Сьогодні шахтарі Кузбасу (Росія) та родичі загиблих у шахті «Распадська» перекрили залізничне сполучення в регіоні. Влада намагається придушити повстання. Запроваджено жорстку інформаційну блокаду, повідомляє Братство.

Кілька сотень шахтарів перекрили залізницю та вимагають зустрічі з керівниками регіону. Центральним державним ЗМІ заборонено розповсюджувати інформацію щодо цих подій. До місця проведення акції направлено посилені загони міліції та внутрішні війська.

Жителі міста Мєждуреченська Кемеровської області, де вибухнула шахта «Распадська», перейшли до активних форм акцій протесту. Спочатку біл будівлі адміністрації пройшов мітинг. А потім, як передає кореспондент «Відлуння Москви», близько двохсот людей перекрили залізницю Новокузнецьк — Абакан. До вечора це вилилося в досить суворе протистояння з бандами «ОМОН». Люди, які вимагають вирішити проблеми шахтарів, хотіли, щоб до них вийшов мер Мєждуреченська і начальник «Распадської». Деякі вимагають, щоб у місто приїхав прем'єр Володимир Путін. Серед двохсот осіб переважають молодики, але в натовпі є дівчата і навіть діти. За останніми даними, не зважаючи на заклики мера Мєждуреченська Сергія Щербакова розблоковувати магістраль, учасники акції протесту продовжують залишатися на коліяхах. Вони обнімалися і палили поминальні свічки прямо на рейках. На місце були стягнуті банди ОМОН. Вже відбулося декілька сутичок. ОМОН діяв жорстко: декілька десятків людей волочили за руки і за ноги. Люди, що залишилися, влаштували пожежу на шляхах, вони розпалили кущі і ящики, які стягнули на рейки. Потяги з обох боків встали. За повідомленням «Комсомольської правди», банди ОМОН витісняли людей із залізничних колій за допомогою щитів. Шахтарі, зрозумівши, що здають позиції, почали кидати в них каміння. Як повідомляє NEWSru.com з посиланням на жителів Мєждуреченська стало відомо, що, побоюючись протестних настроїв, влада на цьому тижні звозила до міста банди ОМОН з інших регіонів. Примітно, що російські офіційні агентства повністю ігнорують вечірні події в Мєждуреченську, розповівши лише про мітинг. 

В Смоленске вышла «Страна Моксель» — книга Владимира Белинского об истории Московского государства. В ней автор развенчивает ряд мифов российской истории и ставит под сомнение многие, казалось бы, общеизвестные факты.

«Страна Моксель» появилась в Интернете в виде цикла статей довольно давно. Но собранные воедино эти публикации стали книгой лишь в нынешнем году. В «Стране Моксель» изложена история Московского государства за 320 лет: с момента его появления и до конца правления Федора Ивановича (1598 г.). Автор подробно рассмотрел вопросы происхождения великорусского этноса, возникновения Москвы и Московского княжества, его взаимодействия с Золотой Ордой, Крымским и Казанским ханствами.

Следует заметить, что ряд изложенных в книге фактов перекликается с положениями, озвученными в книге белорусского автора Михаила Голденкова «Русь – другая история». Главный тезис, объединяющий эти два издания: история России – это один большой миф.

Тяжела ты, шапка Мономаха!

Миф о том, что Московское государство является преемником Киевской Руси, разбивается, как только начинаешь более внимательно анализировать исторические факты. «Как ни покажется читателю странным, но история великороссов не имеет никакого отношения к землям Киевской Руси, — пишет автор. — Их история начинается с так называемой «залешанской земли» и с Московии, которые никогда не были Киевской Русью. Даже профессора Московского университета С.М. Соловьев и В.О. Ключевский признали: да, Русь в старину была, но великороссы, как народ, появились лишь в XV—XVII веках, хотя такими признаниями они фактически разрушили миф о праве великороссов на «собирание земель русских»!».

Владимир Белинский высказывает большое сомнение в том, что Иван III (истинный основатель Московского государства) «хоть в малой мере руководствовался идеей возрождения былого единства эпохи Киевской Руси, когда начинал на исходе XV века экспансию в сторону белорусских, украинских — или хотя бы даже и новгородских — земель».

