Нещодавно почув по радіо, як один діяч доводив, що не можна розпускати «Беркут» вже тому, що Україна тоді отримає 4 тисячі озлоблених бандидів, готових на все. На що кореспондент дуже влучно відповів: - А зараз вони хіба не такими є?
На жаль, але гірше, бо це не просто злочинці, а мародери, які діють від імені держави, під прикриттям закону, хоча якраз згідно букви закону всі співробітники «Беркуту» не є правоохоронцями, а фактично такими самими «тітушками», тільки супер-екіпірованими за народні кошти і надвисокою оплатою, щоб бути звірами найвищої категорії для придушення волевиявлення того самого народу, який їх годує і утримує.
Не люблю давати російською тексти в своєму блозі, але тут саме варто дати в оригіналі і особливо точна кінцівка-висновок колишнього фахівця з МВС.

 

«Беркут»: почему он такой.

 Текст: Маргарита Чимирис, Александр Сибирцев

Видео, на котором украинские милиционеры пытают активиста Майдана Михаила Гаврилюка, облетело весь мир. Бойцы спецназа сначала избили свою жертву, а затем раздели несчастного догола на лютом морозе и начали с ним фотографироваться. «Репортер» попытался выяснить причины ненависти правоохранителей к митингующим

Крепкий парень с больничной кушетки окинул меня колючим взглядом. Разговор не заладился и поэтому получился коротким.

— Пресса? — несмотря на дикую боль в почках, он так угрожающе приподнимается с кровати, что врач — замдиректора госпиталя МВД Украины Андрей Харченко — машинально закрывает меня собой.

— Вы! Вы! Не желаю говорить с вами. Не хочу иметь никакого дела с прессой. До свидания! — выкрикивает милиционер из-за спины врача и падает на подушку…

— Богом клянусь, я его не предупреждал о вашем визите! — оправдывается доктор уже в своем кабинете. — Сейчас все они на взводе. Дышат, как Змеи Горынычи. Черный дым горящих покрышек идет горлом и носом. Журналистов на пушечный выстрел не подпускают. Не верят…

По информации на 24 января, в госпитале МВД Украины находятся на лечении 80 бойцов «Беркута» и Внутренних войск, пострадавших во время стычек с митингующими на улице Грушевского. У многих проломлены головы, ранения ног, ушибы почек, отравления токсинами горящих шин, обморожения. Впрочем, самые болезненные травмы — ожоги ушей. Зажигательная смесь, которую бросали в бойцов активисты, затекала за шлемы и выжигала ушные раковины…

Воспитание жестокостью

Видео, на котором милиционеры измываются над активистом из Черновицкой области Михаилом Гаврилюком (они раздели парня догола в лютый мороз, прогнали через строй, а потом фотографировались на фоне своей жертвы), шокировало всю Украину. Но официально в МВД не говорят, какие именно подразделения участвовали в издевательствах.

— Идет служебная проверка, по закону на нее у нас есть месяц, — отмечает замглавы пресс-службы ведомства Иван Бабаев.

В то же время, судя по двум видеороликам, выложенным в Сеть, мужчину пытали бойцы спецподразделений «Омега» Внутренних войск и «Беркута». В том числе и солдаты-срочники. Молодые и неопытные. Еще месяц назад они стеснительно принимали чай и бутерброды от митингующих, обнимались с девушками-активистками и обещали никого не бить. Все изменилось 19 января, когда на кордоны Внутренних войск и «Беркута» напали радикальные сторонники Евромайдана. Началось многодневное противостояние с потерями с обеих сторон, которое предельно ожесточило и «Беркут», и протестующих.

— Мы давно искали Гаврилюка — он забрасывал нас коктейлями Молотова не первый день. Меткий! Попадал в наших ребят, и они горели. Поэтому, когда его взяли, и отлупили хорошенько! Он вонял, как скунс, — говорит один из бойцов о Михаиле Гаврилюке. — Ребята предложили ему раздеться и помыться снегом. А потом кому-то из наших пришла в голову идея с ним сфотографироваться. Он вел себя вызывающе, поэтому мы и снимали его голым. Просто прикалывались так. Все офицеры видели и знали, что мы его раздели, никто не препятствовал. Только один — командир роты — сказал, чтобы мы прекратили. Но его особо не слушали, ведь там были офицеры и постарше званием, и они тоже смеялись над этой выдумкой. А потом какой-то предатель слил это видео в интернет…

— То, что случилось, — садизм, — комментирует поведение «беркутовцев» руководитель центра психотерапии, психолог Евгений Воронков. — Для них это видео — трофей, ценность. Снимали процесс для того, чтобы насладиться моментом еще раз и показать другим. Я несколько лет проработал судебным психиатром и понимаю психологию преступника.

По мнению известного украинского диссидента и психиатра Семена Глузмана, процент настоящих садистов в рядах бойцов «Беркута» невелик.

Большинство таких людей отсеивается еще при отборе. Ведь на работу в милицию принимают только после соответствующей проверки в психологической службе.

Тогда почему милиционеры так жестоки? По мнению Глузмана, текущая ситуация привела к тому, что они попросту озверели.

— Да, мы озверели! А как тут не озвереть? — мнется солдат Внутренних войск, оглядываясь по сторонам в поисках грозного начальника. — Холодно. Психи с баррикад нас атакуют, калечат ребят, а у нас приказа нет на разгон Майдана, только на короткие контратаки. Нас все время провоцируют: то проводят репетиции боевых действий, то привозят к нам плачущих женщин, которые падают на колени и просят отойти. А одна бабуля беззащитная подошла вплотную и со всей дури зарядила одному парню булыжником по шлему. За что? И когда только все это закончится…

— То, что делают митингующие, можно назвать кустарными способами психологического воздействия, — считает Евгений Воронков. — Поэтому и оказывают на милицейский контингент обратное действие. Чего добиваются участники акций? Чтобы милиция перешла на их сторону. Но на самом деле еще больше озлобляют людей в погонах. Думаю также, что из-за сложившейся в стране ситуации у милиционеров расшаталась психика. Тут и страх, и озлобление, и постоянное напряжение.

Впрочем, слова специалистов спецназовцы считают надуманными.

— Страх? — спецназовец смеется. — А чего боятся? Мы победим в любом случае, потому что можем разогнать их всех когда захотим. Только приказа на это нет. Мы подозреваем, что это выгодно кому-то в правительстве. Политики нас подставляют, потому что допускают, чтобы нас здесь резали и калечили. Но когда-нибудь наше терпение лопнет, и мы порвем и митингующих, которые нас калечат, и тех чинуш, которые нас предают…

— Можно понять психологическое состояние бойцов, — говорит нам один из бывших руководителей МВД. — Допускаю, что Гаврилюк действительно бросал в них коктейли Молотова. Но все равно над ним нельзя издеваться. Потому что бойцы, в отличие от погромщиков, люди при исполнении, они давали присягу и служат закону. Они не могут унижать и вершить самосуд, а только поймать и отдать штурмовика органам правопорядка.

Спецназовцы возненавидели Михаила Гаврилюка за меткость забрасывания коктейлей Молотова

Прицельная ненависть к прессе

Когда спецназ и народ оказались по разные стороны баррикад? Люди стали испытывать ненависть к милиции после 30 ноября минувшего года, когда она разогнала студенческий Евромайдан. Затем были события 1 декабря на Банковой, где толпа сначала избивала практически беззащитных бойцов ВВ, а потом была беспощадно разогнана бойцами спецназа.

В свою очередь спецназовцы почувствовали ответный гнев, когда началась травля их семей, выкладка адресов в интернете.

А также 11 января, после того как митингующие заставили их пройти через коридор позора у стен Святошинского райотдела без масок и шлемов.

— СМС с проклятиями, травля наших жен и детей. Из-за этого они боятся ходить на работу и в школу. Какие-то ненормальные проводят пикеты возле общежитий, где мы живем. Наши фото выкладывают в интернет, ищут данные, угрожают матерям. К маме Евгения Антонова («беркутовец», который якобы избил фотографа Глеба Гаранича. — «Репортер») в село Автомайдан приезжал. Ей-то за что? А снимать маски зачем заставляли? — негодует один из «спецназовцев». — А видели надписи, которые разместили на Майдане и Грушевского для нас? Например, такие: «Беркут, добро пожаловать в ад», « Я не люблю, я ненавиджу тебе, беркуте» или «Следующими будут ваши семьи» И как на это реагировать?

— Все, что происходит в последнее время, бойцы воспринимают очень лично, — говорит «регионал» Олег Царев. — Они знают о каждом факте травли жен и детей, о поездке активистов к матерям. Они это запоминают, обсуждают и считают, что пресса показывает происходящее односторонне. От этого у всех огромная обида на СМИ и общество. Ну и на тех, кто нападает. Ведь, нужно признать, милиционеры в основном стоят или защищаются, лишь изредка делая контратаки.

— «Коридор позора» — это, безусловно, унижение, — говорит психотерапевт Евгений Воронков. — И в конечном итоге оно вызвало гнев и агрессию. Понимали ли последствия своего поступка митингующие? У меня возникает вопрос: кто консультирует митингующих? Это точно не психологи. Думаю, что это силовики, люди, прошедшие через горячие точки. Они, по всей видимости, не знают правильных подходов к правоохранителям в таких ситуациях. Между тем, они есть. Просто надо было вовремя о них вспомнить…

Сегодня отношения между митингующими и милицией зашли в тупик. И как решить эту проблему, никто не знает. Как, впрочем, не знает и ответа на вопрос о том, как помирить журналистов и правоохранителей. Ведь на передовой последние словно намеренно целились по людям в жилетках с надписью «Пресса». Причем попадали почему-то по глазам. За несколько дней противостояний на Грушевского пострадали четыре десятка репортеров!

— А нечего сочинять о нас басни, называть «верными псами режима», — заводится наш собеседник из «Беркута». — Некоторые наши, правда, иногда перегибают палку, лупят журналистов, простреливают их с резинострелов. Но это так, от нервов. Журналисты не говорят, что мы стоим здесь не за режим, а за порядок и стабильность. И не говорят, что мы с митингующими разговариваем, потому что большинство из них — обманутые люди. И мы пытаемся их переубедить. Но есть и активные боевики. Фашисты. Они настоящие враги и должны нас бояться, иначе мы перестанем быть милицией.

По мнению других бойцов, прицельная ненависть «Беркута» к представителям СМИ — еще и вопрос безопасности. Дескать, именно за людьми в ярких жилетках чаще всего прятались самые активные метатели коктейлей Молотова.

Повязанные кровью

Сейчас мысли у бойцов только об одном: как отомстить активистам Майдана за раненых товарищей.

— Поначалу мы мстить не собирались. Думали, что отлупим, разгоним, по домам поедем. Но все это слишком затянулось, надоело. Ребята многие в больнице. Мы уже мстим за каждую проломленную голову или ожог. Пока нам разрешают только бить. Но если нас начнут убивать, то пощады ждать не стоит. И наши командиры не будут нам мешать.

— Этим людям необходима серьезнейшая реабилитация. Как это было у ветеранов Вьетнама, Афганистана, — говорит Евгений Воронков. — Они получили посттравматические расстройства в результате случившегося и реагируют, как люди, пребывающие в глубоком психологическом шоке. Если критическая ситуация затянется еще на несколько месяцев, для них это будет чревато афганским синдромом. Поскольку все люди на Грушевского уже повязаны кровью. Причем с обеих сторон баррикад.

— Когда человек переступает черту, чувствует кровь, идет против своей природы, в дальнейшем ему становится все легче и легче совершать преступления, — рассказывает Семен Глузман. — Так бывает с маньяками. Все они признавались, что убивать было страшно лишь первый раз, дальше — легче.

Сами бойцы сейчас на передовой считают такие предположения абсурдом.

