Червоний вечір, небо і земля,

Чорніє ліс крихкий на видноколі,

Дорожня вигинається петля

І захід мастить китиця тополі.

Сіріє сніг у виярках узбіч

(ізнов сезонів сплуталися дати),

А вдалині повзе неквапно ніч,

Чого невідворотній поспішати?

Вже силуети тіні простяга,

І сонна мить ворожить загадково,

Та у душі ще стукає жага

До кольорів, до дива і до слова.

А кажуть, скоро будуть завірюхи

Та білі, наче цукор, килими,

Щось ночі шепотітимуть на вухо

Та тихо шурхотітимуть крильми.

А кажуть, скоро буде щось із нами.

Хай кажуть. Буде, поки живемо,

Вбиваючи короткими листами

Розлуки тлін та відстаней ярмо.

Не треба всього у собі тримати,

Живим думкам потрібний вільний рух.

Мовчати? Нащо? В світі слів багато,

Ще більше, ніж зимових завірюх.

Я бачив сни. Я бачив чорні сни

Про яв, яка сховалась в передвіку,

Про хліб черствий, який не мав ціни,

Про душі кам’яні, слова-каліки.

Про випалені голодом лани,

І тихий плач здивованої смерті

Від того, що зуміли без війни

Безмежжя поколінь з планети стерти.

Про жадібність червоної імли,

Про людяність, що втратила опору

Я бачив сни. І мовчки тіні йшли

Та з докором дивилися угору.

малюнок Юрія Журавля

Я пізнавав істину,

Перебирав римами,

Грав календар числами,

Зорі були синіми.

Істина десь висіла

Схована між тінями,

Але одне тішило:

Зорі були синіми.

І погляди,

І слів прощальні гами,

І серця незвичайний

Інструмент –

Звичайні складові

Старої драми,

Де небо режисер

І диригент.

По вулиці

Привокзальній,

Вздовж гуркоту

Залізничного

Немає нічого

Вічного

В картині

Не ідеальній.

Там сенс у одному

Русі,

Там в небо тікають

Колії

Женучись собі

За волею,

Чи ще щось

У тому ж дусі.

І ходить луна

Між стінами,

І хмари до сонця

Туляться

На цій незвичайній

Вулиці,

Де пахне, як завжди,

Змінами.

Я бачив аскета:

Засушене тіло,

Пов’язка на стегнах

Побита роками,

Його зігрівало

Небесне світило,

Його годувала

Земля під ногами,

Його умивали

Дощі і тумани,

Його розважали

Грайливі птахи,

Він вільний!..

А я був в полоні у мани,

Закутий у пекло думок і гріхи.

Лунав осінній лейтмотив,

Із легким дзенькотом, без гніву,

Дзюрчав струмочком позитив

У чорнім морі негативу,

У нескінченності годин

Не було жадібності, тліну,

Ані думок, ані новин,

Ані тривоги, ані спліну.

Загубила осінь свою силу,

Загубила символи і значення,

Стукає у вікна місяць білий,

Викликає когось на побачення.

Скоро знову випаде пороша –

Ідеальний фон для фотосесії,

Буде настрій райдужно-хороший,

Без пліток і кігтиків депресії.

У листопада очі захололі

Та захолола втомлена душа,

І котить вітер перекотиполе,

Що сліду на землі не залиша.

Дощі змивають риси небокраю,

Мороз вночі крадеться наче тать,

А на деревах одягу немає,

Сказали – спати, ось вони і сплять.

У трубах виє щось таке потворне,

Маніжиться, мабуть, на самоті,

І хочеться зими лишень бо чорне

Набридло зустрічати у житті.

Аби почула. Аби зрозуміла.

Аби краси ужила привілей.

Нехай прийде. Най буде біло-біло

Навколо та всередині людей.