«Разве ближайшее окружение Ивана III (правил в 1462—1505 гг.), его сына Василия III (1505-1533) и внука Ивана IV (1533—1584), превращая своего небольшое княжество в мощное государство, действительно верило в то, что они возрождают или продолжают славу Киева? — задается вопросом автор. — Думаю, ответ ясен: не верило и верить не могло. Вообще странно, как современные исследователи могут предполагать, что московиты из воинской правящей касты времен Ивана III или Ивана IV осознавали себя наследниками киевской верхушки».

Развеивает автор и миф о знаменитой короне московских царей — так называемой «шапке Мономаха», известной с тех времен. По мнению автора, никакого отношения к киевскому князю Владимиру Мономаху она не имеет. «Ее сделали в 1330-е годы для хана Золотой Орды (скорее всего, для Узбека). А в конце XV века шапку «переименовали», точнее, перекрестили, добавив к ней крест и выписав новый «сертификат» — придуманную легенду, связавшую корону с императором Константином Мономахом», — уточняет историк.

А было ли татаро-монгольское иго?

«Скажем теперь несколько слов о мифе про «татарское иго». Как я уже отметил, московских политиков не мучила ностальгия по древнему Киеву. Но, как свидетельствует богатая документация об отношениях между Московией и ее татарскими союзниками, они еще меньше сознавали свою экспансию в степь как осуществление исконной национальной и религиозной борьбы против татарского господства», — пишет Белинский.

Внимательное чтение дипломатической переписки — а иной раз даже патриотических московских придворных летописей — открывает достойные удивления свидетельства того, насколько тесными и прагматичными были отношения между московскими и татарскими политиками.

«Собственно, трудно себе представить, чтобы они могли быть иными, ведь именно тесный и прочный политический союз между московитами и татарами (между Ивановым отцом Василием II и ханом Улу Мехметом) в значительной степени обусловил победу Москвы в гражданской войне XV века. В которой, кстати говоря, противниками Василия были его православные двоюродные братья.

В следующем поколении самым близким иноземным союзником Ивана III был крымский хан Менгли-Гирей (правил в 1466—1513 гг.). Союз этот был тесным и взаимовыгодным — что, между прочим, сделало возможным завоевание Новгорода и Пскова. Более того, Иван IV никогда бы не завоевал Казань и Астрахань без тесного сотрудничества со своими давними татарскими союзниками — ногайцами», — пишет автор.

С обоими исламскими союзниками Москва обменивалась бесчисленными посольствами, жестами доброй воли и символическими дарами: например, конями для хаджа в Мекку или пресловутой шапкой Узбека (Мономаха). Московские политики продавали татарам-мусульманам христиан в рабство, роднились с их княжескими домами. Вот так в действительности обстоит дело с вымышленным «татарским игом», — заключает автор.

Он также вспоминает о том, что именно славянские полки литвинов (предков белорусов) и украинцев в 1362 году разгромили монголо-татар на Синих Водах: «А московские правители еще 200 лет целовали «болвана» на верность ханам Золотой Орды».

Страна Моксель

Так откуда же возникла Московское княжество и русский (в сегодняшнем понимании этого слова) народ? Известно, что Москва как местность, согласно российским источникам, впервые упоминается в 1147 году. Однако, что удивительно, великороссов как таковых еще не было и в помине, вокруг на тысячи верст жили финские племена.

«Все селения Ростово-Суздальской земли к моменту прихода Рюриковичей с их дружинами были построены и заселены финскими племенами… С появлением Ростово-Суздальского княжества, а позже Московского, эта позабытая Богом земля еще добрых пять сотен лет оставалась захолустьем, страной дикарей, не имевшей возможности тягаться даже с тогдашним разоренным Киевом», — отмечает автор. И заселены те земли были финскими племенами весь, меря, мещера, мокша, мордва, мурома, нарова, пермь, печора, черемисы и т.д. Им в Х-ХIII веках принадлежал весь обширный край от Тулы и Рязани на Север и Восток. В доказательство этому автор приводит многочисленные названия рек, имеющие финское происхождение. Так, окончание «va» (что по-фински значит «вода») имеют Москва-река, Сылва, Косва, Протва, у одной Камы можно насчитать до 20 притоков с подобным окончанием. А название самой Оки – это обрусевшая форма финского «joki», что значит река вообще. «А нам внушают, что Москву основал русский князь Юрий Владимирович «Долгорукий», и что жили в ней великороссы, — замечает Владимир Белинский.