— Конечно, нервы у нас на пределе, но уходить из МВД никто не собирается, — горячится боец «Беркута». — С нами работают психологи, командиры поддерживают, анекдоты рассказывают. Да, работа опасная, но за нее платят. Зарплаты у сержантов и прапоров «Беркута» — около 4 тысяч грн в месяц. У офицеров побольше — от 4 500 до 6 000 грн. Все зависит от выслуги лет, должности и звания. Зарплаты платят регулярно, не задерживают. А за работу на Майдане дают дополнительные премии — как за боевые действия, за командировку и за сверхурочную работу. В общем набегает еще по одному окладу в месяц. Слух о том, что нам платят по 500 или 1 000 долларов в день — вранье.

В среднем по два оклада получаем за стояние на Майдане в виде премий и поощрений. Иногда, в дни особо активных действий, например как 22 января на Грушевского, нам начисляют премии, в среднем по 500–700 грн в день. А тем, кто пострадал, дают материальную помощь и лечат бесплатно. А стресс? Его снимаем сном и спиртным немножко.

Вины за собой милиционеры тоже не чувствуют. Скорее наоборот — ощущают себя героями, которые противостоят «фашистам-бунтовщикам». Так же, впрочем, как и митингующие, которые воюют с режимом и «зверями» из «Беркута».

Чем это обернется в будущем для Украины? Психологи и бывшие силовики не исключают, что, независимо от того, как завершится конфликт, из вчерашних спецназовцев, солдат и активистов Майдана может вырасти целое поколение потенциальных преступников.

Такой же точки зрения придерживаются и бывшие высокопоставленные сотрудники МВД Украины.

— В милиции существуют службы внутренней безопасности и психологической помощи, — говорит один из них. — Их основная задача — следить за тем, чтобы люди в погонах не превращались в преступников и не проявляли эмоции во время службы. Но в сегодняшней ситуации, когда бойцы действуют при молчаливом покровительстве своего руководства, эти службы беспомощны. Они ничего не могут сделать. В результате милиционеры превращаются в зверей. Я считаю историю с Михаилом Гаврилюком невероятным позором для милиции. МВД еще долго не сможет отмыться от этого кровавого пятна. Относительно будущего бойцов, которые сейчас стоят на баррикадах, могу сказать одно: им не место в органах. Они уже преступники. Их надо судить.

http://reporter.vesti.ua/35301-berkut-pochemu-on-takoj

29 січня вшановують пам'ять Героїв Крут і найзначиміше це зробили в Києві учасники Майдану, які великою колоною при повній бойовій викладці пройшли до Аскольдової могили і провели молебен на меморіалі крутян.



Герої вшанували пам'ять героїв

Присвячую



1. Влада
За будь-які процеси, що відбуваються в державі, відповідальність несе діюча влада. Наголошую ще і ще раз: за будь-які процеси хороші чи погані відповідає влада і тільки влада, бо на те вона і обрана, щоб бути владою! Щоб керувати і нести відповідальність за свої дії і за все, що відбувається в країні. Все! Іншого не дано! Влада відповідальна за все! Як капітан відповідає виключно особисто за свій корабель і його команду, як кожен командир відповідає за вчинки своїх підлеглих тощо.
Таким чином якщо в державі безлад, масові заворушення, повстання та інші протестні акції, то вся вина лягає виключно на владу, бо її найперший обов'язок є упереджувати подібні негативні події в країні. Упереджувати!
Образно кажучи, діяльність влади схожа з роботою водія громадського транспорту – «маршутки», який може ввічливо обслуговувати пасажирів і везти їх гарно з комфортом, а може, користуючись своїм домінуючим положенням, ображати пасажирів, або починає різко гальмувати чи газувати, аж йому мусять обурено кричати: «Акуратніше! Не дрова везеш!» Звісно, що дуже нездалий водій спричинить аварію і пасажири постраждають. Але зараз у нас йде мова про машиніста потяга Вітю, який несподівано вирішив розвернутись з однієї колії на іншу в зворотньому напрямку без жодних перехідних стрілок, а ось так прямо посередині. А шо? А я так хочу! Я – машиніст! Ну і що: поїзд не мій! Пасажири не хочуть! А хто їх питати буде, коли кермо у мене?.. Я так хочу! Га-га-га (класичний ржач ідіота).
Та зараз не до жартів. Трагедія кривавих побоїщ мирних і беззбройних протестуючих людей до зубів екіпірованими бійцями спецпідрозділів «Беркут», «Грифон», «Омега» та іншими аж до людських жертв і каліцтва, поставило країну на край прірви. Понад два місяці протистояння тільки посилили антагонізм сторін: народу проти влади. Вже розпочалася справжня всенародна антиурядова війна! Вже! Війна почалася! Ставлю до відома, якщо хтось ще цього не зрозумів!
Війна розпочалася. І вся відповідальність за це і за всі події в України в листопаді-грудні 2013-го року та січня 2014-го лежить виключно на владі: на вже екс-президенті України В. Януковичу, екс-прем'єр-міністрові України М. Азарову, всіх бувших міністрах цього Уряду України, всіх членах Адміністрації Президента і правлячої коаліції депутатів з фракцій ПРУ та КПУ у Верховній Раді України. Всі вони мають бути притягнуті до відповідальності і понести покарання за безлад і людські жертви, які відбулись за цей час. Всі! Бо вони і були виконавча влада на той час. Все. Тільки так і іншого не буде: влада вчинила злочин проти народу і країни, тому мусить за це відповісти за всією суворістю Народного трибуналу.

2. Злочин влади
В усі часи вбивство поранених у шпиталях, а також обстріл і знищення транспортних засобів з червоними хрестами, які перевозять поранених – це вважалось найогиднішим і найбрутальнішим злочином, який кваліфікується як найбільший злочин в світі: злочин проти людяності. Такі злочини не мають прощення!
Трагедія вбивства опозиціонера Юрія Вербицького однозначно провладними банд-силовиками з викраденням із лікарні прямо з під рук оперуючого лікаря – одного цього антилюдського злочину було б достатньо для знищення всієї влади як такої. Достатньо! Але жертв значно більше!
Те, як поводять себе бійці спецпідрозділів з мирним беззбройним населенням шокує весь світ: застосування кийків з металевою серцевиною, що запросто в друзьки з одного удару розбивають цеглу, і ними беркутівці б'ють переважно по заборонених законом (увага! заборонено законом!) життєвих органах, а найбільше – по голові та обличчі. Включно жінок і дівчат.  Кривава бійня в ніч на 30 листопада на київському Євромайдані яскраво показало цей жах провладного садизму, який триває і дотепер, а воно вже настало 25 січня 2014 року. Важко назвати цих звірів з людською подобою, як захисників правопорядку або правоохоронцями. То нелюди! І влада ними керує нелюдська!
Один фахівець розповів, що всі ті, кого зараз узагальнено називають «тітушками» – це різні спортсмени-невдахи та так звані доморощені «качки», що їх забракували для прийому до спецпідрозділів МВС! Вони виявилися для приймальної комісії занадто слабкодухі, тому мають довести ділом свою звірячу поставу, щоб їх взяли. А до того вони перебувають на побігеньках у організаторів рейдерських захоплень, у влаштуванні провокацій та бійок серед опозиційних протестувальників, залякуванні та вибиванні боргів тощо. Уявляєте якими морально-етичними засадами оперують мізки у бійців спецпідрозділів «Беркут» і їм подібних, якщо тітушки і їм подібна наволоч є занадто слабкодухі? Не даремно навіть священники кинулись на втьоки перед атакуючими беркутівцями! Бо коли стояли на розмежуванні, то лише з боку «Беркуту» до них доносились матюки й образи, а то навіть летіли сніжки і каміння. Тут пощади очікувати марно навіть священникам.
Взагалі застосування спецпідрозділами каміння і пляшок з запальною сумішшю, які були захоплені чи виготовлені власноруч, є абсурдом за всіма законами! Для того ці підрозділи і називаються спеціалізованими, що вони екіпіровані різними спецзасобами: кийки, щити, шоломи, захисні бронежилети, водомети, гази, світло-шумові гранати, гумові кулі, помпові рушниці, бронеавтомобілі тощо. Всього не злічити, але беркутівці ще масовано жбурляли каміння і пляшки з «коктейлем Молотова» (!) у мітингуючих, у тих, в кого більше нічого і немає для свого захисту – тільки каміння. І ще вогонь, як захист від нечистої сили.
Злочини беркутівців настільки масові, що вже не потрібно відшукувати окремих злочинців побиття людей 30 листопада, а треба однозначно першою і головною умовою нової української влади є видати Указ і віддати наказ про розпуск всіх суко-спецчастин як «Беркут» і їм подібних в Україні. В тому Указі вказати, що всіх беркутівців буде піддано суду Народного трибуналу, де буде враховано час, коли вони прийшли з повинною. Всіх інших буде покарано згідно їх злочинів. Починаючи з вини кожного (кожного!) беркутівця у загибелі Юрія Вербицького, Сергія Нігояна, Михайла Жіздневського, Романа Сеника та інших жертв.

