яких чомусь опинився чорний кінь.

Віддалені гори суцільно заслані деревами. З вікна вони виглядають невисокими і пологими, здається, на них можна було б вилізти без усякого спорядження і в капцях. Кожна наступна гряда гір чітко відрізняється від ближчої, бо укутана білою імлою, і ця імла дедалі дужчає і дужчає, зрештою зливаючись з горизонтом. Такого не можна побачити на жодному фото чи картині – тільки реальність здатна намалювати все так яскраво.

На жаль, електричка – не найкраще місце для усамітнення. Сновигають туди-сюди люди, хоча їх поки і небагато, незвично часто бігають контролери. Метушливі торгаші намагаються впарити соки, газети, насіння і сувеніри. На сидіннях попереду товчеться закохана парочка, яка дратує своєю відвертою закоханістю. Зрештою вони трохи зникають з поля зору, висунувшись у відчинене вікно. В принципі, у мене гарний настрій, і мені навіть не хочеться, щоб під час одного із випадкових поштовхів старенька шибка смикнулась вниз і ляснула їм по маківкам.

З’являються бродячі музиканти. Їх двоє, один грає на гармошці, другий – на гітарі, він же співає (напевно краще за більшість естрадних недозірок). Музиканти осучаснюються, тепер у вокаліста біля роту мікрофончик, а в сумці якесь обладнання, завдяки якому їх чутно до кінця вагону і зовсім нічого не чутно у моїх навушниках. Музиканти грають веселі і популярні пісні, хтось одиноко аплодує, вони, посміхаючись, дякують і грають ще.

Тим часом одна станція змінює іншу, люди виходять і зникають десь в мереживі невеличких хаток або дач, і напевно тільки вони знають достеменно ті маловідомі селища і місцинки, які, можливо, набагато кращі за переповнені курорти. Селища складаються з гарненьких приватних хаток і рідко – з багатоповерхових будинків, облізлих і по-совковому депресивних. Напевно, то комуналки. Гуртожиток або будинок із комунальними квартирами можна відрізнити навіть не заходячи всередину – безнадія і бідність прориваються крізь їхні стіни.

А от малі хатинки на власних дворах більш привабливі. Вони дивують то витонченими верандами, то гарненькими балкончиками на другому поверсі. І навіть оригінальним парканом із натягнутих на дріт пластикових пляшок.

Усі станції чимось подібні між собою – однакові будиночки жовтого, зеленого чи рожевого кольору з однаковим білим обрамленням. Однакові таблички про небезпеку ходіння по коліям, і люди, котрі на кожній станції піддають себе такій небезпеці. (Серед таких однакових станцій я дивним чином провтикав немалий Бахчисарайський вокзал).

На деяких зупинках і станцій-то немає – тільки невеличкі платформи, яким навіть дати імена фантазії не вистачило – от і називаються вони типу Платформа тищу п’ятсот такого-то кілометру. Найчастіше такі зупинки знаходяться в садах, виноградниках чи біля них. Рослини у кримських садах специфічно погнуті – напевно від частих посух, коли дерево пускало нові гілки, але не могло втримати їх; тоді ці гілки гинули або вигинались від нестачі вологи, і так і залишились чорними шрамами на тлі зелених і живих. Людські хатки тут видніються десь удалині під горами, і щоб потрапити туди, треба пройти садовими стежками. Романтика, та й годі, якщо тільки у місцевих мешканців немає необхідності щодня пертись звідси на роботу в місто – тоді романтика автоматично стає мукою.

З наближенням Севастополя картина поступово міняється. Гори тут уже більш лисі і обривчасті, часто зіяють білими пустотами. На такі вже не влізеш без спорядження. Все частіше колія проходить крізь самі гори – тут для дороги випиляли цілі проходи, відкриті в невисоких горах і тунельні в високих (у таких відчуваєш себе майже як у рідному швидкісному трамваї). На практично вертикальних схилах звисають колючі ожинові пагони, туляться посухостійкі кущики і маленькі сосенки, яким не пощастило зійти в таких місцях; проте вони до останнього тримаються корінням за крихку породу, свою останню надію в цьому світі.

Одноманітно зелена степова трава змінюється буйним червоним цвітінням маків, густою папороттю і якимись кущами з жовтими квітами. Замість корів тут пасуться кози, і, подібно самотньому чорному коню, в одне козяче стадо затесалась чумаза овечка.

За вікном пролітає долина, заповнена водою, яку я завжди помічаю – тут вічно стоїть вода, підтопивши якість металеві будочки і паркани. Іще одне гарнюче місце, на щастя, недооцінене і тому не засране людьми.