Между тем племя великороссов (или русский народ, как он сегодня называется) появилось только к Х V-XVI веку среди муромы, мери, веси, мокши, мещеры и оттуда, согласно русскому историку Василию Ключевскому, начал «растекаться» все дальше.

«Глядите, как деликатно пишет историк: народ растекается» по территории и «образует «Великороссию», — удивляется Владимир Белинский. — Здесь мы встречаемся с одним из основополагающих мифов российской истории. На самом деле народ вовсе не «тёк», он жесточайшим насилием и разбоем захватывал земли, покорял жившие там племена; уничтожал эти племена либо изгонял с родной земли, навязывал им свою веру и религию, орусачивал их».

Так как же называли тогда будущий народ Московии в XII веке? Автор приводит свидетельства посла короля Франции Людовика IX Виллема де Рубрука, посетившего страны хана Саратака и хана Батыя. В 1253 году Рубрук зафиксировал следующее распределение земель между этими двумя ханами: Саратак владел землями Золотой Орды от Дона до Волги, и от Каспийского и Азовского морей до северных мест страны Моксель, куда дошли татары в 1238 году. Жили в «Стране Саратака» в те годы, кроме татарских племен, только «два рода людей»: Моксель (евшие свинину) и Мердинас (мусульмане, не употреблявшие свинину в пищу).

«Значительно позже, благодаря усилиям великорусских «писателей истории», появилось название Ростово-Суздальская земля», — уточняет автор. Именно так – моксель – называли будущий народ Московии в 1253 году. Отсюда автор делает вывод: «Великорусский народ никогда не имел родственных корней с украинским. Он возник на базе финских племен, с последующим смешением с булгарским и татарским этносами. И образовался он значительно позже».

Собирание земель русских

В связи с этим очень сомнительной выглядит версия российских идеологов о собирании земель русских, которая по сути лишь прикрывает банальную экспансию. Украинские и литовские города уже в те времена жили по законам европейской цивилизации. Так, город Брест получил Магдебургское право еще в 1390 году, Каменец-Подольский – в 1432 году, Киев – в 1494 году. По этому праву горожане имели самоуправление, тогда как власть князя в отношении их была серьезно ограничена. Во всяком случае, он не мог по своей прихоти казнить или грабить горожан. «В Московии к подобным законам управления пришли только после революции 1905 года!», — уточняет Белинский.

Резюме: «Изучив факты, мы должны навсегда отбросить московский миф о славянском родстве украинского, белорусского и русского народов. Нация великороссов развивались вполне самобытно в глухих непроходимых лесах северо-востока Европы на базе живших в тех местах финских племен».

Автор приводит еще много документов о том, как происходило «собирание» земель русских, он также упоминает об исторических упражнения» Екатерины II и ее Комиссии «по составлению истории, преимущественно русской», благодаря которой российская история приобрела совсем иной вид. По словам Владимира Белинского, своей книгой он «хотел показать преемственность деяний и целей сегодняшней элиты Московии с древней Ордой».

«Давайте вспомним, что изучали в школе наши деды и отцы, да и те из нас, кто окончил школу до 1992 года. Все мы изучали историю России, хотя государство многонациональным было, из 15-и республик состояло, 100 народов объединяло. Но в коммунистической империи, как раньше в Российской, никого не интересовала история ни украинского народа, ни белорусского, ни литовского, ни казахского, ни прочих, — отмечает Владимир Белинский. — Лишь тогда, когда история какого-нибудь народа стыковалась с историей великороссов, в учебниках вдруг появлялся новый, неведомо откуда взявшийся народ, «добровольно присоединившийся» к русскому. А уж если «не добровольно», так значит, это испокон веков были «дикие и враждебные» всем племена, их, мол, сам Бог велел славным предкам великороссов прибрать к рукам. Дескать, великороссы принесли им культуру; вывели из тьмы… »

Джерело: Прес-центр Київської Патріархії

Ці люди не мають ідеології, бо для ідеології слід мати знання. Тут же діють звичайнісінькі «понятія», і навіть російська мова та совкова ментальність більшості нинішніх можновладців є не принципами, а рефлексами з часів СРСР.

За Януковича проголосувала тільки третина від загальної кількості виборців і менше половини тих, хто з'явився на виборчі дільниці. І в дні, коли весь світ відзначає 65 років розгрому нацистського режиму, згадується, що партія Гітлера також отримала на виборах менше половини голосів і так само, наплювавши на Конституції й закони Німеччини, узурпувала владу.

