Тарас Шевченко – Пророк України
При всій значній кількості різноманітних друкованих матеріалів про видатного українця Тараса Григоровича Шевченка, його особистість і до цього часу полишається непізнаною в усій своїй повноті. Загадка феномену Шевченка залишається нерозгаданою!
Всі, навіть вороги-українофоби, визнають Тараса Шевченка за Пророка української нації, але чому саме він набув такого значення – ніхто не зумів відповісти. Безпомічність в осягненні всього генію Тараса Шевченка призвела до штампування спрощеного і значною мірою бутафорського образу митця і людини. Тиражуються стандартні фрази, думки, портрети, погруддя і пам’ятники, які перетворюють Тараса Шевченка в своєрідну декорацію та формальний атрибут, тоді як потрібно навпаки відкривати і черпати всю ту життєдайну глибочінь його величної натури. Ось чому однією з найголовніших умов для кожного, хто починає знайомитись з життєписом Тараса Шевченка, має стати критичне ставлення до різних усталених догм, суджень та визначень стосовно і його особи, і його творчості.
Багато чого в долі Тараса Шевченка залишається недослідженим, а проте найдивнішою крізь всю його біографію простежується унікальна риса вродженого аристократизму. Не піддається поясненню той феномен, що будучи за соціальним походженням з самої найнижчої верстви царської Росії – кріпаків, тобто рабів, в своєму особистому житті Тарас Шевченко був не просто «аристократом духу», але фактично аристократом в усьому. В нього абсолютно не було комплексу людини якогось нижчого гатунку. Шевченко вільно почувався в будь-якому середовищі, ніколи не зважав на титули і звання присутніх, не проявляв запопадливості з цього приводу і навіть більше того: він не те, щоб мав побожливе ставлення до державного вінценосця, а навпаки поводився стосовно царської особи якось зверхньо, критично і навіть з презирством. Аристократи-дворяни, які захоплювались грою у вільнолюбство, не дозволяли собі такого зневажливого ставлення до правлячого сімейства, яке виявляв Тарас Шевченко. Причому варто наголосити, що це не було ніяке хамське палюження пана колишнім рабом. Ні. Ця зневага йшла від свідомого розуміння в усій повноті брутальної ницості правлячої верхівки і всього соціального ладу кріпацької Росії. Шевченко бачив, знав і усвідомлював усе реально, а тому казав правду, щиру правду. Власне оце викривальне правдолюбство зробило Тараса Шевченка бунтівником і революціонером. Він все життя прагнув до побудови справедливого суспільного ладу, про що яскраво свідчить його участь у Кирило-Методієвському братстві.
Бунтівна риса характеру і прояви непокори простежується крізь все життя Тараса Шевченка, тому про це потрібно зауважити до початку переповідання біографії митця. Як і про ще одну глибинну властивість натури Тараса Шевченка – його людяність в розумінні високого християнського гуманізму. Правдива релігійність Шевченка проявлялась в тому, що ненавидячи всіляку несправедливість, він водночас з якоюсь всепробачаючою любов’ю ставився до всіх людей. У Шевченка відсутні почуття упередженості або якоїсь патологічної ненависті, а тому він мав друзів різних національностей, вільно користувався слов’янськими мовами тощо.
Від самого свого народження 9 березня (25 лютого за старим стилем) у 1814 р. в селі Моринцях неподалік м. Корсуня, Тарас Григорович Шевченко об’єднав в собі генетично всю Україну від сходу до заходу, бо його мати Катерина Бойко вела свій родовід від карпатських бойків, а батько Григорій Грушівський-Шевченко був вродженим представником сходу, тому що його рід здавна жив на правобережжі поблизу Дніпра-Славутича, а лівобережжя на той час було малолюдне і там починалось «дике поле».
Залишається нез’ясованим, чому батько мав подвійне прізвище Грушівський-Шевченко і чому малий Тарасик спершу звався Грушівським, а потім став зватись виключно Шевченко. Так само існує багато плутаниці з назвою села, де провів свої дитячі роки Тарас Шевченко: загальноприйнятою є назва села, як Кирилівка, тоді як всі його мешканці і сам поет називали село Керелівкою.
