Проте в наш час цю дату можна назвати «святом» цинізму.

«Переконаний, що пам'ять про невинно убієнних не згасне ніколи, бо це потрібно не тільки близьким, рідним, це потрібно всім нам, живим... Закликаю згадати тих, хто був знищений каральною системою... Повсякденну турботу держави мають відчувати громадяни, які пережили часи терору», - йдеться у зверненні Януковича з нагоди Дня пам'яті жертв політичних репресій, оприлюдненому на його сайті.

Цю «повсякденну турботу» на повну силу влада показала буквально тиждень тому, спробувавши повернути Україну в комуністичне минуле.

Ще тиждень тому ніхто із влади не згадував про «каральну систему», «репресивну машину» І, головне, про колір прапора, під яким правили ті, хто призвів до «невинно убієнних».

Провідні телеканали тиждень тому старанно прикрашали свої логотипи георгіївськими стрічками. Окремі з них 15-го травня (в День пам'яті жертв репресій) уже почепили траурні стрічки.

Дехто відзначився особливо: жалобна символіка «майоріла» на тлі КВНу та іншого продукту комедійного жанру. Хоча вищезгаданим указом розважальні програми в цей день мають бути зняті з ефіру.

У випусках основних телеканалів не вдалося побачити бодай якихось сюжетів про комуністичні репресії. Не кажучи вже про, здебільшого, відсутність репортажів із Биківні, де відбувалась панахида за тисячами невинно загиблих.

Кому цікава картинка без бійок...

Усі вечірні випуски новин за 15 травня були присвячені підсумкам 9 травня у Львові. А саме пошукам тих, хто завадив гарно відзначити День перемоги в Галичині.

Але ані 15-го, ані 9 травня провідні телеканали не показали інший бік Дня Перемоги.

Зокрема, сюжетів про тих людей, які з досвіду власної історії не можуть вважати цю дату святом. Заодно, пояснили би, чому у Львові так болісно сприймають червоні прапори.

Марта Цегельська пережила польську, німецьку й радянську владу. Її життя - це готова книжка на сотні сторінок.

Для неї червоний прапор і «прапор Перемоги» є символом покаліченого життя, адже найжахливіші спогади починаються саме з 1945 року. Її історія - одна із сотень тисяч тих, хто відчув за радянського правління тюрми, заслання, переслідування, убивства, катування, смерті близьких.

Зі своїм майбутнім чоловіком Артемієм Цегельським Марта познайомилася в музичній школі у Львові. Вона грала на піаніно, він - професійний скрипаль із вищою освітою. Однак скрипка була не головним покликанням Артемія. Бачив себе, насамперед, священиком. Це духовне стремління згодом покалічило і його долю, і долю його сім'ї.

Висвячував Артемія на греко-католицького священика сам Андрій Шептицький в 1942 році. До 45-го року отець разом із дружиною Мартою працював у Стрийській єпархії УГКЦ на Львівщині.

«У 45 році ми приїхали до Львова. Чоловік працював в оперному театрі в оркестрі. Крім того, викладав у богословській академії, а ще мав парохію на Замарстиневі, там була велика каплиця святого Йосафата.

Але тут почалося переслідування після так званого лжесобору. Тоді 50% священиків згодилися перейти на православ'я. А 50% вважали, що не можна міняти присягу, бо то не є рукавички, що присяга - справа совісті. Між цими людьми був і мій чоловік», - розповідає Марта Цегельська.

Почалися виклики в Комітет державної безпеки (КДБ), вимагали відмовитися від греко-католицької віри. Обіцяли за це будь-яку посаду в музичній галузі. Так тривало півроку. «Зрештою йому сказали, що якщо не підпишеш, ми тебе арештуємо».

17 січня 1946 року на Святвечір Цегельського арештували в його власній квартирі.

Рік він сидів у тюрмі на Лонського у Львові. Потім його засудили на п'ять років каторжних робіт у Воркуті.

«Я лишилося із трьома дітьми й старою мамою. Я могла працювати музикантом, але з моїми незакінченими музичними студіями - лише в дитячих садочках, де була мінімальна плата. Так я шила, продавала». Щоб не стояти за прилавком і отримувати більшу зарплатню, пішла навчатися на товарознавця.

Минуло чотири роки, жінка зігрівала себе думками про швидке повернення чоловіка. Якось вона йшла з роботи, її по дорозі зупинив слідчий. Відвів Марту в найближчий відділок міліції. «Там за столом сидить воєнний і зачинає мені говорити - признайтеся, хто вас привів в організацію ОУН».