Держава і народ розглядаються нинішніми можновладцями лише як джерело швидкого особистого збагачення. Такі поняття як національні інтереси, права і свободи, справедливість, народний добробут та ін. для них просто невідомі. Вони навіть не розглядають Україну як свою вотчину, а банально здають її (за високозбагаченим ураном і Севастополем у черзі йдуть Керченська протока, газотранспортна та енергетична системи, авіаційна промисловість, стратегічні підприємства). Цей режим не можна назвати навіть окупаційним, бо окупанти не віддають завойоване. Наша ж правляча верхівка більше нагадує поліцаїв, які служать господарю в обмін на особисту вигоду.

А за своїм менталітетом вони є навіть не експлуататорами, а просто гендлярами. Вони здають все, бо не пов'язують своє майбутнє з Україною. Їх діти вчаться за кордоном, вони купують там нерухомість й активи. Їх зв'язок з Україною — лише підприємства та земля, які вони ще не встигли перепродати. Аби безперешкодно догризти Україну до кістяка, цій сарані потрібна необмежена влада та підтримка закордонних покупців. Таких вони знайшли в особі авторитарного російського режиму, який мучать фантомні болі від розпаду СРСР. І якщо влада янучарів триватиме довго, ми можемо не лише на довгі десятиліття забути про нормальний розвиток, але й втратити державну незалежність. Наївно думати, що комусь вдасться відсидітись і перечекати. Ці хлопці з часом прийдуть до кожного, від підприємця до вчителя чи робітника. Адже з кожним днем того, що іще можна вкрасти, стає все менше. Тому, щоб зберегти державність, забезпечити пристойне майбутнє собі і своїм дітям, ми маємо дати відсіч узурпаторам вже сьогодні. Тим більше, що для цього є всі шанси.

Понад 20 років тому умови були набагато гіршими. В країні дозволялася діяльність лише однієї партії — КПСС, керівна роль якої була закріплена в Конституції. Будь-яка інша громадсько-політична діяльність була під забороною. Не було опозиційних депутатів та засобів масової інформації. Навіть найменші акції протесту припинялися міліцією у найжорстокіший спосіб, а їх учасники масово заарештовувалися, після чого їх виганяли з роботи або навчання. Ці прояви недовольства замовчувалися. Цензура діяла офіційно, і без підпису цензора жоден матеріал не міг вийти в друк або ефір. Нам протистояла друга за потугою у світі держава — СРСР, а Європа і Америка прямо висловлювалися про небажаність здобуття Україною незалежності.

Але ми не склали рук, а продовжували діяти, і з кожним днем нас ставало все більше. Наша політична територія розширювалася, ми перемогли, здобувши незалежність і певні права та свободи.

Сьогодні наші стартові умови набагато кращі. Нас значно більше, ніж було тоді на початках. Ми маємо кращий доступ до інформації. В нас значно більше прав і свобод. Ми озброєні досвідом боротьби  і знаємо як смак перемог, так і шлях їх досягнення. І в наших силах зробити так, аби сьогодні зрадники України не мали спокою, як не мали його колись гітлерівські нацисти, які теж гадали, що Україна  вже стала їхньою назавжди.

І саме тому наші доморощені чи то окупанти, чи то поліцаї нас панічно бояться. Вони відносно легко перемогли своїх політичних опонентів після того, як здобули президентську посаду, але об'єднаний народ їм не перемогти. Саме панічним страхом перед власними громадянами обумовлена швидка здача формально українською владою національних інтересів України. Вони поспішають, поки ми ще роз'єднані, поки ми не зорганізувалися в єдиний кулак. Саме панічний страх змушує узурпаторів завозити до Києва міліцію з регіонів й обмежувати приїзд до столиці не лише орендованих опозицією, але й звичайних рейсових автобусів. Саме з переляку вони вводять неофіційну цензуру на телеканалах.

Однак сам по собі режим не впаде. Його повалить лише хвиля народного гніву. І нам слід не про’авити свій шанс та усім миром зорганізуватись для відсічі узурпаторам.

Для цього кожен з нас має підпорядкувати своє життя боротьбі з антинародною владою.