Про дитинство Тараса Шевченка та його юність достовірних відомостей збереглося мало, зокрема навіть в своїй автобіографії у 1860 р. Шевченко подає багато неточностей. Так він вказує, що став сиротою з 8 років, тоді як насправді його мати Катерина померла у віці 39 років 20 серпня 1823 року, а батько Грицько помер 21 березня 1825 року на 44 році життя. На той час Тарасу Шевченку сповнилось повних 11 років. З сестер і братів поета найстарша його улюблениця-нянька Катерина мала 21 рік і вже два роки була одружена з А. Красицьким й жила в с. Зелена Діброва; іншим виповнилось: Микиті – 14, Ірині – 9, сліпенькій Марії – 6 і найменшенькому Йосипу – 4 рочки.
Таким чином юні роки Тараса Шевченка поділяються на два виразні періоди погідного дитинства до смерті матері і фактично злиденне безпритульне життя після. Одразу по смерті жінки Грицько Грушівський-Шевченко мусів для догляду за дітьми одружитись вдруге з вдовою Оксаною Терещенко, яка теж мала троє дітей. Мачуха від самого початку не злюбила малого Тараса і він її також, тому часто тікав пішки в інше село до своєї сестри Катерини, щоб хоч трохи підживитись.
А взагалі малий Тарасик повсякчас виділявся серед дітей та проявляв свою талановиту натуру: він дуже любив малювати, легко навчився читати і писати, добре запам’ятовував все почуте, особливо всотував в себе гайдамацькі спогади діда Івана, знав безліч пісень і легенд.
(На жаль досі є малодослідженою тема Тараса Шевченка, як співака, хоча згадок про його дуже гарний спів є у багатьох джерелах, тобто він був не тільки видатним художником, але і знавцем народної творчості та майже фаховим співаком-виконавцем у панському середовищі, що також робило Шевченка дуже популярним.на той час. Окремою недослідженою темою щодо Тараса Шевченка є його чисельні виступи з декламаціями власної поезії, а також інших улюбленних поетів та творів народної творчості, що простежується за Шевченком у продовж цілого життя.)
Визнання особливості Тарасика одержало підтвердження у дивному заповіті батька, який йому єдиному з своїх дітей нічого не вділив у спадок з свого майна, коментуючи цей вчинок такими словами: «Синові Тарасові із мого хозяйства нічого не треба; він не буде абияким чоловіком; з його буде або щось, або велике ледащо; для його моє наслідство або нічого не буде значить, або нічого не поможе». Можна тільки здогадуватись, які насправді об’єктивні причини приховано у цьому дуже суб’єктивному твердженні батька щодо свого сина і ставленні, як до нерідного.
Вдруге визнання особливості Тараса Шевченка відбулось у 1829 році, коли він по роках поневірянь, намагаючись оволодіти фахом маляра, приходить у віці 15 років до панського маєтку, щоб попросити в управляючого дозволу вчитись малюванню, але той одразу бере Шевченка до панської дворової челяді. Дуже швидко з кухонної прислуги Тарас Шевченко опиняється на посаді так званого «козачка» і перебуває постійно при особі пана. З ним він кілька разів подорожує з маєтку у Вільшаній до Києва, а з осені 1829 р. вирушає у тривалу подорож до Вільно (теперішній Вільнюс, Литва).
Про те, яке було ставлення до Шевченка в панських палатах яскраво говорить той факт, що коли в грудні 1829 р. за провину у тому, що Тараса спіймали пізно вночі за малюванням при світлі свічки і це, на думку пана, могло спричинити пожежу, - його наказали відшмагати на стайні, то для здавалось би загартованого поневіряннями і змалечку звиклого до «березової каші» в науці у дяків молодого юнака це був значний моральний удар. Тобто при всій загальній обмеженості, відставний полковник Павло Енгельгард мав певний рівень культури і навіть оплачував навчання малярству Тараса Шевченка, а не тільки добре вдягав і годував. Перебуваючи у Вільно в 1830 р. Тарас Шевченко брав уроки малярського мистецтва у провідних майстрів, багато вчився і навіть закохувався, що свідчить про значну свободу в приватному житті. Все раптово обірвалось з початком повстання у Польщі, коли Шевченка нарівно з іншими кріпаками-челяддю етапом взимку 1831 р. перевели до Петербургу, куди втік його пан Енгельгард на подальше проживання. Тільки після тривалих умовлянь Шевченку вдалось добитись від пана-дідича поновити навчання малярству, але тепер Тарас Шевченко став працювати підручним у цехового майстра Ширяєва, а зароблені ним гроші діставались пану.
