Сховано місто в туман,

Ходять не люди, а привиди,

Пише природа роман

(про зачароване нібито).

Час заморожений збіг,

Я насолоджуюсь втіхою,

Сірий докришую сніг,

І нереальністю дихаю.

Снігом сіється ніч.

Все. Нарешті перерва

Від подій. Від людей.

Від небажаних слів.

Я повісив хреста

На сталевого нерва,

Помолився на сон,

Що над вухом дзвенів.

Сьорбнув чорне питво

Несолодкого чаю,

Нагострив олівець

Та й лишив на столі.

Знов писати листа?

А для чого? Не знаю.

Хто його забере,

Щоб тримати в теплі?

Посміхнуться йому?

Відкладуть на майбутнє?

Чи назавжди зітруть

Зі своєї душі?

Снігом сіється ніч,

І хвилини нечутні

Оминають мій дім,

Мовчазні і чужі.

Вночі я вийшов на мороз,

Ховаючи у шапку вуха,

Щось тихо шепотів Христос

Мені, та я його не слухав.

Трощили ноги карамель

Із перестудженого льоду,

І вікна затишних осель

На сни пропонували моду.

Я вірив вікнам тим чужим

(я вірю всім немов дітисько),

І думки розчинявся дим,

І нахилялось небо низько.

Сезон загублених безсонь

І запорошеного світу,

Сезон обвітрених долонь

І теплих спогадів про літо,

Червоних дат в календарях,

Де пісня ходить за луною,

Де сяє свято у домах,

І називається зимою.

Морозні квіти – дивний натюрморт,

Поволі стигне із думок вечеря,

Біжить у небі місяць – жовтий хорт,

І променями шкрябає у двері.

Чого тобі, приблудо? Я не сам,

У мене зараз спогад у вітальні,

Іди туди, де вірять чудесам,

І притчі вигодовують повчальні.

Іди хутчіш на пошуки земель,

Де тішать світ хорошими вістями,

А квіти-но залиш, вони – модель

Мого життя, крихкого до нестями.

Я натягнув свого кашкета,

Лишився з ніччю сам-на-сам,

Складали ліхтарі букета

І дарували небесам.

Асфальтом тішилися кроки,

Хмарини вітер підганя,

Не було шуму та мороки,

Як зазвичай бува у дня.

Не було старої гризоти

Та непотрібних зовсім слів,

Лише залюблений в роботу

Мороз калюжі мовчки склив.

Мороз та сніг – вся відповідь зимова

На спробу дочекатися тепла,

Читає вітер західний промову

І подихом кришталь лоскоче скла.

Дивлюся в небо, в хмарах застрягаю,

Та зустрічаю сонячні сліди,

Тому і досі ще надію маю

Знайти шляхи у янгольські сади.

І хай довкруж чужі проносить душі,

Які моя ніяк не перейма,

Зима як я – така скороминуща,

Що часу ображатися нема.

Я бачив сніг. Я смакував

Його природу кришталеву,

І настрій білий-білий мав,

Хоч небо й тиснуло свинцеве.

Ходив по небокраю дзвін,

Здавався вітер нехолодним,

Я сніг ловив і був як він:

Живим і трохи старомодним.

Добігає день короткозорий,

Небо снігом сіється скляне,

Я тихенько з вербами говорю,

Верби мовчки слухають мене.

Підростає снігова перука,

Буде чим хвалитись уночі,

І не чути у повітрі звуку,

Верби – дуже вдячні слухачі.

Люди ловлять десь щасливі миті,

І, допоки вдача ще клює,

Часу в них нема поговорити,

Добре, що у мене верби є.

Ворожить небо на погоду,

Несе ріка холодний хром,

Червоний місяць йде по воду

І тихо дзенькає відром,

Малює тіні огорожам,

Стовпам, будинкам і мені,

І відчуваю я що зможу

Почути спів у вишині.