Це не так важко зробити. Сьогодні для опору владі не треба кидати роботу, брати до рук зброю, йти до лісу. Достатньо просто відвести дещицю власного часу на індивідуальні та спільні дії проти узурпаторів, а більшість зі 198 описаних теоретиком ненасильницького спротиву Д. Шарпом методів ненасильницьких дій, які дозволяють усунути від влади навіть тоталітарний поліцейський режим, не потребують і зміни звичайного ритму життя. Ці методи мають на меті мобілізувати та об'єднати активних і свідомих, активізувати пасивних невдоволених, змусити замислитися байдужих, засоромити продажних, посіяти сумніви в обдурених та деморалізувати захисників режиму. Цього реально досягти, якщо задатись метою, бути наполегливим та переконливим. Адже нинішній режим, для якого прості громадяни — лише звичайний дешевий ресурс для примноження статків жменьки олігархів, суперечить інтересам переважної більшості громадян України від Львова до Луганська, від Києва до Севастополя.

Кожен свідомий громадянин мусить застосувати щодо себе хоча б певні правила поведінки, аби досягти нашої спільної мети:

1) Намагатися здобувати якомога більше аналітичної й фактологічної інформації з інтернету та незалежних засобів масової інформації, аби мати аргументи для переконання інших людей;

2) Постійно і всюди ненав'язливо заводити розмови про зрадницьку, брехливу, узурпаторську, злодійську, аморальну, антидержавну сутність нинішньої влади. Особливо цінними такі розмови є в середовищі тих громадян (чи їх родичів), за спинами яких режим намагається сховатися від народного гніву — міліціонерів, військових, співробітників СБУ;

3) Організовуватися у групи однодумців для ведення боротьби з антинародним режимом або приєднуватися до вже існуючих груп. Співпрацювати з іншими групами, поєднувати з ними свою діяльність, проводити спільні акції чи долучатися до ініційованих іншими групами акцій;

4) Брати участь у якомога більшій кількості протестних акцій незалежно від того, хто їх організовує. До акції слід підходить з точку зору її суті, а не того, хто її проводить (винятком можуть бути лише особи, які мають імідж провокаторів). У підходах до участі в протестах слід забути антипатії, а керуватися лише критерієм підтримки чи непідтримки самих вимог акції та способу її проведення. На нинішньому етапі нам слід об'єднати зусилля в боротьбі з узурпаторами та бити в одну точку. Водночас це не означає, що ми таким чином погоджуємося з приходом на заміну нинішнім можновладцям будь-кого. В процесі формування широкого руху відсічі зазіханням на нашу державність, наші права і свободи, ми маємо сформувати запит на чесну владу й домогтися, аби наступна влада вже не змогла обдурити народ, як її попередники;

5) По можливості прибувати до відділків, де перебувають затримані за участь в протестних акціях люди, використовувати скоординовані дистанційні способи для визволення затриманих;

6) Взяти моральне зобов'язання перед собою проводити роботу хоча б в маленькому середовищі. Якщо кожен з тут сьогодні присутніх візьметься поширити листівки, газети, наліпки хоча б у своєму будинку, або просто кольоровим фломастером по дорозі на роботу і додому писати на численних рекламних оголошеннях, що ними обліплені стовпи і паркани, «Геть режим зрадника Януковича» і т. ін., невдовзі у всіх киян у підсвідомості вже сидітиме необхідність якомога швидшого повалення влади зрадників-узурпаторів.

Ці, та інші прості способи мирного спротиву, якщо він буде проводитись системно, з часом призведуть до того, що нас під урядовими будівлями буде не кілька тисяч, а мільйон — і жоден режим не встоїть перед такою силою, а захищати владу стане просто нікому.

Ми не маємо права дозволити собі пасивно споглядати, як банда узурпаторів нищить нашу державу, нашу економіку, наші перспективи на нормальне життя. Зупинити зрадників на троні можемо тільки ми, звичайні чесні громадяни України. Ніхто інший за нас цього не зробить.

Час протистояти свавіллю!       Час об'єднуватися!             Час дати відсіч антинародному режиму!

[email protected]    

067–656–17–14, 066–726–63–87, 063–452–97–09

Господи, Боже наш! Царю над царями! Царю неба і землі, твердиня мого життя! Перед Тобою, що дозволив мені дожити до дня сьогоднішнього, складаю я звіт. Господи мій, перед Тобою і Твоїм поглядом мої зобов'язання і справи... Дозволь мені бути першим у Святій Битві в цей день, не залишай мене ні в прямуванні по шляху істинному, ні в помислах.