Тим часом чоловіча половина вищезгаданої закоханої парочки уже мирно дрихне, роззявивши рота, а дівчина уважно розглядає гори через вікно, щоб не бачити те не надто приємне видиво. На одній із станцій нарешті виходять музиканти. Тут вони уже зняли свої маски, не посміхаються і взагалі виглядають інакше. Гітарист-вокаліст тримає свою гітару уже не як вірну подружку, а як важкий тягар, і коли поглядає на потяг, на його обличчі читається образа чи навіть злість. За ним апатично плететься гармоніст. Перед їхніми очима – казкові кримські пейзажі, бачені напевно щодня і тому остогидлі; мабуть і гітару з гармошкою вони брали колись в руки, бо захоплювались цим, доки це не стало одноманітною нелегкою роботою…

Скоро у полі зору з’являється перший передвісник моря – Чорна річка, забита старими судами і навислими над ними кранами-сокирами. Більшає якихось закритих зон навколо – колючі дроти, будки з охоронцями і прожекторами. Закрите протягом десятиліть місто не так вже й охоче відкриває деякі свої потаємні місця.

Печерний монастир (балкончики келій з євровікнами, що звисають просто зі скелі, виглядають неповторно) свідчить, що ми вже майже приїхали.

Сам Севастополь – як завжди величний і вражаючий. Особливо напередодні 9 травня, яке тут мають право святкувати, можливо, як ніде в інших місцях. Поки що про його наближення свідчать бігборди (ледь не кожен другий), часто спотворені логотипами партій-спонсорів, а також живі чи мертві квіти біля незліченних пам’ятників і обелісків.

Море ще досить прохолодне, проте люди на пляжах і в околицях уже світять своїми зацікавленими, гарними і не дуже писками. Відтак перевіряю температуру власними ногами і тікаю далі від цього свята життя вглиб міста. У ньому традиційно переплітається місцева, вроджена аристократичність і гідність від минулої бойової слави із усяким новітнім лайном, породженим туристами і для туристів.

Хіт дня – магазин навігації і зв’язку «Добрий Сусанін» .

Назад повертаюсь автобусом. Удвічі більша ціна за проїзд – ось така плата за відсутність торгашів та музикантів і за м’які сидіння замість дерев’яних.

Крим зачудовує і заворожує. Навіть найбільш попсові і відомі зони курортних міст та краєвиди з вікна електрички можуть бути прекрасними й неповторними. Що й говорити тоді про малолюдні гори і печери, солоні озера і дикі пляжі невідомих для масового туризму містечок – цілого життя не вистачить, щоб їх відвідати.

P. S. Якщо когось цікавить трошки відлюдькуватий псих, схильний до мандрівок цікавими кримськими місцинками – буду радий знайомству. (Особливо якщо ви – дівчина приблизно мого віку ).

Мене давно дивувало і продовжує дивувати те, як погано наші люди ставляться до своєї культури і як легко переймають все чуже. Ні, ну насправді, невже слов’янство таке убоге і нікчемне? Мова ж іде не тільки про останні роки – он протягом досить довгого часу в Росії серед аристократії спостерігалось затьмарення усім французьким – оці всі гувернантки, «мамА» і «папА», кривляння імен, копіювання одягу і світських заходів… Хтось один, здається Петро І, з легкої руки вніс таку моду, а стадо підхопило і понесло. І чого такого цікавого вони знайшли в тих жабоїдах?

Зараз ситуація не краща. Американська фастфудна їжа і пійло, дивні чужі свята – Валентина і Хелоуїн, пірсинг – на секундочку, спадок диких туземних племен і т. д.

Та окремо хочеться пройтись по східній культурі. Не тому, що вона гірша чи краща за західну, просто незрозуміла. Абсолютно незрозуміло для мене, що там можна знайти цікавого. Навіть уже ті ж французи, які європейці, або американці, які походять від європейців, хоч чимось ближчі.

А там – зовсім інша культура, чужий незрозумілий світогляд, часто ще й вирощений в ізоляції від зовнішнього світу, нетипові системи цінностей і структури суспільства. Хоча, в принципі, цього достатньо, щоб доморощені нон-конформісти захлинались слиною від кайфу.

Але ж не настільки сильно, як це спостерігається!

Ну, ще можна спробувати зрозуміти Тибет. Принаймні, здатність деяких тамтешніх жителів прожити довжелезне життя у гармонії з природою заслуговує на повагу. Буддистські таїнства, аскетизм, медитації, відчуження від метушні. Єднання зі світом, єднання з собою, єднання з нічим… Щось мене понесло. Все одно ви всі надто гамірні і заклопотані, щоб доторкнутись до цього.

Що ще? Індія. Неймовірно бідна і перенаселена країна, де можна змарнувати життя, просто народившись у нижчій касті. Жінки з потворними цятками на лобах і без прав. Специфічні фільми із специфічними співами, від яких хочеться застрелитись.

Японія. На Японії треба зупинитись докладніше, все ж вона стала останнім часом ледь не еталоном технологічності і еволюції. Правда, тримається там усе на націоналізмі, від якого у нас багато хто традиційно сахається. А їхній націоналізм – то справжній натурпродукт. Навіть сусідні нації однієї з японцями раси у них не надто шануються, ті ж китайці чи корейці, не кажучи про маленькі народи, типу гіляків із Сахаліну. А які досліди чинили вони над полоненими у своїх концтаборах під час Другої Світової – німецькі фашисти нервово курять.