Марта була шокована, запевняла, що ніколи не мала стосунку до жодних організацій, у неї фізично на це часу навіть не було - голова завжди була зайнята тільки одним: як прогодувати дітей.

На допит привели її колишнього однокласника. Той сказав, що вона йому давала заборонену націоналістичну літературу. «Я як то почула, то як крикнула: Ромко! Як ти брешеш!»

Жінку протримали в райвідділку цілу ніч і наступний день. Не отримавши від Марти потрібних зізнань, відправили в ту ж тюрму, що її чоловіка чотири роки тому. «Для мене то була страшна трагедія. Мама стара лишилася з дітьми. Немає кому допомогти, що вони їстимуть», - згадує Марта.

Внутрішні страждання посилювали фізичними: «Те, що вони мене били, я вже не дивилася, нехай б'ють. Але вони мене морально хотіли вбити. Сказали, що моя мама померла й дітей пороздавали в інтернати. Думали, тоді я вже точно в чомусь зізнаюся. Я дістала шок - не знала, для чого мені тепер жити, без чоловіка, мами й дітей. Потім дали мені підписати папір, що я їду на Білий Медведь, на Сибір».

У Марти Цегельської лише одне припущення, чому її запідозрили в співпраці з ОУН. Священик Стрийської єпархії, де працював її чоловік, був одружений із рідною сестрою Степана Бандери.

Сам провідник ОУН не раз заходив у гості до сестри, з якою Марта мешкала по сусідству. Особисто Цегельська не мала зі Степаном Бандерою жодного контакту. Але це вже нікого не цікавило.

На Сибір Марта поїхала разом із мамою й дітьми. Історія про смерть матері виявилася звичайним шантажем.

«Їхали два місяці. Діти мучилися, дуже хворіли. Так нас довезли до Томська. У Томській області висадили найбільш хворих, бо боялися, що не виживуть. Потім посадили на корабель із гарною назвою «Хмельницький». У вантажне відділення».

Марта і Артемій Цегельські після весілля

Поселили Цегельську в селі Красний Яр у Красноярському краю. Жили в бараках із жахливих антисанітарних умовах. Найбільше докоряли воші. «Що ми мали із собою? Усе, що ми нажили із чоловіком, у нас пограбували, все забрали. Люди потім розповідали, як машинами з нашої хати речі вивозили».

Каже, що тамтешні мешканці їм дуже допомагали. Бо насправді були такими ж переселенцями, але з більшим досвідом. У них умови були ще гірші - коли їх привезли в Красний Яр, не було ні бараків, ні магазинів. «Вони нас дуже жаліли, щось помогти, може молоко дитині принести. Дуже були гарні люди, але то все були люди з Полтавщини, Херсонщини».

Одним із найяскравіших спогадів - зустріч із чоловіком. Після п'яти років таборів, йому дали чистий паспорт і гроші на квиток до Львова. Але він хотів знайти свою сім'ю. «Були страшній морози, ріка замерзла, а він собі купив санчата, поставив там дерев'яний куферок, якісь лахи, скрипку й із тим пішов нас шукати. Пройшов 100 кілометрів і знайшов... Питав людей і допитався».

Жили Цегельські в Красному Яру до 1956 року. Там народився ще один син.

Працюючи музикантом, Артемій Цегельський не полишив на Сибіру духовне життя. Щонеділі в будинку Цегельських відправлялися таємні церковні служби.

«І були литовці, і була бабця старенька німкеня, і був православний професор зі східної України, і був дід-старообрядець. Усі вони дійсно були щасливі на тій літургії, і кожний хрестився по-різному, по різному молився, але це була радість», - згадує дочка Марти, Леся Цегельська-Крип'якевич.

Після смерті Сталіна й реабілітації, Цегельські вернулися до Львова, їх поновили там, де вони працювали раніше. Але у велику квартиру, з якої їх забрали в заслання, давно вже вселили інших людей.

Але найважчим було усвідомити, що тоталітарна система нікуди не зникла. Чоловіка знову переслідували. У дворі будинку, де мешкала сім'я Цегельських, постійно перебувала людина з органів, яка пильнувала, хто йде до них у гості.

Регулярними були й обшуки, шукали все, що могло вказувати на зацікавлення Цегельського релігією. «Мій чоловік страшно любив книжки, то була ходяча така енциклопедія, він мав прекрасні богословські книжки, німецькі, і ми мали бібліотеку. Вони приходили до нас, робили ревізії, усе, що тільки можна було, усе забирали.