В ім'я Отця і Сина і Святого Духа. Амінь.

Відбулося чергове політичне реаліті-шоу „вибори без вибору”.

Політикани та шумовиння всіх мастей і калібрів досхочу напіарилися в ЗМІ, вилили один на одного заздалегідь визначену кількість лайна (якісного креативу та нового компромату не спостерігалося – переважно заяложені штампи), для годиться почубившись, зайнялися перерозподілом посад, сфер та важелів впливу. Електорат рахує зароблені тяжкою агітацією та голосуванням копійки. Працівники штабів кандидатів зводять дебет з кредитом, готують звіти про успіхи, пояснення поразок і витрат готівки та тихцем підраховують поцуплені тисячі у.о. Одні кандидати обґрунтовують перемогу, інші шукають (і знаходять) причини та винних у поразці.

У кожного з учасників перегонів, залежно від статусу та орієнтації, своє бачення подій, їх причин та наслідків. Ми, націоналісти, маємо свій погляд як на події, так і на їх учасників. Перш за все варто зазначити, що „обраний більшістю народу” новий прізідєнт реально обраний лише 33,8% виборців, або 26,8% населення України (що відповідає кількості росіян – 17,3%, згідно перепису 2001 р. плюс певна кількість зросійщених співгромадян та яничар-запроданців з червоних бандугрупувань). Таким чином, прізідєнта Януковича обрали виключно залишки окупантів та зрадники-покручі. А допомогли їм у цьому безвідповідальність і бездіяльність помаранчевої команди та зневіра і пасивність української громади. Якщо Тимошенко і Ющенко цілеспрямовано й наполегливо йшли до такого фіналу всі п’ять років свого кермування, то пасивність громади викликана не тільки їх „діяльністю на благо нації”, а, насамперед, браком націоналізму в свідомості мас.

Вражає ставлення до свого програшу людини, яку на минулих виборах підтримала переважна більшість українців, людини, яку саме народ зробив Президентом і яка, не зробивши жодного кроку назустріч людям з обіцяних десяти, геніально розтринькала весь кредит довіри своїх виборців та посилила ворогів. Заява Ющенка, що цей народ ще не доріс до демократії – не тільки плювок у душу всім тим, хто захищав Україну і демократію на Майдані – це визнання своєї нікчемності, дріб’язковості, нездатності до адекватної оцінки ситуації та ефективної діяльності. Звичайно, лише народ винен у тому, що не покараний жоден із фальсифікаторів виборів-2004, лише народ винен, що бандити сидять не в тюрмах, а в парламенті, уряді, відтепер – і в креслі президента, народ винен у гризні за владу серед „любих друзів”, у неповноті та непослідовності реформ, в угодах з ПР, в економічних та політичних помилках, у корумпованості і службовій невідповідності посадових осіб та службовців, у знищенні армії, медицини, освіти, вітчизняного виробника тощо. Подібне вже було. Свого часу керманичі УНР так само кляли: народ – за несвідомість, забувши, що лише під його тиском замість культурної автономії проголосили незалежність; отаманів – за отаманщину, забувши, хто розпустив армію і хто захищав державність ціною життя. Ні, пане екс-Президент, народ лише належним чином оцінив Вашу діяльність, а перемога антиукраїнської меншості стала можливою лише завдяки нікчемності переможця виборів-2004.

Тимошенко, діючи за радянськими принципами „створюємо проблему, а потім її героїчно долаємо” та „головне – вчасно і красиво відзвітувати”, напоролась на те, за що боролась. Виявилося, що Україна – це не тільки Вона, а оцінюють її не лише за зовнішній вигляд після макіяжу чи фотошопу. Результати її діяльності, м’яко кажучи, залишають бажати кращого, за вмінням брехати не відстає від Янука, а в інтриганстві – перевершує. Але – обдурила сама себе. Намагаючись смоктати дві цицьки (західну і московську) одночасно, всіляко уникала визначення своєї позиції щодо національно важливих питань та загравала з ворогами України, внаслідок чого втратила голосів більше, ніж придбала. Звинувачуючи (і небезпідставно) ПР у фальсифікаціях, нічого не зробила для їх недопущення (фальсифікатори виборів-2004 не тільки на свободі, а при владі та посадах; технічні та організаційні можливості фальсифікацій не усунені – „мертві душі” у списках як були, так і залишилися, списки неповні, проблеми з внесенням до списків та голосуванням вдома тощо). Напевно тому, що і сама не проти скористатися цими технологіями. Але ж не врахувала, що прибуток від фальсифікацій лише в Донецькій області значно більший, ніж від тих же дій у декількох західних областях. Її авантюрний розрахунок на сліпу всенародну любов і підтримку реальними справами аж ніяк не підкріплений, а за блудливі оченята та солодкі обіцянки плюс трохи грошенят на Майдан людей не виведеш.

