Хто старе нагадає - тому око геть, а хто забуде - обидва!
Приповідка дещо дивна і кара грізна через цінність зору для людини. Можливо це суттєво, що не варто згадувати минулі хиби, коли почалась нова справа і не час псувати її спогадами про невдачі і прорахунки. Проте я не можу забути тих величезних сподівань, які у мене були пов'язані з новою силою, якою було задекларовано Громадський рух "Народна Самооборона", за яку я фактично і голосував на позачергових виборах 2007 р. до ВРУ, як блок НУ-НС, а що з того потім було - відомо: нічого доброго. Ідея "Народної самооборони" моментально була забута, за що і настала розплата під час тюремного ув'язнення. Особливо образливою для патріотів (і для мене, як виборця, що голосував за цю людину) була поведінка Юрія Луценка на посаді міністра внутрішніх справ ("Обережно - міліція!" http://blog.i.ua/community/662/619404/), тому я зараз мало довіряю йому, хоча в загальному не проти як такої опозиційної діяльності Юрія Луценка  і його нового проекту "Третя республіка", але таки нагадаю основне з положень "Народної Самооборони", які було задекларовано 8-м (!!!) років тому.


Громадський рух НАРОДНА  САМООБОРОНА
    
ДЕКЛАРАЦІЯ    ОБ'ЄДНАННЯ ДЕМОКРАТИЧНИХ   СИЛ
   
Перша 10-ка списку блоку ”Народна Самооборона Юрія Луценка”

1. Юрій  Луценко
2. Микола  Катеренчук
3. Наталя  Лук’янова
4. Володимир Ар’єв
5. Володимир Стретович
6. Іван Сподаренко
7. Віктор Мусіяка
8. Тарас  Стецьків
9. Олесь  Доній
10. Давид Жванія (головний спонсор проекту "Народна Самооборона" - Б.Г.)
 
СВОБОДА,   ЗАКОН   І  СПРАВЕДЛИВІСТЬ

Передвиборча програма Блоку “Народна самооборона” Юрія Луценка”

Народна Самооборона - це не партія. Це об'єднання вільних громадян для боротьби за свої права, для протесту проти свавілля влади.
Народний протест - це єдине, чого влада насправді боїться.

Принципи Народної Самооборони:

1. Не кради і не давай красти іншим.
2. Не бреши і не давай брехати.
3. Не бери і не давай хабарів.
4. Не бійся боротися за свої права.
5. Люби Україну.
         

Завдання Народної Самооборони:

1. Достукатись до серця кожного українця.
2. Згуртувати українську громаду.
3. Об'єднати всі патріотичні сили.
4. Збудувати справедливу державу.
5. Досягнути єдності України.

Наш протест буде мирним і праведним. Але ми чітко і твердо скажемо цій владі чого хочемо. Ми хочемо гідно жити в заможній країні. Ми хочемо правди і справедливості. І вони або почують нас, або підуть геть. Ми переможемо!
Наші союзники і вороги:
   Наші союзники - чесні і небайдужі люди: члени різних партій та безпартійні, віруючі різних конфесій та атеїсти, люди, які говорять правду на будь-якій мові.
    Наше ставлення до політичних партій та державних інституцій залежить не від їхнього кольору та гасел, а виключно - від їх дій. Якщо вони діють у відповідності з нашими принципами -вони союзники Народної Самооборони.
    Якщо ні - нас розсудить Україна.

 СВОБОДА,   ЗАКОН   І   СПРАВЕДЛИВІСТЬ
Передвиборча програма Блоку “Народна самооборона” Юрія Луценка”

Ми, українці, дещо романтики, але життя навчило нас прагматизму.
Ми побачили, що свобода – це не тільки красиво, але й вигідно.
Ми переконалися, що мало вибирати добру владу – треба її контролювати.
Ми впевнилися, що закон тільки тоді може бути законом, коли він однаковий для всіх.
Мені, Юрію Луценкові, і активістам “Народної самооборони” відомо про це з перших уст.
Ми об’їхали Україну, об’єднуючи людей навколо цінностей свободи, законності і справедливості. І переконали країну, що народна зневіра – це великий міф політиків, який вони придумали, щоб виправдовувати свою брехню і крадіжки.
Народ ще раз довів, що тільки він є єдиним джерелом влади в Україні.
Але те, що цю незаперечну істину нам треба стільки разів доводити, свідчить про нагальну необхідність докорінної зміни системи влади в Україні.
Час відправити на політичну пенсію брехливих і зрадливих політиків, що не дотримали своїх обіцянок перед народом. “Народна самооборона” готова оновити владу, для якої базовими стануть основні народні цінності – свобода, солідарність, закон і справедливість. Тільки така влада може досягти добробуту всього народу, щоб квітуча земля не заростала бур’яном, а люди не шукали праці за кордоном.

Свобода
Свобода для українського народу є самодостатньою цінністю, яку не потрібно обґрунтовувати. Її потрібно відстоювати. Бо разом із втратою свободи народ втрачає надію на краще майбутнє. Ця істина є основою наших переконань.

Закон
Зміна судової і правоохоронної системи є нашим невідкладним завданням. На жаль, нинішні судова і правоохоронна системи забули, що слова “правда”, “справедливість”, “право” – однокорінні. Ми зобов’язані повернути істинний сенс судочинства і права в нашій країні. І тоді життя кожного здобуде сенс; моральність, а не корупція та наркоманія, стане нашою перспективою.

Справедливість
Встановити справедливість у державі – це вимога і східної, і західної, північної і південної України. Це вимога спрацьованого селянина і захопленого митця, чесного чиновника і досвідченого робітника. Це ідея, яка об’єднає всіх громадян України. І ми втілимо її у життя. Справедливість податків, а не жорстокість покарання повинно стати основним мотивом їх сплати для підприємця.
Зростання національного доходу повинен відчути кожен пенсіонер України, а не тільки власник закордонних рахунків.
Солідарність має стати моральним принципом влади, а щира допомога потребуючому – моральним обов’язком кожного українця.

НАШ ШЛЯХ

1. Перезавантаження держави.
Головна проблема нині чинної Конституції полягає у її авторстві: Основний Закон країни написаний політиками та чиновниками для себе і під себе. Ми вимагаємо скликати Конституційну Асамблею, членами якої можуть бути обрані ті фахівці, які свідомо відмовляться на 10 років наперед від влади: виконавчої, судової та представницької.
Конституційна Асамблея напише Конституцію, виходячи з розуміння справедливості народу, а не власних потреб політиків.
Ця Конституція мусить загарантувати, що зрада. Корупція і брехня будуть покарані.
Ця Конституція мусить загарантувати, що всі судді будуть займатися встановленням істини, а не пошуком грошей, міліція – безпекою громадян, а не політикою.
Ця Конституція мусить загарантувати, що справедливість не стане розмінною монетою в політичних ігрищах. Депутатська недоторканність буде знята.
Ця Конституція мусить загарантуватищо діяльність держави буде підпорядкована інтересам всіх громадян країни, а не груп чи територій.
Ця Конституція чітко розмежує добро і зло. Вона стане Конституцією нової України, України закону для всіх і справедливості для кожного.

2. Контроль народу.
Над політиками потрібен контроль народу. Доброї влади не буває за визначенням. Влада тільки тоді почне зважати на інтереси народу, коли ми створимо дієві механізми цього контролю. Основою цього механізму є самоорганізація. Ця самоорганізація має пронизувати все суспільство знизу догори – від батьківського комітету, сільради і ЖЕКу до міста, району і країни. Політики і бюрократи повинні не тільки абстрактно знати, що вони є “слугами народу”, але кожен день реально відчувати наш контроль.