А ще у них є аніме. За масштабами ураження мозку як мінімум підлітків, його радше треба відносити до психотропних речовин, але аж ніяк не до мультфільмів. Тим більше, окрім специфічного стилю зображення персонажів, деякі піджанри відверто зводяться до одностатевого сексу і педофілії. Милі дитячі мультики.

Нарешті, у японців є справжній талант робити фільми жахів. Без іронії. От за фільми жахів їм велике спасибі. Амінь.

Цей список можна продовжувати, але суть має бути і так ясна – ми повелись на бренд. Красивий образ, особливо враховуючи його віддаленість і недосяжність. І насправді суші або індуїстські вбрання нічим не кращі за американські гамбургери і джинси.

Бо більшість орієнтованих на схід гадки не мають, що він представляє з себе насправді. Вони не жили у перенаселеному облізлому індійському місті, не знаходились серед китайців, у яких нормальним вважається ходити по столу чи пердіти на людях. Не знають, що в Японії вони завжди будуть другосортними людьми з обмеженими правами і ніколи не отримають громадянства.

Тому і міняють добрі радянські мультики на мальованих дебілів з виряченими очима, кримські пляжі – на тайські бордельні курорти, рідну музику – на гіпнотичні мантри.

Ні, може я чогось не розумію? Ну поясніть мені, що такого ви там знайшли? І чим воно краще за своє, рідне?

1. Люди моногамні.

2. Бог є.

3. Люди – не нащадки мавп. Хіба що ті, хто в це вірить.

4. Дружби не існує. Є тільки взаємовигідне співіснування.

5. Любов, як не дивно, існує.

6. Чим менше людей навколо, тим краще.

7. Жінки мають проявляти більше ініціативи у стосунках. Принаймні, не бути німими безхребетними речами.

8. Для підтримання стосунків з будь-ким достатньо однієї розмови на тиждень. Телефонної. П’ятихвилинної.

9. Тварини благородніші і більш чистоплотні, ніж люди. А часто ще й розумніші.

10. Усі, хто живе в Україні і має проблеми з українською мовою, – невиліковні дебіли.

11. Усі, хто слухає реп, особливо російський, – невиліковні дебіли.

12. Усі, хто волочиться від СРСР, Сталіна, комунізму і т. п. – невиліковні дебіли.

13. Майже усі навколо – невиліковні дебіли.

14. Пірсинг і вищипані брови – це огидно.

15. Курці – слабаки. І паління – це також огидно.

16. Гомосексуалізм – тяжке психічне захворювання, носіїв якого треба ізолювати подалі від суспільства. Разом із їхніми захисниками.

17. Боротьба проти расизму гірша за сам расизм.

18. Аніме – незрозуміла туфта. Як і майже всі прояви всіх східних культур.

19. Будь-які субкультури, політичні спілки, клуби захисту бездомних тваринок і т. п., усі об’єднання за інтересами – лайно.

20. Усе перелічене вище оскарженню не підлягає. Незважаючи на наявність такої фігні, як чиїсь особисті погляди. 

Список, найпевніше, буде поповнюватись.

На полі бою зійшлись два війська. Одне заходило з заходу, друге – зі сходу. Одне переважало кількістю, інше – величиною бійців. З одного краю неба насувались білі хмари, з іншого – темно-сірі. Білі відливались нетлінним божественним сяйвом, сірі – темно-синім та чорним мороком. Як водиться, білі хмари мали символізувати добро і спокій; натомість сірі сипонули блискавками і розрізали громом нерухоме загусле повітря.

Дві сили затнули все небо, не залишивши жодної вільної цятки; зависли над землею чорно-білим непід’ємним тягарем і далі стягували під себе вільний простір. Тільки вузька смужка на горизонті залишалась нейтрально-безколірною.

Першими вперіщили дощем сірі хмари – важкі краплі з градом реактивними снарядами падали на землю, толочили і м’яли траву, збивали плоди з дерев і рвали на шмаття лопушині листки. За ними те ж саме зробили і білі. І їхні краплі були такими ж холодними і пекучими – бо хоч і мали б вони напевно символізувати добро, та домагалися свого тими ж методами, що й зло.

Вони змагалися там угорі, а під ними стогнала земля, яка невільно стала ареною для цього побоїща. Зараз вона марно намагалася убрати у себе весь той нестримний водяний потік; і якби не шалене тупотіння зливи, можна було б прикласти до землі вухо і відчути її важкий хворобливий подих.

