Леся Українка (1871 – 1913)

Леся Українка ( справжнє: Лариса Петрівна Косач-Квітка) народилася 25 лютого 1871р. у Новограді-Волинському. Її мати –  Ольга Петрівна Драгоманова-Косач – письменниця, яка творила під псевдонімом Олена Пчілка – і мецената української культури та дбайливого батька великої сім’ї Петра Антоновича Косача – юриста за фахом. Батьки багато уваги приділяли гуманітарній освіті дітей, розвивали інтерес до літератури, вивчення мов, перекладацької роботи.
Серед близького оточення майбутньої поетеси були відомі культурні діячі: М. Драгоманов (її дядько по матері), М. Старицький, М. Лисенко. Все це сприяло ранньому входженню Лесі в літературу: в дев'ять років вона вже писала вірші, у тринадцять почала друкуватись. У 1884р. у Львові в журналі “Зоря” було опубліковано два вірші (“Конвалія” і “Сафо”), під якими вперше з'явилось ім'я – Леся Українка.
Дитячі роки поетеси минали на Поліссі. Взимку Косачі жили в Луцьку, а літом – у с. Колодяжне. Серед факторів, які впливали на формування таланту Лесі Українки, була музика. “Мені часом здається, – писала вона, – що з мене вийшов би далеко кращий музика, ніж поет, та тільки біда, що натура утяла мені кепський жарт”. Цей “жарт” – початок туберкульозу, з яким вона боролась усе життя.
Хвороба спричинилась до того, що дівчинка не ходила до школи, однак завдяки матері, а також М. Драгоманову, який мав великий вплив на духовний розвиток Лесі Українки, вона дістала глибоку і різнобічну освіту. Письменниця знала більше десяти мов, вітчизняну і світову літературу, історію, філософію. Так, наприклад, у 19 років вона написала для своєї сестри підручник “Стародавня історія східних народів”.
У 1879р. було заарештовано і вислано до Сибіру тітку Лесі Олену Косач, яка належала до київського гуртка “бунтарів”, там же, в Карійській тюрмі, загинула мати її найближчої товаришки – Марія Ковалевська. Враження тих літ виявилися такими сильними й пам'ятними, що пізніше ожили у віршах “Віче”, “Мати-невільниця”, “Забуті слова”, “Епілог”. Ідеалом для поетеси стає герой, який, пробитий списом, шепоче: “Убий, не здамся!”
На початку 1893р. у Львові виходить перша збірка поезій Лесі Українки – “На крилах пісень”. Збірку відкриває цикл лірики “Сім струн”, з якого постає образ “бездольної матері” України, що дістає свій розвиток у циклі “Сльози-перли”. Два наступних цикли – “Подорож до моря” і “Кримські спогади” – привертають увагу не тільки любов'ю до рідної землі, красою пейзажних малюнків, а й плином рефлексій ліричного героя, думка якого раз по раз звертається до проблеми волі і неволі. Серед вміщених у збірці творів виділяється вірш “Contra spem spero”, що сприймається як кредо молодої письменниці, декларація її незнищенного оптимізму. Та особливо гостро – як заклик і гасло – прозвучали у тогочасній суспільній атмосфері “Досвітні огні”.
1892р. у Львові виходить “Книга пісень” Г. Гейне, де Лесі Українці належали 92 переклади. Вона перекладає також поезію в прозі І. Тургенева “Німфи”, уривок з поеми А. Міцкевича “Конрад Валленрод”, поетичні твори В. Гюго “Лагідні поети, співайте” і “Сірома”, уривки з “Одіссеї” Гомера, індійські обрядові гімни із збірки “Ріг-Веди”. Як перекладач Леся Українка додержує принципу змістової точності, уникає стилізації.
Початок роботи Лесі Українки над прозовими жанрами пов'язаний з діяльністю гуртка київської літературної молоді “Плеяда”. Тут готували видання для народу з історії, географії, перекладали твори російських та зарубіжних письменників; гуртківці писали і власні твори, які оцінювались на конкурсах. Так були написані і деякі оповідання Лесі Українки, присвячені переважно соціально-побутовим темам. Вони друкувалися в журналах “Зоря” (“Така її доля”, “Святий вечір”, “Весняні співи”, “Жаль”), “Дзвінок” (“Метелик”, “Біда навчить”).
У 1894 – 1895 рр. Леся Українка перебувала в Болгарії у Драгоманова. У Болгарії була написана переважна частина циклу політичної лірики “Невільничі пісні”. Поетеса говорить, що розстається з рожевими мріями, із скаргами на долю і сльозами та свідомо приймає свій терновий вінок. Вона відчуває в собі народження нової людини – як криці у вогні (“Північні думи”, “О, знаю я, багато ще промчить”).
З 1893р. вона перебуває під таємним наглядом, підтримує тісні зв'язки з особами, які були на засланні і багатьма студентами “сумнівної політичної благонадійності”.
У 1898р. у “Літературно-науковому віснику” з'являється стаття І. Франка про творчість Лесі Українки, в якій він ставить поетесу в один ряд з Шевченком.
1899р. у Львові виходить друга збірка поезій – “Думи і мрії”. Сюди ввійшли цикли “Мелодії”, “Невільничі пісні”, “Відгуки”, поеми “Давня казка” і “Роберт Брюс, король шотландський”. Ця збірка засвідчила безсумнівний злет творчості молодої поетеси.
В 1900р. в Петербурзі Леся Українка знайомиться з російськими літераторами, які групувались навколо журналу “Жизнь”. Леся Українка вмістила в “Жизни” чотири статті: “Два направлення в новейшей итальянской литературе”, “Малорусские писатели на Буковине”, “Заметки о новейшей польской литературе”, “Новые перспективы и старые тени”. Підготована до друку стаття “Новейшая общественная драма” була заборонена цензурою, а дві інші – “Народничество в Германии” і “Михаэль Крамер. Последняя драма Гергарта Гауптмана” – не були опубліковані, бо 8 червня 1901р. журнал ліквідовано.
Більшість своїх статей для “Жизни” Леся Українка писала в Мінську біля смертельно хворого С. Мержинського. В одну з найстрашніших ночей у стані невимовної туги створила вона драматичну поему “Одержима” (1901), в якій вибух інтимного почуття, викликаний нелюдськими стражданнями вмираючого товариша, спрямовується в широке русло вибору людиною життєвого шляху і тієї ідеї, якій вона служить увесь свій вік (ці питання звучать уже у вірші “Завжди терновий вінець...”, написаному за кілька місяців до “Одержимої”, і широко розроблені у драмі “Адвокат Мартіан”, 1913).
С. Мержинському присвячені також “Я бачила, як ти хиливсь додолу”, “Мрія далекая, мрія минулая”, “Калина” та інші вірші – цілий цикл інтимної лірики. Трагічні переживання поетеси відлунюються також у поемі “Віла-посестра”.
Пережита особиста драма позначилась на загостренні хвороби легень, і Леся Українка їде на Буковину, далі – Гуцульщину рятувати підірване здоров'я. В 1902р. у Чернівцях з ініціативи студентів університету, які тепло вітали поетесу, виходить третя збірка її поезій – “Відгуки”. Вона складається з циклів “З невольницьких пісень”, “Ритми”, “Хвилини”, шести легенд і драматичної поеми “Одержима”.
У 1907р. при обшуку у Лесі Українки вилучено 121 брошуру, серед них були три видання “Маніфесту Комуністичної партії”, три праці В І. Леніна (“До сільської бідноти”, “Державна дума і соціал-демократична тактика”, “Перемога кадетів і завдання робітничої партії”), чотири праці К. Маркса, п'ять – Ф. Енгельса, біографія К. Маркса і Ф. Енгельса та ін.
Феномен таланту Лесі Українки полягав у тому, що вона одночасно плідно працювала в різних літературних жанрах. У кінці 90-х – на початку 900-х рр. з'являються її поеми “Одно слово”, “Віла-посестра”, “Се ви питаєте за тих”, “Ізольда Білорука”, в яких яскраво виявилася схильність до оригінальної обробки світових сюжетів. Активно працює Леся Українка і як перекладач, її увагу привертають вершинні явища світової літератури – “Макбет” Шекспіра, “Пекло” Данте, “Каїн” Байрона. Вона перекладає також драму Г. Гауптмана “Ткачі”, яка належала до забороненої в Росії літератури, вірші Надсона, Конопніцької, Ади Негрі.
З метою популяризації української літератури серед російського читача Леся Українка вибирає для перекладу твори на народні теми. Так, у видавництві “Донская речь” у Ростові-на-Дону в 1903 – 1905 рр. вийшли в її перекладах російською мовою оповідання І. Франка “Сам собі винен”, “Добрий заробок”, “На дні”, “Ліси і пасовиська”, “Історія кожуха”, “До світла”. Переклади Лесі Українки відзначаються високою мовною культурою, пильною увагою до відтворення ідейно-художнього змісту оригіналу, його стильових особливостей.
Особливе місце у творчій біографії Лесі Українки займає фольклор. Починаючи з дитячих вражень (поема в народному дусі “Русалка”) і кінчаючи останньою казкою “Про велета”, він органічно входить у поетичний світ письменниці. Вона записує з уст селян обряди, пісні, думи, балади, казки. Вже на початку 90-х рр. Леся Українка друкує в “Житі і слові” підбірку “Купала на Волині”. Широтою інтересів відзначається рукописний зошит пісень із с. Колодяжне, куди ввійшли веснянки, колядки, весільні, родинно-побутові, жниварські та ліричні пісні.
Під час перебування в Карпатах поетеса записувала гуцульські мелодії; в 1903р. вона друкує збірник “Дитячі гри, пісні, казки”. У 1904р. у неї виникає задум видати “Народні пісні до танцю” (54 тексти). Леся Українка стає ініціатором видання українського героїчного епосу, у 1908р. записує на фонографі думи у виконанні кобзаря з Харківщини Г. Гончаренка. 30 записів веснянок і обжинкових пісень з голосу Лесі Українки зробив композитор М. Лисенко. 225 пісень увійшли до книги “Народні мелодії.
З голосу Лесі Українки”, яку впорядкував і видав 1917р. К. Квітка. У 1908 – 1910 рр. стараннями поетеси була організована експедиція Ф. Колесси для записування народних дум на Полтавщині, й у 1910 – 1913 рр. у Львові вийшли два томи цих записів (“Мелодії українських народних дум”), які стали визначним явищем світової фольклористики.
Через хворобу Лесі Українці доводилось багато їздити по світу. Вона лікувалася в Криму і на Кавказі, у Німеччині і Швейцарії, в Італії та Єгипті. І хоча чужина завжди викликала в неї тугу за рідним краєм, але й збагачувала новими враженнями, знанням життя інших народів, зміцнювала й поглиблювала інтернаціональні мотиви її творчості. Так, у циклі “Весна в Єгипті” (1910), Леся Українка знайомить українського читача з цим краєм, його природою, людьми.
У 1904р. в Києві вийшло ще одне видання поетичних творів Лесі Українки (вибране) під заголовком “На крилах пісень”.
1905 рік не був несподіваним для Лесі Українки. Драматичні поеми “Осіння казка” і “В катакомбах”, датовані 1905р., були безпосереднім відгуком на революційні події.
Після поразки революції Леся Українка звертається до соціальної і політичної сатири, співробітничає в журналі “Шершень”, її вірші “Пан політик”, “Пан народовець”, “Практичний пан” та ін. – це критика ліберальної буржуазії, лжедрузів народу.
В останнє десятиліття у творчості Лесі Українки переважає драматургія. За порівняно короткий час було написано понад двадцять драматичних творів, які відкрили нову сторінку в історії театральної культури.
Поетичний театр Лесі Українки вимагав від глядача розвивати здатність не лише дивитися, а й бачити та розуміти, підноситися від живого споглядання до абстрактного мислення. Все це разом було однією з причин складної сценічної долі драматургії поетеси; ні тогочасний театр, ні глядачі ще не були готові до її освоєння. Так, поставлена в 1899р. драма “Блакитна троянда” (1896) успіху не мала. Щось подібне – нерозуміння, глузування – пережила “Чайка” Чехова, зазнавши провалу в Александрінському театрі в 1896р. Але вже в 1898р. “Чайка” була поставлена МХАТом, який поклав початок її тріумфу. На жаль, такого театру Леся Українка не мала.
На характер і тенденції новаторства Лесі Українки-драматурга проливають світло її статті, в яких викладена теорія соціальної драми. Виходячи з концепції змістовності жанру, авторка багато уваги приділяє його еволюції.
Функціональне призначення сюжетів притчового характеру, які брала Леся Українка з історії Давнього Сходу й античного світу, полягало не в бажанні “оживити історію”, а в прагненні письменниці художньо об'єктивувати духовну суть філософських і морально-етичних шукань та політичних проблем свого часу (драма “Кассандра” (1907), драматична поема “В катакомбах” (1905), драматичний діалог “На полі крові” (1909), драма “Руфін і Прісцілла” (1910), драматична поема “Адвокат Мартіан” (1911)).
Про те, що Лесю Українку постійно хвилювала тема митець і суспільство, свідчить її драматична поема “У пущі”, над якою вона почала працювати в 1897р., а завершила в 1909р.
Визначним досягненням драматургії Лесі Українки є її “Камінний господар”. Це одна з найцікавіших версій легенди про Дон Жуана, до образу якого зверталося багато великих художників. Звернення до образу Дон Жуана мало і конкретні причини. В 1911р. в журналі “Русская мысль” П. Струве, який у 90-х рр. підтримував культурний рух на Україні, виступив із статтею, де заперечував доцільність самого існування української культури, говорив про її нездатність використовувати світові образи. Політичне донжуанство Струве обурило Лесю Українку, і, вважаючи, що лише публіцистичної полеміки тут замало, вона написала “Камінного господаря”.
На початку березня 1907 року Леся Українка переїжджає з Колодяжного до Києва, а в кінці березня разом з К. Квіткою здійснила поїздку до Криму, де зокрема побувала у Севастополі, Алупці та Ялті. 7 серпня 1907 р. Леся Українка та Климент Квітка офіційно оформили шлюб у церкві і оселились на вулиці Великій Підвальній (тепер вул. Ярославів вал), 32, кв. 11 у Києві.
Батько Петро Косач дуже любив усіх своїх дітей, але таки “особливо був ніжний до Лесі”, “любив і шанував її завжди безмірно”. Батькові листи пройняті тривогою за здоров’я найстаршої доньки, її негаразди й радістю з приводу письменницьких успіхів. Можна зрозуміти батькове занепокоєння Лесиними близькими стосунками з Климентом Квіткою в той час, коли вони стали очевидністю: в майбутнього зятя була відкрита форма туберкульозу. Знаменно, що неохочий до подорожей, тяжко хворий на серце, Петро Косач усе-таки зважився поїхати до Лесі в Ялту за півроку до своєї смерті, восени 1908 року. Ніби відчув, що ця зустріч із донькою буде останньою.
Останні роки Леся Українка жила в Грузії та Єгипті. Невблаганно прогресувала хвороба. Перемагаючи тяжкі страждання, вона знаходила силу працювати. На Кавказі вона все частіше згадувала волинське дитинство, перед нею поставали картини задумливої поліської краси. Так виникла “Лісова пісня”, яка була написана за кілька днів тяжкохворою поетесою.
Датовані 1913-м – останнім роком життя – твори свідчать, що Лесю Українку не лишають роздуми про громадянські обов'язки митця, його творчий подвиг. Образ співця стає в центрі останньої драматичної поеми – “Оргія”. Свій ліро-епічний триптих – “Що дасть нам силу?”, “Орфеєве чудо”, “Про велета”, в якому звучить думка про суспільне перетворюючу місію мистецтва, письменниця присвятила І. Франкові і надіслала до ювілейного збірника на його честь.
Леся Українка померла 1 серпня 1913р. в грузинському містечку Сурамі. Тіло її перевезли до Києва і поховали на Байковому кладовищі.
http://www.parta.com.ua/ukr/stories/writers/39/