3. Демонополізація суспільства.
Для модернізації економіки, для здійснення технологічного стрибка, який приєднає Україну до числа найзаможніших суспільств планети, нам потрібно перш за все змінити траєкторію свого розвитку. Бізнес повинен перейти від боротьби за ресурси до боротьби за споживача. Політики – перейти від боротьби за адмінресурс до боротьби за виборця.
Для нашої команди влада і бізнес будуть надійно розділені, а державні посади будуть розглядатися не як ціль, а як засіб виконання виборчої програми.
Ми не боремося за перемогу одних політичних кольорів над іншими. Замість протистояння нам треба створити в суспільстві нові об’єднуючи принципи стабільності: закони – розумні, але їх виконує кожен. Податки – справедливі, але їх платять всі.
Ми мусимо повернути довіру до держави, законна власність має стати священною, а за несправедливо отриману власність має бути встановлено справедлива доплата. Багатство може і мусить бути чесним у країні добробуту, його не треба соромитися. Якщо громадяни довіряють державі, то на перше місце виходить не розмір податків, а їх справедливість та ефективне використання задля суспільства.
Наша ціль – збудувати об’єднану країну, яка не буде сперечатися про те, куди рухатися – на Схід чи на Захід. Краще домогтися, щоб і Європа, і Росія прагнули в Київ.
Наша ціль – збудувати модерну країну, в якій про історію дискутуватимуть науковці, а не політикани.
Наша ціль – збудувати успішну країну, почуття гордості за яку – почуття, яке ми вже навчились впізнавати – стало б постійним.
Наша ціль – збудувати країну вільних і за можних громадян – незалежно від того, якою мовою вони говорять, у якій церкві моляться Богові – аби за родину й за Україну.
Перед нами стоїть величезне завдання – внести моральність у щоденне життя.
Ми віримо, що в цій країні чесна людина може бути успішною.
Ми віримо в те, що правда і чесність, закон і справедливість об’єднають Україну.


Декларація громадського руху Народна Самооборона

І. Що відбувається?

Нам усім треба визнати, що вони нас обманюють. Вони нам брешуть.
Вчора одні нам говорили, що заради народу будуть єдиними і що відставлять свої суперечки вбік, а потім влаштували публічне посміховище.
Інші вже сьогодні «зробили наше життя кращим». Для цього вони підняли податки, у кілька разів підвищили тарифи і заморозили зарплати та пенсії.
Верховну Раду вони перетворили на базар, на якому торгують законами та посадами. Кабінет міністрів - на «іко­ностас» одіозних кучмістів. Вони шаленіють від безкарності. Вони відчули, що їх ніхто не контролює.
Вони продовжують брехати, що завтра буде краще. А завтра, напевно, будуть судити тих, хто не помер з голоду, бо у такій ситуації вижити зможе тільки злодій.
Самі ж вони жили добре ще вчора, живуть незле сьогодні і ще краще збираються жити завтра.
На одних телевізійних каналах вони борються за щастя і добробут трудящих. А на інших каналах показують діаманти їхніх дружин та наряди їхніх коханок, які коштують більше, ніж бюджет маленького українського містечка.
Вони не просто крадуть.
Вони цим вихваляються. За скромні зарплати чиновників вони один поперед одного вибудовують собі замки.
Вони мають нас за лохів.
Для нас вони мають куплені суди, «безпредєл» в місцевій владі і видовищні політичні спектаклі по телевізору. Так, вони багато говорять правильних речей. Вони говорять про бандитів при владі, про корупцію, про несправедливість.
Але за цією балаканиною йдуть роки і нічого не міняється.
їхні розмови не мають наслідків. Вони нічого не роблять. А тих, хто поодинці щось робить для нас - або лякають та купують, або викидають із влади. Білі ворони небезпечні для чорних зграй.
По телевізору, про наше око, вони сваряться. А потім йдуть і тихо домовляються.
Домовляються проти нас.
Коли ми обурюємося, вони застосовують єзуїтський прийом: кажуть нам, що держава не витримає наших потреб. Всі гроші, мовляв, ідуть на розвиток економіки і, якщо ми хочете гідних зарплат і пенсій, то ми - проти України.
У них, як в кожного афериста, «все деньги в деле», і тому вони не можуть віддати нам нами зароблене.
Нам всім вже стало очевидно, що збудувати справедливу, заможну державу таким способом є неможливо.

ІІ. Чому так відбувається?

Ми перемагали, коли були разом. Всі поразки - від розбрату та зрад тих, кому ми дали владу. Вони поділили країну на «москалів» та «бандерівців». І ми, голосуючи на виборах, вибираємо або одних «жирних котів», або інших. Ми -велика, але приспана нація, яку ділять, щоб грабувати.
Те, що ми можемо у таких умовах вибрати добру владу - це іллюзія. Доброї влади без контролю людей не буває ніколи.
Ми повинні зрозуміти, що народ, який протестує проти дій і бездіяльності влади тільки раз на п'ять років голосуван­ням на виборах, просто приречений на животіння.
Вони перед кожними виборами ніби пропонують нам своїми лозунгами суспільний договір. Ми, своїм голосуванням, цей договір приймаємо.
А потім - вони нас дурять. І відсутність нашого протесту вважають мовчазною згодою.
Ми тримаємо дулю в кишені і наївно думаємо, що ця дуля їх злякає. А вони тим часом нав'язують нам свої правила гри.
Ця держава існує за принципом «лохотрону». І навіть по­рядні люди, які потрапляють у цю систему, не вміють їй опиратися.
Влада і політики почнуть зважати на наші інтереси тільки тоді, коли ми змусимо до цього.
Міняти треба систему.

 ІІІ. Що робити?

Чиновники в усьому світі однакові.
Усе те, що відбувається зараз в Україні час від часу стається у будь-якій цивілізованій країні. Але тоді, включаючи новини, ми бачимо багатомільйонні мітинги, загальнонаціональні страйки та перекриті дороги.
Нам намагалися вбити в голову, що так борються проти багатих. Ні, там знають, що статки можна заробити і тяжкою що­денною працею. Там ставлять на місце тих, хто робить спроби присмоктатися і жирувати на людських сльозах. Багатіти тре­ба разом з державою та народом, а не за їхній рахунок.
Час від часу будь-який уряд навіть у розвинутій країні потребує холодного душу. Тим більше у нас, де влада думає, що ми живемо лише для того, щоб їй платити.
Народний протест - це спосіб донести до влади нашу потребу у справедливості, наше право на цю справедливість.
Це єдиний спосіб, щоби багаті поділилися із бідними. Це єдиний спосіб змусити владу вдарити по руках ко-рупціонера і дати йому зрозуміти, що красти - це злочин. Це єдиний спосіб привчити політиків, що брехати - гріх.
Чому ми дозволяємо нас грабувати? Чому вибираємо терпіння? Нам на перешкоді стоїть зневіра. Довгий період безправ'я убив нашу віру у власну силу. Насміхаючись над нашими вимогами справедливості, вони кожного дня товкмачать нам, що протестами ми нічого не досягнем.
Ми кличемо до Народної Самооборони.
Народна Самооборона - це не партія. Це об'єднання вільних громадян для боротьби за свої права, для протесту проти свавілля влади.
Бо народний протест - це єдине, чого вони насправді бояться.
Як тільки пролунав заклик до «Маршу справедливості», тисячі людей з усієї України звернулися до нас із питаннями: де? і коли?
Ми відповідаємо: ВЕСНОЮ У КИЄВІ.Бо ми уже не ті. Ми маємо досвід перемоги.
Ми спроможні тиснути на владу і міняти її.
Бо ми насправді - єдине легітимне джерело влади в Укра­їні. Прийшов час усім це зрозуміти.
Також прийшов час зрозуміти і всім, хто хоче мати право називати себе чесними політиками будь-яких кольорів: об'єднання - це не забаганка, а їх борг перед нами, їх обов'язок перед Україною.
Ми зберемося всією країною: зі Сходу і з Заходу, з Півдня і з Центру, з сіл і з міст. Наш протест буде мирним і правед­ним. Але ми чітко і твердо скажемо цій владі чого хочемо.
Ми хочемо гідно жити в заможній країні. Ми хочемо правди і справедливості.
І вони або почують нас, або підуть геть.
Ми переможемо!

http://samooborona.pp.net.ua/
http://www.3republic.org.ua/ua/

Виїхав я до Києва одразу, як почув про другу спробу знищення Євромайдану в ніч на 11 грудня і пробув там до 16, коли переконався, що далі можна бути більш-менш спокійним.
Вражень багато різних і поки що я їх обдумую, тому наразі мовчу, але не байдикую і ось поширюю важливу інформацію про

Всеукраїнську колективну мережу захисту "Свої" :

