Я бачив сніг. Я смакував

Його природу кришталеву,

І настрій білий-білий мав,

Хоч небо й тиснуло свинцеве.

Ходив по небокраю дзвін,

Здавався вітер нехолодним,

Я сніг ловив і був як він:

Живим і трохи старомодним.

Добігає день короткозорий,

Небо снігом сіється скляне,

Я тихенько з вербами говорю,

Верби мовчки слухають мене.

Підростає снігова перука,

Буде чим хвалитись уночі,

І не чути у повітрі звуку,

Верби – дуже вдячні слухачі.

Люди ловлять десь щасливі миті,

І, допоки вдача ще клює,

Часу в них нема поговорити,

Добре, що у мене верби є.

Ворожить небо на погоду,

Несе ріка холодний хром,

Червоний місяць йде по воду

І тихо дзенькає відром,

Малює тіні огорожам,

Стовпам, будинкам і мені,

І відчуваю я що зможу

Почути спів у вишині.

Сіє нелюдяне

Жмені свинцю,

Молиться світ

Золотому Тільцю,

Ніби не знають

Про досвід віків

Свіжі адепти

Кривавих богів.

Ніби ніхто

Не вмирав на хресті,

Ніби є вічність

У цьому житті.

Я входжу в ліс. Ніч просить слова.

Мовчати їй уже несила.

Шумить склепіння смерекове

І місяць гострить свої вила.

Вода калюж тверда мов криця –

Мороз уже за кільканадцять,

І чути: ходять таємниці,

Але наблизитись бояться.

Холодний двір. Людей нема.

У вікон погляди похмурі.

Не тішить сніжністю зима,

І ніч вовтузиться в баюрі.

Шукає щось облізлий кіт,

На мене дивиться сміливо,

Мандрує місяць у зеніт,

І засіва небесну ниву.

Перетинає сон межу,

Та звідси геть іде, маркітний,

І я наступний стережу,

Неговіркий та непомітний.

То був не сніг, то просто падав пух

З розпоротої хмарної перини,

Підморгували радісно вітрини,

Красою перехоплювало дух.

Заманював до себе світ забав,

Дивився дім віконними жовтками,

І я стояв, я сніг ловив руками,

А він від мене знову утікав.

Зима красива? Так, красива,

Для тиші в душах – саме те:

Розпустить білосніжну гриву,

У сни замріяні веде.

А там, у снах, таких хороших,

Що заздрять навіть в небесах,

Не знають підступу та грошей

І важать сміх на терезах.

А день якийсь сьогодні не гіркий,

А він уміє бути щедрим досить,

Сідає сніг утомлений, м’який,

Та вітер в димарі своє голосить.

Нема людей, гризоти і держав,

Гуляє погляд світом кришталевим,

І обіймати хочеться дерева,

Які давно ніхто не обіймав.

Грудневий вечір. Тихі спомини.

Зірки торкаються гілок.

Танцює білий дим на комині

Якийсь нечуваний танок.

Порожній шлях, морозом кований,

Веде до краю давніх мрій,

Я граю музику римовану,

Де образ твій іще живий…