3. Легітимність влади
Багато спекуляцій звучить щодо «легітимності влади» і необхідності визнавати її до скону, тому хочу зупинитись на цій темі. Законно обрана влада має і діяти в межах закону – чи я помиляюсь? Ні, я не помиляюсь. Влада легітимна доти, доки вона не порушує законів, а коли порушує – влада втрачає легітимність автоматично! Наголошую: порушено закони – легітимність скасовано.
Але щоб не повторювати невігластво екс-міністра юстиції Лукаш, почнемо з того, що навіть у часи Древнього Риму, звідки і походить цей термін «legitimus», що перекладається як «законно», тобто згідно закону, по закону тощо, – вже тоді існував принцип, що жоден закон не може бути використаний для творення очевидного зла. Не буду розписувати юридичні тонкощі, але сутність ясна: закони мають нести виключно добро, справедливість і порядок. В протилежному випадку закон втрачає своє значення і перестає бути легітимним. В давньоримському праві застарілі закони не відміняли, а просто переставали їх застосовувати і вони втрачали свою легітимність вживання в юридичній практиці, хоча формально і продовжували діяти.
Насправді всяка легітимність в реальному житті поділяється на юридичну і моральну. Коли ви звертаєтесь до лікаря, адвоката чи державного службовця, то ви не починаєте з того, що вимагаєте показати дипломи про освіту, довідки про стаж роботи, успіхи і догани, або довідки про відсутність інфекційних захворювань і тому подібне. Ні, все це юридичне легітимне право на посаду перевіряє відділ кадрів даного закладу  або власник, а ми просто довіряємось цьому і в свою чергу докладаємо свою моральну легітимність. Коли ж цієї довіри нема, то наступає конфлікт юридичної і моральної легітимності. Ось яскравий приклад сучасних українських судів: по закону всі судді юридично легітимні, але ми знаємо з життєвого досвіду, що більшість суддів беруть хабарі і приймають неправдиві рішення, отже ми їх рішенням не довіряємо. Звідси суд втрачає свою головну суспільну функцію: творити порядок в суспільстві. Народ не довіряє таким судам! Коли немає справедливості в судах і немає довіри до їх рішень, то порядку в державі не може бути апріорі!
Те саме стосується щодо міліції. Події у Врадіївці яскраво засвідчили моральну нелегітимність міліції у місцевого населення. Міліція стала сама розплідником злочинності! Грабували, гвалтували і вбивали люди в погонах, навіть офіцери МВС в чині капітана, бо знали свою безкарність. А справді: хто може їх покарати? Ніхто. На всіх ланках в державі хабарництво і кругова порука. Прокуратура та СБУ такі самі злочинці і хабарники! Захисту в нашій державі простому громадянинові шукати ніде! Ніде! Залишається тільки кричати: «Бандити! Рятуйте! Міліція напала!»
Погодьтесь, що країна з такою владою втрачає всяку легітимність в довірі населення. Найбільше вражає, що самим багатим класом в Україні є не бізнесмени, а судді, прокурори, міліція, податкові та всі інші урядові чиновники. Причому всі знають про це, знають про величезні тіньові прибутки від розкрадання державних коштів і ресурсів, злочинне привласнення всенародних багатств! Як можуть чиновники йти з державної служби мультимільйонерами?! Оце так «слуги народу»! Дуже сподіваюсь, що Революція Гідності 2014-го року не розфітькає свій рушійний потенціал на чвари політиканчиків, а будуть насправді проведені реально глобальні реформи адміністративного і державного устрою в Україні.
Тепер про легітимність колишньої влади: Президент України Віктор Янукович був обраний за Конституцією України в редакції 2004 р. Велика ганьба Віктору Ющенку, що він не провів одразу після своєї інавгурації всенародного референдуму щодо затвердження цієї оновленої і на той момент ще не діючої Конституції України, але не зважаючи на технічні (!) порушення процедури, ця Конституція була прийнята у Верховній Раді України конституційною більшістю голосів народних депутатів у тому числі за участтю фракцій КПУ та ПРУ! Хто хотів з депутатів – той був і голосував «за» чи «проти». Отже є пріорітетна юридична норма! Жодне положення «Закону про Конституційний Суд України» не дає цьому суду право відміняти діючу Конституцію чи міняти її на іншу, отже це є грубе юридичне порушення законодавства України. Якби Віктор Янукович одразу після рішення Конституційного Суду України поставив це питання у Верховній Раді України, або ще краще: виніс на всенародний референдум – всі питання щодо легітимності дій повернення Конституції 1996 р. були б зняті. Але нічого такого не було! Відбувся цинічний конституційний переворот, який не має жодної юридичної легітимності! Висновок однозначний: влада була обрана легітимною, але вона сама позбавила себе цього. Відразу з волюнтаристським введенням в дію норм Конституції України 1996 р. юридичну легітимність влади і особисто Президента України Віктора Януковича було втрачено! З цього моменту вся легітимність президента була виключно морального плану і трималась виключно на його євроінтеграційній діяльності, і якої він позбувся одразу після провалу у Вільнюсі 29-го і масакрі-бійні на Євромайдані в Києві 30 листопада 2013 року.
Варто також вказати, що більша частина законодавства України не має належної юридичної легітимності, тому що в обох Конституціях України і 1996-го і 2004-го років є норма, що народний депутат має голосувати у ВРУ на сесіях виключно особисто. Жодних вказівок на можливість передачі права голосування депутатом комусь іншому в Конституції нема. Таким чином всі закони і постанови, всі інші документи, як і обрання суддів та всіх різноманітних посадовців, комісій і все-все, де було використано так зване «кнопкодавство», коли сам депутат фізично був відсутній при голосуванні на своєму місці, а хтось інший натиснув потрібну кнопку і проголосував за нього його депутатською карткою  – все це юридичне порушення закону найвищої дії: норми Конституції. Отже не є легітимним, не є законним.
Мало того: цілковито втратила легітимність законодавчого процесу в державі вже минула Верховна Рада України 7-го скликання. Досить нагадати так зване «виїзне засідання ВРУ» з силовим недопущенням депутатів опозиції на нього, що вже було брутальним законодавчим злочином, але голосування 16 січня в сесійній залі ВРУ перевершило і його своєю цинічною наглістю. Фактично Бюджет України та драконівські антинародні закони приймали з грубійшим порушенням норм регламенту ВРУ всього 2 чоловіки, а всі інші депутати були просто статистами. З цього моменту сам термін «парламентаризму» щодо Верховної Ради України 7-го скликання втратив чинність. Отож в Україні настала повна відсутність легітимності всієї влади, всіх її гілок: законодавчої, виконавчої і судової в першу чергу юридично, але ще важливіше і загрозливіше – ними втрачено цілком і моральну легітимність у власного народу.  І в очах всього цивілізованого світу (члени Митного Союзу сюди не входять!), про що ясно засвідчили події у вигляді засудження та обструкції щодо представника української влади на світовому форумі в Давосі.

4. Опозиція є влада
Опозиція – це теж влада, точніше: частина влади, яка не є прямо при владі, але водночас впливає і безпосередньо контактує зі владою. Головне призначення опозиції: контроль над владою, критика дій влади, якщо ці дії несуть суспільну шкоду тощо. Парламентську опозицію складають депутати, які так само представляють певну кількість своїх виборців не залежно від мажоритарного чи партійного обрання. Завдання опозиції є образно кажучи: бути сторожовими псами, щоб винюхувати і вистежувати всі недоліки, помилки і прорахунки влади, а за тим оповіщати про них громадськість, яка має відповідно реагувати і впливати на владу.
Ще можна порівняти опозицію функціонально з гальмами в авто чи потягу: не дають розігнатись, але дають можливість вберегтись від катастрофи. І якщо наша держава увійшла в таку кризу-аварію, то вина опозиції тут так само є. На жаль, багато хто не розуміє, що опозиція – це також влада. Іноді навіть самі депутати-опозиціонери того не розуміють і все плачуться: «А що ми можемо зробити? Ось коли ми станемо владою...» Дзуськи ви станете владою, бо таких горе-майстрів нам не потрібно! Треба спочатку ще показати і доказати, чого ви варті, які ваші сили, коли ви не при силі.
Влада керує, а опозиція – гальмує, за тим і йде нормальний тандем в нормальній державі з нормальними політиками, які розуміють: сьогодні я при владі, а завтра – ти. Тому варто поводитись в таких межах протистояння, щоб коли поміняємось місцями, то і далі всім було як не комфортно, то принаймні не дуже зле. «Але маємо те, що маємо і конче мусимо те виправити», – як сказав свого часу Іван Багряний, а за ним повторив першу частину виразу свого часу Леонід Кравчук.
Завдання опозиції, як частини влади, працювати в першу чергу з народом і ще раз – з народом! Якщо парламентська більшість зайнята керуванням, «бабло»-гарбанням, розкошуванням, а за тим ігнорує домовлятись з меншістю про щось людське, але загрібає, як та дурна курка, все під себе, то опозиція повинна через народні протести домогтись, щоб до неї почали дослухатись. Користуючись своїм статусом, народні депутати від опозиції минулого року об'їхали майже всі регіони України включно зі Сходом і Півднем, чим заклали підвалини сучасного повстання. Але загалом опозиція зробила мало, дуже мало, тому ми і залетіли в таку кризу. Не дивно, що початок Євромайдану пройшов під гаслом: без політиків! Ображені опозиціонери заявляли, що то «підстава» від влади, підступна рука президента, а насправді народ просто дав оцінку їх провальній діяльності, яка позбавила нас євроінтеграції. Чому опозиція не зуміла пояснити провладній кліці, що не можна перескочити з одних рейок на інші одним махом – чому?
І таких «чому?» можна назбирати дуже багато, але наразі то без потреби. Опозиції потрібно проявляти побільше не голі амбіції, а плани і резолюції нашої Революції. Я особисто нічого з того не простежую. Коли сам був в Києві на Майдані 11 – 15 грудня 2013 р., то чув про переговори і ось вже 25 січня 2014 р., а жодних зрушень. Жодних! Захарченко на місці, Уряд на місці, «Беркут» на місці, хлопців в ув'язненні тільки більшає, вже є вбиті і скалічені... То про що ви домовляєтесь так? По-суті, тільки коли знову зустрітись і продовжити балачку про поламану тачку? Досить. Давно досить таких перемовин! Молодці на Майдані, що так і сказали: досить балачок – час братись до діла!
Діалог, як правильно визначив владика Гузар, це коли йде конкретна розмова, де кожна сторона пропонує можливі з її боку поступки і гарантії їх дотримання, але цього і близько немає з боку влади. Немає, не буде і вже не треба. Пізно домовлятися! Всю наявну владу в Україні скасовано! Волею народу, про що є підтвердження з багатьох регіонів України, де йде захоплення владних установ і організація народного управління. Все: процес пішов! Сам пішов! Знову не через заклики опозиційних лідерів, що вкотре не робить їм честі, а самочинно! Влада втратила всі важелі впливу і опозиції залишилось тільки перебрати ці повноваження. І це вже, нарешті, має зробити опозиція чіткими заявами: хто перейде на бік народу до максимум 1 лютого – той автоматично буде амністований, а після 1 лютого буде діяти Народний трибунал, який проведе люстрацію всіх силовиків та урядовців усіх рівнів. Потрібно висувати опозиції конкретні тези і накази від імені народу і Народної Ради, бо навіщо вона тоді створена?
Потрібно чітко оголоси народу країни і всьому світу, що терористичну та екстремістську владу Президента України Віктора Януковича припинено і його усунуто від керівництва державою, Уряд і Верховну Раду України – розпущено. Що приблизно у травні-червні відбудуться нові вибори до всіх рад і Президента України та пройде водночас референдум по Конституції, норми якої вже не будуть порушувати за жодних обставин. Коротко і ясно.
Опозиція має законне право брати в кризових випадках владу екстраординарним чином, тому що вона є теж влада!

5. Народ – суверен влади
Французьке слово «souverain» означає «носій найвищої влади» – як бачимо і тут народу доводиться мати нелегкий обов'язок щось нести, нехай це і найвища влада. Та водночас це і найвища відповідальність. Влада належить народу, але народ може втратити контроль над владою через свою легковажність та підступність узурпаторів влади. Ніщо в цьому світі не дається легко набути окрім хвороб, але все добре можна дуже легко втратити. Через свою легковажність українці багато раз втрачали свободу і державність, але не цього разу!
Висловлюю своє щире захоплення українським народом! Світова історія вчить, що тільки той народ вартий свободи, який готовий за неї самовіддано боротись. Ми вже двічі довели: народ України гідний свободи! І ми будемо вільними!
Звичайно, що не всім смакує свобода, про що досить доказово і показово засвідчив так званий «провладний анти-майдан», але якщо порівнювати майдани, то хіба тут є що порівнювати? Єдине, що не можу надто засуджувати цих людей з антимайдану, бо подібне було і в інших державах, де відміняли рабство і панщину. Завжди знаходилась чимала кількість таких, які не хотіли ставати вільними, бо за пана їм жилось спокійніше, їх все влаштовує так, як воно є.  І я особисто проти примусово визволяти таких людей, чи переконувати їх у протилежному, або засуджувати. Свобода за своїм змістом дає людині право вибору і якщо вона добровільно обирає примітивну неволю, то це її право. Я категорично виступаю проти в іншому: коли ці раби примушують мене та інших теж ставати рабами, бо то, на їх переконання, дуже гарно, то є «гарантована стабільність життя». Перепрошую ласкаво, але йдіть з такою стабільністю під три чорти. Найвища градація стабільності: тюрма, морг і цвинтар.
З іншого боку процеси встановлення народовладдя в пост-тоталітарній країні є дуже складним процесом і дуже часто люди думають, що вся проблема у владі, що всі негаразди через поганих керівників при владі, а не думають і не здогадуються, що все погано через саму структуру влади, яка і дотепер збережена у тоталітарній формі. Питання не в тому, що бюджетні гроші розкрадають і не правильно використовують, не у тому, що потрібно воювати з корупцією і хабарництвом жорстокістю покарання, а проблема знаходиться у зовсім іншій площині: чому у людей відбирають їх зароблене і не дають їм самим визначати, куди витрачати свої гроші, власні зароблені гроші! Чому все має вирішувати якийсь дядя чи тьотя з Києва, як колись з Москви? Вирішують все за нас і за наші гроші, яку нам освіту мати, як лікуватись, що нам в телевізорі дивитись, кому дати пільгу, а кому – не дати тощо. Не треба нам їх ласки чи не ласки, бо то все наші гроші! Наші! Не буває безкоштовної освіти чи безкоштовної медицини – не буває! Бюджетні гроші – це наші  людські гроші! Ось що доконано всім потрібно зрозуміти. Конче зрозуміти! Всім. Зміна влади на «своїх» не дає народу нічого доброго за такої структури економіки і влади, коли все забирають-здирають в один центр до купи і ділять з того, хто скільки урве. Ну був Ющенко-«чисті ручки» і що то дало? Юлі і коло неї дало, чимало дало і додало, а народу – кризу всучили. Янукович взагалі ще більше ще меншому колу гроші відвалює з бюджету, а на Сході та Півдні його електорат з чим був – з тим і лишився. Невже цього не досить, щоб зрозуміти: досить нас оподатковувати! Лишіть наші гроші нам!
Народовладдя настане тоді і тільки тоді, коли народ зможе сам розпоряджатись своїми коштами! Тому основа-основ майбутніх перемін має бути не проста зміна влади, а зміна фінансових потоків у державі, де основна їх маса повинна обертатись на місцевому рівні, а до гори має йти зовсім незначний відсоток і то за певні послуги від держави. Я не збираюсь виписувати всі тонкощі, бо це без потреби: ось поряд Польща, Австрія, Словакія – є в кого все перейняти і своє розумне додати.
Неможливо агітувати за свободу, яка гарантує тільки злидні, а не вільне економічне життя в достатку, якого просто не може бути за сучасної здирницької податкової системи. Геть податки! Державний апарат має заробляти свої гроші, а не видушувати їх з людей. Брехня, що без прямих податків держава не може існувати! Може, ще як зможе! Будуть багаті всі громадяни – буде багатою і держава. Водночас надбагаті олігархи Україну багатою щось не зробили і тому ходимо світами з простягнутою рукою.
Таким чином головне, що всі ми маємо конче зрозуміти: ціль Революції Гідності не в захопленні влади, а наша ціль є докорінна зміна структури влади в Україні! Народ і тільки народ має все вирішувати у своїй державі! Тоді і тільки тоді це буде справжнє народовладдя. А за тим постане справжня демократія! Справжня свобода! І справжня справедливість!
Всі на революцію! З нами Бог, за нами – Україна!
   