"У кожного з нас свій Майдан. Кожен з нас робить зусилля в міру можливостей. Хтось знаходить можливість їхати на Майдан в Києві, а хтось безкоштовно підвозить людей з національною символікою. Хтось, долаючи страх бути звільненим, пише правду в місцевій газеті, а хтось стоїть в пікеті під судом, вимагаючи звільнення невинних. В цей час, хтось віддає останні копійки пенсії на їжу для протестувальників, а хтось закордоном йде під наше Посольство.
Всім нам потрібен захист, незалежно від того, скільки часу триватиме наша боротьба. Ми не підемо з Майданів до того часу, поки влада не зміниться. Жодних інших умов.
Тому нам потрібна не тільки самоорганізація, але й реальна організація та координація. Нам потрібне організоване ополчення. Тому, ми починаємо створення ополчення – мережі захисту людей.
Створена мережа покаже наскільки нас багато, ми будемо підтримувати одне одного. В кожному мікрорайоні країни створимо групу людей з тих, хто готовий:
- діяти мирно та відповідально;
- боротися допоки не буде змінено владу;
- будемо наполягати на зміні всієї системи, а не прізвищ.
Ми об’єднаємо тих людей, які розуміють, що громадяни повинні підтримувати одне одного в захисті проти репресій. Одна група – це 3 та більше осіб. Групи об’єднуються по три в десятки. Десятки в сотні, сотні в тисячі. Всі групи будуть пов’язані між собою. "
https://docs.google.com/forms/d/1XcCFqMg9JWJXRaUV0WgtUPqCQW71f9s8hOYnCpLwWYQ/viewform

1.
Сумбур життєвий навколо мене обумовлює сумбур внутрішній, тому в подальшому викладі буде замало логічної послідовності, але вже як вийде. Зараз навряд чи хто має чіткий прогноз на діагноз хвороби держави Україна. Можливо все! Аж до летального завершення включно. З того тільки й лишається, що повторювати слова з прадавнього літопису: – Камо грядеши?! Камо грядеши?..
Зміст цього давньоруського виразу значно глибший за його сучасні адаптації типу: «куди йдемо?» чи «що нас очікує?, або «яке наше майбутнє?» і т. п. В тому і річ, що «камо грядеши» набагато змістовніше, бо означає, що «майбутнє гряде», що воно насунеться невблаганно і невідворотно, неначе ті величезні хвилі-цунамі Долі, які не дають нікому-нікому можливості уникнути їх страшної неминучої небезпеки...
Скільки вже раз переходили по наших землях ці руйнівні хвилі напастей, змітаючи все і вся на своєму шляху, полишаючи за собою тільки могильні кургани... Безліч разів... Нескінченно... Камо грядеши?..
І ось настає нове випробування для України і людей, що тут проживають. Проживають вже чи ще? Камо грядеши?..

2.
Почну не з початку. Тобто передісторія нового народного повстання в кінці 2013 року під назвою «Євромайдан» буде обговорена потім, а зараз невеличка замальовка з реальних подій.
Львів. Передвечірній час. 2 грудня. Революція вийшла на вищий щабель напружня. Я в черговий раз підходжу до центру, де коло пам'ятника Тарасу Шевченку вирує місцевий Євромайдан.
Мої враження неоднозначні, як і в багатьох. За минулі роки я досить часто переживав прикрість ситуації через відсутність молоді на різних громадсько-політичних заходах, де постійно домінувало старше покоління пенсійного віку. Кожен раз виникало просте запитання: а для кого і для чого ця говорильня, якщо немає головного представника нашого майбутнього – молоді? Навіщо звучать слова мудрості і знань, якщо немає того, кому їх передати?
І ось все до навпаки: навколо повно молоді! Моя заповітна мрія збулась! Скрізь молодь! Нескінченне море молоді зібралося в центрі Львова, щільно обліпивши постамент Шевченка і облягаючи всю місцину довколо. Скрізь державні синьо-жовті прапори, червоно-чорні УПА та сині з зірочками по колу Євросоюзу. Є велика сцена з якісною звуковою апаратурою, а ще великий екран, де ретранслюють теленовини та іншу інформацію. На сцені були ведучі, які регулярно озвучували повідомлення та різні гасла, щоб розбурхати натовп. Лунали з сцени пісні і патріотичні вірші, також був молебн і прозвучало звернення священників. Звичайно, що все це добре і потрібне, але в постійному одноманітному повторі день-у-день це стає безкінечно нудним без живого слова промовців про актуальну громадсько-політичну ситуацію.  Розумію, коли не хочуть допускати політиків, які завжди охочі до будь-якого піару, але ж є й інші люди для такого важливого слова про те, що робиться і треба робити. За всі мої епізоди перебування на львівському Євромайдані жодного подібного промовця я не почув, що дуже дивує. Шокує! Ну всі-всі не могли ж виїхати водночас до Києва?! Хтось мав би лишитись, а воно жодного поважного представника з місцевої еліти. Врешті-решт і сама молодь могла б щось сказати значиме, бо саме студенти мають генерувати новітню ідею суспільного буття в Україні, мають творити оте майбутнє, а не тільки натхненно бунтувати, як зараз. На жаль, але ні я сам не почув нічого подібного, ні від інших ніхто не переповідав програмні ідеї з нашого Євромайдану. Ось вам і «камо грядеши»?..
З того всього я більше роззирався довколо, коли перебував на Євромайдані, чим дослухався. Просто хотілось побільше набратись живих вражень від самої події і людей навколо. Або ось озирнувся і побачив, як вечірнє сонце осяяло над Оперним театром величну фігуру Ніки-переможниці зі золотою пальмовою гілкою над головою, яка так гарно засяяла в сонячному промінні. Вся нижня частина театру і весь проспект Свободи вже був у сутінках, тому цей момент набув особливої грандіозної краси, як пророцтво майбутньої перемоги. «Дай то Бог, щоб це пророцтво збулось» – подумалось у ту мить.
Так само несподівано мою увагу привернула постать дівчини, яка серед цього революційного гамору стояла прихилившись до стовба ліхтаря і спокійно читала книжку. Звичайне собі дівча з намальованим на обличчі синьо-жовтим прапором, як і в багатьох інших хлопців та дівчат, просто собі отак стояло і отак спокійно читало книжку, не зважаючи на гамір чи тих зацікавлених хлопчаків, які заглядали час-від-часу їй через плече. Мені подібне за віком не личило, тому я просто підійшов і поцікавився, що ж саме вона читає? Відповідь була вражаюча: дівчина читала відомий твір фантаста Рея Бредбері «451° за Фаренгейтом»! Воістину життя набагато фантастичніше за будь-яку фантастику! (http://www.ae-lib.org.ua/texts/bradbury__451__ua.htm)
Ситуація неймовірного сюр-реалізму: молода дівчина на Євромайдані під час і в середині революційного бунту вдумливо читає роман-антиутопію, де автор, до речі, передбачив сучасні так звані «соціальні мережі», як і описав подібний суспільний режим влади, який оце ми і маємо в Україні: дурний і жорстокий, антилюдяний, але дуже самозакоханий і тому дуже впертий. Антиутопія, що набула реального виміру в Україні і поряд з нами. Трагічне наше «камо грядеши»... І одночасно ж його вирішення.
Ось вона: проста і чітка відповідь всім моїм негаціям та сумнівам. Справді: нехай потрібне слово і не звучить, але хто його шукає – той сам його і знаходить. Як і де? Це особиста справа кожного. Є така розумна думка: патріотизм – це щоденний плебісцит. Тільки особистий постійний щоденний плебісцит кожного поокремо робить нас правдивими патріотами і громадянами своєї держави, як і взагалі людьми як такими. Тому що коли дивишся на екран, де примусово зібрані люди тупо завчено виголошують чужі слова і фрази явно не вникаючи в їх зміст, як і в зміст власного рабського життя – стає огидно на душі від думки: невже і ця худобина є людина? І чому вони мають право вирішувати мою долю? Долю моїх дітей? Долю моєї Держави?
Від цього моменту осяяної сонячним промінням Ніки-перможниці й дівчини з книгою – визріло моє рішення: боротися беззастережно і наполегливо до самого кінця, яким має бути ПОВНА НАША ПЕРЕМОГА !!!

3.
Якою має бути наша перемога? На мою думку вона має три складові частини, які обумовлюють одна одну:

1. Відставка Уряду М. Азарова, припинення повноважень Президента України В. Януковича та розпуск Верховної Ради України.

2. Вибори Президента України і народних депутатів. Утворення нового Уряду України.

3. Реформування докорінно всього адміністративно-політичного та економічного устрою в Україні на принципах Євросоюзу з входженням до асоціації з ним на правах позаблокової країни.