Я не раз грішила думками, бо думала собі: Боже, чи не краще нам було сидіти на Сибіру, бо там уже люди нас знали, ніхто нас не чіпав. А тут приїхали і йому далі погрожують - як ми тебе ще зловимо раз, ми тебе арештуємо».

Отець Артемій дійсно продовжував займатися підпільним служінням. Хрестив дітей, давав шлюби, учив дітей молитв, уласноруч переписуючи молитовники.

«Ми знали, що наше життя було подвійним, ми знали, що того не можна говорити в школі, що, коли говориш по телефону, то думай добре, бо кожне слово слухають, не називали ніяких прізвищ, говорили шифрами. Ми ту практику конспіративну засвоювали з дитинства.

Тому як приходив до нас обшук, то брат відразу з вікна на шнурочку звішував якісь там цінні фотоплівки. А мама сідала на кріслі, яке мало такий верх, що піднімався, а там були всі зошити, за якими тато вчив семінаристів і в яких мама переписувала ручкою історію України. Сховок був також у піаніно», - розповідає Леся Цегельська-Крип'якевич, донька.

За годину розмови Марта Цегельська і її донька не пролили жодної сльози. За своє складне життя навчилися витримки. Тільки під кінець оповіді 91-річна жінка не втримала емоцій. Почала згадувати, як її особисто благословляв Шептицький.

«І то пан Бог і митрополит Шептицький дав опіку моїм дітям і родині. Я маю стільки років, я стара людина, я не знаю, чому досі живу, адже скільки молодих умирає від страшних хвороб. Але Бог мене так винагородив, що маю добрих дітей і я щаслива, що я пережила таке життя».

І от, переживши таке життя, Марта Цегельська отримує нові удари.

У розпал обговорення закону про «червоні прапори» запитую в нардепа-регіонала, родом з Галичини, Ярослава Сухого: «А як же ті літні люди, які пережили тюрми та заслання, червоний прапор - це символ їхньої особистої трагедії?»

Сухий відповів у притаманному йому стилі:

«Це їхні проблеми, якщо їх лякає червоний прапор, хай закриються в хаті й пересидять той страшний день 9 мая».

«Когда я слышу, что на западной Украине молодые и сопливые, предлагающие отменить этот праздник, у меня одно желание - перегнуть через коленки и дать ремнем по жопе», - уже пояснював іншим журналістам необхідність святкування річниці 9 травня 45-го року Сухий.

«Прапор - це є реліквія, прапор перемоги треба шанувати, якщо ти не хоче того шанувати, то дай іншому можливість», - апелювала в телеефірах Ганна Герман.

Хто ж вшанує пам'ять таких людей, як Марта Цегельська?

Без цинізму, лукавства та червоних прапорів у рідному місті.

Мар'яна П'єцух, Історична правда

Уривок з блогу http://www.credo-ua.org/2011/05/44825, натрапив на роздуми які мені імпонують.

......А тепер ще кілька слів про наболіле. Себто, властиво про масові гулянки, що провокують більшість до емоцій, а не до мислення (і з приводу яких власне і було обпльовано позавчора певну кількість священників своїми ж парафіянами). Чим для вас є патріотизм? Виїздом на городи й дачі? Не найгірший вихід позавчора, принаймні в цьому немає нічого, за що треба було б потім стидатись. Звичайно, краще — помолитись за жертви великої війни, за всіх загиблих: своїх, чужих, українців, німців, євреїв, росіян, поляків, комуністів, повстанців, фашистів, невинних, винуватих... Десятки мільйонів життів. Як на мене, єдина доречна символіка в цей день — чорна стрічка на національному прапорі.

Але ж, можливо, патріотизм — це шарики і колони на Хрещатику? А може, це сто грамів (не менше!) на камеру в якості голови держави? Або гігантоманія з сусідами-росіянами у вигляді кілометрових стрічок з російською царською військовою символікою, сотень старшокласників і студентів — щось все менше різниці з «вавілонською паскою». Християни, патріоти — ніхто вам цього звання не відбирає — чи ми не можемо виявляти свої почуття не за радянськими лекалами?

Досі все ніби нормально, хоч і трохи смутно. Але ж тут входить в дію червоний прапор! Ось, з цієї нагоди і портрети Сталіна вже почали тулити на сцену (добре, що без успіху). Не буду загострювати емоції, але ж чи це не знущання, принаймні над значною частиною українців? Тих, яких масово вивозили до Сибіру, кров'ю яких заливали підлогу на Лонцького, яких гноїли по ГУЛагах, окрадали й залишали помирати в часи Голодомору, таврували зрадниками батьківщини тільки за те, що вони вижили на окупованій території... Це прапор перемоги? Чиєї? Штрафбатів, того живого м'яса, що бігло на німців без гвинтівок, чи тих хто йшов ланкою за ними, з гвинтівками і нашивками НКВД? До речі, з останніх новин я довідався, що «ветеранам»-НКВДистам з заградпідрозділів влада недавно підвищила пенсії, а ось ветеранам-фронтовикам — ні. Я вже не кажу про груди, на яких нема де тулити ордени за виконані розстріли, ось вам і емоції до теми - послухайте.