Результат виборчого шоу цілком закономірний: влада за час свого правління зробила все можливе і навіть неможливе для втрати довіри нації, чим і скористався їх основний опонент. Практично вся діяльність „помаранчевої” команди (Президент, прем’єр, уряд, депутати, урядовці середньої ланки тощо) була спрямована на самознищення та збереження ворогів України. Причина цього одна: відсутність націоналістичної складової та ідейного стрижня в діяльності НУНС та БЮТ і, відповідно, домінування особистих, шкурних інтересів над державними, національними. Настанова на особу, а не на ідею, на дерьмократію, а не на націократію, на ліберастію, а не на здоровий націоналізм завжди програшна як для окремого політичного гравця, так і для нації та держави в цілому.

Ще в 2003 році Провідник ВО „Тризуб” ім. С.Бандери В.Іванишин у праці „На розпутті велелюднім” писав, що без якісних змін політичної системи будь-який наступний президент буде гіршим за попереднього, оскільки він приречений діяти в інтересах свого клану і зовнішніх сил, а не в інтересах народу, нації, держави.

У черговий раз відіграла свою ганебну роль і злочинна тактика дерьмо-ліберастів щодо переорієнтації національно-визвольної боротьби на боротьбу за соціально-економічні питання, з боротьби за права нації на боротьбу за права людини. Лише підміна основних пріоритетів, понять, цінностей з національних на так звані загальнолюдські дозволила прийти до влади антиукраїнській меншості. Ми закликали і закликаємо до єднання навколо національної ідеї, а не навколо безідейних партій та блоків і чергових месій-шахраїв. Ніхто з них не ощасливить народ з своєї панської ласки і не поділиться вкраденим у народу статком. Лише Орден Української Нації, створений для реалізації української національної ідеї та захисту прав і свобод українців, здатен забезпечити гідне життя народу і розквіт України. Лише у звершенні національної революції можливе вирішення всіх проблем нації (також і обрання гідного президента від більшості народу). Тож єднаймося навколо національної ідеї та наближуємо національну революцію! Боротьба триває, нація переможе!

Слава Україні! Воля або смерть!

Промосковський окупаційний режим на чолі з холуями януковичами-азаровими відкрито почав руйнувати державу Україну. Під загрозою порушення – цілісність, суверенітет та безпека нації. Під загрозою знищення – національний фундамент – сім’я, родина!

Ми, українське жіноцтво, заявляємо рішучий протест діям влади, що направлені на знищення України, як фізичне, так і духовне. Ми виявляємо готовність діяти націоналістичними методами, які протиставляємо бандитським методам злочинної влади, що має на меті лише власне збагачення!

2-3 травня 2010 року Божого відбулася установча конференція нової націоналістичної Всеукраїнської Організації „Жіноча Січ”.

Ми закликаємо жінок України долучатися до лав ВО „Жіноча Січ” у боротьбі за встановлення Української Самостійної Соборної Держави. Бо лише УССД зможе принести нам, українцям, благодатне життя на своїй рідній землі, спокій в українські родини!

Ми закликаємо чоловіків бути активними у боротьбі за національну свободу й благополуччя!

Ми, українські жінки, будемо міцною підтримкою тим чоловікам, які покладають життя за УССД, і гідним прикладом для тих чоловіків, які лише мають намір вступити у боротьбу за Українську Державу!

Добро Нації – добро наше, наших родин, наших дітей й онуків. Зігноруємо національні інтереси заради власних – погубимо себе як жінок, як матерів, штовхнемо український народ у нову неволю, заслужимо прокляття і мертвих, і живих, і ненароджених українців.

Національна революція – єдиний шлях боротьби з ворогами Української Держави! Не дамо знищити українські родини! Виборемо майбутнє своїх дітей! Слава Україні! Героям Слава!

