Останній за день пасажирський катер сонно підповз до кінцевої пристані. Пристань знаходилась майже на окраїні міста, тому людей сюди доїхало геть мало. Матрос накинув засалений канат на трухлявий стовпчик, і пасажири пострибали з хиткого катера на не менш хиткий дерев’яний причал.

Серед них був і Сашка. На відміну від більшості, яка повернула в сторону непривабливих п’ятиповерхівок, він пішов в інший бік. Людей тут майже не було, і ніхто не звертав уваги на одинокого пом’ятого юнака в несвіжій сірій спецівці.

Сашка перейшов міст через річку, який перекривав її буквально в місці впадіння в море. Далі пішохідна доріжка була геть занедбана – с потрісканим асфальтом і густими чагарниками, які хапали за руки і нависали над головою. Ще далі доріжку перетинала траса. Машин тут було мало, але літали вони як навіжені. За трасою стежка робилась зовсім вузькою і малопомітною та губилась у гущі дерев.

Та все ж він таки добре знав цей шлях і побрів туди. Стрічка голої землі звивалась між деревами і вводила в глибину лісу, навколо хилитались велетні з листям, схожим на кленове, і круглими колючими плодами. Земля була геть суха, вкрита відмерлою травою, листям і хвоєю. Його ноги залишали за собою короткий пильний шлейф. Десь зліва паралельно стежці тягнувся невидимий для ока морський берег.

Хлопець йшов так досить довго, доки зовсім не стемніло. Про місто нагадував тепер лише приглушений шум позаду. В мертвій тиші чітко чулося примарне поплескування хвиль. Справа щось зрідка шелестіло, і Сашка про всяк випадок дістав ножика і тримав його напоготові. Ще 12-річним пацаном він якось захопив його з собою на вулицю. Тоді ж на нього напали три оскаженілі безпритульні собаки. Він відбився з допомогою цього ж таки ножика і більше з ним не розлучався.

Скоро доріжка повернула впритул до моря. Дерева розступились, віддавши шматок землі малесенькому природному пляжу. Звідси було добре видно почорніле від темряви море, яке велично заганяло на берег невисокі рівні хвилі. Він зупинився і перевірив час по мобілці – ще рано. Тому присів на березі і став задумливо розрізати пальцем упоперек хвильок або виводити на воді кільця. Незважаючи на вовчий голод і втому, на душі було легко і відносно спокійно.

Тим не менш, скоро в цій душі значно потемнішало – він згадав про неї. Його нездійснена і нездійсненна мрія – красуня, яку він випадково зустрів, і уже досить давно. Усі його невмілі залицяння не приносили ніяких плодів. Пробував показово ігнорувати її – та вона, здавалось, тільки насолоджувалась тією короткою свободою.

Головне – він не розумів, де промахнувся. Може, вона просто боялася, що її тупо домагаються, або різниці в віці? Не сподобалась його не надто приваблива пика? Не вразив одноманітний внутрішній світ? Чи вона просто наївно чекає Джоні Деппа на білому коні?

Він би виправився. Він би поламав себе як завгодно, аби бути схожим на її ідеал. Тільки б поговорити по душам, зрозуміти її. А ось це вже було нереально – не підпускала красуня нікого і близько до своєї душі.

Переконував себе, що це все відбувається тільки тому, що вона недалекоглядна, або жадібна, або навмисне знущається. І сам собі не вірив. Проходили уже цілі місяці, за цей час можна було б наловити цілу купу дівчат, навіть завести сім’ю. Але як тільки згадував її – руки опускалися. Хіба є сенс шукати когось, якщо ідеал – ось він, поруч? Вона як на диво втілювала в собі усі риси характеру, які мали б бути у його омріяної дружини. Напевно, буде чудовою мамою. Він хотів її не на раз, а усю і назавжди. Зробити щасливою, і самому упиватися від того щастя. От тільки…

Зрештою він зважився на різкий крок. Подарує їй золоте колечко з каменем. Якщо і це нічого не змінить – нехай забирає його і йде до біса. І дарма, що заради його придбання він ще з ранньої весни без вихідних трудився чорноробочим в доках.