Та й не було кому цього зробити – усе живе вже встигло подалі сховатися від стихії. Залишилася лише пом’ята трава та недоруйнована бетонна стіна, вкрита масляними плямами. За відсутності живого й рухливого лишилось тільки нерухоме й нетлінне. Плями на стіні – одна нагадувала зайця, що боязко виглядав з трави, друга була антропоморфна, тільки з дуже вже потворним силуетом. Ніби пролопотіли крила пташки, та то була не вона – бо жодна пташка не може отак узяти і розчинитися в повітрі.

Зрештою, з-за суцільної стіни дощу проглянула тінь. Спершу вона тільки несміливо звелась під тяжінням падаючої води, трималась за боки і хиталась; нарешті віднайшла рівновагу і стала у повний зріст.

Тінь мала людське тіло і обличчя; тільки, на відміну від людей, була напівпрозора і синя. Тінь рухалась, як людина, і мала осмислений погляд – очі її були великі, розумні і лукаві; якби начепити такі якійсь реальній дівчині, вони зробили б велику послугу її красі – а так вимушені були сидіти в прозорій голові своєї власниці, і навіть не мали змоги побачити своє чудесне відображення у дзеркалі.

Тінь хотіла щось сказати – вона навіть глибоко вдихнула повітря. Але змовчала, і те повітря вийшло через прозору спину і розчинилося в дощі – мабуть, тому що б її все одно ніхто не почув. Тінь не мала голосу. Точніше мала, але його ніхто не знав. Його можна було почути лише уві сні, проте оскільки був той голос незнаний, підсвідомість підставляла чийсь чужий, десь випадково надбаний, а нині закинутий на задвірках пам’яті. Тінь не знала, що може комусь снитись. А якби й знала, то не повірила б.

Дощ нещадно шарпав її згори, дряпав плечі, куйовдив довге синє волосся, та вона все не здавалась, стояла рівно і впевнено. Тоді ще дужче пускали зливу сірі хмари, які символізували зло. Дужче поливали хмари і білі – хоча й хотіли вони чинити добро, але нічого іншого просто не вміли. Тоді її осмислений погляд робився сумним і стомленим. Розумні очі втрачали свою лукавість і старіли – за секунду – на тисячі, мільйони років безперервних страждань. Напевно, у той момент її хотілось найбільше підтримати, хоча б підвести до стіни, щоб підпертись; бо стояла вона геть одна у голому чистому полі, і от-от мала б упасти.

Нарешті тінь стала розчинятись – як покривається смужками-поміхами і зникає телевізійна картинка. І якби хтось таки побачив її там, варто було б йому лише неуважно раз кліпнути очима, як від неї не залишилось і сліду – тільки пустош і стіна дощу.

А напевно було б добре, якби вона залишилась. Не ось ці хмари, не стіна, і не плями на ній. Он друга пляма, схожа на потворну людську постать, стежить за всім навколо. І її по-своєму шкода – бо не винна вона, що така брудна і потворна, і не має осмисленого лукавого погляду. Вона теж хоче устояти під дощем і якогось свого добра; але якщо дати її волю, вона тільки заллє усе навколо тягучим чорним маслом. Проте пляма не зрушить зі свого двовимірного світу. Хіба що вросте низом в землю, і слухатиме її нерівне дихання.

Зрештою, земля здається, дихання зривається. Останній важкий видих – всередині виникає порожнеча, і все ззовні летить туди, паралізоване власним тяжінням. Уходить вниз стара самотня дорога, розсипається на уламки, здавалось, вічна стіна. Дерева падають одне до одного, намагаючись обійнятись, але розминаються. Їхнє листя миттєво всихає і тліє, чорніють гілки, ніби то вогняна злива пронеслась навколо, а не водяна.

Усе. Битва скінчилась, хоча остаточного переможця не виявлено. Поле бою – глибока яма, усіяна загиблими градинами. Скоро вони розтануть і випаруються – і ніхто не розкаже про їхні, напевно, героїчні подвиги. Білі і сірі хмари розступаються в боки – але тільки для того, щоб незабаром знову повернусь до вічної, і, як вони думають, потрібної боротьби добра і зла.

Пам’ятаєте, в США є віднедавна такий закон, що в дитячий метриці немає більше понять «мама» й «тато»? (тому що замість мами й тата можуть бути безстатеві істоти, ага) Так от, виявляється, це ще квіточки.

В одному із штатів, назву якого рекламувати зайвий раз не хочеться, вийшов новий закон, згідно з яким до шкільної програми введений курс… історичних досягнень геїв. От я не знаю, коли і при яких обставинах геї кров’ю, потом і розірваними дупами вписували свої імена в історію. Ну нічого, прогресивні американці нас просвітять.

Крім того, цим же законом забороняються до вжитку у школах слова «танці» (сексуальний підтекст!), «День Народження» (зачіпає релігійні, бл*, почуття свідків Ієгови!), «бідність», «багатство» і ще цілий ряд інших.

Демократія, як виявляється, – це справжнісінький тоталітаризм, який диктується неповноцінними і неадекватними меншинами.