Ось так коротко і однозначно, без зайвих обмовок і недомовок.
Є тільки ще одна окрема тема, паралельна всім трьом пунктам. Прошу подумати і визначити: що є першопричиною нашої теперішньої державної кризи в Україні? Катастрофічної кризи!
Моя особиста думка і висновок також однозначний, як і певен, що його підтримає кожен з нормальномислячих людей: тільки грубе і цинічне втручання з боку правлячої кліки Російської Федерації у внутрішні і зовнішні суверенні справи держави України призвело до глобальної політичної кризи і громадянського конфлікту в нашій країні.
За тим йде ще один висновок: щоб навести лад в своїй державі – ми повинні почати з ліквідації першопричини наших негараздів, тобто ізолювати Україну від негативної діяльності та впливів з боку РФ, як і Митного Союзу в цілому.
Якщо керівництво РФ погрожує введенням різноманітних караючих санкцій проти України при входженні її до асоціації з країнами Євросоюзу, то нам просто необхідно почати новий процес домовленостей щодо асоціації з ЄС з того, що вже (!) позбавити Україну від всіх загроз і впливів з боку РФ, а також МС. Задля цього потрібно паралельно з реалізацією вище перелічених пунктів проголосити, що на протязі півроку всі уряди світових країн і наші й не наші підприємці та населення загалом підготувались до того, що кордон між Україною та РФ буде закритий за принципом «залізної стіни». Одночасно буде припинено будь-які дипломатичні та інші стосунки між Україною та РФ, або і всіма країнами МС. Тільки так! Як при епідемії щоб вижити, потрібна максимальна ізоляція. Ми в Україні хочемо вижити.
Наголошую, що ізоляція – то не є війна. Ми жодним чином не шукаємо ворогів ні зовні, ні в середині країни. Всі росіяни можуть спокійно жити в Україні, як повноправні громадяни і дивитись через супутникові антени російські телеканали або спілкуватись по Інтернету через закордонні сервери тощо. Так само всі, хто не є «персона нон грата» і захоче до нас в якості підтримки приватних контактів або туристів, той може спокійно побувати в Україні через треті країни світу, але прямий зв'язок буде повністю закритий, як і всі ресурсні й матеріальні постачання, транзити тощо. Наголошую: однозначна повна ізоляція до того моменту, коли Україна підпише асоціативне членство з країнами Європейського Союзу. Після цього режим суворої ізоляції кордону і стосунків з РФ та МС буде знято з нашого боку, а як вони вже поведуться тоді – най вирішують самі, бо що нам до того? То їх внутрішні справи і ми в це не втручаємось.
Простіше кажучи об'ява звучить так: «Шановне панство в Україні, в інших країнах світу і окремо гаспада РФ та МС, оголошуємо всім-всім, що від 30 червня 2014 р. Самостійна Соборна Українська Держава повністю закриває свої кордони з країнами Митного Союзу, особливо щільно з Російською Федерацією, і припиняє всі дипломатичні та інші взаємозв'язки з ними в зв'язку з переобліком та ремонтом в державі Україна. Просимо вибачити за деякі тимчасові незручності. Після підписання асоціації з Євросоюзом запрошуємо всіх на наше свято відкриття у новому форматі» ТЧК. Відповіді не потрібно.
Таке і тільки таке «камо грядеши» я передбачаю, як непросте, але найкраще майбуття для нашої країни – України.

Богдан Гордасевич
  10:09 05.12.2013
м. Львів

Подаю два документи з іншого часу для вивчення розумними людьми перед початком великої боротьби, що однозначно вже буде далі в Україні. Чекати порозуміння і чесних виборів аж у 2015 р. безглуздо! Повставати треба вже!
Вчитайтесь і вдумайтесь уважно у дрібниці цього мистецтва з особистою адаптацією до сучасних українських умов: всеукраїнський страйк і вся влада страйковим комітетам, відставка Уряду на чолі з президентом, перевибори ВРУ і Президента України з повним громадським і міжнародним контролем тощо.
Повстання фактично вже почалось, але потрібно, щоб воно було переможним. Ленін тоді переміг – це факт. Чому? Ось чому:

Подаю два документи з іншого часу для вивчення розумними людьми перед початком великої боротьби, що однозначно вже буде далі в Україні. Чекати порозуміння і чесних виборів аж у 2015 р. безглуздо! Повставати треба вже!
Вчитайтесь і вдумайтесь уважно у дрібниці цього мистецтва з особистою адаптацією до сучасних українських умов: всеукраїнський страйк і вся влада страйковим комітетам, відставка Уряду на чолі з президентом, перевибори ВРУ і Президента України з повним громадським і міжнародним контролем тощо.
Повстання фактично вже почалось, але потрібно, щоб воно було переможним. Ленін тоді переміг – це факт. Чому? Ось чому:



Богдан Гордасевич
30 листопада 2013 р.
м. Львів

Більше місяця Львів був увішаний білбордами щодо "визволення України 28 жовтня від фашистських загарбників", але не було жодного з приводу 95-річчя ЗУНР та Листопадового Зриву (Чину). Тому я не сподівався, що 1-го листопада на Янівському цвинтарі буде таке гарне вшанування полеглих вояків УСС та УГА з почесною вартою і військовим салютом, молебнем, лампадками на кожній з понад 700 могил, а ще - чималою кількістю людей. Я намагаюся бути тут кожен рік в цей день і маю можливість порівняти - цьогоріч  вперше було, як має бути. Не знаю, як на Личаківському меморіалі пройшли заходи, але думаю, що ще більш урочисто, бо там головний пантеон України.
За тим почув про урочисті заходи 6 листопада, як визволення Києва від німецько-фашистських окупантів, на найвищому державному рівні - і мені стало якось, м'яко кажучи, неприємно. Звичайно, що я ніколи не буду стверджувати, що німецько-гітлерівська окупація України була би краща за радянсько-сталінську, але будь-яка окупація є окупацією! Де тут визволення?! Що ми відзначаємо? З таким самим успіхом можна відзначати визволення Києва ордами Батия від варяжської окупації. І це не іронія - це зміст того параду, що відбувся на Хрещатику: в кого наряджаємось? У загарбників, які нічого доброго нам не принесли з тим визволенням, тому що трагедія нового штучного голоду 1946 -1947 років в Україні - це є те благо визволення? Вимирали родини власне тих, хто воював і гинув  "За Родину! За Сталина!"...
Важко уявити щось гірше за війну, але коли люди пережили війну, але не пережили миру  - це взагалі щось над людське розуміння  понять добра і зла. Не хочу і не можу більше щось доводити, а просто подаю добірку матеріалів.

Богдан Гордасевич
    
Столиця вшанувала пам’ять своїх визволителів

У церемонії покладання квітів взяли участь більше 30 тисяч киян та гостей міста
Київ відзначає 70-ту річницю визволення міста-героя від фашистських загарбників.
Так, 6 листопада Президент України Віктор Янукович разом із ветеранами вшанував пам’ять воїнів, які загинули у Великій Вітчизняній війні. Глава держави поклав квіти до могили Невідомого солдата в парку Вічної Слави.
В урочистостях також узяли участь Президенти України Леонід Кравчук, Леонід Кучма, Віктор Ющенко, Прем’єр-міністр Микола Азаров, Голова Верховної Ради Володимир Рибак, голова Київської міської державної адміністрації Олександр Попов, голова Київської обласної державної адміністрації Анатолій Присяжнюк, члени Кабінету Міністрів, громадськість.
Одразу після завершення офіційної церемонії покласти квіти до могили Невідомого солдата та вклонитися полеглим у бою воїнам прийшло більше 30 тисяч киян та гостей столиці. Багатотисячна колона рухалася від станції метро «Арсенальна» до парку Вічної Слави з квітами та символікою свята – 70-ої річниці визволення Києва від фашистських загарбників.
http://kievcity.gov.ua/news/11367.html

Хрещатиком пройшла військово-історична хода

У рамках святкування 70-ої річниці визволення Києва від фашистських загарбників на Майдані Незалежності урочисто підняли Штандарт, а Хрещатиком пройшла військово-історична хода.
Так, головною вулицею столиці крокували прапороносна група, рота Почесної варти, зразково-показовий оркестр Збройних Сил України, військовий оркестр Національного університету оборони України ім. Івана Черняховського, військовий оркестр військової частини А0139 та військовий оркестр Військового інституту Київського національного університету ім. Т.Г. Шевченка, військовий оркестр Військового інституту телекомунікацій та інформатизації НТУУ «КПІ», військовий оркестр Київського військового ліцею ім. Івана Богуна, військовий оркестр військової частини А0704, ліцеїсти Київського ліцею ім. Івана Богуна.
Також Хрещатиком проїхала військова техніка часів ВВВ (21 одиниці), після якої крокували підрозділ барабанщиць Національної академії внутрішніх справ, роти курсантів НАВС у формі піхотинців, авіаторів, моряків часів ВВВ, рота ВІТІ НТУ «КПІ» у формі козацького підрозділу часів ВВВ, роти курсантів-жінок у формі медичних сестер часів ВВВ, у формі авіаторів часів ВВВ, рота ліцеїстів юридичного ліцею ім. Кондратьєва Я.Ю., батальйон почесної варти внутрішніх військ МВС України.
Як розповів перший заступник голови КМДА Анатолій Голубченко, який вітав учасників заходу на Хрещатику, загалом участь у військово-історичній ході взяли понад 1 тисячі осіб. Військову техніку часів ВВВ було представлено Київський молодіжним клубом «Червона Зірка».
http://kievcity.gov.ua/news/11370.html

Історія України : 10.5. Звільнення України від німецько-фашистських загарбників. Відновлення радянської влади. Звільнення Лівобережної України.