Перевірив кишеню – кільце на місці. Далі відшукав на мобільному єдине її фото, яке було у нього, і уважно розглядав її з ніг до голови. На фотографії серед бур’яну стояла босоніж впівоберта приваблива дівчина. Вдягнена вона була в короткі чорні шорти і білу футболку, які підкреслювали її худорляву фігурку і маленькі груди. Тонкі загорілі руки вона якось незграбно розвела у сторони. Над усім цим світилось її ніжне усміхнене личко, яке зводило його з розуму і затуманювало свідомість. Довершували картину чорні кучерики, спадаючі на плечі, хоча Сашка знав, що вона мала насправді пряме волосся, а от саме в той день закрутила чомусь, і вийшло дуже гарно.

Так він і дивився на неї хтозна скільки – коли отямився, не міг сказати, пройшло кілька секунд чи півгодини. Струсив з себе це марево. Згадав розповіді мами, що якраз на цьому місці у війну йшли особливо запеклі бої наших партизан з німцями. Уявив собі, як навколо лежать поранені впереміжку з мертвими, як багряніє від крові морська вода, вкрита спливаючими трупами. Тільки таке моторошне видовисько допомогло отямитись.

Далі пішов швидше. Погана стежка, не можна сюди йти, ще мама так казала. Мама, звісно, виявилось, була права, але не з тими друзями він повівся. Вже й не було поруч тих друзів, а він сам знову йде сюди.

Стежка вивела до пустої залізної дороги і скінчилась, далі хлопець йшов уже уздовж неї. Дорога піднімалась вгору, тоді навколо в низинах розкинулись затоплені долини, потім навпаки опустилась вниз, в прорубаний просто між скелями тунель. Покриті деінде плющем і диким виноградом скелі були такі високі, що верх їх можна було розрізнити тільки високо задерши голову вгору, і він вкотре дивувався, скільки ж сил треба було докласти для створення такого проїзду.

Нарешті підійшов до сторожового посту прямо над дорогою. Будівля була обгороджена колючим дротом з попереджувальними табличками, та хлопець шмигнув у діру в огорожі і збоку підійшов до входу. У вікні ледь світилося.

- Санич, відчиняй! Це я, - постукав у двері.

- Я – остання буква алфавіту – прохрипів голос зсередини, але двері зі скрипом все ж відчинилися.

Коли я вперше почув у новинах про лондонські погроми, там не було сказано, хто саме бере в них найактивнішу участь. Та варто було переглянути тільки дві-три замітки в Інтернеті, щоб переконатись – бунтують чорношкірі.

Десь я вже це бачив.

У Франції кілька років тому дві макаки, втікаючи від поліцейських (навіщо!?) залізли в трансформаторну будку, де їх благополучно прибило струмом. Ну звісно, як учора вилізли з джунглів, звідки їм знати про електрику? Тоді немало машин та вітрин було розколошкано по всій Франції. Історія повторюється.

Перш ніж звинуватити мене у расизмі, задумайтесь. Чому він сприймається з такою однозначною односторонністю – якщо вбити/ударити/обізвати/косо глянути на негра – це расова нетерпимість. А як називається те, що вони роблять?

Нагадаю, як усе починалося. Поліцейські застрелили негра-таксиста, який першим почав стрілянину, коли його хотіли просто обшукати. Звісно, поліцейські повелись не толерантно – треба було просто почекати, доки чорношкірий громадянин їх переб’є, і таким чином не порушити його права.

Тепер із-за смерті одного (явно нечистого на руку) негра ціле стадо бабуїнів громить Лондон. Хіба це не є радикальний расизм у їхньому виконанні? А якби таксист був білим або китайцем?

Європа отримала чергове жорстке попередження за свої демократично-ліберастичні погляди. Учорашнім мігрантам, як бачимо, зовсім на них начхати – вони зараз зайняті паплюженням величного міста, яке гостинно прийняло їх із їхніх недорозвинених країн.