Таким чином у віці 18 років з 1832 р. Тарас Шевченко розпочав свою фахову працю маляра і хто знає, як би склалась його подальша доля, якби не щаслива зустріч і знайомство з земляком Іваном Сошенком влітку 1835 р. Через нього Шевченко увійшов до кола друзів українського письменника Євгена Гребінки і що найважливіше – завів знайомства з відомим російським поетом Василем Жуковським та знаменитим художником Карлом Брюлловим, які прийняли безпосередню участь у звільненні з кріпацької неволі Тараса Шевченка. Про лотерею з портретом Жуковського, намальованого Брюлловим, щоб зібрати гроші на викуп у сумі 2500 рублів загально відомо, але чому всі ці білети викупило виключно царське сімейство – залишається черговою загадкою в долі Тараса Шевченка. Головне, що на 25-тому році свого життя 22 квітня 1838 р. Тарас Григорович Шевченко позбувається свого кріпацького стану і стає вільною людиною.
І тут з Тарасом Шевченком трапляється диво перевтілення з поскрибованого кріпака-невільника у справжнього великосвітського лева і такого дуже вишуканого денді, чому сприяють його мистецький хист, добрі заробітки та близька дружба з Карлом Брюлловим, що відкривало перед Шевченком всі великосвітські салони Петербургу. Проте нерозважливе великосвітське життя Тараса Шевченка нічим не позначалось на продуктивності його навчання в Академії мистецтв малярству, а поза тим він розпочав активну літературну діяльність. Зробивши перші спроби в 1837 р. Тарас Шевченко уже в 1840 р. уклав і видав першу невеличку збірку своїх поезій, яку назвав «Кобзар». Багато нових поезій пише Шевченко у 1841 р., а в 1842 з’являється друком знаменита поема «Гайдамаки». В одному своєму листі поет, згадуючи, як з його «Гайдамаків» насміхаються російські критики, пише: «Зовуть мене ентузіястом, сиріч дурнем. Бог їм звидить. Нехай я буду і мужицький поет, аби тілько поет, то мені більше нічого і не треба. Нехай собака лає, вітер рознесе».
З невідомих причин, але скоріше всього через нестачу коштів і борги, у Шевченка зривається поїздка до Італії для вдосконалення в малярському мистецтві у 1843 р., через що він вирушає у тривалу подорож по Україні. Скрізь Тараса Шевченка зустрічають з великою пошаною, бо його поезії вже добре відомі українській громаді і освічені панночки декламують їх напам’ять. Подорожуючи по маєтках, змальовуючи портрети їх власників і тим заробляючи, Тарас Шевченко завів багато нових знайомств з яких найвагомішими були: знайомство в Києві з Пантелеймоном Кулішем, а пізніше в Яготині – з княжною Варварою Рєпніною. За цей час побував Шевченко на батьківщині в рідній Керелівці, бачився з родиною, а ще об’їздив історичні місця: Чернігів, Суботів, Хортицю. Враження від цих відвідин лягли в поезії «Розрита могила» і «Чигирин». Княжна Варвара Рєпніна так писала в одному своєму листі про Шевченка: «Розповідали, що він багато перетерпів, що він страшним досвідом купив право громити сильних».
Повернувшись в лютому 1844 р. до Петербургу, Тарас Шевченко швидко надолужує упущене в навчанні і 25 березня 1845 р. завершує свою фахову освіту в Академії мистецтв, одержує документи і знову вирушає в подорож по Україні. Знову мандрує по різних куточках любого краю і як минулого разу у вересні приїздить до Керелівки, де 26 числа справляли храмове свято. Там Шевченко пробує одружитись на молодій попівні Федосі, дочці о. Григорія Кошиця, проте сватання вийшло невдалим, тому що бувший кріпак і наймит видався батькам не пара донці. Попівна навпаки вподобала гарного і освіченого Шевченка, глибоко переживала трагічне розлучення і пізніше збожеволіла. Боляче вразила відмова також й Тараса Шевченка, якого незабаром через сильну застуду опосіла тривала недуга. Проте та ж недуга і, ясна річ, враження від перебування в Україні, сприяли особливому натхненню Тараса Шевченка в написанні нових поетичних творів.