У 1943 р. почався корінний перелом у війні. В запеклих чотиримісячних оборонних боях радянським військам вдалося зупинити наступ. 19 листопада під Сталінградом вони почали рішучий наступ, який закінчився оточенням і розгромом (лютий 1943 р.) 330-тисячного угруповання німецьких військ. Перемога на Волзі стала корінним переломом в ході німецько-радянської і загалом Другої світової війни. Його закріпила Курська битва (5 липня — 23 серпня 1943 p.), де було розгромлено до ЗО німецьких дивізій, зокрема 7 танкових і моторизованих. Після цих поразок вермахт уже був неспроможний успішно наступати.
18 грудня 1942 р. було звільнено перший населений пункт української території — с. Півнівка Мілівського району Ворошиловградської (нині Луганської) області. На початку 1943 р. Червона армія розгорнула широкий наступ на фронті завширшки 1600 км. Почалося масове вигнання окупантів, у тому числі з території України. Першим серед обласних центрів України було визволено 14 лютого 1943 р. Ворошиловград.
Внаслідок успішної Чернігівсько-Прип'ятської операції, яка почалася в серпні 1943 р., радянські війська прорвали німецьку оборону і в ніч на 9 вересня форсували Десну. Станом на 14 вересня було звільнено понад 100 населених пунктів, 15 вересня взято Ніжин — останній великий укріплений пункт противника на київському напрямку. Війська Воронізького фронту до 20 вересня визволили 800 населених пунктів північних областей України. Поразки німецьких військ змусили Гітлера прибути у Вінницю. Розроблялись плани стабілізації ситуації, але вони зазнали краху. 21 вересня було взято Чернігів і відкрито шлях до Дніпра, 22 вересня визволено Полтаву. Протягом вересня 1943 р. звільнено Харківську, Сумську, Чернігівську, Полтавську області та лівобережні райони Київщини.
У другій половині вересня 1943 р. радянські війська вийшли до середньої течії Дніпра на 750-кілометровому фронті. Твердячи, що на берегах Дніпра вирішується доля Німеччини, гітлерівці намагалися підготувати тут рубежі, щоб тримати стратегічну оборону. «Швидше Дніпро потече назад, ніж росіяни подолають його», — заявляв Гітлер. Але 3 листопада після артилерійської підготовки та ударів авіації з більш як 20 плацдармів, захоплених раніше на правому березі Дніпра (Букринський, Лютізький, Кременчуцький, Канівський та ін.), почався наступ радянських військ. У ніч на 6 листопада бої розгорнулися на північних околицях Києва, а потім перемістилися в центр. О 4 годині ранку 6 листопада 1943 р. столицю України було визволено.
Однак ці перемоги коштували великих втрат, що були не завжди виправданими. Для сталінщини з її домінуючим принципом абсолютної підлеглості вищій інстанції і безумовного виконання будь-яких, навіть безглуздих, наказів людське життя мало що значило.
У складі наступаючих частин діяли так звані польові військомати, що мобілізували до армії всіх, здатних тримати зброю, навіть 16—17-річних юнаків, яких було залучено майже чверть мільйона. Нерідко їх, ненавчених, необмундированих і майже неозброєних, кидали в бій, щоб «спокутувати кров'ю ганьбу перебування в окупації». Прикриттям» були не танки, артилерія і авіація, а загороджувальні загони, за «підтримки» яких це військо кидали навіть на добре укріплені позиції противника. Під час таких операцій майже всі «мобілізовані» гинули, але за це ніхто не відповідав. Протягом січня 1943 — жовтня 1944 pp. загальні втрати Радянської армії становили майже 3,5 млн. бійців і офіцерів, середньодобові — до 68 тис. осіб. Таких втрат не мала жодна армія воюючих держав.
http://ellib.org.ua/books/files/history/hist3/5278.html


Голод 1946-1947 рр. в Україні

Третій радянський голод в Україні тоталітарна "партія-держава" СРСР скоїла після страхітливої руйнівної війни, що двічі вогнем і кров'ю пройшла українською землею. Створення голоду відбувалося шляхом пограбування села через здійснення репресивної хлібозаготівельної та податкової політики, насильницькі зернопоставки у посушливі неврожайні повоєнні року.
Верхня влада суспільства на чолі з диктатором В. Сталіним, як і раніше, використовувала село як "донора" для відбудови промисловості, відновлення військово-промислового комплексу. Демонструючи міфічні"переваги" соціалізму і прагнучи раніше держав Західної Європи, теж охоплених засухою, відмінити карткову систему, створювали "резерви зерна", а також поставляли хліб майбутнім союзникам - країнам новостворюваного "соціалістичного табору". Для здійснення своїх імперських цілей в умовах економіки неринкового типу через механізм адміністративно-командної системи, посилення репресій московська верхівка викачувала хліб із села.
Непосильний план хлібозаготівель на 1946 рік - 340 млн. пудів хліба - виконати Україні було неможливо. Але замість зниження цей план в липні 1946 р. 23 областям: Запорізькій, Сталінській, Дніпропетровської, Київської, Вінницької та ін. було повышено.Изъятие зерна та іншої сільськогосподарської продукції, мізерна видача чи невидача зовсім зерна колгоспникам на зароблені тяжкою працею трудодні, вибивання непосильних податків, накладених на присадибні господарства селян, викликали майже по всій Україні голод, який швидко поширювався. Однак у серпні 1946 р. під тиском центру керівництво УРСР знову підвищило хлібозаготівельний план Сталінській, Запорізькій, Дніпропетровській, Одеській, Вінницькій, Миколаївській, Кам'янець-Подільській, Херсонській, Чернігівській та ін. областях. Таким чином для України план хлібозаготівель було збільшено до 362 млн 750 тис. пудів. Незважаючи на жорстку дію вертикалі:
центр - республіка - область - район - сільрада - колгосп, діяльність партійно-командного апарату, десятків тисяч спеціальних уповноважених з хлібозаготівель, зерно до державної "комори" надходило не тими темпами, на які розраховував центр. При тотальній «викачці» українського села усього вирощеного план було виконано на 62,4%. Й. Сталін, його найближче оточення: Ст. Молотов, Р. Маленков, Л. Каганович вбачали у невиконанні плану не недорід і голод, а незадовільну роботу партійних організацій, радянських органів, голів колгоспів і самих колгоспників, звинувачуючи їх в "антибольшевистскому произойленные до політики хлібозаготівель", "саботажі", "розкраданні", "розбазарюванні" хліба і т.п.. Українські селяни, на думку "вождя народів" та можновладців, потребували перевиховання як такі, що перебували на окупованій території і "зазнали впливу чужої ідеології". Такого роду звинувачення викликали репресії до обласних і районним партійним і радянським керівникам, головам колгоспів І безпосередньо трудових колгоспників Директиви-постанови центру дозволяли видавати колгоспникам на трудодні лише 15% від зданого зерна при умові виконання колгоспом плану хлібозаготівель. А голод ставав масовим. Однак замість допомоги з боку держави населення України, найбільше сільське, зазнало жорстокого репресивного удару. Під приводом "економії у витрачанні хліба" за союзними та на їх виконання республіканськими партійно-державними постановами з 1 жовтня 1946 р. з централізованого постачання за хлібними картками було знято понад 3 млн 500 тис. людей, з них близько 2 млн 900 тис. сільських жителів, з лихом голоду селяни були залишені і сам на сам. У містах пайкового хліба було освободено багато утриманців і дітей, найбільше - у Сталінській, Дніпропетровській, Харківській, Ворошиловградській, Одеській областях. Партійно-радянська еліта постачалася через систему закритих спецпідрозділах.
Найлютішим голод був узимку та весною 1947 р., перетворившись на голодомор. Вибита з голодуючого українського села сільгосппродукція відправлялася в різні регіони імперії. Україна була головним постачальником зерна для р. Ленінграда, ряду областей РРФСР, овочів - для Москви. Саме в той час, коли люди в Україні голодували і вмирали голодною смертю, багато хліба вивозилося за кордон. За 1946-1947 р.р. в країни Західної Європи: Польщу, Чехословаччину, Болгарію, Німеччину, Францію та ін. з СРСР було експортовано 2,5 млн. т зерна. Міністр заготівель СРСР Двинский повідомляв телеграмою 5 вересня 1947 р. секретарю ЦК КП(б)У Л. Кагановичу: "Намітили додатково вивезти за межі України 267 тис. т зерна, які у порядку переміщення держрезерву 208 тис. т, що оформлюються Міністерством продрезервов. Таким чином, загальний вивіз зерна за межі України у вересні доводиться до одного мільйона тонн". Важкий час охопило майже всю Україну за винятком ряду західних областей. Смертельних мук голоду зазнали хлібороби південних областей УРСР: Херсонської, Миколаївської, Запорізької, Дніпропетровської. Своїми страшними лещатами стискав голод населення Подніпров'я - Полтавської, Київської, Чернігівської, Кіровоградської областей. Тяжко терпіли від голоду жителі сіл та міст Вінницької, Кам'янець-Подільської, Сталінської, Ворошиловградської, Харківської, Сумської, Житомирської областей. В західному регіоні, де селяни зібрали непоганий врожай, загони УПА, організовуючи опір вивезенню зерна, закликали населення допомагати голодуючим, які їхали туди по хліб. "Западняки" рятували від голоду не лише своїх земляків - українців, а й росіян, білорусів, молдаванинов, які, оминаючи загороджувальні загони міліції, пробивалися з голодуючих областей РРФСР, Молдавії й Білорусії за порятунком, і знаходили його. Але страждали від голоду і жителі західних областей. Найбільше - Ізмаїльської та Чернівецької, де в той час проходила насильническая колективізація. Сім'ям, вступаючим до колгоспів, видавали по 200 кг зерна, і вони виживали, інші - голодували, часто гинули. В цих двох областях того часу смертність перевищувала народжуваність. Найвищою у них була дитяча смертність. Голодуючі змушені були вживати у їжу різні сурогати, траву, листя дерев, м'ясо загиблих тварин, ховрашків і т.п.. Доходило й до канібалізму. Станом на 2 липня 1947 р. в Україні нараховувалося понад 1 млн 154 тис. виснажених голодом людей - дистрофіків. В голодоморному вирі гинули в основному селяни-хлібороби, робітники. Страждали і помирали у селах і містах України люди різних національностей - українці, росіяни, євреї, болгари, гагаузи, ін Від штучного рукотворного голоду за неповними даними загинуло в Україні понад 1 млн. людей. Тоталітарною владою голод замовчувався.