Не дивно, що «протести» зрештою перетворились у банальне мародерство – на більше ця мавпяча зграя не здатна. Кого мені реально шкода, так це поліцейських, які максимум що можуть – заарештовувати порушників.

Натомість щоб перестріляти цей зоопарк наповал або хоча б пов’язати купками і відправити на історичні прабатьківщини, де вони зможуть вільно стрибати по пальмах і трощити усе на своєму шляху.

Для мене. Очевидно, чергова сходинка у серії «Крыша едет не спеша».

Раніше якось не приділяв цьому уваги. Тепер же, якщо випадково побачу таке звірятко (неважливо в житті або на фотографії), на душі стає якось паскудно. Особливо – якщо побачений кролик у клітці.

Не знаю, що це означає. Просто якось безкінечно сумно бачити це малорухоме тучне створіння з наївною мордочкою і величезними вухами. Його майже постійна апатія швидко і надійно переходить до мене, так що доводиться застосовувати інтенсивну терапію блек-металом, який має винести геть усе з мізків.

А ще кролики асоціюються у мене з одним ворогом. Час швидко іде, і наша ворожнеча втрачає актуальність. А ще йому зараз має бути кепсько (не із-за мене, просто так склалося). Отож дивлюсь я на зроблені ним фотки кроликів. І не відчуваю ні каплі від тої величезної ненависті, яка була в мені раніше. Більше того, тепер мені його шкода.

Я не з чуток знаю, що він відчуває зараз. 

Вам может быть одна из падающих звезд,
Может быть для вас, прочь от этих слез,
От жизни над землей принесет наш поцелуй домой

И может на крови вырастет тот дом,
Чистый для любви... Может быть потом
Наших падших душ не коснется больше зло

Мне страшно никогда так не будет уже,
Я - раненное сердце на рваной душе.
Изломанная жизнь - бесполезный сюжет.
Я так хочу забыть свою смерть в парандже.

Лишь солнце да песок жгут нам сапоги,
За короткий срок мы смогли найти
Тысячи дорог, сложенных с могил, нам с них не сойти.

И может быть кому не дадим своей руки,
Может потому, что у нас внутри
Все осколки льда не растопит ни одна звезда.

Мне страшно никогда так не будет уже,
Я - раненное сердце на рваной душе.
Изломанная жизнь - бесполезный сюжет.
Я так хочу забыть свою смерть в парандже...

Мені набридли спекуляції щодо історичного походження і повноцінності української мови. Мене дратують адепти точок зору, згідно з якими українську зліпила із польських слів у ХІХ столітті купка галицьких фанатиків на чолі з Грушевським (а потім їхню справу докінчили більшовики), що Шевченко писав виявляється на малоросійськом нарєчії, яке прирівнюється ними до сучасного суржику. І взагалі слова «Малоросія», «малоросійський», які вперто прививають усякі ваджри і тому подібні заслужені діячі, опираючись на термінологію кількасотрічної давнини. (До речі ці терміни церковного походження, а не політичного. І давно не актуальні).

Прикро, що куди більшу активність у цьому питанні проявляють навіть не росіяни, а група особливо збочених українців. Хоча правильніше було б назвати їх маломозгами малоросами.

Отже, точка зору, що староукраїнська (так само як староросійська і старобілоруська мови) виникли із спільної старослов’янської, їх не влаштовує. При цьому спираються вони на те, що ніяких документів часів Русі на мові подібної до української немає.

Свята правда.

Тільки з одним зауваженням – документів російською тоді теж не було. Тому що всі вони велись церковнослов’янською мовою. Філологи, включаючи російських, визнають, що старослов’янска (староруська, якщо комусь так дуже хочеться) і церковнослов’янська мови – це різні речі. І останньою, хоч і розуміли її всі, не користувалися у побуті, за винятком хіба що інтелігентів-церковників.

Як же заперечити вельмишановному бидлу (якщо є таке бажання), що українська з’явилася трошки раніше, ніж вони собі надумали? Пропоную декілька шляхів.