Дітей дійсно шкода. Їм не залишають вибору, прирікаючи стати після такої освіти тупими і із скаліченою системою цінностей. Та що там у них, он в Росії РПЦ дала схвальну згоду замінити попа на купця у казці Пушкіна…

Але американці – попереду всієї планети. Пам’ятаєте казку про трьох поросят? Забудьте! А то ще образите ненароком своїми знаннями недосформовану психіку мусульманських діточок. Вітаєте знайомих з Новим Роком? Ієговнюки всього світу в шоці від вашого нахабного ідолопоклонництва!

Мені одному здається, що єдине, на що згодяться ідеологи нинішньої західної цивілізації, – це біопаливо?

Друге купе від провідника. Здається, непогано. Сусідів ще немає, ні в купе, ні на протилежній боковушці. Можна спокійно розстелитись і вмоститись якнайзручніше, що я і роблю.

Якийсь до болю знайомий голос. Чи мені це тільки здалося?

Під ковдрою зразу стає тепло. Шкода, що полички пороблені для ліліпутів, і треба всю ніч тримати ноги зігнутими, аби об них не спіткались сонні мухи, які бродитимуть вночі. Під ковдрою дуже добре. Не порушить цієї гармонії і перший сусід по купе, що зараз сопе і вмощується на верхню поличку наді мною. Аби тільки потім не хропів.

Поїзд рухається, і все зразу ж стає не таким райдужним. Вмикається світло, вмикається радіо над вікном, з самого вікна дує холодом. Дужий безперервний протяг, який до ранку видує всі мої мізки. Марно намагаюсь затулити вікно курткою, зрештою намацую під підвіконням справжнісінький лід. Таки марно. Повертаюсь головою до проходу, ще дужче згинаю ноги.

Знову цей голос. Жінка в першому купе має голос моєї мами. Розмовляє з кимось по телефону; навіть слова промовляє з такою ж таки інтонацією. Голос вривається в мозок і жменями починає вивертати з нього минуле. Спогади тягнуться безперервною стрічкою, як кишки, а він їх ривками тягне далі і далі. Цікаво, а зовні вона теж схожа на маму?

Спати! Завтра на нас чекає великий безглуздий день.

Спати не виходить. Заважає світло і попсові пісні на радіо. Встаю, марно кручу туди-сюди давно зламану ручку, яка може зробити тільки голосніше. Сусід згори індиферентно втупився поглядом в стелю. Зрештою, повертаюсь на своє місце і заспокоююсь.

Провалля перше. Я не бачу нічого, не чую і не відчуваю. Мене просто не існує. Немає душі, вмерла свідомість. Є тільки зігнуте нерухоме тіло на вагонній поличці.

Моє неіснування грубо переривають. Уже згасло світло і замовкло радіо. Перша велика зупинка, тупотіння, сновигають незграбні тіні з величезними сумками. З’являються сусіди по боковушці. Не відкриваючи очей, я чую голоси, і розумію, що справи кепські. Два басисті мужики, до того ж друзі. Їм є про що потеревенити довгими ночами. Власне, вони це й роблять відтоді як з’явились у дверях. Поїзд рушає, я все ж відкриваю очі. У вікні пропливає світло-бірюзовий верх вокзалу. Завжди тут з’являються гамірні сусіди. Треба якось узнати, що це за місто, і всім розповідати, яке тут живе бидло.

Провідник збирає квитки. Зав’язується розмова з мужиками, виявляється вони тут були у родичів, а так теж провідники. На потязі Массква – якесь там село.

Москалі.

Двом друзям завжди є про що поговорити, а трьом провідникам – тим більше. Зате у мене хороше місце, друге купе. У одного з чолов’яг з’являється чай. Краще б уже протипіхотна граната. Я знаю, що це чай, бо він розмішує в ньому цукор. Розмішує так, ніби хоче бісовою ложечкою стерти бісовий стаканчик в порохно, а потім сьорбає так, що пасажирів в тому кінці вагону трусить на поличках.

Зрештою я сідаю. Переводжу погляд з вікна на чоловіків, з чоловіків на вікно. Дивлюсь на них як можна виразніше. Так щоб у моєму знавіснілому погляді можна було побачити, як я роблю їх ляльки вуду і вириваю їм голосові зв’язки. На жаль, вони цього не бачать, тому відвертаюсь до вікна. Там темно, мете сніг, справжня завірюха, за якою ледь проглядають чорні неживі стовбури дерев. Я дивлюсь на цю щиру та справжню зиму і не помічаю її. Для мене чомусь ще не закінчилась осінь, в голові лунають осінні пісні, а за вікном – листопад, мжичка і запах тліючого бур’яну. Сніг – це тільки ілюзія. Ми проїжджаємо повз водойму, про це свідчить хмара молочного туману над ним, туману непроникного для погляду – такого, в якому могло б цілком жити щось із фільмів жахів.

Над туманом кружляють ворони. Чи мені це тільки здалося?