 Богдан Гордасевич


КОНСТИТУЦІЯ УКРАЇНИ 1996 РОКУ (Діюча)

(Витяги)

Стаття 5.
Україна є республікою.
Носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ. Народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування. Право визначати і змінювати конституційний лад в Україні належить виключно народові і не може бути узурповане державою, її органами або посадовими особами.
Ніхто не може узурпувати державну владу.

Стаття 84.
Засідання Верховної Ради України проводяться відкрито. Закрите засідання проводиться за рішенням більшості від конституційного складу Верховної Ради України.
Рішення Верховної Ради України приймаються виключно на її пленарних засіданнях шляхом голосування.
Голосування на засіданнях Верховної Ради України здійснюється народним депутатом України особисто.

Дорогі друзі, і передусім закордонні журналісти й редактори,

Цими днями я отримую від вас дуже багато запитань із проханнями описати поточну ситуацію в Києві та в Україні загалом, виразити свою оцінку того, що відбувається, і сформулювати бачення хоча б найближчого майбутнього. Оскільки я просто фізично не зможу написати окремо для кожного з ваших часописів розлогу аналітичну статтю, я вирішив підготувати це стисле звернення, що ним кожен із вас може користуватися в залежності від своїх потреб.

Найважливіші речі, про які я маю вам сказати, такі.
За неповні чотири роки свого правління режим пана Януковича довів країну та суспільство до крайньої межі напруженості. Що гірше – він запер себе самого у безвихідь, за якої він мусить утримуватися при владі вічно і будь-якими засобами. Інакше для нього настане сувора кримінальна відповідальність. Масштаби розікраденого та узурпованого перевищують будь-які уявлення про людську захланність.

Єдиною відповіддю, що її цей режим ось уже третій місяць застосовує щодо мирних протестів, є насильство, при цьому ескалююче, при цьому «комбіноване»: атаки поліційних спецпідрозділів на Майдан поєднуються з індивідуальним переслідуванням опозиційних активістів і простих учасників протестних акцій (стеження, побиття, спалення автомобілів, будинків, вторгнення у помешкання, арешти, конвейери судових процесів). Ключовим словом є залякування. Оскільки воно не спрацьовує, й люди протестують дедалі масовіше, влада робить дедалі жорсткішими репресії.
«Законодавчу базу» під них вона створила 16 січня, коли цілком залежні від президента парламентські депутати з усіма можливими порушеннями регламенту, порядку денного, процедури голосування і нарешті Конституції руками (!) протягом кількох хвилин (!) проголосували цілу низку законодавчих змін, які реально запроваджують у країні диктатуру й надзвичайний стан навіть без оголошення останнього. Наприклад, я, пишучи й поширюючи ці рядки, вже підпадаю під декілька кримінальних статтей за які-небудь «наклепи», «розпалювання» і т. п.

Коротко кажучи, якщо визнати ці «закони», то слід вважати: в Україні заборонено все, що не дозволено владою. А владою дозволено тільки одне – коритись їй.

Не погоджуючись із такими «законами», українське суспільство 19 січня вже вкотре масово виступило на захист свого майбутнього.

Сьогодні в кадрах телевізійних новин із Києва ви можете бачити протестувальників у різного типу шоломах і масках на обличчях, часом із дерев'яними кийками в руках. Не вірте, що це якісь «екстремісти», «провокатори» чи «праві радикали». Я і мої друзі й самі тепер виходимо на наші маніфестації в такому й подібному екіпуванні. У цьому сенсі «екстремістами» нині є я, моя дружина, донька, наші друзі. У нас немає виходу: ми захищаємо життя та здоров’я себе і своїх близьких. По нас стріляють бійці поліційних спецпідрозділів, наших друзів убивають їхні снайпери. Кількість протестувальників, убитих лише в урядовому кварталі протягом останніх двох діб, за різними даними сягає 5 – 7 осіб. Кількість пропалих без вісти по всьому Києву сягає десятків людей.

Ми не можемо припинити простести, бо це означатиме, що ми погоджуємося на країну у формі довічної в’язниці. Молоде покоління українців, які виросли і сформувались у післярадянські часи, органічно не сприймає жодної диктатури. Якщо диктатура переможе, Європа муситиме рахуватися з перспективою Північної Кореї на своєму східному кордоні та, за різними оцінками, від 5 до 10 мільйонів біженців. Я не хочу вас лякати.
У нас – революція молодих. Свою неоголошену війну влада веде передусім проти них. З настанням темряви Києвом починають пересуватися невідомі угруповання «людей у цивільному», які виловлюють головним чином молодь, особливо із майданівсько-євросоюзівською символікою. Вони викрадають їх, вивозять у ліси, де роздягають і катують на лютому холоді. Дивним чином жертвами таких затримань найчастіше стають молоді митці – актори, художники, поети. Складається враження, що в країну допущено якісь «ескадрони смерті», завданням яких є винищити все найкраще.

Ще одна характерна деталь: у лікарнях Києва поліційні сили влаштовують засідки на поранених протестувальників, вони захоплюють їх там і (повторюю – поранених!) вивозять на допити в невідомому напрямку. Звертатися до лікарні навіть випадковим перехожим, зачепленим випадковим осколком від поліційної пластикової гранати, стало вкрай небезпечно. Лікарі тільки розводять руками і віддають пацієнтів до рук т. зв. «правоохоронців».

Підсумовуючи: в Україні повним ходом здійснюються злочини проти людяності, відповідальна за які нинішня влада. Якщо в цій ситуації справді присутні якісь екстремісти, то це найвище керівництво країни.

Тепер щодо двох ваших традиційно найскладніших для мене запитань: я не знаю, що буде далі, як і не знаю, що можете нині ви для нас зробити. Втім ви можете в міру можливостей і контактів поширювати це моє звернення. А ще – співчувайте нам. Думайте про нас. Ми все одно переможемо, хоч як вони лютуватимуть. Європейські цінності вільного та справедливого суспільства український народ нині вже без перебільшення відстоює власною кров’ю. Я дуже сподіваюся, що ви це оціните.

Відважні учасники Революції Гідності, всі Майданівці! Настав дуже вирішальний момент, коли або ми – або нас! Але я твердо вірю, що НАС не перемогти цим ублюдкам!
Я вже був у Києві на Майдані і ще поїду, але поки що ми тут взяли вчора під наш народний контроль Львівську Облдержадміністрацію, а ставленика зека Янука, ставленика, що з генеральськими погонами МВС (!) – "губернатора" Львівщини Олега Сала послали у відставку і ще подалі.

Публікую ще один важливий документ, який зумисно не оприлюднив разом з  матеріалами:

Як перемогти в повстанні – 1
http://blog.i.ua/community/1925/1315845/

Як перемогти в повстанні – 2
http://blog.i.ua/community/1925/1315843/

Хто прочитає уважно і перечитає, той зрозуміє чому: на той момент він був як підказка більше владі, як діяти, щоб нас подолати. Тепер все інакше: перемовини скінчено! Настала вирішальна мить! З нами – Бог, за нами – Україна!

Прошу проаналізувати все уважно, бо це не просто архівна справа – це актуально для нас як ніколи. Зумисно не роблю вибіркового цитування, а подаю весь документ як він є з особистими позначками.
Все дуже і дуже актуально, як і вислів теоретика війни Клаузевіца майже 200-ті років тому: "26. Отже, кожна битва складається з великої кількості окремих боїв в низходящій послідовності до останнього самостійно діючого бійця. 27 Але з окремих боїв, які відбуваються поряд, постає і вся битва в цілому. ( рос. джерело: 26. Итак, каждый общий бой состоит из великого множества отдельных боев в нисходящем порядке членов до последнего самостоятельно действующего члена. 27. Но из отдельных, ведущихся рядом боёв слагается и бой в целом.)"

Так само є актуальним і видатний твір Нікколо Макіавеллі "Правитель", якому вже 500-т років  http://spavedfront.io.ua/s218079/gosudar_nikkolo_makiavelli
Ми переможемо тільки тоді, коли будемо розумніші за ворога! Тоді, коли будемо діяти, твердо і послідовно наступати – за цим перемога! Ще ніхто не переміг ворога відсиджуючись в окопах чи одними переговорами. В усі часи перемога була тільки там, де більша сила і вищий моральний дух. І йде безперервний відчайдушний наступ на ворога!
Однозначно, що Москва готує військову агресію і окупацію України під виглядом "братської допомоги" проти терористів та екстремістів, найманців НАТО і тому подібне, тому актуальним постає і наступне http://gartua.io.ua/s212188/zbirka_materialiv_na_viyskovu_temu
Слава Україні! Героям Слава!

