Іду на двір. До ранку так далеко.

Якась в гілках заплуталась зоря,

Пливуть хвилини у небесну Мекку,

Та відлітає дух від димаря.

Старенький місяць посміхнувся криво.

Новин немає, все було не раз,

Прозорі хмари пропонують зливу,

Але не скоро, є до неї час.

Несу думки, а з ними разом тіло,

Схололий бруд не липне до взуття,

І ночі тихо лляється чорнило,

І кроками карбується буття.

Небесна даність і константа,

Що біль не пустить на поріг,

Неперевершена Оранта

Старого міста оберіг.

Живуть роки, століття гинуть,

Йдуть в забуття мільйони справ,

Вона трима руками стіни,

Які ще бачив Ярослав.

І буде далі їх тримати

В години радощів та лих,

Як це уміє тільки мати,

Що любить всіх дітей своїх.

Ну скажіть,

Хіба не чудо?

Ходять сині-сині…

Люди,

Синій час,

І синя хата,

Сині квочка

Та курчата,

Сині хмари

В синім літі,

Синє все

У синім світі,

І дорога,

І село

Через синє-синє

Скло.

Упало яблуко. Не втрималось на гілці,

Лежить, велике, кольору зорі,

Ще наливали квіти меду бджілці,

Останній у осінній цій порі.

Стару природа виконала мрію:

Життям простим награтись досхочу…

І я колись, мов яблуко дозрію,

Й донизу, соковитий, полечу.

Закладаю півдня в ломбард

(небагато, на погляд, ніби),

Може доля оцінить жарт?

Може дасть хоч цілушку хліба?

Краще житню, щоб заздрів світ

(не поділюся, хай не просить),

Замість солі – звичайний піт

Від роботи. Здається, досить.

А як буде іще азарт,

І слова без хули й омани,

То закладене у ломбард

Відкуповувати не стану.

В небі дзвенів маскарад,

Йшов зодіак по колу,

Зоряний падав град,

Кисень ковтало воло,

В захваті сум зачах,

Розум забув про герці,

Був феєрверк в очах

Та потепління в серці.

Незвичайні, приємні клопоти.

(як шкода, що нема щодня),

В мене були сьогодні спогади.

Були тістечка, чай, варення.

Гомоніли. Минуле славили.

Під столом калатали ніженьки.

На нові нарікалось правила

Та ловились у вазі вишеньки.

Ще й співалось про справи зроблені

І про подорожі під вітрилами…

Зараз сплять на дивані, втомлені,

Та тихенько тріпочуть крилами.

Холодний вечір ходить по траві,

Червоним сонцем пагорби политі,

І сниться сон, в якому всі живі

І осінь дозріває соковита.

Ворушить вітер пишними крильми

Та вербами хитає золотими,

Немає болю, пустки та зими

І голосно сміються побратими.

Чарує тиша, чути небеса

В якомусь неповторному регістрі,

І смерті десь іржавіє коса

І порохом не обпікає ніздрі.

Якби цей сон продовжити змогли

В реальності усі, хто були з нами…

Невидимі літають янголи

І пестять сплячих теплими руками.

Даремно ти, друже,

Розтрачуєш сили,

Даючи утіху пустим.

Роніне! Твоє бусідо

Застаріло,

І гідність, і відданість

З ним,

Бо всесвіт забув

Що таке рівновага,

Її таємниці і суть,

Бо в ньому за гроші

Купують відвагу

І совість за них

Продають.

Допоки про тебе

Цей мир не дізнався

І шлях не зійшов

На пунктир,

Іди-но, роніне,

Уже зачекався

У лісі святий

Монастир.

В долині річки Оріноко,

В краю розжарених саван,

Нещадно сяє сонця око

І точить берег океан.

Танцює вітер грізні танці

Над нескінченністю боліт,

І велемудрі індіанці

Говорять з духами про світ,

З якого в ніч піде наруга

Та забере лихе усе,

І час повзе, мов тартаруга*,

Та вік відведений везе.

* Тартаруга – вид черепахи