А небо падає на голови ізнову.

Сміється в очі невмируще зло.

Чи то у глузду відібрало мову,

Чи то його ніколи й не було.

Заклякла правда. Рве достойність коси.

Сивіє сум скривавлених знамен,

бо діти шлунка, вічні малороси,

стирають тіні зраджених імен.

малюнок Юрія Журавля

Хоча на світі

Є багато різного,

Красивого

Або хоча б цікавого,

Єдиний Бог у ньому –

То є музика,

А решта… Решта, мабуть,

Від лукавого.

Як скажуть завтра

Що мене нема

І не було

На світі цім ніколи,

На землю прийде

Непроглядна тьма,

Заграву забере

На видноколі,

Налляє в м’язи

Гніт свинцевих втом,

Ще й вирішить,

Що того було мало,

Я посміхнусь

Та виставлю щитом

Усі вірші,

Що ти надиктувала.

І день сліпий, і я його не бачу,

І кидається в очі сніговій,

І студить вітер голову гарячу

Та спокушає спокоєм, мов змій.

Навіщо, вітре? Я вже не журюся.

Я просто йду. Усі ідуть кудись.

Твоє солодке яблуко спокуси –

Даремний подарунок, не трудись.

Мені не треба, вітре, дорікати,

Сховай-но свої ноти голосні.

Дивись, як гарно! Снігу так багато.

Шкода, що він розтане навесні.

Чуєте, брати,

Чуєте?

Нащо один одного

Чубите?

Хіба нема у вас

Ворога?

Хіба миритись вам

Дорого?

Чуєте, брати,

Чуєте?

Чом один одного

Губите?

Хіба нема у вас

Рідного,

Щирого щастя

Гідного?

Кожному – за його

Вірою,

Кожному – за його

Мірою,

Допоки ваші є ще

Сліди,

Думайте, брати,

Думайте.

Вікна вночі – жаринами,

Родяться чудеса,

Небо трясе перинами –

Зранку буде краса.

Хаткам посвітить стареньким

Сонячний жовтий плід

І намалюють валянки

Перший округлий слід.

Поспіх калатне хвірткою,

Задум проявить хіть,

А по-над вечір з зіркою

Будуть пісні ходить.

Будуть шукати в пам’яті

Добрі й живі слова,

Будуть завзято славити

В три голоси дива.

Цей свіжий сніг якась печаль,

Якась некольорова мрія,

Холодний світиться кришталь

І борошном холодним віє.

Зима свій пише фоліант

Про день, про місто, про турботи,

І вітер, тихий музикант,

Сплітає невагомі ноти.

День зачарований. Сонця – катма.

Часу на клопоти – мало.

Пахне корицею. Мабуть зима

Тут уночі пробігала.

Сон ненадовго сховався в барліг,

Думки немов у тумані.

Сипле із неба сполоханий сніг.

Хоче лежати. І тане.

Сховано місто в туман,

Ходять не люди, а привиди,

Пише природа роман

(про зачароване нібито).

Час заморожений збіг,

Я насолоджуюсь втіхою,

Сірий докришую сніг,

І нереальністю дихаю.

Снігом сіється ніч.

Все. Нарешті перерва

Від подій. Від людей.

Від небажаних слів.

Я повісив хреста

На сталевого нерва,

Помолився на сон,

Що над вухом дзвенів.

Сьорбнув чорне питво

Несолодкого чаю,

Нагострив олівець

Та й лишив на столі.

Знов писати листа?

А для чого? Не знаю.

Хто його забере,

Щоб тримати в теплі?

Посміхнуться йому?

Відкладуть на майбутнє?

Чи назавжди зітруть

Зі своєї душі?

Снігом сіється ніч,

І хвилини нечутні

Оминають мій дім,

Мовчазні і чужі.