Українка Леся

Ви щасливі, пречистії зорі

Ви щасливі, пречистії зорі,
ваші промені – ваша розмова;
якби я ваші промені мала,
я б ніколи не мовила слова.

Ви щасливі, високії зорі,
все на світі вам видко звисока;
якби я так високо стояла,
хай була б я весь вік одинока.

Ви щасливі, холоднії зорі,
ясні, тверді, неначе з кришталю;
якби я була зіркою в небі,
я б не знала ні туги, ні жалю.

Енциклопедія життя і творчості Лесі Українки http://www.l-ukrainka.name/

Твори на теми щодо Лесі Українки, які, на жаль, не мають вказаного авторства
[ Читати далі ]

1
Почну з пояснення назви: я є проста людина-громадянин України, як і всі інші люди по окремо, що в сукупності і є народ. Звертаюсь я до народу, отже і вийшло: «З народу до народу».
Чому я звертаюсь і з чим? З своєю пропозицією поміняти тактичну частину виборчого процесу в Україні. Тактичну! Не стратегічну! Народ був, є і буде головним виборцем влади в правовій демократичній державі, якою і є Україна.
Владу обирає народ. Це є найвища істина апріорі, яка позасумнівом і спростуванням. Інше питання: як народ визначає, кого обирати? Чому у нас народ, яко «електорат», є в пасивному стані спостерігача-глядача, подібно до різних телешоу, де присутня масовка тільки тисне кнопки. Через свою пасивну позицію наш народ постійно опиняється в ситуації такого собі лоха-недоумка, якого ставлять в ситуації «вибору без вибору». Класичне завдання: «Виберіть з 10-20 злодіїв самого достойного» Обрали? Ось і є новий депутат! Від Верховної Ради України і до районів порядна людина в кандидати навіть не сунеться, бо вона ПОРЯДНА! Хто живе чесно, той дурних грошей витрачати на різні виборчі ігрища ніколи не буде, тому що він їх просто не має! Таким чином всі порядні люди залишаються за бортом виборів, а народу доводиться обирати вже ясно кого.
Абсолютно в тему, як приклад «вибору без вибору», були другі тури президентських виборів в Україні, коли зійшлися пари: Кучма – Симоненко, Янукович – Тимошенко. Де? Де тут є вибір для нормального виборця, який вже досконало знає «хто є ху»? В таких ситуаціях вибирати нікого! Це факт! Тепер у виборах навіть графи «проти всіх» немає – скінчилися «противсіхи». Відтепер всіх незгідних зроблено «неприходько». Це задля того, щоб фальшувати було легше: тоді у виборах важить тільки в котрого зі злодіїв сили побільше для фальшування – той і переможе. То чи потрібні нам, народу, такі вибори без вибору і сфальшована влада? Риторичне запитання.
Інший нюанс змісту виборів: слово «політтехнологія» досить ефектне і часто – ефективне, але по-суті це є підступна система навіювання-зомбування електорату, тобто нас з вами: простих людей-виборців. Розумні дяді і тьоті довго вчилися, чимало мудрували і врешті-решт навчилися на підсвідомому рівні примушувати людей до вчинків, які б вони ніколи не вчинили при здоровому глузді. Зокрема я особисто знаю чимало людей, які не один рік оповідали, який Ющенко цяця, а все зло ота Юлька капосна творить: розбрат чинить, людей обманює, країну обкрадає і руйнує тощо. Але прийшов другий тур виборів і ті самі люди бризкаючи слиною нестямно волали: «Тільки за Юлю! Всі як один! Ганьба «противсіхам!» Гарно політтехнологи попрацювали: була людина, а стало воно, бо мав чіткі власні переконання – і вже їх нема, вмить щезли... А найцікавіше, що та людина вперто переконана в своїй правоті, як і впевнена, що всі свої вчинки вона зробила за власним бажанням – якби ж то була правда...
Владу має обирати народ, але обирати не як пасивний бовдур і телепень, а як свідомий та активний керівник! Керівник! Народ має активно керувати процесом виборів влади! Я так вважаю і до того закликаю всіх інших.
Досить бавитись у політичний лохотрон! Досить влаштовувати з виборів клоунади в стилі «ля Черновецький»! Зрозумійте шановні виборці та депутати, що хоч Верховна Рада України і має аналогічну конструкцію, але то все-таки не Цирк! Трибуна – не арена для армреслінгу! Це місце інтелектуального зібрання! Тобто таким воно має бути! І від нас з вам залежить – чи це здійсниться.