День Соборності України – свято, що відзначається щороку в день проголошення Акту возз'єднання Української Народної Республіки та Західно-Української Народної Республіки, що відбулося 22 січня 1919 року на Софійській площі в Києві.
Йому передувало підписання 22 січня 1918 р. Четвертого універсалу Центральної Ради, яким Українську Народну Республіку проголошено суверенною і незалежною державою. Західно-Українську Народну Республіку було проголошено 1 листопада 1918 року. Процес об'єднання України завершився 22 січня 1919 року.
Перші дипломатичні контакти Львова з Києвом відбулися 7 листопада 1918 p.,коли делегація галичан у складі О. Назарука і В. Шухевича виїхала у Наддніпрянщину і мала аудієнцію у гетьмана П. Скоропадського. О. Назарук згадує: "Коли я представив гетьманові ціль нашого приїзду, він запитав: "Скажіть одверто – хочете вирізати панів?" – "Хочемо будувати Українську державу", – відповів я здивований".
23 листопада уряд ЗУНР скерував до Наддніпрянщини другу делегацію у складі Л. Цегельського і Д. Левицького. Оскільки Гетьманат доживав останні дні, галичани вступили в переговори щодо об'єднання і надання допомоги Директорією. 30 листопада вони прибули до Фастова, де зустрілися з членами Директорії В. Винниченком, С. Петлюрою, П. Андрієвським, Ф. Швецем та А. Макаренком. Згадуючи про ці переговори, Володимир Винниченко писав: "Не маючи певности удержати своїми силами владу у Галичині, а крім того, піддаючись натискові народних мас, що прагнули до повного об'єднання з Великою революційною Україною, Рада Державних Секретарів звернулась до Директорії з пропозицією об'єднання двох Республік в одну Українську державу... Директорія охоче приняла цю пропозицію, цілком згодившись з думкою провідників трудових галицьких мас..., що український народ по обидва боки Збруча має бути на віки однині злитий в одне ціле й разом боротися за свою долю".
Зважаючи на військово-політичну ситуацію, остаточне вирішення проблеми було відкладено. 1 грудня у Фастові між УНР і ЗУНР було підписано перший не тільки міждержавний, але й взагалі від початку Української національної революції, договір – "передвступний договір" "про маючу наступити злуку обох українських держав в одну державну одиницю". Статті угоди констатували, що ЗУНР заявляла про "непохитний намір злитися в найкоротшім часі в одну велику державу з Українською Народною Республікою". З іншого боку, УНР проголошувала, що вона дає згоду "прийняти всю територію і населення Західно-Української Народньої Республіки як складову частину державної цілости в Українську Народну Республіку". Враховуючи певні історичні, соціально-політичні та духовні етнічні відмінності населення ЗУНР, угода зазначала також те, що Республіка галичан отримує територіальну автономію в межах УНР.
Президент ЗУНР, а згодом член Директорії Є. Петрушевич заявив: "По лінії з'єдинення не було між нами двох гадок. Сьогоднішній крок піднесе нашого духа і скріпить наші сили. Від сьогоднішнього дня існує тільки одна Українська Народна Республіка. Нехай вона живе!" Водночас було обрано делегацію до Києва у складі 65 осіб для участі в урочистому проголошенні возз'єднання.
Урочиста акція святкування й проголошення акта Злуки відбулася 22 січня 1919 р. на Софіївській площі біля собору. На майдані зібралися тисячі мешканців столиці, військові частини, духовенство Української православної церкви на чолі з архієпископом Агапітом і єпископами, які відслужили службу Божу, члени Директорії, уряду УНР та делегація ЗУНР. О дванадцятій годині урочисте свято розпочалося виступом Л. Цегельського, який зачитав грамоту – ухвалу Національної Ради про возз'єднання і передав її голові Директорії В. Винниченку. Універсал УНР оголосив член Директорії Ф. Швець:

УНІВЕРСАЛ ДИРЕКТОРІЇ УКРАЇНСЬКОЇ НАРОДНОЇ РЕСПУБЛІКИ

22 СІЧНЯ 1919 Р.

"Іменем Української Народної Республіки Директорія оповіщає народ український про велику подію в історії землі нашої української.
3-го січня 1919 року в м. Станіславові Українська Національна Рада Західної Української Народної Республіки, як виразник волі всіх українців Австрійської імперії і як найвищий їхній законодавчий чинник торжественно проголосила злуку Західної Української Народної Республіки з Наддніпрянською Українською Республікою в одноцільну суверенну Народню Республіку.
Вітаючи з великою радістю цей історичний крок західних братів наших, Директорія Української Народної Республіки ухвалила тую злуку прийняти і здійсняти на умовах, які зазначені в Постанові Західної Української Народної Республіки від 3-го січня 1919 року.
Однині воєдино зливаються століттями одірвані одна від одної частини єдиної України – Західно-Українська Народна Республіка, Галичина, Буковина, і Угорська Україна, і Наддніпрянська Велика Україна.
Здійснились віковічні мрії, якими жили і за які умирали кращі сини України.
Однині є єдина незалежна Українська Народна Республіка.
Однині народ українській, визволений могутнім поривом своїх власних сил, має змогу об'єднаними зусиллями всіх своїх синів будувати нероздільну самостійну Державу Українську на благо і щастя всього її трудового люду.

22 січня 1919 року.
У м. Києві"



Об'єднання УНР і ЗУНР стало моделлю цивілізованого демократичного, неекспансіоністського збирання територій в єдиній суверенній державі.
Разом з ухваленням Універсалу про злуку УНР і ЗУНР Трудовий конгрес задекларував, що об'єднана УНР "не має й думки забрати під свою власть чужі землі". Державний кордон Української Народної Республіки на день Злуки 22 січня 1919 був значно довший від сучасного. Кордон тодішньої України відображений на карті "Соборна Україна", яка вийшла друком у Львові за ініціативи благодійного фонду "Україна – Русь".
Це перша настінна карта соборної УНР, на якій відображені усі українські етнічні землі, які у 1919 році були у складі України. Кубань, Ставропілля, Чорноморщина, Східна Слобожанщина, Стародубщина (нині вони у складі Росії). Берестейщина і Гомельщина (Білорусь). Холмщина, Підляшшя, Надсяння, Північна Лемківщина (Польща), Південна Лемківщина (Словаччина). Мармарощина, Південна Буковина (Румунія), Придністров'я.
На мапі, над якою працювала група істориків і науковців, на основі архівних матеріалів виділені території компактного проживання українців, так звані "клини", де формувалась українська армія. Малиновий клин – це Північний Кавказ, Сірий клин – Північний Казахстан і Південно-Західний Сибір, Зелений клин – Південна частина Далекого Сходу (головне місто – Владивосток), Жовтий клин – Нижнє і Середнє Поволжя.
До слова, площа Зеленого клину була удвічі більша від території України, тут українці проводили державотворчі процеси: у 1918 році вони вимагали від російського уряду визнати далекосхідний Зелений Клин частиною України і проголосили культурну Конституцію українців Далекого Сходу і Самостійну Українську Далекосхідну Республіку.

Підготував Богдан Гордасевич
ПМ: Коли кажуть, що то радянська влада об'єднала Україну, то це показує повне невігластво і дурість, бо ось якою б мала бути Україна! Як і Крим та Кубань (Тмутаракань) до Києва з прадавніх часів належали, а про Москву тоді і не чули.

Присвячую 22-му січня – Дню Соборності України у 95-річчя дати, яке з грудня 2011 року згідно з Указом Президента України Віктора Януковича – святкується як День Соборності та Свободи України. А він ся забувся, то нагадаємо!



Не чекати, а діяти!

Чекати, як і терпіти, – можна до безкінечності. Звичайно, що всі нормальні люди хочуть миру, спокою, доброї роботи і гарного життя. Тому різні бунти-повстання та громадські безпорядки мало кому можуть подобатись, але погодьтесь, що подібне відбувається не від гарного життя, а якраз навпаки! Бунти, повстання і революції стаються тоді, коли жити давно вже погано і коли втрачено навіть надію, що своє життя можна буде поліпшити при такому суспільному стані справ. Втрата позитивної перспективи на власне життя, як і доброго майбутнього для своїх дітей ставить питання руба: далі так жити неможливо! Досить терпіти! Досить чекати! Настав час діяти! Всі на революцію!
Багато громадян України, серед яких і я, визнали і підкорились новообраній владі на чолі з Віктором Януковичем у 2010 році, як з причини чесної перемоги у змаганні за посаду Президента України, так і з причин надії на економічну стабілізацію і зростання в Україні, бо Янукович мав авторитет вольового господарника і згуртовану команду в поміч. Люди стомились від волюнтаризму та безкінечних внутрішніх чвар в так званій "помаранчевій" владі, що насправді виражалось у повному безвладді і безладді. В державі панував хаос і неконтрольована корупція, економіка розвалювалась, державний апарат розривали політичні угрупування тощо. Тому і тільки тому що люди хотіли хоч якогось порядку в державі, вони і визнали нову владу на чолі з Партією регіонів, яка до того перебувала в опозиції.
На жаль своєю внутрішньою політикою та економічною діяльністю влада Януковича-Азарова нас нічим не порадувала, але всі внутрішні негаразди влади перекривала несподівано вдала зовнішня політика в напрямку приєднання до Європейського Союзу. І нехай не брешуть чужі й свої політиканчики, що народ в Україні сподівався на якесь миттєве збагачення і ощасливлення від вступу до асоціації з ЄС – навпаки всі розуміли потребу важкої праці і терпіння, щоб досягти належного європейського рівня економічного розвитку і достатку. Просто сподівання на приєднання до загальноцивілізаційних норм життя давало надію в перспективі на покращення свого життя реально в майбутньому, без фальшивого "покращення вже сьогодні", а насправді! Також це відкривало широко двері в світ нашим дітям, як співчленам великої європейської родини, а не як жебракам перед зачиненими наглухо кордонами. Євроінтеграція давала нам ту можливість і надію, що в майбутньому наше життя стане кращим!
Різка зміна курсу владою на догоду ультимативним вимогам російського уряду і через його шалену економічну агресію проти України – з євроінтеграції на входження до Митного Союзу, зробило актуальними теми провальної економічної і політичної діяльності влади в середині держави. Зубожіння народу, зростання державних боргів, тотальна корупція, економічна стагнація і репресивна податкова система, судова і законодавча сваволя, як і згортання демократії в цілому призвели до ситуації, коли влада повинна піти вже сама, бо "верхи не можуть, а низи – не хочуть"! Ясно однозначно всім, що так далі жити неможливо! І тільки кардинальна зміна всієї провладної команди може врятувати ситуацію в країні від повного розвалу та катастрофи. Влада має піти, але не хоче, як і всяка влада. І правильно робить, що не хоче! А кому захочеться добровільно полишати такі ласі набутки та прибутки?! Нікому!
За тим і висновок: владу не віддають – владу відбирають! І тоді обирають нову владу! Відбирають в одних і дають іншим! Тим, кому вважають за потрібне. Самі обирають, самі дають і самі відбирають в разі потреби! І робить це народ! Своєю волею і своєю силою! В тому і є головна місія народу: бути найвищою владою в державі! Народ вищий за всі закони і навіть за Конституцію в своїй автентичній волі, а право народу на повстання – це є священне право! Тому що будь-яка влада і будь-які закони існують для народу і виключно для народу! Не навпаки! Народ має право не підчинятись владі та її законам, якщо вважає їх несправедливими та злочинними. І народу начхати, що думає про це влада: якісь там чмушні президенти, міністри, прокурори, судді, міліціонери і їм подібні службісти. Народ є гегемон! Народ, як господар, керує своїми слугами, а не навпаки! Як слуги нездалі – пішли геть! Ну і що, як наймано їх на довше? Таку нездаль геть гнати треба вже!
Коли наявна влада узурпує свої функції як незмінні і стає антинародною, і якщо подібна влада не йде добровільно  – таку владу знищують силою народу! Так і тільки так!
Варто також зазначити, що армія, міліція, внутрішні війська, прокуратура, СБУ і всі інші силові структури в державі покликані захищати виключно народ і тільки народ! Захищати народ, а не владу! Кожен силовик персонально є сам частиною народу, як і присягу він складав на вірність народу, а не своєму начальству і владі. Кожен силовик, як частина народу, як громадянин держави і суспільна одиниця, спроможний сам визначити кого і що він захищає. Антинародна узурпація владних і законодавчих, судових та всіх інших державних повноважень невеликою групою людей є злочином! Державним злочином! Захист злочинців робить злочинцем кожного з тих, хто ще є правоохоронецем. Кожен стає злочинцем, хто виступає з репресіями проти власного народу, бо народ ніколи не буває злочинцем – ніколи! Народ – найвища цінність і найвища справедливість! І саме тому: банду – геть!
Досить чекати – час діяти! Домовлятись з бандою безглуздо! Які можуть бути надії на дотримання домовленостей, коли це доконані та переконані брехуни? Жодних надій! Жодних сподівань! Жодної довіри! Банду – геть! Всі на Революцію!
З нами – Бог, за нами – Україна!

Богдан Гордасевич

ПМ (Післямова)
Був на Майдані в Києві в грудні 2013-го і поїхав додому виключно через застуду, але вже підлікувався і знову шукаю де себе долучити до активних дій. В тому і найвищій вишкіл Майдану: не чекати команди, а самому діяти! Бачиш потребу, можеш там щось зробити – сам берешся і робиш! Таку революцію не зупинити жодними репресіями!

ЗАКЛИК

Боротись хочу зі злобою
й мажорів наглості,
щоб жити в мирі з добротою
без війн і гадості.

