Про головне

Можна вміти говорити красиві і потрібні слова і робити правильні речі. Та зрештою, з часом, це все забудеться тією, кому вони були сказані – якщо не сказати найголовніше.

Тоді стане ясно, що все сказане і зроблене сприймалося просто як належне. Нехай із вдячністю, може навіть із захопленням, але просто як вияв дружби. А що таке дружба – насправді перехідна річ, яка безжально стирається з часом, і не може підтримуватись одними тільки теплими спогадами та колишньою духовною близькістю. Словом, я в неї уже майже не вірю.

Та і не те це, зовсім не те, що потрібно. Мені здавалося, що ті найголовніші слова можна замінити діями, жестами, поглядами, якимись натяками врешті-решт. Та ні. Аж дивно, як якісь звуки з горлянки можуть докорінно змінювати життя людей. Або вмирати всередині, породжуючи невимовний і нестерпний біль осмислення того, що уже пізно. Безнадійно і безповоротно пізно.

На щастя, не маю гіркого життєвого досліду, що гірше – мовчати і схоронити все в собі, чи одного разу ризикнути і вивернути назовні. Та і ніхто не знає. Бо існує тільки один шлях, і переграти все по другому колу неможливо.

Поширена думка, що наприкінці життя люди набагато більше жалкують про те що вони не зробили, аніж про те що зробили. Та хрін зі мною – якось переживу, щоб воно не було. Але ж так можу зробити нещасною людину, якій бажаю щастя більше ніж будь-кому іншому.

Це ж просто слова. Але іноді здається, що легше вивернути себе навиворіт або лазити по стінам, ніж сказати їх. Або хоча б надрукувати.

Я тебе люблю.