За дуже короткий період з під пера Тараса Шевченка вийшли такі видатні і великі речі, як поеми «Єретик» і «Невольник», містерія «Великий Льох», поема «Наймичка» і бунтівна ода «Кавказ». З’являється пророче «Дружнє посланіє і мертвим, і живим, і ненародженим землякам», далі – більше: Шевченко пише «Холодний Яр», «Минають дні», «Три літа» і під кінець року на Різдво в Переяславі в дуже тяжкому від хвороби стані 25 грудня 1845 р. створює свій величний «Заповіт».
Всю довгу зиму поет був прикутий до ліжка, але доля вберегла цього разу митця і він поволі став одужувати.
В квітні 1846 р. Тарас Шевченко переїздить і оселяється в Києві, де намагається влаштуватись до Університету Св. Володимира викладачем малювання, бо якраз звільнилась вакансія. Майже одразу Шевченко потоваришував з молодим істориком Миколою Костомаровим, вченим Миколою Гулаком та студентом Василем Білозерським, які знайомлять митця з створеним ними в січні 1846 р. «Товариством св. Кирила і Методія». Яке місце посів Тарас Шевченко в діяльності братства залишається нез’ясованим, проте біди зазнав саме за участь в цьому товаристві. По суті вся революційна діяльність товариства зводилась до балачок про вільнолюбство і палких промов про утворення рівноправного слов’янського союзу без пригноблених націй і рабства. З своїми поглядами братчики не дуже крились, виказували на людях через що їх неодноразово застерігали знайомі.
Весь 1846 р. Тарас Шевченко продовжує подорожувати по Україні, побував аж на Волині, на полях Берестечка, змальовував Почаївську Лавру та інші пам’ятки старовини. Шевченко активно намагається зайняти посаду вчителя малювання в Київському Університеті, вишукує протекції, тому що має багато конкурентів на цю посаду. Скоріше всього з відти й веде свій початок провокація з шпигуванням і доносом студента Олексія Петрова, тому що всі данні вказують на ретельно сплановану акцію недоброзичців Шевченка, а не на випадкову імпровізацію. Студента О.Петрова явно спеціально поселили 1 листопада 1846 р. через стіну з помешканням Миколи Гулака, де часто збирались для розмов учасники Братства Кирила і Методія. Проте Петров не просто підслуховував чи шпигував за братчанами, але видаючи себе за республіканця в поглядах, він здобув довір’я у Гулака і той дав почитати статут братства і кілька поезій Шевченка, а саме поему «Сон» та «Посланіє до земляків». Все це О.Петров одразу передав до рук куратора київської шкільної округи генерала О. Траскінові, а вже потім за його особистою вказівкою написав донос в «трєтьє отдєлєниє», тобто до політичної поліції царської Росії.
Новий невольничій термін розпочався у Тараса Шевченка 5 квітня 1847 року і тягнувся довгих 10 років принизливої солдатчини в далекій глухій місцині за Уралом з 1847 по 1850 рр. в Орській фортеці, а далі по 1857 р. – у Новопетровському укріпленні на півострові Мангішлак, який омиває Каспій. З усіх заарештованих в справі Кирило-Методієвського братства, Тарас Шевченко був покараний найсуворіше і виключно за свої поетичні твори, тому що у вироку самим царем була зроблена категорична заборона «писать и рисовать». Невимовно важкими були роки заслання для Тараса Шевченка як морально, так й фізично, бо він погано переносив гарячий пустельний клімат Казахстану.
У 1848 та 1849 роках Шевченко був залучений до участі в дослідницьких експедиціях по Кос-Аралу (сучасне Аральське море), а в 1851 р. – на гірське пасмо Кара-Тау в якості художника-топографа. Але потім йому і це було заборонено. Щоб якось обійти заборону, Тарас Шевченко розпочав займатись пластикою, ліпив з глини або ж криючись малював і писав поезії. Найкраще про свої 10 років солдатчини оповів Тарас Шевченко в своєму «Журналі», який завів у 1857 р. одразу після звістки, що його звільнено, де 13 червня записав наступне: «Мені варто було б розпочати свій журнал від часу моєї посвяти в солдатський сан, тобто з 1847 року. Тепер це був би товстелезний і дуже нудний зошит. Пригадуючи всі ці перейдені сумні десять років, я всім серцем радію, що мені не прийшла тоді подібна щира думка завести зошит для нотаток. Що би я занотовував в ньому? Щоправда, впродовж цих десяти років я задарма бачив те, чого не кожний і за гроші побачити зможе. Але як я дивився на все те? Як арештант дивиться крізь віконні грати в’язниці на весільний почет. Найменший спогад про пережите і бачене в продовж цього часу кидає мене в дрож. А що було б, якби я занотував цю жахаючу декорацію і тих бездушних, брутальних лицемірів, з котрими мені довелось розігрувати цю жахливу, монотонну десятилітню драму? Повз, пройдемо повз мого минулого, моя підступна пам’ять. Не потривожимо серця любого друга недоречними спогадами, забудемо і пробачимо обмежених покривдників наших, як пробачив всемилісний чоловіколюб своїх жорстоких мучителів. Звернемось до світлого і затишного, подібно до нашого українського осіннього вечора, й занотуємо все побачене і почуте все те, що серце наговорить». (Переклад з російської мови текстів «Журналу» тут і далі мій – Б.Г.).