Хотіти мало – щось роби!
Саме не зробиться!
Випрямлюй вікові горби –
душа де злобиться.

Не ний, не нудь і не кажи:
– А що я можу?
І не грози, а покажи,
як дати в рожу.

Та не сусіду чи менту –
вони не варті...
Набий ту гниду золоту
в державній варті.

І стань керманичем життя!
І стань людиною!
Щоби пишалася сім’я,
а ти – країною!

Час не повернеться назад –
чого чекати?!
Щоб було в світі все гаразд –
час повставати!

Жорж Дикий
30.04.2012 р.

Хто ми?
Ми люди, які втомилися пасивно дивитися як бандити, олігархи та політики-корупціонери обкрадають наше майбутнє. Ми об’єднуємося в політичну силу, щоб побудувати суспільство, де найвищою цінністю є Людина. Сила людей потрібна, щоб забезпечити краще життя та змінити політичну свідомість.
Щоб жити інакше потрібна інша політика. Для справедливої та правової країни необхідні новітні підходи. Тому СИЛА ЛЮДЕЙ будується:
     відповідальними людьми;
     за правилами;
    прозоро та знизу догори;
    з фінансовою незалежністю від олігархів;
    з можливістю людям впливати на всі рішення;
    назавжди.

Так, ми створюємо політичну силу назавжди. В усіх розвинутих країнах політична сила – це інституція, фактично - частина держави. Так буде і в Україні. Люди, які мають стійкі погляди, сповідують демократичні цінності, об’єднуються щоб разом збільшувати простір справедливості та законності в суспільстві.

Потрібно діяти! Тому вже зараз:
1.          Створюється ідеологічна платформа;
2.          Ведеться інформаційна кампанія;
3.          Розпочато створення оргкомітетів;
4.          Йде підготовка написання програм на всіх рівнях.

Давайте проявимо свою громадянську відповідальність, разом змінимо нашу країну та отримаємо впевненість в завтрашньому дні! Об’єднуймося!

Візія
Людина - найвища цінність. Людина освічена, розвинута, вільна та відповідальна, яка живе в достатку, є головною метою України:
    розвинутої країни з громадянським суспільством та високим рівнем культури та духовності;
    сильної країни з міцною економікою, де впроваджуються інновації;
    справедливої країни, в якій влада для людей, а не люди для влади;
    самоврядної країни, в якій люди об"єднані в сильні громади на місцях і самостійно вирішують, як їм жити.

Солідарні та самодостатні люди, впевнені в завтрашньому дні - основа країни!

Засади
Черпаючи натхнення з Великих документів, що змінили хід історії, зокрема:
    Загальної Декларації прав людини, Європейської конвенції про захист прав людини та основних свобод, Хартії засадничих прав Європейського союзу;
    Конституції України, як основного Закону та суспільної угоди народу України;
    З української хартії вільної людини, як заклику моральних авторитетів України до нас, представників нової хвилі політично та суспільно активних діячів, стверджуємо, що в своїй діяльності ми керуємось наступними засадами:

Гідність
    Людська гідність є абсолютною цінністю і є визначальною в ставленні до кожної людини;
    Її слід усіляко плекати і не можна обмежувати за будь-яких обставин, в тому ж числі у випадках коли хтось оступився чи вчинив злочин.

Свобода
    свобода зобов’язує нести відповідальність за свої слова та вчинки;
    свобода без відповідальності – це крок до анархії та хаосу.

 Відповідальність
    усвідомлена відповідальність – ознака зрілості людини та суспільства; Кожен має нести відповідальність за власні слова та вчинки;
    відповідальність передбачає дотримання домовленостей. Угоди між суспільством та владою, між людиною та державою, між партнерами по бізнесу  укладенні в інтересах сторін – така ж частина законодавства як і будь-який закон, за порушення яких мають притягувати до відповідальності;
    найбільші проблеми людства, найжорстокіші війни починалися з порушення попередньо встановлених порядків і укладених угод. Їх дотримання та вдосконалення – шлях до миру.

 Справедливість
    справедливість – одна із головних передумов мирного співжиття людей;
    справедливість передбачає рівність можливостей для всіх та рівність усіх перед законом, а також винагорода та стимуляція тих, хто проявляє активність і працьовитість у створенні суспільних благ;
    забезпечення достатнього рівня справедливості – засаднича функція держави, без якої вона перетворюється на репресивний апарат;
    справедливе правосуддя – це головна передумова для можливості відстояти свої інтереси, права та свободи; З цієї причини воно є головним гарантом внутрішньої безпеки і спокою в країні, а тому воно має бути на особливому контролі суспільства.

 Відкритість
    влада має бути відкритою та контрольованою суспільством;
    свобода слова, думки – засадничі і невід’ємні права кожної людини.

 Дієвість
    аби змінити Україну, замало самого усвідомлення та аналізу проблем і викликів, що стоять перед народом та державою, слід діяти.
    якщо якісь процеси в житті країни відбуваються не належним чином, ми не критикуємо, а виробляємо проекти рішень, що усунуть недоліки;
    ми будуємо країну поважаючи закон, змінюємо правове поле та формуємо умови згідно з його нормами;
    у своїх діях спираємося на власні сили -  самоорганізацію та самоврядність, які є мірилом успіху, розуміючи, що ми самі найбільше зацікавлені навести лад та забезпечити розвиток власних громад, регіонів та країни.
 
Солідарність
    країни процвітають лише тоді, коли в суспільстві панує солідарність, а отже доброзичливість, єдність та взаємодопомога;
    солідарність виростає з усвідомлення спільності людських інтересів;
    лише у відстоюванні інтересів усіх ми зможемо відстояти інтереси кожного;
    жодна добра ініціатива не може бути втілена у життя в суспільстві де панують розбрат і ненависть один до одного.

Конкурентність
    лише в чесному змаганні за правилами встановленими в інтересах суспільства знаходиться оптимальний шлях для його розвитку;
    змагальність у підходах, механізмах, підтримка найкращих ідей та найдієвіших засобів розширює потенціал, надає нові ресурси для руху вперед;
    конкурентне змагання, а не війна на виживання забезпечить успішне досягнення результату, а всім учасникам процесу саморозвиток та спільну вигоду від його досягнення;
    відсутність конкуренції призводить, зокрема, до застою в державі, монополізації економіки та погіршення якості товарів та послуг, а також деградації суспільства.
 
Добробут
    прагнення добробуту – природне бажання людини;
    мірилом ефективності влади є рівень зростання добробуту її громадян; Якщо добробут людей погіршується – маємо змінювати таку владу.

Ці засади  покликали нас до спільної праці, ставши основою для всіх наших дій.
Стверджуємо, що втіливши ці імперативи в життя України, ми змінимо нашу країну і світ навколо нас!

Новорічна статистика СИЛИ ЛЮДЕЙ 01.01.2014
Кількість первинних оргкомітетів – 100
Кількість окружних оргкомітетів – 9
Кількість міських оргкомітетів – 4
Кількість районних оргкомітетів – 13
Кількість регіональних оргкомітетів - 1
Кількість членів не об’єднаних в осередки – 394 особи
Кількість прихильників - 129 осіб
Соціальні мережі – понад 5,5 тис. осіб. ВК 1021 – осіб, у ФБ 4520 – осіб

З Новим Роком та дякуємо усім хто з нами будує нову Україну. Новий рік - наш простір для змін.
Разом - СИЛА ЛЮДЕЙ!!!

https://www.facebook.com/sylalyudey
http://sylalyudey.org/ua

Політичне об’єднання «СИЛА ЛЮДЕЙ» планує побудувати Україну без олігархів
Новини >> Запоріжжя    21-06-2013, Марина Ботнарева

Презентація політичного об’єднання «СИЛА ЛЮДЕЙ», яке бачить щасливе майбутнє України з політикою без олігархів, старих політиків та… без Президента відбулася 20 червня в Запоріжжі.
Ініціатори «СИЛИ ЛЮДЕЙ» стверджують, що у майбутньому в об'єднанні не буде єдиного вождя, а буде багато лідерів, рішення прийматимуться не одноосібно, а перші особи лише виконуватимуть волю членів партії. Найважливіше те, що нова політична сила засновуватиметься знизу догори – від місцевого рівня, через регіональний до загальнонаціонального.

ПОЛІТИЧНІ ІГРИ ЯК ФУТБОЛЬНИЙ МАТЧ
Для того, щоб змалювати картину нинішньої політичної ситуації в Україні та ролі «СИЛИ ЛЮДЕЙ» у політичній грі представник ініціативної групи об’єднання, експерт Інституту політичної освіти з Києва Олександр Солонтай запропонував порівняти політичні партії з футбольними командами: «Деякі футбольні команди перемагають завдяки тому, що в них є «зірка», – розпочав він. – Однак у нашій країні політичні команди перемагають не завдяки талановитим «зіркам», а завдяки тому, що кожен виходить на поле з битою в руках. Народ же не тільки є бездіяльним спостерігачем підступних ігор, народ навіть не може розрізнити команди, адже їхні члени мають однакові цілі та однакові засоби для досягнення перемоги.
Крім цього, гравці прямо під час гри змінюють свої команди. Чи можемо ми змагатися в футболі за прописаними футбольними правилами, якщо для суперників їх не існує? До того ж у нас немає «зірки», яка б все вирішувала. Тому нас запитують, як ми виграємо цей матч? А хто сказав, що ми на таке небезпечне поле взагалі вийдемо?! Хто сказав, що ми не візьмемо своїх уболівальників та не оточимо той стадіон з усіх боків? Чому б не підвести кожного гравця-злодія до відповідальності перед народом? Покажемо відеоряд, як ті гравці діставали кортика з-за поясу, коли змагалися з іншими командами.
А ось коли на полі встановиться порядок, будуть поставлені чіткі правила, під якими усі команди рівні, коли з’явиться справедливе суддівство, в такому чесному поєдинку ми залюбки візьмемо участь. Не слід заганяти себе в стандартну політичну матрицю, в якій зараз перебуває країна. Наша мета – створити іншу систему на основі принципів та цінностей. Народ має встановлювати правила на полі, адже саме для нього й була розпочата гра», – виказав основні положення «СИЛИ ЛЮДЕЙ» Олександр Солонтай.

РЕАЛІЗАЦІЯ ІДЕЇ ВЖЕ РОЗПОЧАЛАСЯ
Виступаючі наголосили, що нині «СИЛА ЛЮДЕЙ» – це ідея для об'єднання однодумців, а не сформована політична партія чи громадська організація. Ідея полягає в тому, щоб створити нову політичну силу, де членам будуть такі принципи та цінності, як гідність, свобода, відповідальність, справедливість, відкритість, дієвість, солідарність, конкурентоспроможність, добробут. А найвищою цінністю буде Людина.
Ініціаторами створення «СИЛИ ЛЮДЕЙ» стали громадські діячі, депутати місцевих рад, представники інтелігенції, малого та середнього бізнесу з усіх регіонів України. На разі вони вирушили Україною в пошуках однодумців.
Презентації ідеї об’єднання вже відбулися в 20 містах України – Києві, Сімферополі, Луцьку, Рівному, Ужгороді, Львові, Чернівцях, Івано-Франківську, Сумах, Хмельницькому, Харкові, Донецьку, Житомирі, Чернігові, Одесі, Тернополі, Кіровограді, Олександрії, Кременчуці та Полтаві. До речі, ці зустрічі не пройшли даремно: «СИЛА ЛЮДЕЙ» знайшла чимало прихильників і тих, хто вирішив вступити до її лав.
Найближчим часом планується створити оргкомітети в містах, районах та областях, а після цього делегати від них зберуться в Києві, щоб заснувати нову політичну силу.
Щодо програми, то її формуватимуть усі майбутні засновники політичної партії. Нині на сайті розміщенні тези для обговорення. Там же всі охочі можуть зареєструватися та поповнити лави об’єднання. Однак членами «СИЛИ ЛЮДЕЙ» не можуть стати особи, які впродовж останніх десяти років були нардепами, президентами, міністрами, губернаторами, генпрокурорами або суддями Конституційного Суду України.
Ще одним важливим моментом, на якому наголосили ініціатори, є фінансова незалежність. В майбутній «СИЛІ» не буде не лише старих політиків, але й жодних олігархів. Планується фінансувати діяльність за рахунок внесків та пожертв, які не мають перевищувати 500 у.о. з людини. Все фінансування буде прозорим, а відповідна інформація з'являтиметься на веб-сайті.
«Ми будуємо не таку країну, де будуть лише багаті або бідні, а таку, в якій основне багатство належатиме середньому класу, тобто добропорядним громадянам. Це інтелігенція, освітяни, науковці, дрібні та середні підприємці, управлінці, представники місцевого самоврядування тощо. Для цього потрібно відмовитися від олігархічної моделі спочатку в політиці, а потім і в економіці», – підсумував адвокат з Чернігівщини Олексій Гончарук.