(096)1106050 [email protected]

Гауляйтер (Gauleiter) — посадова особа у націонал-соціалістичній Німеччині, яка здійснювала владу на дорученій їй адміністративно-територіальній одиниці. Саме такий титул найточніше визначатиме ті функції, що їх виконуватиме Віктор Янукович на території України. Для такого висновку є кілька підстав, опертих на незаперечні факти. Згадана особа не може бути Президентом України, бо вибрана не більшістю українців, а коаліцією кримінальних угрупувань, олігархів, промосковської п'ятої колони, доморощених яничарів, запроданців, пристосуванців за сценарієм безпосередньої (Росія) чи опосередкованої (США, Європа) підтримки іноземних держав чи їх спецслужб. Те, що «великі прихильники світової демократії» визнають право чужомовного та часто кримінального середовища паразитувати на тілі українського народу, одночасно заперечуючи право українців відстоювати своє право на окреме національне життя всіма доступними способами, — пряме тому підтвердження. Згадана особа не може бути Президентом України, бо на це нема Волі Божої: жоден з Патріархів канонічних українських церков (Української Православної Церкви Київського Патріархату, Української Греко-Католицької Церкви та Української Автокефальної Православної Церкви), яким Господь дав право благословляти керівників України, не давав благословення Віктору Януковичу. Крім того, порушено усталену традицію приймати благословення у Софійському Соборі. Запрошуючи представника іноземної церкви на своє «царське помазання», згадана особа підтверджує, що центр його державницького тяжіння знаходить не в Україні, а таки за її межами. У даному випадку — в Москві. Крім того, згадана особа не може бути Президентом України, бо вже займає схожу за назвою посаду: є резидентом Росії. Візит же шовіністично налаштованого батюшки Гундяєва — ніяке не благословення, а професійний патронаж: офіційна передача інструкцій антиукраїнської діяльності, налагодження каналів секретного та офіційного зв'язку, термінів звітності про виконану підривну роботу. Вже дали аванс — перстень-печатку Київського князя Всеволода. Звісно, не зі свого майна, а таки з наших, українських надбань. Згадана особа не може бути Президентом України, бо заявила про свій намір грубо порушити Конституцію України щодо перебування на нашій території іноземних військових формувань, маскуючи дестабілізуючий фактор присутності озброєного окупанта як економічно-вигідний факт. Згадана особа не може бути Президентом України, бо у своїй програмі-інструкції заявляє про тотальну денаціоналізацію корінного народу шляхом перебалансування пріоритетів функціонування та розвитку державної української мови відповідно до формули «чия мова — того й влада». Згадана особа не може бути Президентом України, бо не може бути навіть громадянином України, адже не знає Державного Гімну. Пересвідчитися у цьому мали нагоду всі ті, хто спостерігав коронаційний фарс по телебаченню: помазаний настільки зневажає місце свого тимчасового правління, що принципово не виконував національного Гімну, не клав руку на серце, а лише зрідка невиразно плямкав губами, очевидно, підспівуючи собі ріднішу та звичнішу «Мурку». Згадана особа не може бути Президентом України, бо не може бути Головнокомандувачем. Загальновідомо, що осіб, засуджених за кримінальні злочини, не брали до лав радянської армії, не давали до рук зброї та навіть не рекрутували до сумнозвісного «стройбату», не довіряючи таким новобранцям не те що зброю, а й звичайну лопату. Сумнівно, що українські генерали та адмірали пишатимуться таким «головнокомандувачем»… Враховуючи викладені аргументи, згадана особа аж ніяк не може бути Президентом України, зате може амбіційно претендувати на посаду гауляйтера Малоросії. Тому надалі іменувати статус Януковича в Україні потрібно саме так: гауляйтер. На щастя, тих осіб серед громадян України, котрі б відверто бажали протиставитись ідеї Української державності та стати соратниками гауляйтера, не так вже й багато — лише 2 тисячі закінчених ідіотів. Такий висновок робимо з того, що новопризначений, вирішивши видати відзнаки своїм шісткам, замовив якраз таку кількість нагрудних відзнак зрадника України. Випустити їх повинен Нацбанк, на одній стороні такої монети буде викарбувано портрет намісника Москви Януковича. Власнику такої відзнаки буде надаватися безкоштовний дозвіл поцілувати викарбувану особу в дупу. Тож, зрадницьке кодло, якщо ви ще не встигли офіційно записатися у холуї, поспішайте — ваш час недовгий!

Джерело: Бандерівець