Література та джерела:
1. Маковійчук І.М., Пилявець Ю.Г. Голод на Україні у 1946-1947 роках //Український історичний журнал. - 1990. - № 8.
2. Білас І.Г. Голокост на Україні в 1946-1947 р.р. Особливості діяльності карального апарату // Науковий збірник Українського Вільного Університету. Ювілейне видання з приводу 70-ліття УВУ. - Мюнхен. - 1992.
3. Веселова О.М., Панчєнко П.П. Ще одна трагічна сторінка історії України. Голодв Україні 1946-1947 років // Український історичний журнал. - 1995. - № 6: 1996.- №№ 1,2.
4. Голод в Україні 1946-1947: Документи і матеріали. - Київ-Нью-Йорк. - Вид-во М.П.Коць. - 1996. - 376 с.
http://ukraine-history.com.ua/referat/golod_1946_1947_r.htm

Голод в СРСР 1946-1947 — масовий голод в СРСР після закінчення Великої Вітчизняної війни.

Причини голоду 1946-1947 рр
На думку дослідників, післявоєнний голод був наслідком поєднання ряду факторів:
    розвалу сільського господарства країни, з-за наслідків війни (нестача робочих рук, техніки, коней, знищення багатьох сіл на Україні і в Черноземье і т. д.). Так, чисельність працездатного чоловічого сільського населення після війни відкотилася до рівня 1931 року, поставки сільгосптехніки в роки війни фактично не велися, поголів'я коней становило близько 45 % від довоєнного, валова продукція сільського господарства за роки війни скоротилася на 40 %, поголів'я худоби скоротилося в порівнянні з кінцем 1930-х років;
    посухи 1946 року, яка призвела до суттєвого, але не катастрофічного зниження врожаю. Збір зерна в 1946 році становив 39,6 млн тонн - на 16 % нижче, ніж роком раніше і в 2,4 рази нижче, ніж у 1940 р.[2]
    політики радянської влади: експорту зерна за кордон у тому числі для досягнення політичних цілей; створення стратегічного зернового резерву на випадок нової війни, незважаючи на вкрай незадовільне забезпечення громадян СРСР продовольством; збільшення податкового навантаження на населення паралельно зі зниженням оплати праці та зростанням цін.
Інформація про події 1946-1947 років як про голод була вперше опублікована в СРСР у 1988 році в «Історії селянства», тоді його причинами були названі тільки катастрофічна посуха та наслідки війни. У монографії В. Ф. Зими [2] наводяться аргументи на користь точки зору, за якою однією з головних причин голоду стала політика радянських властей:
    Голоду 1946-1947 рр. в СРСР не могло бути, оскільки держава володіє достатніми запасами зерна. Одна його частина, не найбільша, експортувалася. Протягом 1946-1948 рр. експорт становив 5,7 млн т. зерна, що на 2,1 млн. т. більше експорту трьох передвоєнних років. Інша, основна частина запасів ніяк не використовувалася. На непристосованих для зберігання складах зерно псувалося настільки, що не годилося до вживання. За неповними підрахунками за 1946-1948 рр. в цілому по СРСР було начисто загублено близько 1 млн т. зерна, якого могло вистачити багатьом голодуючим.
Є дані про 4,43 млн тонн експорту  за 1946-1948 роки, причому з 1,23 млн тонн, експортованих в 1946 році, щонайменше 500 тис. т було експортовано у Франції в першій половині року - тобто до початку голоду, а в 1948 році (після його закінчення) було поставлено на експорт 2,59 млн. Таким чином, безпосередньо під час голоду, за кордон було вивезено до 1,4 млн тонн зерна.
Продовольче забезпечення та рівень життя населення
Післявоєнна криза радянської економіки (пов'язаний з конверсією і початком холодної війни) призвів до зниження і без того невисокого рівня життя людей, і поставив їх на межу голоду. Заробітна плата робітників знизилася майже вдвічі[2], при середній зарплаті молодого робітника 200 рублів на місяць харчування в заводській їдальні обходилося в 8-9 рублів в день. При підприємствах і установах заохочувалося створення городів, без яких виживання робочих ставало неможливим.
Дефіцит продовольства у 1946 р. привів до того, що держава зняло з продовольчого пайка практично все сільське населення (100 млн осіб), яким пропонувалося виживати виключно за рахунок власного підсобного господарства. Однак через директив щодо максимізації хлібозаготівель, 8 % колгоспів оплата трудоднів зерном була припинена (у Черноземье не видавали зерно більше половини колгоспів), а більшість решти видавало не більше 1 кг зерна в день. Грошова оплата праці в 30 % господарств не здійснювалась, тому придбати продовольство за гроші люди там також не могли. При цьому у вересні 1946 р. ціни на хліб в державних магазинах було підвищено вдвічі. У той же час ще восени 1945 р. були скасовані пільги зі сплати сільськогосподарського податку для сімей загиблих на фронті і отримали інвалідність в ході бойових дій, несвоєчасна виплата податку загрожувала великим грошовим штрафом або конфіскацією худоби.
Крім усього іншого, на самому піку голоду в лютому-травні 1947 р. вироблялося фактично примусове розміщення чергового облігаційної позики серед населення. Звернення людей до органів державної влади з проханням повернути гроші, які можуть врятувати їх сім'ї від голоду, практично завжди залишалися без відповіді[2].
В кращому положенні в ті роки було продовольче постачання робітників оборонних підприємств, співробітників міліції (вони продовжували отримувати хліб за картками) і номенклатури.

