Упало яблуко. Не втрималось на гілці,

Лежить, велике, кольору зорі,

Ще наливали квіти меду бджілці,

Останній у осінній цій порі.

Стару природа виконала мрію:

Життям простим награтись досхочу…

І я колись, мов яблуко дозрію,

Й донизу, соковитий, полечу.

Закладаю півдня в ломбард

(небагато, на погляд, ніби),

Може доля оцінить жарт?

Може дасть хоч цілушку хліба?

Краще житню, щоб заздрів світ

(не поділюся, хай не просить),

Замість солі – звичайний піт

Від роботи. Здається, досить.

А як буде іще азарт,

І слова без хули й омани,

То закладене у ломбард

Відкуповувати не стану.

В небі дзвенів маскарад,

Йшов зодіак по колу,

Зоряний падав град,

Кисень ковтало воло,

В захваті сум зачах,

Розум забув про герці,

Був феєрверк в очах

Та потепління в серці.

Незвичайні, приємні клопоти.

(як шкода, що нема щодня),

В мене були сьогодні спогади.

Були тістечка, чай, варення.

Гомоніли. Минуле славили.

Під столом калатали ніженьки.

На нові нарікалось правила

Та ловились у вазі вишеньки.

Ще й співалось про справи зроблені

І про подорожі під вітрилами…

Зараз сплять на дивані, втомлені,

Та тихенько тріпочуть крилами.

Холодний вечір ходить по траві,

Червоним сонцем пагорби политі,

І сниться сон, в якому всі живі

І осінь дозріває соковита.

Ворушить вітер пишними крильми

Та вербами хитає золотими,

Немає болю, пустки та зими

І голосно сміються побратими.

Чарує тиша, чути небеса

В якомусь неповторному регістрі,

І смерті десь іржавіє коса

І порохом не обпікає ніздрі.

Якби цей сон продовжити змогли

В реальності усі, хто були з нами…

Невидимі літають янголи

І пестять сплячих теплими руками.

Даремно ти, друже,

Розтрачуєш сили,

Даючи утіху пустим.

Роніне! Твоє бусідо

Застаріло,

І гідність, і відданість

З ним,

Бо всесвіт забув

Що таке рівновага,

Її таємниці і суть,

Бо в ньому за гроші

Купують відвагу

І совість за них

Продають.

Допоки про тебе

Цей мир не дізнався

І шлях не зійшов

На пунктир,

Іди-но, роніне,

Уже зачекався

У лісі святий

Монастир.

В долині річки Оріноко,

В краю розжарених саван,

Нещадно сяє сонця око

І точить берег океан.

Танцює вітер грізні танці

Над нескінченністю боліт,

І велемудрі індіанці

Говорять з духами про світ,

З якого в ніч піде наруга

Та забере лихе усе,

І час повзе, мов тартаруга*,

Та вік відведений везе.

* Тартаруга – вид черепахи

Безлюдна вулиця.

Ніч. Бінго!

Мачете – у мене,

у Вас – гаманець,

Чого Ви бурмочете, грінго?

Тут не ходить

Небесний Отець.

Він Вас не почує, друже,

Бо глухуватий

у нетрях цих,

Не плачте,

тут мокро,

тут є вже калюжі,

Я Вам їх за жменю

Продам золотих.

Не треба?

Ну, вибачте, пане,

Я сидіти втомивсь на дієті,

Вам гірше без грошей

не стане,

І не забудьте, у мене –

мачете.

Відгомоніла осінь,

Пізно для неї, досить,

Ходять тумани босі,

Натяк на зиму носять,

Але зимі не йдеться,

Що їй отут робити?

Стукає тихо серце,

Мовчки рахує миті.

Вечір. Падають зорі.

В чашці – чайна спокуса.

Тиша ходить надворі,

Я до неба тулюся.

Я – безсонне створіння,

Я не знаю про спокій.

Місяць видав прозріння

Та мовчить, жовтобокий.