А мені б снігу трохи,

Трохи слів, трохи чаю,

Тихих сонячних кроків

По ребру небокраю,

Трохи віри святої,

Невмирущої правди,

І надії живої.

Хоч маленької.

Завжди.

За вікном хизується природа,

Стукає морозом у вікно.

Мінус вісім. То хіба негода?

Мінус погляд – це уже воно.

Сніговій, бурхливий та безжальний,

То не ворог, там емоцій брак,

Мінус дотик – то уже печально,

Мінус голос – вже недобрий знак.

Мінус думка – почорніла днина,

За здоровим глуздом загуло.

Мінус згадка – і нема людини,

Начебто її і не було.

Колір небес –

Мак,

Білить траву

Іній,

Кава краде

Смак,

Сонні повзуть

Тіні.

Знову хвилин

Брак,

Спогад летить

Димний…

Я ще живий?

Так,

Тільки в душі

Зимний.

Червоний вечір, небо і земля,

Чорніє ліс крихкий на видноколі,

Дорожня вигинається петля

І захід мастить китиця тополі.

Сіріє сніг у виярках узбіч

(ізнов сезонів сплуталися дати),

А вдалині повзе неквапно ніч,

Чого невідворотній поспішати?

Вже силуети тіні простяга,

І сонна мить ворожить загадково,

Та у душі ще стукає жага

До кольорів, до дива і до слова.

А кажуть, скоро будуть завірюхи

Та білі, наче цукор, килими,

Щось ночі шепотітимуть на вухо

Та тихо шурхотітимуть крильми.

А кажуть, скоро буде щось із нами.

Хай кажуть. Буде, поки живемо,

Вбиваючи короткими листами

Розлуки тлін та відстаней ярмо.

Не треба всього у собі тримати,

Живим думкам потрібний вільний рух.

Мовчати? Нащо? В світі слів багато,

Ще більше, ніж зимових завірюх.

Я бачив сни. Я бачив чорні сни

Про яв, яка сховалась в передвіку,

Про хліб черствий, який не мав ціни,

Про душі кам’яні, слова-каліки.

Про випалені голодом лани,

І тихий плач здивованої смерті

Від того, що зуміли без війни

Безмежжя поколінь з планети стерти.

Про жадібність червоної імли,

Про людяність, що втратила опору

Я бачив сни. І мовчки тіні йшли

Та з докором дивилися угору.

малюнок Юрія Журавля

Я пізнавав істину,

Перебирав римами,

Грав календар числами,

Зорі були синіми.

Істина десь висіла

Схована між тінями,

Але одне тішило:

Зорі були синіми.

І погляди,

І слів прощальні гами,

І серця незвичайний

Інструмент –

Звичайні складові

Старої драми,

Де небо режисер

І диригент.

По вулиці

Привокзальній,

Вздовж гуркоту

Залізничного

Немає нічого

Вічного

В картині

Не ідеальній.

Там сенс у одному

Русі,

Там в небо тікають

Колії

Женучись собі

За волею,

Чи ще щось

У тому ж дусі.

І ходить луна

Між стінами,

І хмари до сонця

Туляться

На цій незвичайній

Вулиці,

Де пахне, як завжди,

Змінами.

Я бачив аскета:

Засушене тіло,

Пов’язка на стегнах

Побита роками,

Його зігрівало

Небесне світило,

Його годувала

Земля під ногами,

Його умивали

Дощі і тумани,

Його розважали

Грайливі птахи,

Він вільний!..

А я був в полоні у мани,

Закутий у пекло думок і гріхи.