ХОЧ ЗЗОВНІ ВСЕ ІДЕАЛЬНО, АЛЕ ВІД КРИТИКИ НЕ ВТЕЧЕШ
У багатьох, однак, залишаються сумніви, як довго протягне обезглавлена країна, чи не відбудеться розкол всередині партії через плюралізм думок, який передбачає партія, хто та як буде приймати остаточне рішення та що станеться з думками тих, хто залишиться у меншості.
Також деяких слухачів здивувало, чому губернаторам та народним депутатам брати участь у політиці не можна, а колишнім мерам та депутатам місцевих рад дозволяється адже ж вони також були при владі й мали змогу себе показати.
Інших насторожує те, що деякі члени об’єднання раніше входили до партій «Наша Україна», «Батьківщина» та «Удар». Вони навіть починають натякати про «тушкуватість» об’єднання.
У будь-якому разі поки що це непідтверджені здогадки. Ідея ж, як погоджується більшість, не просто має право на існування, а є бажаною для реалізації.
http://porogy.zp.ua/?page=view&article=5296

УКРАЇНІ

Задивляюсь у твої зіниці
Голубі й тривожні, ніби рань.
Крешуть з них червоні блискавиці
Революцій, бунтів і повстань.

Україно! Ти для мене – диво!
І нехай пливе за роком рік,
Буду, мамо горда і вродлива,
З тебе дивуватися повік.

Ради тебе перли в душі сію.
Ради тебе мислю і творю –
Хай мовчать Америки й Росії,
Коли я з тобою говорю!

Одійдіте, недруги лукаві!
Друзі, зачекайте на путі!
Маю я святе синівське право
З матір'ю побуть на самоті.

Рідко, нене, згадую про тебе,
Дні занадто куці та малі –
Ще не всі чорти живуть на небі,
Ходить їх до біса по землі.

Україно! Ти – моя молитва,
Ти моя розпука вікова.
Гримотить над світом люта битва
За твоє життя, твої права.

Хай палають хмари бурякові.
Хай сичать образи – все одно
Я проллюся крапелькою крові
На твоє священне знамено.


* * *
В букварях ти наряджена і заспідничена,
Поворозками зв'язана, ледве жива,
На  обличчі тремтить в тебе радість позичена,
На губах скам'яніли казенні слова.

Україно! Тебе я терпіти не можу,
Я тебе ненавиджу чуттями всіма,
Коли ти примітивна й на лубок похожа,
Коли думки у тебе на лобі нема.

Я люблю тебе іншу – коли ти бунтуєш,
Коли гнівом під кручі клекоче Дніпро,
Коли думаєш ти, коли бачиш і чуєш
І несеш од криниці вагоме відро.

Україно, мовчи! Україно, затихни!
Не така ти багата, щоб тратить слова.
Хай брехня твоє слово дугою не вигне,
Хай не вірить твій розум в убогі дива.

Україно! Яка в тебе мрія шалена!
Ти не кліпай очима на мрію чужу.
Притулися горбами й устами до мене,
Перетни в моїм серці криваву межу!

Ти здави моє серце своїми руками
І угледиш, що в ньому немає води.
Не сиди в пелюшках над чужими віками,
Але гордо крізь смерть до безсмертя іди!


БЕЗСМЕРТНІ ПРЕДКИ

Раби будували замки й храми,
Сіяли й жали – раби.
Труд їх стоїть над віками –
Свідок життя й боротьби.

Із кожного купола й брами
Крізь роки темряви й злоби
Вони промовляють словами
До нас, до моєї доби:

«Люті кати поглумились над нами,
Скільки лягло нас у чорні гроби,
Та перемога – дивіться! – за нами:
Смерть – не кінець боротьби.

Ті, що життя прогуляли без діла,
Що у народній купались крові,
В землю лягли і безслідно зотліли –
Ми ж і понині живі!»

Чую ваш голос простий і ласкавий,
Предки безсмертні мої:
Праця людини – окраса і слава,
Праця людини – безсмертя її!


* * *
Ти знаєш, що ти – людина?
Ти знаєш про це чи ні?
Усмішка твоя – єдина,
Мука твоя – єдина,
Очі твої – одні.

Більше тебе не буде,
Завтра на цій землі
Інші ходитимуть люди,
Інші кохатимуть люди –
Добрі, ласкаві й злі.

Сьогодні усе для тебе –
Озера, гаї, степи.
І жити спішити треба,
Кохати спішити треба –
Гляди ж не проспи!

Бо ти на землі – людина,
І хочеш того чи ні –
Усмішка твоя – єдина,
Мука твоя – єдина,
Очі твої – одні.


* * *
Є тисячі доріг, мільйон вузьких стежинок,
Є тисячі ланів, але один лиш мій.
І що мені робить, коли малий зажинок
Судилося почать на ниві не рясній?

Чи викинути серп і йти байдикувати,
Чи долю проклясти за лютий недорід
Ідо сусід пристать наймитувати
За пару постолів і шкварку на обід?

Та мушу я іти на рідне поле босим,
І мучити себе й ледачого серпа,
І падати з утоми на покоси,
І спать, обнявши власного снопа.

Бо нива ця –  моя! Тут я почну зажинок,
Бо кращий урожай не жде мене ніде,
Бо тисяча доріг, мільйон вузьких стежинок
Мене на ниву батьківську веде...

Рекомендую "Два Василя" http://blog.i.ua/community/1925/397244/

Навряд чи можна знайти серед біографій поетів-шестидесятників долю більш яскраву та більш трагічну, ніж доля Василя Симоненка. За 28 років життя зроблено було багато і мало водночас. Багато, зважаючи на ту самобутню і багату спадщину, яку отримала Україна від Василя Симоненка; мало, зважаючи на те, скільки він міг би ще зробити, якби не смерть, яка застала його в розквіті сил та творчої енергії.
Народився Василь Симоненко 8 січня 1935 у селі Біївці Лубенського району на Полтавщині в селянській родині. Цей край пов'язаний із багатьма уславленими іменами та подіями. Наприклад, М. Коцюбинський побував колись поблизу Біївців біля криниці, поруч із якою відбувалися гомінкі ярмарки. Тут малий Василько вчився розуміти добро і зло, поважати людину праці.
Виховувався без батька. Дитинство і юність припали на воєнні та післявоєнні роки. Ще у школі Василь почав складати вірші, і школярі називали його гучним словом «поет». Після закінчення сільської середньої школи (із золотою медаллю) у 1952-1957 навчався на факультеті журналістики Київського інституту. Працював секретарем в університетській багатотиражці, був учасником вузівської літстудії.
Симоненко почав писати, навчаючись в університеті. З 1957 він був співробітником газет «Молодь Черкащини», «Черкаська правда», власкором «Робітничої газети». Як журналіст, у своїх статтях показував хиби партійно-бюрократичного апарату, через що зазнавав систематичного цькування з боку офіційних владних структур.
Перша збірка поезій «Тиша і грім» з'явилася у 1962 році й одразу стала подією у літературно – мистецькому житті України.
Навесні 1960 року в Києві було засновано Клуб творчої молоді. Учасниками цього мистецького утворення стали Алла Горська, Ліна Костенко, Іван Драч, Іван Світличний, Василь Стус, Микола Вінграновський, Євген Сверстюк та інші. Василь Симоненко брав активну участь у роботі клубу, багато їздив по Україні, залучався до літературних вечорів та диспутів, виступав на творчих вечорах... А ще займався пошуками місць масових поховань жертв сталінських репресій. То було покликання серця, внутрішня, потреба і вираз болю за народ, над яким було вчинено нелюдську, звірячу наругу. У той час за участю Василя Симоненка було складено і надіслано до Київської міської ради Меморандум з вимогою оприлюднити місцезнаходження масових поховань і перетворити їх на національні місця скорботи та пам'яті.
Точкою останнього відліку для Василя Симоненка була подія, що сталася влітку 1962 року на залізничному вокзалі в Черкасах. Між буфетницею тамтешнього ресторану і Симоненком випадково спалахнула щонайбанальніша суперечка: за кільканадцять хвилин до обідньої перерви самоправна господиня відмовилась продати Василеві пачку цигарок. Той, звичайно, обурився. На шум-гам нагодилося двоє чергових міліціонерів і, ясна річ, зажадали в Симоненка документи. Не передбачаючи нічого, Симоненко пред'явив редакційне посвідчення. А далі... Далі були побої в районному відділку міліції. Побої особливо жорстокі, біль яких невгамовно мучив Симоненка до самої смерті через відбиті нирки. Трохи більше як через рік після цього – 14 грудня 1963 року – Василь Симоненко помирає після операції.
Після смерті поета видано такі збірки: «Земне тяжіння» (1964) (висунута на здобуття премії ім. Т. Шевченка за 1965), «Поезії» (1966), «Лебеді материнства» (1981), «Поезії» (1985), казки «Цар Плаксій та Лоскотон» (1963), «Подорож у країну Навпаки» (1964), збірка новел «Вино з троянд» (1965), «Півні на рушниках» (1992). Колись першим слухачем казок був син поета Лесик. Давно вже виріс Олесь, і ось уже нові покоління читачів читають казки Симоненка.
Василя Симоненка було посмертно удостоєно Національної премії ім. Тараса Шевченка в 1995 році.

* * *
Яка нестерпна рідна чужина,
цей погар раю, храм, зазналий скверни!
Ти повернувся, але край не верне –
йому за трумну пітьма кам'яна.
Як тяжко нагодитися й піти,
тамуючи скупу сльозу образи.
Радійте, лицеміри й богомази,
що рідний край мій – царство німоти.
Та сам я єсьм! І є грудний мій біль,
і є сльоза, що наскрізь пропікає
камінний мур, де квітка процвітає
в три скрики барв, три скрики божевіль!
Обрушилась душа твоя отут,
твоїх грудей не стало половини,
бочезне чар твоєї Батьківщини,
а хоре серце чорний смокче спрут.

* * *
Церква святої Ірини
криком кричить із мли.
Мабуть, тобі вже, мій сину,
зашпори в душу зайшли.
Скільки набилося туги!
Чим я ії розведу?
Жінку лишив на наругу,
маму лишив на біду.
Рідна сестра, як зигзиця,
б'ється об мури грудьми.
Глипає оком в'язниця,
наче сова із пітьми.
Київ за гратами. Київ
весь у квадраті вікна.
Похід почався Батиїв,
ачи орда навісна?
Мороком горло огорне –
ані тобі продихнуть.
Здрастуй, бідо моя чорна,
здрастуй, страсна моя путь.


* * *
    Пам'яті Алли Горської

Ярій, душе! Ярій, а не ридай.
У білій стужі серце України.
А ти шукай – червону тінь калини
На чорних водах – тінь її шукай.
Бо – горстка нас. Малесенька шопта,
Лише для молитов і сподівання.
Застерігає доля нас зарання,
що калинова кров – така густа.
така крута, як кров у наших жилах.
У білій стужі білих голосінь
це гроно болю, що паде в глибінь,
на нас своїм безсмертям окошилось.