Тож що то був за прапор перемоги? Кого над ким? Ні, не радянського народу (знову ж, нема і не було такого) — а радянської імперії над нацистською. А знаєте, від руки кого більше полягло людей: Гітлера чи Сталіна? По документах виходить, що Сталіна. Що, звичайно, не чинить з Гітлера меншого злодія. Але і портрети «вождя» на сцену під час цього свята, а радше масової гулянки, тулити зовсім недоречно. В Європі (увага, передусім йдеться про слов'янські країни!) символіка фашизму і комунізму є однаково заборонена, за її використання передбачено кримінальну (!) відповідальність, а злочини цих двох тоталітарних режимів однаково засуджені. Спробуйте сказати пересічному полякові, що не варто так перейматися могилами в Катині, Харкові чи Мідному. Треба вже і нам робити висновки з минулого.

Нарешті, найважливіше на позавчора питання: Чи справжній християнин повинен битись сьогодні з братом за чиюсь ідеологію?

Я однаково не розумію як екстремістів-провокаторів з червоним прапором, так і ні в чому не ліпших екстремістів-провокаторів з державною символікою, що з різних точок країни (здебільшого, Схід та Тернопіль відповідно) вирішили побитися у Львові, який ніколи не був містом протистоянь і який офіційно заборонив усі провокації на позавчора.

І це ще після таких справді духовних подій: Великдень, беатифікація Йоана Павла ІІ.

Тому від всього вище сказаного і пережитого — величезна туга на серці. Ну не вміємо ми дякувати тим, хто віддавав за нас своє життя, не вміємо ми відмовити в провокаціях тим, хто висилав тоді наших дідів на криваву бойню, не вміємо прощати, не вміємо єднатись, не вміємо спільно молитись за загиблих, не вміємо дати місце задумі, а не емоціям, не вміємо прийняти християнський погляд на події чи шанувати тих, хто хоче це донести... Поки що. І в цих словах криється надія. Зростаймо, дорогі у Христі, зростаймо. Для цього ще є час. Як і для того, щоб перепросити, якщо когось скривдили. І ви мене простіть, якщо когось зачепив.

Блог брата Юрія Блажиєвського, РІСУ

І ви знаєте, ми нічого не змогли відповісти. Нам дорослим, досвідченим у вірі, звичайно, в порівнянні з малою дитиною, не було що йому сказати. Ми просто не знали відповіді. Я не знаю усіх тонкощів ввічливого звертання один до одного за часів, коли жив і навчав Ісус, але з того маленького запитання до мене прийшло велике розуміння. Якщо я не навчу своїх дітей говорити будь ласка, вони ніколи не навчаться дякувати. Чомусь ми спочатку вчимо їх просити , а вже потім дякувати і те не завжди. І виростаючи, вони нерідко сприймають нашу допомогу і Боже благословення як щось само собою зрозуміле, а не як дар, який потрібно цінувати.

Звичайно, зараз я не пам’ятаю усіх «дякую» моїх дітей, але один випадок я запам’ятаю на усе своє життя. У цьому році ми були усією сім'єю на паломництві родин у Летичеві . Церква завжди виступала проти абортів, але саме цього року при вході в костел було багато страшних фото з понівеченими малюками, які стали жертвами аборту. По дорозі додому, найменша п'ятирічна Юля розплакалась, їй було дуже страшно. І мені довелось відповідати на запитання, що ж сталось з тими дітьми. Ярослав довго мовчав, а потім уже ввечері підійшов, обійняв і сказав : «Дякую, мамо, що ти мене народила».

Был у гнева сын. Звали его – зло. Такой, что ему самому было с ним трудно. И решил он его женить на какой-нибудь добродетели.

Глядишь, немного смягчится, и ему на старости легче с ним будет! Похитил он радость и женил на ней свое зло.

Только недолгим был тот брак поневоле. Но осталось от него дитя – злорадство.

Да и правда, не может быть ничего общего у добра со злом. А если вдруг и случится, то добра от него не жди!

Автор притчи: Монах Варнава (Евгений Санин). Из книги: Маленькие притчи для детей и взрослых.