2
Вступ зроблено. Тепер перейдемо до джерел, тому що тема активного вибору народом з праісторичних часів існувала на землях, де тепер постала державна Україна. Ще донедавна по селах так обирали війта, а перед тим – гетьманів й отаманів у козаків, а ще раніше – князів! Називалось це дійство – віче. Процес виборів через народне зібрання-віче був таким: збирались повноправні члени громади і хтось вигукував одне ім'я, ще хтось – інше і так далі; присутні жваво обговорювали запропоновані кандидатури хто що про кого доброго і злого знає і як вважає: чи він гідний, – а потім ці імена по черзі називали і від того, кого громада голосом підтримала найдужче – того... Ні, помиляєтесь, якщо подумали «обирали» – того від імені громади за рішенням віча починали припрошати погодитись обійняти посаду війта, отамана, гетьмана, князя. Припрошати. Відчуваєте різницю? Ось де активне виборче право! Ось де порядна людина могла стати до влади і часто-густо по селах війтами ставали не заможні багатії, а господарі середнього статку, проте всі знали їх розум і справедливість. Класика!
А зараз що ми маємо? Кандидати в депутати скачуть один поперед одного, як придурковаті блазні, та репетують безкінечно: «Я найкращий!!! Я найкращий!!! Вибирайте тільки мене!!!» Невже це нормально? А що вже обіцяють і клянуться зробити для своїх виборців! Навіть добре, що вони все брешуть, бо інакше б після виборів одразу наступив Рай на землі...
Також партії тицяють свої цидулки-листівки, програми, списки, ще всіляку дурню з їх агітками і символікою. А що вже тих прапорів партійних, а що вже дорожезних рекламних щитів та телероликів, а що вже балачок в стилі «без нас ви просто пропадете, а з нами це буде ще простіше» тощо.
Виникає логічне запитання: невже нормальній людині, зайнятій своїми щоденними життєвоважливими справами, більше нічого робити, як все кидати і починати вчитуватись та аналізувати всю ту політичну писанину, а потім ще й співставляти і контролювати виконування обіцянок та програмних положень? Цього навіть безтурботні і всезнаючі пенсіонери не спроможні зробити! Ну а сімейна робоча людина взагалі часу має обмаль навіть на щось приємне, чим політика ніколи не була і не буде.
Ось чому тема так званих «відкритих списків» настільки популярна у політтехнологів, бо вони то знають хто ким і чим є, а простому нормальному виборцю перечитувати довжелезні партійні списки, вивчати біографії кількасот люду, щоб потім пронумерувати їх порядок в списку – це нереально! Жодним чином, тому що це все він має зробити (увага!) в день виборів! Отже виборець буде робити все за своїми миттєвими асоціаціями та ремінісценціями, що і потрібно політтехнологам. Або виборець повинен прийти на вибори з вже готовим листочком-підказкою, звідки навіть не крок, а півкроку до продажності голосів.
Навпаки тема так званих «прайм-таймів», тобто рейтингового голосування до початку виборчої компанії та під час неї – це значно потрібніша річ в наш «інтернетизований» час. Тут можна наперед побачити хто чого вартий і робити вибір активно та свідомо, одночасно впливаючи на його рейтингове зростання чисто як волонтер. Звичайно, що тут так само багато можна сфальшувати політтехнологам, одначе це швидко проявляється і викривається в розумному середовищі користувачів Інтернету.
Власне я і збираюсь далі зробити таке дослідження-прогноз-пропозицію в стилі «прайм-тайму»: запропоную і проаналізую своїх кандидатів на майбутніх виборах спершу Президента України, а тоді і про інших подбаю кому які державні посади варто обійняти. Зрозуміло, що в кожному жарті є доля правди, а в кожній правді – є доля жарту. Вирішуйте особисто що і де у мене є.
 

3
А тепер, як за давньою вічевою традицією, я починаю об'являти-вигукувати імена тих, кого я вважаю гідними певних посад в нашій Державі Україна. Перше ім'я: Віталій Кличко на посаду Президента України!
Знаю наперед, скільки про кожну людину можна зробити закидів проти і ми спільно обов'язково їх обговоримо в подальшому, бо так має бути – на те воно і віче. Просто спочатку давайте визначимось чітко в темі: якого президента України ми хочемо мати? Пропоную варіанти, що це має бути:
а) духовний месія, руки якого нічого не брали, але якого сила моральної волі сотворила чудо державного ощасливленя всіх і вся;
б) суворий вождь нації, який «вогнем і мечем» створить могутню державу світового обширу від Сяну до Дону;
в) могутній господарник, який твердою рукою наведе лад в державі, зробить її багатою і процвітаючою, як сусідня Білорусь;
д) витончений інтелектуал, який в образі мудрого наставника, створить в державі суспільну гармонію, де багаті будуть помагати бідним, а бідні – багатим;
е) просто нормальний порядний чоловік, такий, як і всі ми: щось є добре, а щось – не дуже.
Перелік можна продовжувати, однак головні типажі правителів подано, тому зупинюсь, оскільки краще звернути увагу на наступне: у багатьох людей чомусь складається враження, що вони повинні обрати обов'язково якогось напівбога – це щонайменше, бо тільки такому «напівбогу» вони згідні упокоритись і служити... Тим самим люди обумовлюють ефект так званої «зіркової хвороби» (не буду вказувати пальцем, але то Ю... і загрожено – Я...), що має як діагноз повне параноїдальне зазнайство і найтупіше самодурство. І правильно: обраний на посаду каже самому-собі: – Вони обирали напівбога і обрали мене, отже я – другий після Бога! Та й то за умови, що Бог існує...
Особисто я пропоную обирати на посади виключно людей і виключно за принципом, що це навіть не отой підступний «слуга народу», а звичайний найманий робітник-службовець. І звичайна людина! Я більш ніж переконаний, що якщо ми всі будемо ставитись до посадовців будь-якого рангу просто як до людей, що роблять певну роботу, як і всі ми разом – то і ці посадовці будуть нормальними людьми, а не зухвалими жлобами. Звичайна європейська норма «перший серед рівних», до якої нам ще доводиться привчатись у всій її повноті.
Зважаючи на титули і перемоги Віталія Кличка, можна було сподіватись, що він давно «підхопить зірочку» і почне вчиняти «гастролі» в стилі Тайсона чи ще чимало кого з боксерів найвищого злету, які не витримали випробування славою. Можливо хтось і бачить у Віталію Кличко зазнайку і епатованого чоловіка, а я – ні. Для мене Віталій Кличко – це приємна, проста, розумна людина, без зарозумілості і напускної бравади, при тому, що як прийнято говорити: «Знає собі ціну» Ще про таких людей кажуть з повагою: «Він зробив сам себе» – тобто вийшов на вершину успіху виключно завдяки власним зусиллям, а не користуючись потаємними кулуарними інтригами чи протекцією впливового боса. Сам! Всього сам досяг Віталій Кличко у непростому світі елітного боксу і загалом у житті – як таку людину не поважати і не припрошати до відповідальної посади? Вже ясно, що Віталій Кличко є незалежна особистість, що він нікому не підлягає і не прислуговує: ні доморощеним олігархам, ні закордонним царькам. Як і добре зрозуміло, що випробування на «зірковість» Віталій Кличко успішно пройшов. Тільки такій людині можна довірити найвищу посаду в державі.
Не вважаю за потрібне вдаватися в тонкощі психоаналізу, бо не про то йдеться. Зупинюсь на одній важливій темі, яку, можливо, вважають найбільшою вадою Віталія Кличка задля обрання його Президентом України – це його надто слабенька так би мовити українськість. Що є – то є. Але! Виявляється, що це зовсім не вада, а навіть значна фора для обрання! Саме так! Подумайте розкуто: якщо ми хочемо досягти перемоги над Віктором Януковичем в наступних президентських виборах, то нам потрібен який кандидат? А такий, який би найбільшим чином міг сподобатись електорату Віктора Януковича і щоб він проголосував за «нового свого». Кращого кандидата за Віталія Кличка для цього не існує! Принаймні я не уявляю. А ви? Тут навіть зайве щось пояснювати – все зрозуміло простіше-простого!
Виникає тоді логічне запитання: а національно-патріотичний електорат проголосує за Віталія Кличка? Відповідь більш ніж однозначна: обов'язково проголосує! Чому? Та як чому? Який націонал-патріот не хоче мати Президента України проєвропейського настільки, що ще більшого важко уявити. Де Віталій Кличко став тим, ким він тепер є? В славній Європі! Це є людина, яка досконало знає і розуміє європейство на ментальному рівні. Вся Німеччина закохана у Віталія Кличка, а то є найбільший опонент щодо входження України в Євросоюз. Які тут можуть бути ще питання?! Більше того: Віталій Кличко знаний по цілому світу і вхож до таких світових елітарних кіл, куди багатьом президентам зась попасти! Не те, щоб Януковичу, але і самому Путіну зась! І Путіну зась? І Путіну!!! То ж світова аристократія, а не плутократія! Сумнівів не може бути: всі націонал-патріоти України одностайно проголосують за Віталія Кличка.
Водночас «вада українськості» постане важливою домінантою під час президентської каденції Віталія Кличка, тому що саме його опанування українським культурним обширом постане еталоном-взірцем для багатьох аналогічно Віталію Кличку громадян України, що не проти українського, але якось немає відповідного настрою чи імпульсу, аж ось він є! Питання досить складне і дуже важливе, тому зупинюсь на ньому детальніше.
Всі знають прислів'я: «Найкраще – ворог кращого». Особливо цей принцип стосується міжетнічних відносин. Ніхто не піддає сумніву, що Україна для свого фактичного державного об'єднання в одну унітарну єдність повинна українізуватись. Тут я мушу чітко роз'яснити одну просту річ щодо українізації: мова не йде про все населення України, як «найкращий» варіант, а виключно про державний апарат. Виключно! Інакше держава, як єдиний механізм, буде постійно давати збої, чого ніяк не може зрозуміти діючий президент: начебто робить все правильно, а виходить чорт зна що. Можливо колись Віктор Янукович і зрозуміє, що неможливо керувати армією, де одну команду розуміють по-різному. Мова – це в першу чергу засіб комунікації! Для злагодженої роботи державний апарат повинен бути одномовним! Так і тільки так! Інакше буде бардак, що і є в наявності. Ось вам наслідки горезвісного мовного закону.
За тим визначаємось: хто отримує платню з державного бюджету, той на роботі повинен користуватись тільки державною мовою, тобто – українською! На роботі! Поза роботою говори хоч турецькою, хоч санскритом – це приватна справа. Звичайного населення чи приватного бізнесу така українізація взагалі не стосується. В цих сферах все має йти на добровільних засадах, але за певної підтримки держави. Головне не викликати якогось почуття упередженості чи примусовості, бо тоді почнеться озлоблене відторгнення всього українського. І тут  саме Віталій Кличко як ніхто інший зможе відчути і проконтролювати межі, де процес нормального формування вседержавного україномовного простору почне деформуватись і може образити певні регіони чи етнічні групи, що є у нас на Україні. Чи потрібно вказувати, що саме етнічні конфлікти є чи не з головних причин руйнування багатьох держав. З іншого боку відсутність мовної єдності вседержавного характеру позбавляє країну стабільності: унітарність держави завжди буде під загрозою при існуванні мовних автономій. Впевнений, що Віталій Кличко це добре розуміє, тому зуміє правильно скерувати цей процес, користуючись європейським досвідом, і зробить все як має бути. Наголошую, що мовна єдність є константою державної єдності – інакше не буває. Всі інші питання політичного чи економічного характеру допускають момент помилки – етнічні питання помилки не допускають. Тому і тільки тому гарантом Української Державності я б волів бачити Віталія Кличка – в його поміркованість я вірю беззастережно.
На цьому я завершую своє обгрунтування потреби всенародно запросити і підтримати на виборах в Президенти України  представлену мною кандидатуру Віталія Кличка. Зрозуміло, що це є суто моє суб'єктивне розуміння, яке помножене на розуміння значної кількості інших учасників цього глобального народного Інтернет-Віча поступово набере силу об'єктивного виміру.
Зрозуміло також, що жоден з інших лідерів опозиції навіть близько не дотягуються до переможних параметрів Віталія Кличка як кандидата в Президенти України, але хіба в наші великій і прекрасній державі не існує інших величних і значимих посад? Є! І я далі опишу, подібно як це зробив вище, як і куди наше народне віче має, якщо буде на те спільна згода, припросити і Арсенія Яценюка, і Олега Тягнибока. На даному етапі важить зробити перший і найважливіший висновок, від якого піде подальша система дій і зобов'язань. Просто якщо на виборах Президента України у 2015 р. від опозиції буде висунутий кандидатом хтось інший, особливо не доведи Боже – звільнена для цього Юлія Тимошенко, то однозначно вибори знову виграє Віктор Янукович. А вся подібна моїй підготовча робота стане просто пшиком...
І навпаки: єдиний кандидат від опозиції в Президенти України Віталій Кличко виграє вибори однозначно! З таким відривом, що жодні фальсифікації не спроможні будуть того перекрити. Хто не вірить – прошу перечитати все, що викладено вище, або дочекатись самих виборів і перевірити.