Масштаби голоду
Із спогадів... Курська обл., слобода Біла, Соколов Володимир Григорович, 1929 р.н.:
    Той час пам'ятається дійсно важкими випробуваннями. Батько працював маляром в районі, я закінчував навчання і одночасно працював з ним. Часто бувало таке, що для того щоб тільки пообідати - доводилося йти до батька за кілька кілометрів. Простий борщ з кропиви, та хліб як глина, від якого ледь не помер як-то. А мати взагалі незрозуміло що їла: як говорила - коржі з листя і квітів липи. Люди перебували весь час у режимі міграції: шукали де і як вижити, на вокзалах оброслі та виснажені люди, на вулицях можна і померлих бачити. І це лише на наступний рік після Перемоги...
Запаси зерна, призначеного для постачання міст, вичерпалися навесні 1946 р. У зв'язку з початком голодом керівництво окремих регіонів просило видати зерно з держрезерву, але отримало відмову.[2].
До весни 1947 р. в одній тільки Воронезької області кількість хворих з діагнозом «дистрофія» становила 250 тис. чоловік, всього по УРСР - 600 тис., на Україні - понад 800 тис., в Молдови - понад 300 тис. Таким чином, не менше 1,7 млн осіб в СРСР значилися «офіційно голодуючими», смертність від дистрофії досягала 10 % від загального числа людей, яким був поставлений цей діагноз[2]. Також зросла захворюваність т. н. «асептичної ангіною» (анемія, спричинена вживанням в їжу неприбраного зерна, колишнього під снігом) та іншими хворобами, пов'язаними з голодом, вживанням в їжу сурогатів (вміст домішок в хлібі досягало 40 %) і т. д. Особливо високою була дитяча смертність, на початку 1947 р. становила до 20 % загального числа померлих. У ряді областей України та Чорнозему були відзначені випадки канібалізму[2]. Гострий дефіцит продовольства, втім, не призвів до масового голоду, існував в СРСР до кінця 1940-х років.
Приблизний підрахунок числа жертв голоду 1946-1947 рр. є складним із-за відсутності достовірної демографічної статистики по цьому періоду (період між 1939 і 1959 рр. переписів населення не було), спроби влади приховати масштаби і сам факт голоду (секретна листування в 1946-1947 рр., «засуха» і «наслідки війни» в 1980-х), ослаблення контролю над поточним обліком населення у післявоєнні роки. Відомо, що в 1947 р. офіційна смертність у СРСР зросла в 1,5 рази (приблизно на 800 тис. осіб, з яких половина припала на частку РРФСР), погіршилися і інші демографічні показники (народжуваність, реєстрація шлюбів і т. д.). На початку 1947 р. надсмертність від голоду в РРФСР і на Україні перекрила природний приріст населення чисельність сільського населення скоротилася майже на 1 млн осіб. За оцінкою М. Эллмана усього від голоду в 1946-1947 рр. в СРСР загинуло від 1 до 1,5 млн осіб[3]. Деякі дослідники вважають ці цифри завищеними[4].

Допомогу голодуючим
Запити регіональних властей про необхідність видачі зерна з держрезерву або залишалися без уваги, або задовольнялися в обсязі в 2-3 рази менше необхідного, і через кілька місяців після запиту. Деяке поліпшення постачання відбувалося з середини 1947 р., коли пік голоду вже був пройдений. В цей час радянське керівництво ввезло з Китаю 200 тис. тонн зерна і бобів сої, на Україну і в Білорусії надходила «допомога жертвам війни» по каналах ООН [2].

Соціальні наслідки
На відміну від голоду 1932-33 такі заходи як тотальне вилучення продовольства у колгоспів, які не виконали план, на практиці не застосовувалися. У той же час було засуджено понад 10 тис. керівників колгоспів, звинувачених в недостатній жорсткості по реалізації плану заготівель зерна[2] або його приховування. Репресіям піддавалися і «розкрадачів зерна», коло яких за законом був надзвичайно широкий (див. Закон про три колоски).
Страх голодної смерті призвела до небувалого зростання злочинності (за розкрадання хліба в 1946-47гг. були засуджені близько 400 тис. осіб) і, як наслідок, до збільшення числа укладених в радянських таборах, праця яких використовувалась все ширше[5]. У ряді районів державні хлібозаготівлі зустріли збройний опір, у великих містах стали поширюватися листівки із закликами до акцій громадянської непокори. Значно зросла кількість посадових злочинів, розвинувся тіньовий ринок продовольства, на якому перепродувалися отримані в спецрозподільниках або вкрадені продукти.
В умовах ослаблення контролю над урахуванням і міграціями населення, багато голодуючих зуміли виїхати з сільської місцевості в міста і більш благополучні райони країни, де виживали, наймаючись на будівництва, або вели жебрацький спосіб життя (боротьба з жебрацтвом в містах почалася тільки в середині 1950-х). Поряд з післявоєнної розрухою, відтік населення також сприяв тривалого занепаду сільського господарства в СРСР, довоєнні показники виробництва якого були відновлені тільки до середини 1950-х років. За цей час з радянської сільській місцевості так чи інакше виїхало понад 10 млн осіб.
http://ru.wikipedia.org/wiki/%C3%EE%EB%EE%E4_%E2_%D1%D1%D1%D0_%281946%971947%29

День визволення Києва від фашистських загарбників

День визволення Києва від фашистських загарбників 6 листопада – День визволення міста Києва від фашистських загарбників. 68 років тому, 6 листопада 1943 року, радянські війська в ході Київської наступальної операції визволили від німецько-фашистських загарбників столицю України – місто Київ.
За мужність і героїзм при визволенні Києва було нагороджено орденами і медалями 17500 бійців і командирів, а 668 стали Героями Радянського Союзу, тридцять двоє з них були киянами.
Щиро вітаємо ветеранів Великої Вітчизняної війни із 68-ю річницею визволення столиці України. Зичимо міцного здоров'я, щастя, любові, радості та благополуччя!
До річниці визволення міста Києва від фашистських загарбників у кожному навчальному закладі міста сплановані та проводяться виставки творів мистецтва, фотографій, плакатів, документів, архівних матеріалів воєнних років. У школах проводяться тематичні уроки, бесіди, лекції, вечори, літературно-мистецькі заходи за участю ветеранів війни та дітей війни.
Організовується відвідування учнями Меморіального комплексу «Національний музей історії Великої Вітчизняної війни 1941-1945 років», Національного музею-заповідника «Битва за Київ у 1943 році» (с. Нові Петрівці), Меморіального комплексу «Бабин яр», Національного історико-меморіального заповідника «Биковнянські могили», Меморіального комплексу «Букринський плацдарм» в Переяслав-Хмельницькому, філіалу Музею історії Києва «Партизанська слава Київщини», Парку Вічної Слави, парку Перемоги, шкільних музеїв бойової слави.
У Києві проводяться святкові концерти для ветеранів війни за участю дитячих та юнацьких художніх колективів закладів освіти з виконанням пісень та хореографічних творів воєнної тематики. Так 4 листопада в Київському Палаці дітей та юнацтва пройшла виставка дитячих малюнків «Визволителям присвячується». А 6 листопада в Київському Палаці дітей та юнацтва відбувся святковий концерт «Слава визволителям».
Також рганізовується вітання та відвідування ветеранів війни вдома, в лікарнях, санаторіях, будинках для людей похилого віку, надання посильної соціальної допомоги через шкільні тимурівські, волонтерські загони та загони милосердя учнівської молоді.
Школярі та студенти беруть участь у районних та міських заходах ритуалів пам'яті, покладанні квітів до могил, пам'ятників, пам'ятних знаків, меморіальних споруд і об'єктів, що встановлені на вшанування подвигу героїв Великої Вітчизняної війни 1941-1945 років.
Триває  міська естафета пам'яті «Вони захищали Батьківщину».
http://profspilka.kiev.ua/publikacii/novyny/1775-den-vizvolennya-kiyeva-vd-fashistskih-zagarbnikv.html

Моя особиста думка така, що власне завдяки цій споконвічній жертовній боротьбі за Незалежну Українську Державу і вільний український народ - наш сучасний цивілізаційний поступ є інакшим, аніж у сусідів з колишнього СРСР.
Дякую Вам - Герої України. Вічная вам шана і пам'ять на віки.