Народні пісні, думи, колядки, щедрівки, приказки, пісні козаків і бандуристів, билини і т. д. (Билини я б виділив окремо. Виявляється, вони були на ходу не тільки на півночі Росії, а і в Україні, і в Білорусії. Є в них і суто «наші» персонажі, наприклад, Котигорошко).

На жаль, у всіх їх є один недолік – усна народна творчість і передавалась тільки усно, ніяк не записувалась. Більшість цих творів (гуглимо «дохристиянські пісні» або «старовинні пісні») в інеті адаптовані під сучасну українську мову, і як вони звучали в оригіналі, можна більше хіба що здогадуватись. Роком першого запису української пісні вважається 1571 – тоді чех Ян Благослав записав із слів якогось Никодима «Дунаю, Дунаю, чему смутен течеш?». Прочитати можна тут.

Кількість українських пісень, зібраних вченими, коливається. Я бачив цифри до 200 тис. Боюсь, у галицьких фанатиків при всьому бажанні не вистачило б на таке фантазії.

По-друге, сліди української можна шукати в тих же літописах. В творах «Збірники Святослава» або «Тринайцять Слів Григорія Богослова» використовуються слова незвичні до церковнослов’янської мови і більш характерні для народної української. На їх основі можна було б багато чого довести, тільки особисто я працю над стародавніми письменами не осилю, а вцілому як завжди всім начхати.

Нарешті, маломозги чомусь впритул не бачать Пересопницьке Євангеліє – видатну книжку кінця 16 століття, яке якраз і є яскравим і живим на даний момент прикладом староукраїнської мови. Звісно, не без впливів латині, полонізмів і церковнослов’янської. Як на мене, дуже багато незнайомих букв. Українська мова з того часу сильно змінилася, що тільки підтверджує, що вона жива.

Не можу не погодитись, що галицький вплив таки був, тільки його роль явно перебільшена. Бачив складені трійки слів українське-польське-російське, у яких тільки російське слово відрізняється. При цьому сором’язливо замовчується, що значна частина російських слів сама запозичена з мов неслов’янських племен або турків. Або конкретні приклади, коли російські слова походять з латині:

квітень – kwiecien – апрель

цукерка – cukierek – конфета

Тим не менш, твори Котляревського та Шевченка дуже вже схожі на сучасну літературну українську (з поправкою на наявність екзотичних букв типу Ъ і "ять"). Хоча, не перестаю нагадувати, штучна мова, вигадана уже після їх смерті, мала б бути якоюсь зовсім чужою.

Помітили, що стосовно білоруської і близько немає срачу такого масштабів? Тому що там вони уже домоглись свого – мова існує тільки декоративно, її усюди витіснила російська.

На додачу. Я не хочу уподібнюватись до вас і розказувати про фінно-угорський суржик та інші образливі речі. Російську мову розумію і ціную завдяки певним літературним творам. А якщо вам ваша розумова неповноцінність не дає змоги осилити українську, це зовсім не привід її принижувати, бо так ви тільки принизитесь самі. А ви і без цього жалюгідні.

(с) Моє.

Do you remember me
I'm just a shadow now
This is where I used to be
Right here beside you
Sometimes I call your name
High on a summer breeze
What I would give,
To feel the sunlight on my face
What I would give,
To be lost in your embrace

I've fallen from a distant star
Came back, compelled because I love
I'm caught between two different worlds
I long for one more night on earth

Do you believe in dreams
That's how I found you
But I can't be with you
Till you take a leap of faith
What would I give,
To feel the sunlight on my face
What would I give,
To be lost in your embrace

I've fallen from a distant star
Came back, compelled because I love
I'm caught between two different worlds
I long for one more night on earth

I've fallen from a distant star
Came back, compelled because I love
I'm caught between two different worlds
I long for one more night on earth

До того берега веде один лиш міст,

І перед ним я зараз сам стою,

І хочу перебігти, як колись,

Щоб опинитись знов на тім краю.

Заманює зелена далечінь,

Звуки дитинства і знайомі голоси.