Трагедія в Азовському морі зі зумисним вбивством українських рибалок російськими прикордонниками вжахнула кожну нормальну людину. Як можна так по-звірячому повестися з простими рибалками? Ми що з Росією в стані перманентної війни в стилі Індії та Пакістану? Такі брати, що готові повбивати за найменшу провину? Аби хоч найменший повід, якась зачіпка і вже: розстрільна команда до роботи...
Одразу допускаю, що наші рибалки могли щось там порушити і займатись промислом не там і не так. Ну то що? Як порушили - нехай відповідають. Є  чітка процедура боротьби з нелегальним промислом: судно зупиняють, доглядають, відбуксирують до певного порту і там виясняють всі обставини порушень та стягнень включно до конфіскації плавзасобу. Нормальна мирна процедура. Але ж тут зовсім інше! Це все виглядало наче по законам воєнного стану, коли за мародерство розстрілювали на місці без суду і слідства. І це жахає! Жахає!
Якщо рибалки вчинили порушення і навіть намагалися втекти - все одно за таке не вбивають! А якби й утекли? Що? Непоправна втрата для Росії? Країна б цього не витримала? Або російських прикордонників за цей недогляд всіх репресували?
Моя думка така: азовські рибалки звикли вважати все довкола своїм, що відповідає дійсності. І чхати їм на якісь там кордони, а рибу ловлять там, де вона ловиться! Зрозуміло, що робили вони це не разі і не два. Можливо і втікали успішно, що дратувало російських прикордонників. Однак щоб так підло вчиняти таку жорстоку розправу - приводу немає. Не наркоту переправляли, не зброю чи нелегалів - рибу ловили, що вижити якось. Вижити! Не забавлятись рибалки припливли - невже це тяжка провина?
Чітко і ясно видно, що російські прикордонники свідомо вирішили провчити "этих наглых хохлов, чтоб другим неповадно было". Тому, коли вони наздогнали баркас азовських рибалок і примусили зупинитись погрозами застосувати бойову зброю "на враження" - то росіяни роблять легко, особливо проти безбройних. Українське судно зупинилось, а російский військовий катер - ні, не зупинився! Я на сто відсотків певен, що цей надшвидкісний катер на повному бойовому ходу пройшов впритул до баркасу рибалок і легко його перекинув потужною хвилею, яку підіймав. Хоча по кількості жертв виглядає, що катер просто протаранив баркас, бо всі рибалки добрі плавці, якщо при свідомості...  Зрозуміло, що рибалки до цього були абсолютно не готові: вони й близько не йняли віри, що по них справді будуть стріляти або топити! Рибалки були захоплені зненацька, тому і наслідки такі трагічні.
Висловлюю щире співчуття всім рідним, односельцям і побратимам по рибальському промислу. Скільки небезпек у цієї професії, але щоб так загинути... - дуже вражає трагізмом ця подія. І більше нічого додати, окрім одного: дивіться і думайте, люди українські, яких "щирих братів" ми маємо поряд: такі "брати-слов'яни" страшніші за всякого ворога.

Богдан Гордасевич
м. Львів

В селе Безыменном (Новоазовский район, Донецкая область) рыбным промыслом занимается, считай, каждый второй житель. Вот только рыбы у берегов Азовского моря на украинской территории почти не осталось - только тюлька да бычок. А у российских берегов косяками ходит тарань и пеленгас. Вот и повадились наши баркасы заходить на территорию сопредельного государства. Российские пограничники на тихоходных катерах не могли угнаться за легкими, оснащенными мощными "Ямахами" лодками рыбаков. Все изменилось лет пять назад, когда береговая служба РФ получила на вооружение катера "Мустанг", которые развивают скорость до 75 км в час и запросто могут догнать рыбацкие лодки, пишет Комсомольская правда в Украине.
"В последнее время наши стали чаще попадаться, - признается на условиях анонимности житель села Безыменное. - Но все равно мы у них под Ейском сети ставим. Вариантов нет. Уйти от "Мустангов" можно одним способом - хитрым маневром. Катера теряют скорость на поворотах, а наши пластиковые лодки нет. Есть такие лихачи, которые идут на катер в лобовую, в последний момент уворачиваясь в сторону. Пока "погранец" развернется, лодки уже и след простыл.
Не исключено, что случившаяся трагедия проходила по подобному сценарию, вот только закончилась роковым столкновением. По информации, поступившей от дежурного центра мониторинга рыбопромысловых судов, в районе косы Должанская пограничный катер РФ преследовал украинскую лодку, произошло столкновение и рыболовецкое судно перевернулось. По предварительной информации, одного из членов экипажа удалось спасти. Он находится в реанимации Ейской районной больницы, пишет Сегодня. В ходе поисково-спасательных мероприятий были найдены тела двух затонувших рыбаков - Дмитрия Дорогана и Юрия Бойко, поиск еще двух находившихся на баркасе человек продолжается.
Один из рыбаков, погибших при столкновении с катером российских пограничников, Дмитрий Дороган сам ставил на ноги 15-летнюю дочь Настю. "У них очень хорошая, дружная семья. Девочка на отлично учится в школе. У Дмитрия осталась также пожилая мать. Мы очень переживаем за нее, не знаем, как она переживет эту трагедию", - рассказала  жительница села Безыменное Елена. По ее словам, Дороган был очень опытным рыбаком, а другой возможности заработать денег не было. "Работы у нас нет, а семью кормить надо", - рассказывает Елена.
Тем временем украинские и российские пограничники разбираются вместе, кто прав, кто виноват. "Пока мы установили, что у рыбаков было разрешение на выход в море. Моряки обязаны согласовать свои действия с нами, если планируют выход дальше, чем за две мили от границы", - объяснил пресс-офицер Донецкого погранотряда Эдуард Никитенко.
http://smi.liga.net/actual/2013-07-19/10170224-kak_rossiyskie_pogranichniki_razdavili_lodku_s_ukraintsami.htm

У новоазовских рыбаков, лодку которых протаранил пограничный катер, дома остались жены и дети
18.07.2013 16:29
Как стало известно «Родному Приазовью», у жителей села Новоазовского района, лодку которых в территориальных водах России протаранил пограничный катер, на побережье остались жены и дети.
Так у 25-летнего Сергея Ерохина и 23 летнего Евгения Дудника – молодые жены. Сыновьям-близнецам Сергея – по два года, а дочери Евгения – чуть более года.
У 45-летнего безыменца Юрия Бойко в этом году в первый класс местной школы пойдет его дочь, а 37-летний Дмитрий Дараган сам воспитывает дочь-десятиклассницу. У 49-летнего Александра Федоровича – двое взрослых детей.
Как мы уже сообщали, согласно сообщению Государственной пограничной службы, трагедия случилась 17 июля  около 18.00 в Азовском море в районе российского поселка Воронцовка. По информации, поступившей от дежурного центра мониторинга рыбопромысловых судов, в районе косы Должанская во время преследования и маневрирования произошло столкновение пограничного катера Российской Федерации с украинским маломерным судном. В результате инцидента рыболовецкое судно перевернулось. По предварительной информации, одного из членов экипажа удалось спасти.18 июля, около 5.30 утра, в ходе поисково-спасательных мероприятий были найдены тела двух затонувших рыбаков, поиск еще двух человек, которые находились на баркасе, продолжается.
Спасенным мужчиной является житель Безыменного Новоазовского района Александр Федорович.
Российские пограничники подтвердили факт происшествия. К поиску рыбаков кроме пограничного катера дополнительно были задействованы 2 катера МЧС России.
Государственная пограничная служба Украины предложила российской стороне провести специальную встречу в районе происшествия для выяснения всех обстоятельств инцидента и в дальнейшем провести совместное расследование ситуации, при которой затонул украинский б