Знову рівнина і чорні стовбури. Могли б вибрати цікавіший маршрут. І їздити вдень. І брати додаткову плату за вид з вікна.

Спати! Завтра на нас чекає чергове безлике сьогодні.

Провалля друге. Я зовсім маленький, на горищі батьківської хати. Хоча напевно не такий же й маленький, бо мене боялись пускати на це горище, доки не підросту. Під дальньою стіною напхано сіно, зліва лежать дошки, справа – величезні старовинні скрині з мотлохом. Все вкрито товстим шаром пилюки. Десь шарудять миші. Я нявкаю по-котячому, миші лякаються і стихають.

Десь тут, саме піді мною, має бути замурована кімната. Замуровані всі вікна і двері до неї, і сліду від них не лишилось. А ось тут, на горищі, я відчуваю в монолітній бетонній підлозі щось чужорідне. Так і є, під шаром пилюки схована дерев’яна ляда. І чому я її раніше не помічав? Зриваю ляду. Під нею вікно. Звичайнісіньке вікно, тільки у стелі. Витираю пальцями павутиння з шибок і намагаюсь зазирнути всередину забороненої кімнати. Побачене мене шокує.

Жодних меблів чи інших слідів цивілізації. Голі бетонні стіни і підлога. А на підлозі лежить небіжчик – притиснений до стіни і з зігнутими колінами. Він безперечно небіжчик, бо голова його лежить трошки окремо, хоча крові ніде немає. Він вдягнений в червоно-синю куртку і чорні штани, на голові – чорна шапка. Я намагаюсь розгледіти обличчя.

Чергова велика зупинка. Ми вже від’їжджаємо. Я розплющую очі і тихо прозріваю. Все моє купе заставлене торбами, одна безперервна смуга клітчатих торб. Ні, це страшніше, ніж кошмарний сон. Під протилежною стіною сидить над цим своїм багатством чорна баба і хропе. Вона що, янтарну кімнату перевозить в цих сумках? Намагаюсь прикинути, як ця мурашка переносить стільки вантажу; у найглухішому кутку намацую свої чоботи і зрештою заспокоююсь.

Провалля третє. На горищі вже немає сіна, зате є картини. Вони лежать на одній із старовинних скринь долілиць. Я беру першу картину. Вона вся виконана чорною і болотно-зеленою фарбою. На чорному нічному тлі стоїть згорблена потвора з чиїхось хворих фантазій. Потвора має великі чорні очі і болотно-зелений ковпак. Я вішаю її на стіну. Повертаюсь за другою картиною, а за мною зі спини стежать чорні пусті очі.

Потвора на другій картині така ж сама, тільки синя. На третій – червона. Я вішаю їх вряд, витираю рукою пилюку з їхніх горбів і облич. Потвори задоволені, їхні чорні очі дивляться схвально.

Четверта картина. На ній намалювало поле з річкою, з млинами і копицями на горизонті. Вдалині стоїть ледь розбірлива біла постать. На першій стіні вже немає місця, і я несу картину в протилежний бік, вішаю на стіну, обертаюсь, дивлюсь здалеку на потвор. Потвори налякані, їм страшно. Повертаюсь знову до картини, постать уже перейшла річку, і її можна ближче розгледіти. Зрештою на мене дивиться її обличчя в повну величину, вона простягає руки, фарба осипається, і ось вона вже стоїть переді мною – вся у білому, з розпатланим рудим волоссям. Тягне до мене руки і, посміхаючись, запрошує увійти в картину і заклякнути там навіки десь між млинами і копицями.

Ґвалт в купе. Чорна баба, як виявилось, не мала квитка – її просто і напевно не безкорисно приютив провідник. А тут з’явилась друга баба, якась фіолетова, і з голосними претензіями на своє законне місце. Зараз вона щось монотонно бубоніла, стоячи спиною до мене, жестикулювала і зачіпала за обличчя сподом куртки. Її непрохана сусідка в цей час тягала кудись свої торби і теж бубоніла. Не знаю що – мозок навідріз відмовлявся чути окремі слова.

Через якусь хвилину фіолетова баба мирно хропіла на своєму місці, а чорна скромно сиділа в неї в ногах. І куди вона тільки поділа своє об’ємне багатство? Коліна зовсім затекли у зігнутому стані, та нічого не поробиш.

Провалля четверте. Я вже дорослий, бо змушений згинатись під низькою горищною стелею. Я вже знаю, куди іти. Геть вбік стару скриню і дерев’яну ляду. 

Мабуть, вже пройшло чимало часу. Мрець втратив свою первісну подобу – тепер це був лише скелет в червоно-синій куртці. Зовсім поруч лежав і череп у чорній шапці з відсутньою нижньою щелепою – була його паща велика і бездонна, ніби хотів усе навколо зжерти, і не лишилось жодних шансів пізнати, чиє то було обличчя.

