В морозну ніч гучніші кроки,

Та легше думатись думкам,

Стоять дерева білобокі

І тихо моляться зіркам.

Довкола ходить незбагненне,

Пророчить відкриттів сезон,

І я не думаю про денне,

Який у денному резон?

Біле і чорне. Ворони і сніг.

Дивляться в небо дерева цукрові.

Сонце за день укорочує біг,

Вітер складає пісні гонорові.

Щось у підвалах шукає пітьма,

Може, одежу якусь до вечері.

Все як учора, то просто зима

Світом блукає і стукає в двері.

Вікно і сніг. Подвір’я і забави.

Кому які, і в мене є одна:

Я стискую фаянс гарячий кави,

І слухаю, чим хвалиться луна.

Летить малеча, ковзають санчата,

Господарю несе утіху пес,

Якийсь поштар шукає адресата

(такий анахронічний інтерес!)

Он хтось упав. Сміється (от потіха!)

Щасливий, бо купається в добрі.

А я мовчу. В думках сьогодні тихо,

І білосніжно, як і на дворі.

В той день, коли відгуркотять слова,

І враження, пристебнуті до них,

Відкриється дорога польова,

Якою ходить ранком тихий сміх.

Без давніх і набридливих затій,

Та зморшками на старому чолі,

Я стану пилом на дорозі цій,

І подорожник випущу з землі.

Мені так мало випитого дня,

Мені так мало висохлих очей,

І от вже місяць – дике цуценя,

Щось скавучить про загадки ночей.

Тримає вітер захмелілий бас,

І зваблює мовчанкою пітьма,

Але чомусь я чую знову Вас,

Хоча на голос й натяку нема.

А мені б снігу трохи,

Трохи слів, трохи чаю,

Тихих сонячних кроків

По ребру небокраю,

Трохи віри святої,

Невмирущої правди,

І надії живої.

Хоч маленької.

Завжди.

За вікном хизується природа,

Стукає морозом у вікно.

Мінус вісім. То хіба негода?

Мінус погляд – це уже воно.

Сніговій, бурхливий та безжальний,

То не ворог, там емоцій брак,

Мінус дотик – то уже печально,

Мінус голос – вже недобрий знак.

Мінус думка – почорніла днина,

За здоровим глуздом загуло.

Мінус згадка – і нема людини,

Начебто її і не було.

Колір небес –

Мак,

Білить траву

Іній,

Кава краде

Смак,

Сонні повзуть

Тіні.

Знову хвилин

Брак,

Спогад летить

Димний…

Я ще живий?

Так,

Тільки в душі

Зимний.

Червоний вечір, небо і земля,

Чорніє ліс крихкий на видноколі,

Дорожня вигинається петля

І захід мастить китиця тополі.

Сіріє сніг у виярках узбіч

(ізнов сезонів сплуталися дати),

А вдалині повзе неквапно ніч,

Чого невідворотній поспішати?

Вже силуети тіні простяга,

І сонна мить ворожить загадково,

Та у душі ще стукає жага

До кольорів, до дива і до слова.

А кажуть, скоро будуть завірюхи

Та білі, наче цукор, килими,

Щось ночі шепотітимуть на вухо

Та тихо шурхотітимуть крильми.

А кажуть, скоро буде щось із нами.

Хай кажуть. Буде, поки живемо,

Вбиваючи короткими листами

Розлуки тлін та відстаней ярмо.

Не треба всього у собі тримати,

Живим думкам потрібний вільний рух.

Мовчати? Нащо? В світі слів багато,

Ще більше, ніж зимових завірюх.