Янукович поручил Кабмину разобраться с трагедией в Азовском море
18.07.2013 15:29
Президент Украины Виктор Янукович поручил Правительству обеспечить поиск украинцев, пострадавших в этом происшествии, произошедшем в Азовском море вчера вечером, сообщает пресс-служба главы государства.
«Кабинет Министров Украины должен принять комплексные меры для предотвращения подобных трагедий в будущем, а компетентные органы — провести всестороннее, полное и объективное расследование указанного события», — отмечается в поручении В. Януковича.
Напоминаем, что согласно  сообщению Государственной пограничной службы, трагедия случилась 17 июля  около 18.00 в Азовском море в районе российского поселка Воронцовка. По информации, поступившей от дежурного центра мониторинга рыбопромысловых судов, в районе косы Должанская во время преследования и маневрирования произошло столкновение пограничного катера Российской Федерации с украинским маломерным судном. В результате инцидента рыболовецкое судно перевернулось. По предварительной информации, одного из членов экипажа удалось спасти.18 июля, около 5.30 утра, в ходе поисково-спасательных мероприятий были найдены тела двух затонувших рыбаков, поиск еще двух человек, которые находились на баркасе, продолжается.
Спасенным мужчиной является житель Безыменного Новоазовского района Александр Федорович.
Российские пограничники подтвердили факт происшествия. К поиску рыбаков кроме пограничного катера дополнительно были задействованы 2 катера МЧС России.
Государственная пограничная служба Украины предложила российской стороне провести специальную встречу в районе происшествия для выяснения всех обстоятельств инцидента и в дальнейшем провести совместное расследование ситуации, при которой затонул украинский баркас с рыбаками.
В тот же день и.о. министра иностранных дел Украины Руслан Демченко вручил временному поверенному РФ в Украине Андрею Воробьеву ноту по поводу столкновения российского патрульного катера с украинским баркасом, из-за которого двое украинских рыбаков погибли, и еще двое пропали. Украинская сторона выразила обеспокоенность непропорциональностью примененных пограничниками РФ мер и потребовала провести полное и объективное расследование трагедии, сообщает пресс-служба Министерства иностранных дел Украины.
Украинская сторона потребовала у представителей Российской Федерации провести полное и объективное расследование происшествия. В МИДе предложили российской стороне привлечь к расследованию компетентные органы обеих стран. Также российскому государству предложили принять меры, чтобы не допустить повторения таких трагедий в будущем.
В свою очередь, представитель России выразил соболезнования по поводу инцидента, в котором погибли граждане Украины, и заверил, что российская сторона примет все меры для объективного расследования происшествия.
Он также пообещал, что Россия возьмет на себя лечение пострадавшего в столкновении рыбака, поиск двух людей, которые пропали во время столкновения и обеспечит возвращение в Украину тел двух утонувших рыбаков.
А в пресс-службе прокуратуры Донецкой области сообщили, что открыто уголовное производство по факту нарушения действующих правил на транспорте
Мариупольской прокуратурой по надзору за соблюдением законов в транспортной сфере сведения по данному факту  были внесены в Единый реестр досудебных расследований с предварительной квалификацией по ст. 291 (нарушение действующих на транспорте правил) УК Украины.
Расследование поручено проводить следственному отделу линейного отдела на станции Мариуполь УМВД Украины на Донецкой железной дороге. Цель пересечения границы и другие обстоятельства происшествия будут установлены в ходе досудебного расследования.
Ход расследования находится на контроле прокуратуры области.
 В свою очередь, российская сторона имеет свою точку зрения на происшествие. Как сообщает пресс-служба Черноморско-Азовского пограничного управления береговой охраны ФСБ России, российские пограничники, неся службу на пограничном сторожевом катере "Мангуст", обнаружили лодку в закрытом для плавания районе накануне вечером.
"После безрезультатных попыток связаться с нарушителями командир пограничного катера принял решения сблизиться на допустимое расстояние и осмотреть судно. Однако лодка дала ход и направилась в сторону побережья Украины", - говорится в сообщении.
Пограничники с целью остановки беглецов начали преследование, продолжая подавать звуковые и пиротехнические сигналы. "Пытаясь оторваться от российских силовиков, судно-нарушитель произвело опасный маневр - резко изменило курс в сторону преследователей, нарушив международные правила предупреждения столкновения судов в море. В результате чего лодка навалилась на борт пограничного катера и перевернулась", - сообщает пресс-служба погрануправления.
http://www.rp-ua.com/news_novo.php?id=6661

Історія табору Береза-Картузька (пол. Miejsce Odosobnienia w Berezie Kartuskiej — дослівно «місце ізолювання в Березі-Картузькій») — концентраційний табір, створений польською владою в 1934 році в місті Береза-Картузька (зараз місто Береза) на території Західної Білорусі як місце позасудового інтернування супротивників керівного режиму.
Декрет про створення концентраційного табору в Березі Картузькій президент Польщі Ігнацій Мосціцькі підписав 17 червня 1934 року. Сьогодні те містечко Береза неможливо знайти ані на українських, ані на польських картах. Утім саме тут розгорнулася одна з найбільших драм україно–польських стосунків другої половини 1930–х років.



Із приходом до влади в Польщі в результаті державного перевороту 1926 року Юзефа Пілсудського установився авторитарний режим, відомий як «Санація» (пол. sanacja — «оздоровлення»), що означав «оздоровлення» громадського життя країни шляхом згортання демократичних інститутів, обмеження прав парламенту й зміцнення виконавчої влади. Політична опозиція переслідувалася правовими засобами й силовими методами. Стосовно національних меншостей провадилася політика «культурного придушення», що восени 1930 року переросла в масові репресії проти українського населення Галичини й Волині («Пацифікація»). Приводом для «пацифікації» (умиротворення) послужили численні антипольські акції ОУН (підпали садиб польських колоністів — «осадників», руйнування ліній зв'язку й тому подібне). У ході «пацифікації» застосовувався принцип колективної відповідальності. Підрозділи польської поліції й армії були введені у понад 800 сіл, було арештовано понад 2 тисячі людей, ліквідовані українські організації, спалено близько 500 будинків. Українські депутати сейму, щоб не допустити їх участі у виборах, були поміщені під домашній арешт. Складовою частиною «пацифікації» стали українські погроми з боку польських шовіністичних угруповань. Справа дійшла до того, що в 1932 році Ліга Націй засудила дії польського уряду стосовно українського населення.


Діаграма з даними про кількість в'язнів у таборі в Березі Картузькій у 1934—1939 рр.

Актом помсти за «пацифікацію» стало вбивство 15 червня 1934 року в центрі Варшави бойовиком ОУН Григорієм Мацейком міністра внутрішніх справ Польщі Броніслава Перацького, а також заступника керівника організації «BBWR» (пол. Bezpartyjny Blok Wsppracy z Rzdem — Безпартійний блок співробітництва з урядом — неполітична організація, тісно пов'язана з Пілсудським і його рухом «санації», існувала з 1928 по 1935 рік) Тадеуша Голувка.
За два дні, 17 червня, президент Польщі Ігнацій Мосцицький видав розпорядження про створення табору в Березі-Картузькій. Табір відкрили в приміщеннях колишнього картезіанського монастиря. Через цей табір пройшли сотні українців, у тому числі членів Організації українських націоналістів. Зокрема, в 1934 році у Березі-Картузькій перебувало 200 ув'язнених, у тому числі 120 українських націоналістів, 40 членів украй правої польської партії «ONR» (пол. Obz Narodowo-Radykalny — Національно-радикальний табір) і близько 40 членів Комуністичної партії Західної України.
У таборі Береза-Картузька (так само як і в таборі Біла Підляська) дозволялося тримати людей до трьох місяців без суду, винятково за адміністративним рішенням поліції чи глави воєводства. Остаточне рішення про термін ув'язнення залишалося за адміністрацією табору.
Незважаючи на протести політичних сил, що виступали проти режиму «санації», табір існував і надалі, ставши місцем ув'язнення представників лівих організацій і активістів етнічних меншостей — переважно українців і білорусів. Очолював його інспектор поліції Ян Ґреффнер з Познані. Відповідно до польських джерел, у таборі утримувалося до 800 чосіб. За українськими джерелами, напередодні Другої світової війни в таборі утримувалося близько 5 тисяч українців. За радянським даними, до початку 1938 року число ув'язнених перевищувало тут 7 тисяч.
Табір мав дротову огорожу під високою напругою. Арештанти носили полотняний одяг із круглою полотняною шапочкою, на ногах — дерев'яні постоли. У невеликі камери із цементною підлогою набивали по 40 чоловік. Щоб ув'язнені не сідали, підлога постійно поливалася водою. Їм заборонялося розмовляти. Долею в'язнів була виснажлива робота й голодний пайок. Жорстоке поводження з боку табірної адміністрації було нормою.[1]
За польським даними, з початком війни проти гітлерівської Німеччини табір було закрито, всіх ув'язнених звільнено, а в таборі утримувалися німецькі військовополонені, а також диверсанти й шпигуни — дванадцятьох із них піддано воєнно-польовому суду й розстріляно.

В основах міцніємо  (переклад Гугла)

Галина Корба
   
Автори нової концепції Конституції спробували максимально наблизити документ до національним політичним особливостям

Сьогодні ( 21.06.2013) на закритому засіданні Конституційної асамблеї має бути представлений проект концепції реформування основного закону. Документ передбачає повну зміну моделі управління державою, віддаючи частину президентських повноважень Верховній раді. Мова, зокрема, йде про право парламенту призначати персональний склад Кабінету міністрів. Президенту тим часом має бути наданий повний контроль над призначенням і звільненням суддів. Автори концепції пропонують також збільшити роль народовладдя - запровадити інститути народної законодавчої ініціативи і народного вето.