Шибки у вікні були всі до одної вибиті, і крізь них падав сніг. Сніг падав просто з похилої стелі горища, опускався на голу бетонну підлогу та червоно-синю куртку і танув там, ніби в ній ще було щось живе і тепле. Відломлювались і падали вниз уламки скла з шибок. І бачив я в цьому безкінечному падінні час, що минає, і бачив, що спізнився. Ба, навіть цей сніг мав би нагадати, що вже давно зима, і давно треба закінчити жити в осені.

Провідник мав напрочуд гучний голос, яким швидко розбудив увесь вагон. Нічна мана спала з мене і розтанула в ранковому світлі. Починався черговий день, якому буде суджено безслідно розчинитись у сотнях собі подібних.

Провідники потягу Массква – якесь там село, що теревенили півночі, зараз були явно ошалілі і недієздатні.

- Ну що москалики, де ваша бадьорість, де ваша енергія!? – не витримав я. Вони тільки сонно кліпали очима і намагались зрозуміти, де знаходяться, і що відбувається.

А ось і вокзал. Сонні зустрічаючі і бадьорі таксисти, що вже виглядають хижими поглядами потенційних клієнтів. І серед цього натовпу – жінка в білому з рудим розпатланим волоссям. Вона дочекалась, доки поїзд уповільниться, щоб тільки зустрітись зі мною поглядами, після чого розчинилась за спинами зустрічаючих.

Чи мені це тільки здалося?

Остановись, мгновенье, ты прекрасно! (ц) Хтось

Чи задумувались ви колись над суттю словосполучення «неповторні спогади»? А конкретно над першим його словом – насправді сумним і гнітючим. Немає нічого хорошого в тому, що речі цікаві і яскраві вже не можна повторити. Звісно, якщо робити будь-що кожного дня, воно все одно скоро набридне. Але й коли стає отак, що певні події уже ніякими силами не відтвориш – це також погано; а от тільки так майже все в цьому житті і буває. Вони наростатимуть певний час важким пластом у пам’яті, та навіть дуже хороша пам’ять з часом загубить їх – обличчя розмиються, голоси стануть однаковими, деталі загубляться, а барви вицвітуть. І вже ніяк не згадати те, що колись було більше, ніж сенсом життя.

По суті у мене не було дитинства у класичному розумінні – перші роки життя я при підтримці своїх рідних проводив у лікарнях у боротьбі з різного роду хворобами, якимись дивними і незрозумілими – так що й досі складно напевно сказати, що ховалось чи ховається за узагальненими офіційними діагнозами. І ймовірно найперший мій усвідомлений спогад, який зберігся в пам’яті, з цим пов’язаний – було навколо все біле, білі стіни і білі люди, і був біль, дуже багато болю. Пізніше мені розказали, що то одного разу в лікарні я попав на укол до якоїсь незграбної медички, яка ніяк не могла попасти голкою у вену, тому тільки те й робила, що штрикала мене нею в обидві руки.

Тим не менш, я не скаржився на своє дитинство тоді, не робитиму цього і зараз. Адже те минуле, хоч би яким воно було темним, таки було безтурботним дитинством, і мало воно світле майбутнє.

Майже с самого початку були там кози. Хтось котів більше любить, хтось собак, а мені довелось вирости серед кіз – власне були вони тільки задля мене, щоб пив свіже молоко. Заглядаючи зараз у те минуле, я дуже вдячний йому, що протягом 14 років був поряд з тими благородними створіннями, і шкодую, що далеко не з самого початку ставився до них належно. Я ж поділяв їх тоді сам собі на добрих і злих, не знаючи, що вони всі є тільки добрі – не такі як люди. І всі, геть усі – неповторні яскраві особистості – не такі одноманітні і безколірні, як люди.

Відповідно до свого стану здоров’я я майже не гуляв на вулиці з однолітками – не стільки тому, що від найменшого протягу міг вкотре захворіти, швидше мені було нецікаво. Пізніше, щоб вирішити проблему мого відчуження, мене відправили через силу у дитсадок – важко в цьому когось винити, усі хотіли як краще. Тільки краще з суспільної точки зору. Скільки сотень разів з того часу я чув про те, що потрібно бути в коллєктівє… Їбуче радянське насліддя. Ви, люди, такі самовпевнені, що й уявити не можете, що комусь може бути добре і без вас. Взагалі без вас.

Моє неадекватне сприйняття людства проявилось спочатку в тому, що я виливав усю злість найчастіше на зовсім невинних людях, які хотіли мені добра; і хоча й вони самі напевно давно забули ті кривди, та й мене самого, я все дуже добре пам’ятаю. У мене дуже хороша пам’ять, і наслідки мого морального потворства вона старанно накопичує і зберігає.