Земля давно загублених створінь.

Там все, що я хотів і що просив.

Та я стою. Бо тільки перейду,

Я розпочну іще одну війну

І знов програю. Знову не вкраду

Свою давно загублену весну.

Мене знов кине в небо неживе,

Укутає отруєним туманом.

І осліпить. Задушить. Розірве

Іржавим лезом ледь засохлі рани.

Тоді б я падав вертикально вниз

І роздирав об камінь кулаки,

Та я стою. Я все ж туди не вліз,

І вже в моїх долонях сірники.

Дивлюсь туди неначе крізь туман,

Невдячне діло – рушити мости,

Та краще, ніж втекти в самообман

І впасти на коліна, і повзти.

Яка різниця, хто що не сказав,

Все недоказане потоне у вогні.

Раз я поставив все і не вгадав.

Так є. Весь світ був правий, а я – ні.

Палає міст, злітають іскри в висоту,

А я йду геть і вже не зупинюсь.

Можливо, я крокую в пустоту.

Але не повернусь.

Небо таке ж порожнє як і я,
Небо, усі мої думки у небі,
Сірі хмари, але дощ не піде.
Тебе! Я вже майже забув тебе,
І мені тепер не треба слів,
Жовте листя під ногами
Все скаже за мене!

Яка тобі різниця куди я йшов?

на стіні звичайного будинку недалеко від центру. що це?

Проїжджаючи у маршрутці мимо шкіл, уже не вперше в цьому році бачу купки дітей, які вигрібають там сміття. І мені стає їх реально жаль. Я сам давно не школяр, і власних дітей не маю, але від того – не менше.

Просто шкода маленьких людей із несформованою ще до кінця психікою, у яких незаконно забирають їх вільний час і відправляють займатися не надто приємною роботою. З точки зору усіх законів – грубе порушення, експлуатація неповнолітніх, та ще й безкоштовна. Тільки не у нас. Школи і інші дебілізуючі заклади концлагерного типу сповна користаються своє владою. Не відпахаєш на суботнику – матимеш проблеми.

Їжаку ясно, що насправді прибирання парків і інших територій – заняття відповідних служб, на утримання яких ми всі платимо немалі податки і комунальні побори. Тільки як завжди виявляється, цих грошей мало, людей не вистачає (тисячі безробітних, ау!) і т. д. Це ясно. Тільки тоді виникає питання – а чому це має колихати батьків, які вимушені віддавати школярів на такі роботи?..

Досі пам’ятаю шкільні суботники – якісь іржаві погнуті лопати, граблі з виламаними зубчиками, обов’язково свої віники… А ще це все цинічно так підноситься – навчаємо дітей любити свою Вітчизну, жити в чистоті… Аякже.

Прибирання шкільної ділянки – це ще квіточки. Куди страшніше у парках. Типовий криворізький парк – це не зона відпочинку, це скоріше стихійне звалище неймовірної кількості гидоти, залишеної внаслідок перебування тут місцевого тупого бидла населення. І із всякого неймовірного сміття, яке можна тут надибати, скажімо, чужі окурки – не так вже й страшно. Бо є ще шприці, залишені зрозуміло ким, лайно фізіологічні відходи собак, які неясно чим хворіють (дуже багато бездомних, але це ніяк не виправдовує господарів, які вигулюють своїх улюбленців де завгодно, включаючи дитячі площадки).

Невже копирсання у цьому лайні може викликати якусь там любов до чистоти чи взагалі позитивні емоції? По-моєму, одну ненависть. Бо куди більш яскравий приклад – чинуші, які самі нічого не роблять, максимум позують перед камерами. Навіть забезпечити захист дітей вони неспроможні – у двірників же є хоч якийсь спецодяг і рукавички.

А найголовніше – це все геть марно. Після останнього такого прибирання уже через пару днів біля річки було брудно. І так буде знову, і не виключено, що нагадять там ці ж самі школярі, бо їм так ніхто і не пояснив головного.

Чисто не там, де метуть…