Вчора у розпорядженні Видання опинився проект концепції внесення змін до Конституції, який є основним пунктом порядку денного сьогоднішнього засідання Конституційної асамблеї (КА). Захід обіцяє бути непростим і вперше за весь час існування асамблеї пройде в закритому режимі.

Скандал навколо КА розгорівся ще під час останнього засідання асамблеї в грудні минулого року. Його причиною послужив закон "Про всеукраїнський референдум", який дозволяє змінювати Конституцію в обхід парламенту і Конституційного суду. Всупереч вимогам декількох членів КА керівництво органу відмовилася розглянути питання про відповідність закону Конституції, в результаті незадоволені виступили за припинення роботи асамблеї (див. "Ъ" від 7 грудня 2012 року).

"Ця проблема не вичерпана. Нам обіцяли, що на засіданні буде піднято питання про референдум, але вчора прислали повістку дня, і там такого пункту не було. Тому нам доведеться вносити це питання з голосу. Ми хочемо звернути увагу президента і всього суспільства на те, що закон про референдум не відповідає Конституції України та європейським стандартам. Ми хочемо вимагати від президента і Верховної ради або прийняти закон у новій редакції, або внести в нього зміни",- заявив "Ъ" член КА, голова правління Центру політико-правових реформ Ігор Коліушко.

Питання виборчих прав громадян в проекті концепції, винесеної на обговорення КА, також приділено значну увагу. Розділ чинної Конституції України "Вибори. Референдум" пропонується замінити розділом "Безпосереднє народовладдя". У ньому передбачається запровадження інституту народної законодавчої ініціативи та інституту народного вето, що дозволяє проводити референдум для скасування прийнятих парламентом законів. Обов'язковому затвердженню на референдумі підлягають також міжнародні угоди України з питань зміни території або входження України до міждержавного об'єднання з делегуванням суверенних прав. Згідно концепції, рішення, прийняте на референдумі, не підлягає додатковому затвердженню в інших органах влади.

Слід зазначити, що в проекті приділяється окрема увага забезпеченню гарантій "стабільності розвитку і функціонування виборчого законодавства". "Слід закріпити положення про те, що питання виборчого права регламентуються законом, що приймається не менш як двома третинами від конституційного складу Верховної ради і не може бути змінений за рік до дня проведення виборів",- йдеться в документі.

У парламентській більшості це положення зустріли зі схваленням. "Верховна рада узурпувала владу. Згідно з Конституцією, народ України є носієм суверенітету, тому будь-які зміни, що посилюють народовладдя, я вітаю. Чому ми віддали шельф біля острова Зміїний? Де був референдум? В Конституції має бути закріплено, що народ - єдине джерело влади",- заявив "Ъ" народний депутат Володимир Олійник (Партія регіонів).

Слід зазначити, що документ пропонує передати Верховній раді контроль над призначенням Кабінету міністрів. Глава держави зможе вносити в парламент тільки уявлення щодо формування Кабміну, при цьому безпосереднє призначення членів уряду буде здійснюватися народними депутатами.

За задумом авторів концепції, вирішальна роль у формуванні Кабінету міністрів повинна належати Верховній раді. Парламент також пропонують наділити правом припиняти повноваження членів уряду. Єдиним важелем впливу на парламент буде право президента розпустити Раду, якщо вона у встановлений законом строк не сформує Кабінет міністрів.

У разі прийняття викладених у документі рекомендацій глава держави може втратити контроль над призначенням і звільненням генпрокурора (його пропонується призначати на сім років), голови СБУ, голови Антимонопольного комітету, голови Фонду держмайна та голови Національного банку. Їх кандидатури президент також буде зобов'язаний погоджувати з парламентом.

У парламенті до таких перспектив перерозподілу влади поставилися обережно. "Дали подачку Верховній раді призначати чи не призначати уряд. Президент - виконавча влада, нехай він і відповідає за виконавчу владу. А Рада повинна мати як функцію контролю тільки повноваження відправляти у відставку членів уряду",- заявив "Ъ" член парламентського комітету з питань державного будівництва та місцевого самоврядування Володимир Бондаренко ("Батьківщина").

Слід зазначити, що автори концепції пропонують істотно спростити процедуру імпічменту президента. Згідно з документом, підставою для зміщення з поста глави держави буде вважатися "вчинення ним злочину", а не державної зради, як передбачає чинний закон. При цьому для того, щоб ініціювати імпічмент, знадобиться 150 голосів народних депутатів, а не 226, як зараз. Висунути обвинувачення главі держави зможуть 300 народних депутатів з урахуванням висновку Конституційного суду, при цьому автори документа пропонують виключити положення про необхідність укладення Верховного суду у зв'язку з процедурою імпічменту, "оскільки це суперечить принципу безсторонності суду".

В той же час проект концепції передбачає монополію президента на призначення суддів. "Пропонується виключити з Конституції положення про обрання суддів безстроково Верховною радою, враховуючи, таким чином, рекомендації Венеціанської комісії щодо необхідності усунення парламенту як політичного органу від процедури призначення та обрання суддів,- йдеться в документі.- Повноваження з призначення суддів на посади та їх звільнення, а також переведення суддів повинні здійснюватися на підставі та згідно з поданням Вищої ради юстиції (ВРЮ.-"Комерсант") президентом".

На думку пана Олійника, таке нововведення відповідає вимогам європейського співтовариства. "Венеціанська комісія заявляла, що Верховна рада не може призначати суддів, президент теж не може, але є ВСЕ. Рада вносить пропозицію президенту, а президент позбавлений права вето, він не може відмовитися погодити кандидатуру. В даному випадку глава держави виконує лише церемоніальну роль, у Європі є така практика",- стверджує народний депутат.

Проектом концепції пропонується призначати суддів відразу безстроково (зараз при призначенні вперше діє п'ятирічний випробувальний термін), а також змінити вікові обмеження для суддів - нижній поріг для призначення на посаду судді підняти з 25 до 30 років, а граничний вік перебування на посаді - з 65 до 70 років. Для новопризначених суддів підвищуються вимоги щодо досвіду роботи у сфері юриспруденції - з 3 до 5 років. "Безстроково призначати суддів - це взагалі ненормально. Перше призначення повинно бути обмеженим у часі, щоб перевірити, чи не було порушень. Президент повинен призначати суддів перший раз, а парламент безстроково - це нормальний баланс",- заявив Володимир Бондаренко.

Член КА, науковий консультант Центру ім. Разумкова Микола Мельник побоюється, що одноосібне право президента призначати суддів зашкодить незалежності судової системи. "Я вважаю, що усунення парламенту від призначення суддів не усуне політичну складову в цьому процесі, а концентрація таких повноважень у президента порушить існуючий баланс та посилить негативну ситуацію з незалежністю суддів. Те ж саме стосується надання президенту права ініціювати створення, реорганізацію і ліквідацію судів",- вважає пан Мельник.

При цьому, за словами експерта, адміністрація президента (АП) надто активно залучена в процес роботи асамблеї. Останній конфлікт КА був викликаний рішенням голови асамблеї Леоніда Кравчука відправити на розгляд Венеціанської комісії розроблений в АП законопроект про внесення змін у розділ Конституції "Правосуддя" без узгодження з членами КА. "Наскільки мені відомо, Венеціанська комісія висловлювала зауваження, що Конституційна асамблея представляє не власні законопроекти, а законопроекти, підготовлені в АП. Виходить, що всі ініціативи, які нібито йдуть від асамблеї, підготувала не асамблея",- заявив Микола Мельник.

Згідно з проектом порядку денного сьогоднішнього засідання КА, концепція внесення змін до Конституції буде винесено на всенародне обговорення. Пропозиції до документу експерти повинні внести до 1 вересня.

http://www.kommersant.ua/doc/2216188

Богдан Гордасевич: особисто я вважаю, що Україна за минулі 25 років змінилась докорінно і станом на 2013 рік постає питання абсолютно НОВОЇ Конституції України, а не якоїсь оновленої старої, яку один раз вже невдало переробляли. Інше питання, що старі міхи не можуть витримати молодого вина, тому не допускають до роботи Конституційної Асамблеї молодих фахівців, а все перетасовують стару компартійну номенклатуру з генезою конституційних принципів "совка" з його купою пустопорожніх фраз і декларацій. Нам не потрібна Конституція облуди і фальсифікацій, як це демонструє демонстративно Конституційний Суд України. Нова Конституція України має бути викладена чітко і однозначно, як інструкція: пряма проста послідовність що і як під'єднується та включається в державному устрої України. Порушення Конституції дає прямий дозвіл на всенародне повстання - тільки так!

Давайте самі творити Нову Конституцію України!

(деталі будуть далі)

Просто фото і просто музика - тим все сказано













Якість запису досить посередня, але пісня вартує того, щоб її прослухати. Вона давно вразила мене, бо має досить дивну назву "Колискова для мами" на слова Богдана Стельмаха і музику Богдана Янівського у виконанні В.Соколова, запис десь 60-ті роки 20 століття.
Пісня вражає змістом, особливо якщо згадати фільм "Врятувати рядового Раяна", - такого в Україні було і було. Тому просто послухайте цю трагічну колискову для матері.