Нарешті 21 липня 1857 р. надійшов наказ про звільнення Тараса Шевченка, але повернення до Петербургу затягнулось аж до 27 березня 1858 р., чому сприяло багато причин, одна з яких стала чергова невдала спроба одружитись на молоденькій акторці Катерині Піуновій.
Від червня 1858 р. Тарас Шевченко мав власне невеличке помешкання у Петербурзі при Академії мистецтв, де і зустрів 1859 рік. Підірване здоров’я потребувало лікування і Шевченко домігся дозволу «для поправки здоровья» щодо поїздки на рідну Україну. В червні 1859 р. він добрався до рідні в Керелівці і з сумом побачив, що ніхто з його близьких не зумів вирватись з нужденного селянського життя.
Багато прикрощів завдав поетові прискіпливий поліційний нагляд за ним, через що він був змушений вже у вересні повернутись до Петербургу, де активно зайнявся видавничою діяльністю. Тут варто знову звернутись до «Журналу» Тараса Шевченка і навести ще одну важливу цитату з нього від 1 липня 1857 року: «Дивним по при все є всемогутність покликання. Я добре розумів, що малярство – мій майбутній фах, мій щоденний хліб. І замість того, щоби вивчати його глибинні таємниці, та ще й під керівництвом такого вчителя, яким був безсмертний Брюллов, я складав вірші, за які мені ніхто й гроша не заплатив і через які, врешті-решт, я позбувся волі і які, не зважаючи на всемогутню нелюдську заборону, я все ж продовжую потихеньку складати. І навіть задумуюсь іноді про їх тиснення (зрозуміло, що під іншим ім’ям) оцих зарюмсаних, худорлявих своїх дітей. Справді, дивним видається оце невгамовне покликання».
В цих словах поета виражена вся його сутність, як митця і творця. Він був саме таким тому, що не міг і не хотів бути інакшим. Дуже точно охарактеризував Шевченка в одному з своїх листів до братчан Василь Білозерський: «Яку геніальну людину ми маємо в Тарасі Григоровичу, бо тільки геній за поміччю одного глибокого почуття має хист угадувати потреби народу й навіть цілого віку, до чого без поетичного і разом із тим релігійного вогню не приведе жадна наука ані знання».
А сам Тарас Шевченко тоді ж у 1847 р. чітко сформулював своє кредо: «А на москалів не зважайте: у них народ і слово – і у нас народ і слово». І з того можна зрозуміти, чому останній рік свого життя поет присвятив виданню і розповсюдженню свого українського «Букварика».
Шевченко ще продовжував мріяти про придбання хатинки над Дніпром і вкотре невдало пробував побратись шлюбом з кріпачкою Ликерою Полусмаковою, яка по часі присвятить всю себе догляду за могилою Великого Кобзаря. Проте здоров’я поета було сильно підірване тим, що ні життя його не шкодувало, ні сам Шевченко не пильнував.
В останні дні свого земного буття Тарас Шевченко чекав і переймався щодо царського маніфесту про звільнення селян з кріпацької неволі, проте в очікувану чергову річницю царювання Олександра ІІ, яке відзначали 3 березня, – його проголошення не відбулося. Шевченко цієї радісної для нього вістки так і не дочекався. Через шість днів поету виповнилось усього 47 років, а наступного дня 10 березня 1861 р. його багатостраждальне серце зупинилось. І з того моменту воно навічно забилось в грудях кожного українця, вірного нащадка свого роду-племені і любої батьківщини з величною назвою – УКРАЇНА.
2002 р. м. Львів, Богдан Гордасевич