А поза суспільством все було чудово. Був велетенський двір з городом і зарослим травою краєм, звідки влітку після сінокосів з дідом носили сіно в клуню. Була простора хата, тепла взимку і прохолодна в спекотні дні; спочатку я був в одній кімнаті з бабусею, а потім взагалі отримав власну. В наскрізній кімнаті, що колись була кухнею, стояв круглий столик з вазою, в якій завжди лежали льодяники, що не танули від тепла, тому їх можна було скрізь тягати з собою. Там було одне тільки вузьке віконце, а ще одне таке ж давно замурували, і про нього нагадували тільки сліди підвіконня ззовні. Тут же була і груба, що зігрівала в холодну пору, з часом розібрана і замінена на батареї. Та й батареї були нічим не гірші у практичному сенсі. Одна з них проходила просто уздовж мого ліжка, і можна було притулитись до неї ногами, читаючи щось цікавеньке, коли за вікном падав густий патлатий сніг.

Навесні з’являлись козенята, бігали по літній кухні, грались, стрибали на спину. Тоді я намагався вирватись із тісної квартири туди, хоча було ще вогко і холодно. Пізніше, з потеплінням, їх випускали надвір, а згодом дід починав виганяти всіх кіз на пасовисько – я ходив за ним, частіше виходив назустріч, бо знаходитись кілька годин у полі було нуднувато. З часом стало майже зовсім ніколи туди повертатись із-за школи, з’явилась бісова алергія на шерсть. Тоді я чхав і обливався сльозами, але все одно повертався на пасовисько чи в тісні сарайчики, про що анітрохи не шкодую.

Те все мало закінчитись. Я відчував, як все навколо повільно помирає, і не міг це зупинити. Тільки запам’ятати. Останні роки я вже свідомо тільки й робив те, що запам’ятовував. Тепер мене можуть гріти ті спогади – теплі літні вечори, густе пахуче повітря, чорні крони дерев на тлі зоряного неба, шалене тріскотіння цвіркунів.

Я крізь багато років пам’ятаю дім, який нині змінився до непізнання, на поріг якого я вже ніколи не ступлю. Я пам’ятаю де стояла чи лежала кожна річ, де росло кожне дерево чи кущ; пам’ятаю як відкривались і закривались замки від давно неіснуючих дверей. Пам’ятаю всі місця, куди можна було прийти і зустріти діда з козами, усі стежки, які давно заросли, і сліду від них немає, хоча я повертався і намагався самотужки їх протоптувати. Востаннє – всього півтора місяці назад, коли я всупереч здоровому глузду і з традиційною застудою йшов такою стежкою по коліна у снігу – бо був першим і напевно останнім, хто йшов нею в цю зиму. Псих.

І навіщо я тільки це пам’ятаю? Я ж ледь не успішна людина – з суспільної точки зору звісно. Я дію правильно з їх погляду і, може, навіть чогось досягну у житті. Тільки сам не розумію, навіщо. Все це робиться за інерцією, в той час як душа всередині мене давно постаріла на десятки років, і живе одними спогадами. Вони все одно колись відпустять мене – і я забуду те, що не маю права забувати, і залишусь без минулого та без теперішнього.

Однією з найтяжчих робіт у дитинстві для мене було полоття кукурудзи. Після сніданку ми виходили з бабусею на город за селищем і працювали на спеці безперервно по кілька годин. А в дні збору врожаїв бувало таке, що взагалі не знаходилось жодної вільної хвилинки за цілий день. Ось в ті дні я стомлювався по-справжньому. Але тоді я був таки щасливий. У мене не було ані грошей, ані вільного часу, який нині я витрачаю лише на власну деградацію, але тоді в мене був сенс життя.

Настає чергова весна. Козенята уже б мали підрости, стрибати по хаті, і їсти не манну кашу з молоком, а сіно. Скоро з’являться весняні запахи, зазирнуть всередину і вивернуть звідти тільки спогади. Бо ця весна за змістом уже нічим не відрізняється від літа, зими, осені – всі дні однаково сірі.

Іще з погляду на минуле важко бачити, як змінюються найдорожчі люди. Колись енергійні і ініціативні, вони втрачають силу і цікавість до життя, стають неуважними, сумують, марніють. Люди не робляться гіршими, ніж були колись – просто час сильніший, він ламає їх. І вони поступаються. Зрештою настає неймовірний день, коли вони стають пожовклими і холодними, тоді їх закопують в землю і залишають там на самоті – на всі майбутні дні, місяці і ери.

Це не можна зупинити.

Майже за все, що я маю чи мав, я маю завдячувати своїй бабусі. Усі залишки чогось доброго чи людського, що ще тліє в мені – то її безсонні ночі, нескінченна самопожертва і любов. Скільки б не залишалося мого життя, я не встигну їй віддячити. Я тільки бачу, як вона старіє і слабшає, як сивіє мама, і не можу це зупинити. І річ зовсім не в більш ніж трьохстах кілометрах, які нас тепер розділяють. Я просто не знаю, що робити.

А ви не повторюйте моїх помилок. Усі, в кого ще є бабусі, або просто ті, хто вас любить – цінуйте і бережіть їх. Ви й не усвідомите, як всі вони перетворяться на неповторні спогади.