Привітання з Днем народження з колажами іменинника

Микола Сціборський

ІV. ФАШИЗМ

1
Фашизм – це насамперед ідейна й духова реакція на стан сучасності, що його витворили демократія, соціалізм і комунізм. Політична демократія, поступово втрачаючи духову й національну основу свого єства, просякалася раціоналізмом і космополітизмом; соціалізм і комунізм цей процес поглибили своєю матеріалістичною концепцією та неприродними інтернаціональними утопіями. В цих виявах фашизм добачував небезпеку збочення суспільства на манівці духового примітивізування та профанацію самої мети життя, і протиставив їм свою світоглядову й устроєву систему.
Коли демократія в основу своєї доктрини клала надмірний культ розуму (раціоналізм, позитивізм), а комуно-соціалізм – матерію (історичний і діалектичний матеріалізм), то фашизм свою фільозофію побудував на признанню духа, волі та ідей (спірітуалізм, волюнтаризм, ідеалізм), за рішаючих чинників історичного розвитку.
Світогляд і устрій фашизму не поривають (як це теоретично хотів зробити комунізм) всіх зв'язків із створеним нашою епохою укладом духового, культурного, морального, звичаєвого й суспільно-господарського існування. Вони ставлять собі завданням обновити цей уклад, пристосувати його до змінених умов життя, шляхом повернення до призабутих вже принципів ідеалізму та реконструкції перестарілих соціальних засад. Це не значить, що фашизм є мирною, еволюційною течією. Навпаки – ціла його природа динамічна й революційна. Його внутрішня суть і реформи болючо б'ють комуно-соціалізм, закостенілий консерватизм і ліберальну демократію, проголошуючи їм війну. Мимо того фашизм заховує зв'язок із минувшиною; на тлі її він виступає в ролі творчого реформатора, а не руйнуючого нігіліста. Цей конструктивізм його істоти органічно непримиримий із безтрадиційною, ворохобницькою природою комуно-соціалізму. Вростаючи своїми світоглядовими й аполітичними коріннями в позитивні надбання й традиції минулого – фашизм находить у них джерело свого новаторства, посилюючи та міняючи їх зміст і зовнішні форми, ослаблені чи здеформовані часом й обставинами.
Так демократія скристалізувала сучасне поняття національності, і в порядку історичного процесу витворила політико-соціологічне явище державної нації. Пізніше поширення егоцентричного лібералізму, гуманізму та космополітизму, вкупі з матеріалістичним світоглядом послабили й  розхитали початковий зміст національного ідеалу. Фашизм підхопив, вирвав із рук демократії упосліджений ідеал нації та підніс його на небувалу висоту, вкладаючи в його життєве здійснення свою вольову потугу і патос молодої творчости. Демократія також була творцем капіталістичного устрою. Започаткувавши епоху величезного матеріального прогресу, капіталізм із бігом часу все більш перетворювався в антисоціальний фактор. Демократія не виявила сил і здібностей, щоб своєчасно скорегувати шляхи капіталізму та узгіднити його дальший розвиток із життєвими інтересами народів, і внаслідок нього опинилася в хаосі соціально-класової боротьби та економічних потрясень. Уважаючи, що капіталістичний устрій себе ще не пережив, фашизм старається використати його форми виробництва й обміну, водночас усуваючи їх шкідливі з соціального погляду прикмети. Цю тенденцію реформаторської тяглости бачимо і в інших виявах фашизму.[ Читати далі ]

 
серед всіх навколо мене людей за час, особливо мого гетьманства, було так мало осіб, які в питанні про те, як мислити Україну, яку ми творили, мислили б її так, як я.

Наш українець - індивідуаліст, ніякої соціалізації йому не потрібно.

В українців жахлива риса - нетерпимість і бажання добитися всього одразу ... Коли я говорив українцям: "Почекайте, не поспішайте, створіть свою інтелігенцію, своїх фахівців з усіх галузей державного управління"

... Галичани більш поміркований, вони навіть не соціалісти, а просто дуже демократично налаштовані люди.

Майже вся промисловість і поміщицька земля на Україні належить великоросам, малоросам і полякам, що заперечують все українське.

(Важливі тези вибрав Б.Г., переклад Гугла, а оригінал російською за посиланням в кінці)

Зі спогадів

... Записуючи мої враження, я не особливо зважав на те, як будуть судити мене мої сучасники, і роблю це не для того, щоб входити з ними в полеміку. Я знаходжу необхідним правдиво записати все, що стосується моєї діяльності за період від кінця 1917 року по січень 1919 року. (...)
Перш, ніж почати переказ всього мною пережитого в цю цікаву епоху, я не можу не зупинитися на одному факті, який мене сильно вражав і якому до цих пір я не можу дати точного визначення. Як це могло статися, що серед всіх околиць мене людей за час, особливо мого гетьманства, було так мало осіб, які в питанні про те, як мислити Україну, яку ми творили, мислили б її так, як я. Було дві течії як у соціальних, так і в національних питаннях, обидва крайні, ні з тим ні з іншим я не міг погодитися і тримався середини. Це трагічно для мене, але це так, і, безсумнівно, це сприяло тому, що я рано чи пізно повинен був або всіх переконати йти за мною, або ж піти. Останнє і сталося: воно логічно не повинно було статися тепер, а сталося через грубу помилку Entente (не знаю, що це - Б.Г.). Виконай вони моє бажання, тобто прийшли вони свого представника до Києва, аби бачили, що мене фактично підтримує Entente, цього не сталося б, і, я думаю задача відновлення порядку не тільки в Україні, а й у колишній Росії тим самим була б значно полегшена. Тепер же я не хочу бути пророком, але не бачу, яким чином можна домогтися в цій країні давно всіма бажаного правового порядку.
Завдяки моєму дідові і батькові, сімейним традиціям, Петру Яковичу Дорошенко, Василю Петровичу Горленко, Новицькому та іншим, незважаючи на свою службу в Петрограді, я постійно займався історією Малоросії, завжди пристрасно любив Україну не тільки як країну з огрядними полями, з прекрасним кліматом, а й зі славним історичним минулим, з людьми, вся ідеологія яких різниться від московської; але тут різниця між мною та українськими колами та, що останні, люблячи Україну, ненавидять Росію; у мене цієї ненависті немає. У всякому гніті, який був так різко проявлений Росією по відношенню до всього українського, не можна звинуватити російський народ; це була система правління; народ у цьому не брав ніякої участі; тому мені й здавалося, та й здається досі, що для Росії єдиної ніякої небезпеки не становить федеративний устрій, де б всяка складова частина могла вільно розвиватися: зокрема, на Україні існували б дві паралельні культури, коли всі особливості українського світогляду могли б вільно розвиватися і досягати відомого високого рівня; якщо ж все українство - мильна бульбашка, то воно само собою просто було б зведено нанівець.
Я люблю російську мову, українці його терпіти не можуть; принаймні роблять вигляд, що не люблять його; я люблю середню Росію, Московщину - вони знаходять, що ця країна огидна; я вірю у велике майбутнє Росії, якщо тільки вона перевлаштувати на нових засадах, де б усі частини її у вирішенні питань мали б однаковий голос і де б не було того, як тепер, наприклад, коли в Москві у відомих колах дивляться на Україну, як господар дивиться на працівника; українці цього майбутнього не вірять і т. д. і т.д. Немає жодного пункту, в якому я б у цих питаннях з ними сходився.[ Читати далі ]

Автор:Валерій Зацепін, економічний оглядач, спеціально для Inpress.ua
30 травня 2013, 09:00 380 0
(переклад Гугла, тому десь чому)

Любити Батьківщину по-справжньому - це значить не тільки починати день з її співу гімну (нехай навіть і державною мовою), а в День Незалежності гуляти виключно у вишиванці...
На жаль - для справжнього патріота сьогодні цього далеко не достатньо. Любити Батьківщину в сучасних нам капіталістичних реаліях - значить вчасно і, по можливості, чесно платити податки.

Гроші замість почуттів
Подібне визначення істинного патріотизму виглядає парадоксальним тільки на перший погляд, бо є найбільш прагматичним поясненням його суті, на відміну від інших, які на дев'ять десятих складаються з ідеологічних догм і емоційних абстракцій.
Отже - громадянин любить, щоб його життя, власність і інтереси були захищені - як всередині країни, так і за її межами. Найбільш ефективним захисником усіх цих безумовних цінностей (ще з часів Великої Французької революції прикриваються гаслом захисту "прав і свобод") є сильна держава.
Але для того, щоб держава була сильною і могло допомогти своїм громадянам, йому необхідні... гроші, гроші і ще раз гроші, левова частина яких надходить саме в вигляді податків з кишень свідомих громадян.
Таким чином, платник податків розплачується не тільки за порівняно безпечне (хоча і не завжди безбідне) сьогоднішнє існування, але і за деяку тінь впевненості в завтрашньому дні (яка, погодимося, в Україні досить примарна).
Все разом і становить комплекс соціальних гарантій, які товариство отримує від держави в обмін на кошти, що надаються на утримання його представників - від письмоводителя у селищній раді до Президента.
Саме такі меркантильні - суто грошові - взаємини пов'язують суспільство з державою набагато більш міцно, ніж голі почуття (які не можуть бути особливо теплими за визначенням з обох сторін).
Зауважимо також, що ніщо так не сприяє об'єднанню нації і держави в цілому, як фіскальний патріотизм, відкидаючи можливість подвійного (потрійної і більше) громадянства за самою своєю економічною суттю. Адже серед власників двох (і більше) паспортів сьогодні навряд чи знайдуться бажаючі в повному обсязі сплачувати податки на утримання відразу двох (і більше) держапаратів...
Українці ж в цьому питанні пішли ще далі. Кажучи просто - наші співвітчизники (у тому числі - і проживають за кордоном) дуже бажають отримувати від держави ефективний захист і допомогу, однак при цьому не хочуть за це платити!
Результати такого "особливого" ставлення до настільки інтимного питання як сплата податків ми і бачимо сьогодні. Це - відсутність належних соціальних гарантій для населення всередині країни і вельми невисокий авторитет України як держави на міжнародній арені.
При цьому громадяни (від підробляють пенсіонерів до непрацюючих мільйонерів) посилено роблять вигляд, що чесно сплачують податки, а держава - настільки ж сумлінно прикидається, що може їх захистити - від зубожіння, хвороб, фінансових пірамід, міжнародних терористів тощо.
Причому, якщо великі українські буржуї "оптимізують" податки, відводячи мільярди в офшори, середній і малий бізнес намагається "домовитися" з фіскальними органами на місцях, а пересічні громадяни просто намагаються заробити один на одному пару сотень гривень (не сплачуючи ні копійки рідній державі) і при цьому - ще залізти в кишеню державі через велику дірку пільг.
Після цього всі без винятку скаржаться на низький рівень життя (малі можливості для бізнесу, відсутність якісної безкоштовної медицини/освіти та ін.) в "цій країні", але при цьому фактично продовжують... красти у "цієї країни" (точніше - у себе самих) щодо світле майбутнє, намагаючись прожрать його в сьогоденні. Щоб потім знову - скаржитися і ...красти: хто по-крупному, хто - за дрібниці.
Підсумок: в особистому плані середньостатистичний українець живе все краще. Не вірите? Порахуйте наскільки збільшилася кількість авто на дорогах та у дворах. І це - на тлі постійного подорожчання палива. Зауважимо, що значну частину серед цих авто становлять легковика бізнес-, а то і преміум-класу, офіційно належать "тимчасово безробітним"...
Додайте до цього число квадратних метрів (в окремих будинках і квартирах), реально припадає на середнього українця. А також - скільки у нього так званої "інвестиційної нерухомості, яка очікує чергового зльоту цін на ринку і скільки квартир під здачу (без сплати податків, зрозуміло).
Цілком природно, що на тлі безперервного зростання "чорних" і "сірих" доходів практично всіх груп населення України, офіційні зарплати (особливо в бюджетній сфері) збільшуються куди як більш скромними темпами.
Настільки ж смішними (навіть у порівнянні з нашими найближчими сусідами) виглядають і зарплати українських силовиків (армія, МВС, СБУ), покликаних захищати суспільство, яке може, але не хоче за це платити.
Ну, а порівняно невисокі офіційні доходи чиновників з певного рівня все ж непогано компенсуються можливістю брати хабарі. Однак це аж ніяк не сприяє підвищенню ефективності роботи держапарату в цілому та підвищенню авторитету держави як всередині держави, так і за її межами.
До речі, це спостерігається вже на третьому десятку років української "незалежності", тобто в той час, коли більшість не тільки пост-соціалістичних, але і пост-радянських держав вже успішно перехворіли цією дитячою хворобою.
Платники податків (всіх масштабів) більшості молодих демократій просто змушені були зрозуміти, що без вкладення своїх кревних у зміцнення держави, розраховувати на отримання якого-небудь задоволення від спілкування з ним, щонайменше, наївно.
Однак настільки ж наївно припускати, ніби до цієї простої думки суспільство (в будь-якій країні) приходить самостійно, виключно в силу своєї вродженої свідомості. Щоб по-справжньому (гаманцем) полюбити свою капіталістичну Батьківщину, народу деколи необхідна допомога - яких зовнішніх обставин (фінансові кризи, стихійні лиха, війни та інші катаклізми), або рідної держави, яке може переконати його в необхідності такого сильного почуття. Причому самими різними методами.
Якщо в'їхати у владу на протестних настроях ще можна, то втриматися у владі на них не можна. Для цього потрібно вже використані протестні настрої погасити і перетворити "революційну" натовп настільки ж слухняну масу податних одиниць, які (при грамотному до них ставлення) будуть плодитися, розмножуватися і справно платити податки, підтримуючи тим самим владу.
Ця проста істина справедлива для керівництва будь країни, причому поза залежно від його політичного забарвлення і сповідується ідеології. Секрет успіху простий - держава має створити умови, при яких великі власники не захотіли б занадто вже сильно ухилятися від сплати податків, а основна маса пересічних платників податків просто не змогла б цього зробити.