* * *
Як добре те, що смерті не боюсь я
і не питаю, чи тяжкий мій хрест,
що перед вами, судді, не клонюся
в передчутті недовідомих верст,
що жив, любив і не набрався скверни,
ненависті, прокльону, каяття.
Народе мій, до тебе я ще верну,
як в смерті обернуся до життя
своїм стражданням і незлим обличчям.
Як син, тобі доземно уклонюсь
і чесно гляну в чесні твої вічі
і в смерті з рідним краєм поріднюсь.

* * *
Уже Софія відструменіла,
відмерехтіла бузковим гроном.
Ти йшла до мене, але не встигла
за першим зойком, за першим громом.
Немов почвара в пекельнім колі,
довкола ж тіні, довкола кволі.
Благословляю твою сваволю,
дорого долі, дорого болю.
Сніги і стужа. Вітри й морози.
Гудки і крики. Чорні прокльони.
Собачий гавкіт. Крик паровоза.
І закмашини, і заквагони.
Шпали і фари, пси і солдати,
рейки і пруття, і загорода.
Впали і хода. Встали і хода.
В плечі штовхають нас автомати.
Квадратне серце – в квадратнім колі,
в смертнім каре ми падемо долі.
Благословляю твою сваволю,
дорого долі, дорого болю.
На всерозхресті люті і жаху,
на всепрозрінні смертного скрику
дай, Україно, гордого шляху,
дай, Україно, гордого лику.


Рекрмендую "Два Василя" http://blog.i.ua/community/1925/397244/

Народився Василь Стус 6 січня 1938 в селянській родині, був четвертою дитиною в сім'ї. У 1939 році батьки – Семен Дем'янович та Ірина Яківна – переселилися в місто Сталіно (нині Донецьк), аби уникнути примусової колективізації. Батько завербувався на один із хімічних заводів. Ще через рік (1940) батьки забрали туди своїх дітей.
У 1944–54 Василь навчався у Донецькій міській середній школі № 65 і закінчив її зі срібною медаллю. Василь вступив на історико-філологічний факультет педагогічного інституту міста Донецька. У студентські роки Стус постійно і наполегливо працював у бібліотеці, разом з Олегом Орачем, Володимиром Міщенком, Анатолієм Лазаренком, Василем Захарченком, Василем Голобородьком був членом літературного об'єднання «Обрій».
Закінчивши 1959 навчання з червоним дипломом, три місяці працював учителем української мови й літератури в селі Таужне Кіровоградської області, після чого два роки служив в армії на Уралі. Під час навчання і служби став писати вірші. Тоді ж відкрив для себе німецьких поетів Ґете і Рільке; переклав близько сотні їх віршів. Ці переклади було згодом конфісковано і втрачено.
1959 у «Літературній Україні» опублікував свої перші вірші з напутнім словом Андрія Малишка.
Працював учителем української мови та літератури у середній школі № 23 м. Горлівки. Згодом працював шахтерем: був підземним плитовим на шахті «Октябрьська» в Донецьку.
З березня по жовтень 1963 – літературний редактор газети «Социалистический Донбасс». Зокрема, працював в україномовній частині редакції цієї газети (українською було підготовлено і вийшло декілька чисел цієї газети). Вступив до аспірантури Інституту літератури Академії наук УРСР ім. Т. Шевченка у Києві із спеціальності «Теорія літератури». За час перебування в аспірантурі підготував і здав до видавництва першу збірку творів «Круговерть», написав низку літературно-критичних статей, надрукував кілька перекладів із Ґете, Рільке, Лорки. Належав до Клубу творчої молоді, який очолював Лесь Танюк.
У вересні 1965 під час прем'єри фільму Сергія Параджанова «Тіні забутих предків» у кінотеатрі «Україна» в Києві взяв участь в акції протесту. Стус разом з Іваном Дзюбою, В'ячеславом Чорноволом, Юрієм Бадзьом закликав партійних керівників і населення столиці засудити арешти української інтелігенції, що стало першим громадським політичним протестом на масові політичні репресії в Радянському Союзі у післявоєнний час. За участь у цій акції його відраховано з аспірантури.
Роки тимчасових робіт (1965 – 1972) стали найщасливішими роками його життя. Хоча з моменту виступу у кінотеатрі за ним й слідкували агенти КДБ, він часто їздив з друзями в подорожі, в ці роки він знайшов свою кохану.
Не можна також й оминути того великого значення, якого набула для нього робота в архіві. Заробляв на життя, працюючи у Центральному державному історичному архіві, згодом – на шахті, залізниці, на будівництві, в котельні, в метро. З 1966 – 72 роках – старший інженер у конструкторському бюро Міністерства промисловості будматеріалів УРСР.
1965 одружився з Валентиною Василівною Попелюх. 15 листопада 1966 у них народився син – нині літературознавець, дослідник творчості батька Дмитро Стус.
Пропозицію Стуса опублікувати 1965 свою першу збірку віршів «Круговерть» відхилило видавництво. Незважаючи на позитивні відгуки рецензентів, було відхилено і його другу збірку – «Зимові дерева». Однак її опублікували в самвидаві. У 1970 книжка віршів поета «Зимові дерева» потрапила до Бельгії і була видана в Брюсселі.
У відкритих листах до Спілки письменників, Центрального Комітету Компартії, Верховної Ради Стус критикував панівну систему, що після відлиги стала повертатися до тоталітаризму, відновлення культу особи та порушення прав людини, протестував проти арештів у середовищі своїх колег. На початку 1970-х приєднався до групи захисту прав людини. Літературна діяльність поета, його звернення у вищі партійні інстанції з протестами проти порушення людських прав і критичними оцінками тогочасного режиму спричинили арешт у січні 1972.
12 січня 1972 року – перший арешт; впродовж майже 9 місяців поет перебував у слідчому ізоляторі. Саме тоді було створено збірку «Час творчості». На початку вересня 1972 київський обласний суд звинуватив його в «антирадянській агітації й пропаганді» та засудив до 5 років позбавлення волі і 3 років заслання. Покарання відбував у мордовських і магаданських таборах. Весь термін ув'язнення перебував у таборах Мордовії. Більшість віршів, що Стус писав у таборі, вилучалася і знищувалась, лише деякі потрапили на волю через листи до дружини. По закінченню строку, Стуса 1977 вислали в Матросове Магаданської області, де він працював до 1979 на золотих копальнях. З ув'язнення звернувся із заявою до Верховної Ради СРСР з відмовою від громадянства: «…мати радянське громадянство є неможливою для мене річчю. Бути радянським громадянином – значить бути рабом…».
1978 року поета прийнято до PEN-клубу.
Повернувшись восени 1979 до Києва, приєднався до гельсинської групи захисту прав людини. Попри те, що його здоров'я було підірване, Стус заробляв на життя, працюючи робітником на заводі: спочатку, з жовтня 1979 до січня 1980, формувальником II-го розряду ливарного цеху на заводі ім. Паризької комуни, після цього і до арешту – працював в цеху № 5 українського промислового об'єднання «Укрвзуттєпром» фабрики взуття «Спорт» намажчиком затяжної кромки на конвеєрі. У травні 1980 був знову заарештований, визнаний особливо небезпечним рецидивістом і у вересні засуджений на 10 років примусових робіт і 5 років заслання. Відмовився від призначеного йому адвоката Віктора Медведчука, намагаючись самому здійснити свій захист. За це Стуса вивели із зали суду і його вирок зачитали без нього. В одному з листів, адресованому світовій громадськості (жовтень 1980), відомий російський правозахисник А. Сахаров розцінив вирок Стусові як ганьбу радянської репресивної системи.
Адвокатом Віктора Медведчука затвердили, незважаючи на чисельні протести обвинуваченого. Суд проходив за зачиненими дверима. Відомий письменник, правозахисник, громадський діяч і друг Василя Стуса Євген Сверстюк згадує: «Коли Стус зустрівся з призначеним йому адвокатом, то відразу відчув, що Медведчук є людиною комсомольського агресивного типу, що він його не захищає, не хоче його розуміти і, власне, не цікавиться його справою. І Василь Стус відмовився від цього адвоката». Сам Медведчук наполягає, що роль адвоката в таких процесах була мінімальною: «Якщо хтось думає, що я міг би врятувати Василя Стуса, то він або брехун, або ніколи не жив у Радянському Союзі й не знає, що це таке. Рішення за такими справами ухвалювалося не у суді, а в партійних інстанціях і КДБ. Суд лише офіційно затверджував оголошений вирок».
Про методи захисту, які використовував В. Медведчук, свідчить «Хроника текущих событий»: «Адвокат у своїй промові сказав, що всі злочини Стуса заслуговують покарання, але він просить звернути увагу на те, що Стус, працюючи у 1979 – 1980 рр. на підприємствах Києва, виконував норму; крім того, він переніс тяжку операцію шлунка. Після промови адвоката засідання суду було перервано. 2 жовтня засідання почалося прямо з читання вироку (таким чином, у Стуса було вкрадене належне йому за законом „останнє слово“)».
Стусові, що з листопада 1980 перебував у таборі ВС-389/36-1 в Кучино (тепер Чусовського району Пермського краю, Росія), заборонили бачитися з родиною, останнє побачення було навесні 1981. Однак його записи 1983 вдалося переправити на Захід. У 1985 році німецький письменник Генріх Белль висунув Василя Стуса на здобуття Нобелівської премії з літератури, якої той, проте, так і не отримав.

Загибель
Табірними наглядачами знищено збірку з приблизно 300 віршів Стуса. На знак протесту проти жорстокого поводження табірної адміністрації з політв'язнями він кілька разів оголошував голодування. У січні 1983 року за передачу на волю зошита з віршами на рік був кинутий у камеру-одиночку. 28 серпня 1985 року Стуса відправили до карцеру за те, що читаючи книгу в камері, він сперся ліктем на нари (хоча це й не порушення режиму; офіційна причина, за свідченням співв'язнів поета, була наклепом). На знак протесту він оголосив безстрокове сухе голодування. Помер в ніч з 3 на 4 вересня, можливо, від переохолодження. За офіційними даними причина смерті – зупинка серця. Товариш Стуса, також колишній політв'язень, Василь Овсієнко поруч із цією версією висував припущення про загибель від удару карцерними нарами, цілком імовірно, зумисне підлаштовану наглядачами.
В будь-якому разі смерть Василя Стуса слід розглядати як вбивство, скоєне радянською тоталітарною системою: воно полягало у багаторічних переслідуваннях поета, зокрема й фізичних, що врешті-решт призвели до його передчасної смерті. Смерть поета приховувалась радянською владою від його друзів-дисидентів до середини жовтня. Дружина – Валентина Попелюх – одержала повідомлення про смерть чоловіка вранці п'ятого вересня. Всупереч її проханню, поховання відбулось без присутності рідних. Права на перепоховання адміністрація не надавала до завершення терміну ув'язнення. Особисті речі Стуса також здебільшого не повернулись до його родини.
Похований на табірному цвинтарі у с. Борисово Чусовського району Пермської області. У листопаді 1989, завдяки клопотанням рідних і однодумців, поета разом із побратимами Юрієм Литвином і Олексою Тихим, що також загинули в таборі ВС-389/36 селища Кучино, перепоховали в Києві на Байковому кладовищі (ділянка № 33).
У 1990 році прокурор України Михайло Потебенько опротестував вирок судової колегії в кримінальних справах Київського обласного суду від 7 вересня 1972 року і вирок судової колегії в кримінальних справах Київського обласного суду від 2 жовтня 1980 року. У тому ж році Постановою № 2381н90 Пленуму Верховного Суду СРСР і Ухвалою судової колегії по кримінальних справах Верховного Суду УРСР Василь Стус був посмертно реабілітований.
1991 р. Стуса посмертно відзначено Державною премією ім. Т. Шевченка за збірку поезій «Дорога болю» (1990). 26 листопада 2005 Стусу посмертно наданно звання Героя України. Твори Стуса введено до шкільної програми з української літератури. Засновано премію імені Василя Стуса.