Для будь-якої політичної сили, яка б хотіла втримати владу в Україні, це означає:
1. Створення основних бюджетоутворюючих галузях та контролює їх великому капіталу комфортних умов роботи всередині країни та ефективний захист їх інтересів за кордоном (на світових ринках).
2. Формування порівняно чесних умов ігри держави з середнім та малим бізнесом, які б стимулювали їх зростання.
3. Поступальний розширення бази оподаткування на основну масу населення, в т.ч. на її додаткові, "неофіційні" доходи, які за своїм обсягом часом значно перевищують офіційні.
4. Ведення ефективного інформаційного супроводу проведених реформ, для отримання підтримки основної частини електорату і запобігання інформаційних диверсій політичних опонентів.
До речі, останній пункт особливо важливий, хоч і стоїть дещо осторонь від традиційних сфер інтересів "міцних господарників", які надмірно захоплюються "чистої" економікою. Адже в умовах нестійкого положення керівництва країни проведення будь-яких, навіть самих благодатних реформ без надійного інформаційного забезпечення приречене на безумовний провал.

Любов з криком та інші задоволення
Що ж стосується інших пунктів, то поки їх виконання супроводжує тільки власний успіх. Так, спроби стимулювати національний капітал поступово згорнути офшорні операції, що починалися керівництвом країни в 2010 - початку 2011 року, поки виявилися не дуже вдалими. Зокрема, потік реінвестицій з офшорів (наприклад, з Кіпру), помітно знизився після зміни влади в 2010 році, потім знову набрав силу і в даний час продовжує зростати випереджаючими темпами.
Сумнівною по своїй ефективності представляється і спроба ввести в дію в Україні так званий "податок на розкіш" - тобто фактично переконати великих власників піти на самооподаткування додатковим податком. Економічна складова подібного кроку (додаткові доходи в бюджет) поки виглядає вельми примарно, а PR-складова (яка могла б сприяти деякому зниженню соціальної напруги в країні) за три роки так і не отримала розвитку.
Несподівано більш ефективними виявилися дії нової влади по відношенню до "дрібним крамарям" - представникам середнього і малого бізнесу, на яких українська опозиція розраховувала й як на потенційних фінансових донорів, і як на справних постачальників гарматного м'яса для чергової "революції".
Незважаючи на всю запеклу критику і прогнози чергового апокаліпсису влади, запровадження норм нового Податкового Кодексу сприяло не тільки зростанню збору податків, але і помітного збільшення кількості дрібних підприємців. Замість того, щоб втрачати час (а значить - гроші) в якості масовки на "Податковому Майдані", вони вважали за краще зіграти з державою за новими правилами (і заробити при цьому). Судячи з усього, задоволеними залишилися обидві сторони.
Наприклад, згідно з офіційною інформацією Міністерства податків і зборів, тільки в січні-лютому 2013 року, бізнесмени самостійно нарахували і виплатили державі 995,1 млн. грн. єдиного податку, що майже в три рази (!) більше, ніж отримав від них бюджет за аналогічний період минулого року (346,2 млн. грн.). А за підсумками перших чотирьох місяців ця сума перевалила за мільярд (1,7 млрд. грн.)
Кількість офіційно зареєстрованих індивідуальних підприємців за підсумками минулого, 2012 року, збільшилася на 130 тис. чоловік (до 1 млн. 200 тис.)
Таким чином, при трохи більш ніж 10%-м зростання лав "дрібних крамарів", добровільні податкові надходження від них зросли на 300% - цілком достатньо для того, щоб говорити якщо не про повну фіскальної відданості середнього і малого бізнесу, то, принаймні, про його відносної лояльності до діючої влади.
Що ж стосується посилення податкового уваги до доходів широких мас "маленьких" українців, то в цій галузі держава поки діє з наполегливістю асфальтоукладача: тихо, повільно, невідворотно і... з майже такою ж грацією.
Одним з перших сигналів цього тихого настання стало формування єдиного реєстру нерухомостіз внесенням в нього докладної інформації про її власників і введення настільки ж єдиної системи її оцінки (ближче до ринкової). Таким чином готується атака на найбільш прибутковий (масовий) сектор тіньових доходів наших співгромадян - торгівля і оренда нерухомістю, на якій сьогодні так чи інакше заробляють мільйони українців, вважаючи за краще нічого не платити державі.
Ефектним (і ефективним) продовженням такого курсу може стати складання єдиного реєстру громадян пільгових категорій (з перевіркою кожного з пільговиків), яке намічено керівництвом країни на найближчий час. Хоча тема оптимізації кількості пільг в Україні (з їх поступовою заміною на адресну грошову допомогу) і виходить за рамки даної публікації, цей процес самим безпосереднім чином пов'язаний зі здійсненням фіскальної політики.
Справа в тому, що після "чистки рядів" пільговиків, багато бізнесменів-індивідуали та цілі підприємства позбудуться можливості недоплачувати податки державі. Це навряд чи викличе у "скривджених" особливий ентузіазм - навіть якщо з'ясується, що протягом довгих років вони користувалися податковими пільгами незаконно, тобто по суті залазили в кишеню своїм більш законослухняним співвітчизникам...
Ну, а точкою кульмінації взаємних почуттів держави і суспільства в Україні стане введення обов'язкового загального декларування доходів - усіма громадянами країни. За попередніми даними, "всенародне" обговорення такого законопроекту почнеться вже в цьому, 2013 році, а практична реалізація - вже в 2014-му (після того, як буде зібрана вся відсутня інформація про неофіційних джерелах доходу громадян).
У тому, що подібна податкова революція (вже без лапок) в Україні рано чи пізно станеться - сумніватися не доводиться. Адже декларують свої доходи громадяни більшості розвинених капіталістичних демократій, суспільство яких ми так прагнемо потрапити. Ось тільки заявлені керівництвом країни строки (за рік до президентських виборів) викликають деякі сумніви.
Вже зараз можна уявити, який вой піднімуть з цього приводу найбільш "незалежні" мас-медіа України, які перебувають на повному утриманні різних опозиційних сил та їхніх зарубіжних спонсорів. Дивуватися цьому не доводиться - втім, як і того, що чинна влада вже звикла давати своїм опонентам козирі в самий незручний для себе момент.
Що ж - тим виразніше буде видна роль ефективної інформаційної підтримки перетворень, без якої боротьба за уми і гаманці платників податків загрожує виплеснутися з інформаційного простору в простір реальне - тобто просто на вулиці...
http://inpress.ua/ru/economics/10953-nalogi-i-my-kak-nauchit-ukraintsev-lyubit-rodinu

bogdan.gordasevic 03.06.2013, 13:55
Бажаю автору усамітнитись у такій державі, де "Ну, а точкою кульмінації взаємних почуттів держави і суспільства в Україні стане введення обов'язкового загального декларування доходів - усіма громадянами країни." Не перетворюйте життя у зону, а робіть так, щоб податки ставало вигідно платити добровільно - це дуже складно, але можливо, якщо таким розумноподібним базіканням буде не місце в головах справді розумних людей.

bogdan.gordasevic 03.06.2013, 13:49
Автор статті нагадує мені нашу сучасну освіту в Україні: знання дає начебто розумні, але толку від них мало для легкого працевлаштування і життя реального.
Також не треба підміняти поняття: "сплати податків" там, де реально йде примусове "здирання податі"
Державі податки активно сплачують тоді, коли держава підконтрольна платнику і він реально відчуває це. Коли ж бюджет в наглу розкрадають - тільки дурень буде сплачувати податки добровільно і за тими принципами, що задекларовано тут. Сучасна держава скоріше є насосом викачування статків з населення, чим гарант його добробуту, тому: "наша песня хороша - начинай сначала"