9
Одною з найважливіших тем політичного буття в державі є тема громадського контролю та покарання народних обранців і державних посадовців. Улюбленою байкою в цьому питанні є розмови щодо «відкликання депутата», що реально означає звичайну політтехнологію «запудрення мізків», оскільки це абсолютно абсурдно при таємному голосуванні, бо відкликати, по-суті справи, повинні виключно ті виборці, хто проголосував «за» обрання, але ж це таємниця: хто за кого проголосував. В радянському виборчому законодавстві норма «відкликання депутата» існувала, але жодного прецеденту щодо її застосування не зафіксовано, що і доводить її безглуздість. Насправді питання контролю і відповідальності лежить в зовсім іншій площині. Уявімо, що після копіткої витратної праці по відкликанню депутата це відбулось – і що? Обрали іншого, який так само ще хто зна яким буде. Ну а що тому, хто перестав дочасно бути депутатом? А нічого! Живе собі і далі, як жив перед цим, а може й ще краще завдяки вдалому продажному «тушкуванню». Але ж чому всім тим політичним зрадникам і перебіжчиками, цим продажним політичним курвам не стає гірше жити після своїх ганебних вчинків?! От над чим варто задуматись!
Подібне запитання прозвучало вже вище: «Чому нас, виборців, не бояться обманювати наші обранці?» Якщо ввести кримінальну відповідальність за недотримання передвиборчих обіцянок, то у нас всі тюрми будуть переповнені колишніми депутатами. Ясно, що то є дурість, тому вистачає і того, що: «Всі на волі, а вона сидить». Звичайно, то є жарт, хоча насправді тут не до жартів: як змусити депутатів і державних посадовців всіх рівнів боятись порушувати свої обіцянки та зобов'язання перед людьми? Просто переобирати не є покаранням, як вже зазначалось. Не є актуальним погрози мордобою чи ще якоїсь фізичної розправи, бо то деструктивно для фунціонування соціуму, тим більше що у народу є набагато сильніший метод впливу: досить простий за принципом і дуже дієвий за ефективністю спосіб провчити будь-якого депутата або чиновника. В чому сила народу? Головна сила народу в його масовості, яка в поєднанні з організованістю стає непереборною силою. Масовість й організованість – перша і найголовніша сила народу!
В українській мові вираз «громадська думка»  –  звучить занадто ніжно, щоб ним означати громадський протест. Слова «опінія» чи «обструкція» не дуже зрозумілі, але зараз не час займатись словотворчістю – скористаємось тим, що є. Соціальна ізоляція та громадська зневага, тобто обструкція – є надзвичайно дієва форма впливу народу на різну державно-політичну сволоту. Пануюча влада, використовуючи державний апарат, може присилувати ту чи іншу людину до неправомірних вчинків в супереч її волі, але весь народ примусити неможливо жодній владі. Народ може влаштувати таку соціально-економічну блокаду і конкретній людині, і конкретному бізнесу, і навіть певним державним установам,  що вони втратять будь-яку можливість діяти, а то і взагалі існувати!  Цього і тільки цього народного гніву-обструкції бояться політики у всіх розвинутих державах світу, де є висока культура громадянської свідомості. І звичайно, де є високий рівень особистої порядності самих громадян, тому що коли проти продажності депутата виступають продажні пікетувальники та демонстранти – то це нонсенс. Вплив продажної масовки дуже негативний в першу чергу для всіх її учасників, тому що вони не з власних щирих переконань, обурення і вимог приймають участь в акції, а є такими ж самими продажними виродками, як і всі інші державні злочинці.  Власне продажні протестувальники тільки посилюють самовпевненість тих, проти кого вони виступають, підтверджуючи їх переконання, що народ є тупе і продажне бидло, яке треба нещадно експлуатувати, а не жаліти і поважати. Тільки чесна акція протесту чесних громадян може нажахати злодіїв в законі та при законі, тобто: при владі.  Система демократичного державного устрою можлива виключно  у тому випадку, коли основна маса народу дотримується сама і вимагає від інших чесного і порядного формату життя.
Нам всім потрібно зрозуміти одну просту істину: політична система не працює сама-по-собі, а тільки завдяки всім учасникам політичного процесу система набуває тих чи інших форм. Демократичний устрій передбачає владу народу через систему виборів уповноважений представників, які виконують контрольно-адміністративні функції в державі. Але ця система не передбачає продажності голосів виборців і членів виборчих комісій, як і подальшої продажності та скерованості до приватної користі обранців від перебування на державних посадах. В такому вигляді це зовсім не демократія! Так само ідея лібералізму неможлива при відсутності чесного суддівства! Свобода нереальна без справедливості, зміст якої визначає суспільство, тобто всі ми разом. І якщо ми маємо, те, що маємо: волюнтаризм і безчесність в державі,  – то в цьому не демократія винувата чи ідеї лібералізму. Це ми – МИ маємо все виправляти і вправляти в належне русло правди і правопорядку. Багато в чому по різних регіонах України важать історичні традиції, як і сучасний рівень культури, але ще більше значення має спільне бажання людей самим пожити в цивілізованому суспільстві, як і дітям залишити кращий світ і порядки в ньому, аніж дісталось нам. Я вважаю це дуже важливим стимулом братись дружно до справ щодо наведення ладу і порядку в нашій державі.


10
Нарешті ми дійшли до найголовнішої теми обговорення – теми «держави». Вище вже було сказано, що коли людина ганить свою державу, то тим самим обгаджує себе, бо сама є частинкою цієї держави. На жаль, часто доводиться чути від людей, що «держава має зробити... держава має забезпечити... держава має гарантувати... держава має дати...» і так до безкінечності. Складається враження, що люди вважають поняття держави за якесь міфічне божество, що все може, за чарівника, який творить дива, за нескінченне джерело достатку тощо. Але ж насправді це не так, зовсім не так: держава є сукупністю людей і матеріальних ресурсів з чітко визначеними межами можливостей і зусиль. Держава жодним чином не спроможна дати кожному всього, чого йому душа забажає, тому що це просто неможливо. Неможливо! Чому цього не хочуть зрозуміти – не зрозуміло.
Виникає дивний феномен, що кожен по окремо знає, що і як має робити держава, але не він особисто, бо він – хто і що він, а ось держава є сила – вона все зможе. І змогла б, якби не паскудні продажні чиновники-бюрократи, що спотворюють державу в ніщо… При цьому чомусь зовсім забувають, що всі чиновники та управлінці всіх рівнів державного апарату є такими самими людьми, як і всі інші навколо. Скрізь одні наші люди! Наші! Через що треба розуміти корупцію і зловживання владою не як прояви індивідуальної зіпсутості якої-небудь окремої людини, а як системну проблему.  Система керує людиною! Не навпаки! Хоча кожна людина, що кориться системі, тим самим творить її – Систему. І ось тут починається безкінечна круговерть: одні заявляють, що: «Якби не давали – тоді б і не брали!» Інші відповідають: «Ага! Знаємо вас: не підмажеш – не поїдеш! А їхати конче треба вже!» Так і виходить, що всі знають: корупція – це зло, яке руйнує державу, але всі свідомо йдуть на це зло, бо як інакше? Один проти системи не попреш.
І тоді постає чергова політтехнологічна побрехенька про «справедливу патріотичну владу», яка наведе порядок в державі. Почне жорстоко карати хабарників і тоді… Що тоді? Ну не будуть брати хабарі чиновники і від цього стануть краще працювати? З якої такої радості? Можу нагадати той економічний колапс, який стався в Україні перші півроку 2005-го, коли хабарництво припинилось саме-по-собі, бо всі причаїлися і чекали як поведе себе нова влада, яку обрали виключно як патріотичну і порядну, на противагу корупційній імперії  Леоніда Кучми. Як зараз чую бідкання одного київського бізнесмена: «Раніше за Кучми я знав як всі проблеми вирішувати: кому і скільки треба було занести, а тепер глухо: кому і скільки – невідомо, питання не рішається ні за гроші, ні за дякую…» Старе зруйнували, а нового не збудували, от і вийшла повна фігня. Смішно і грішно так казати, але на щастя тоді корупція державного апарату швидко відновилась і українська економіка запрацювала у звичайному режимі  легально-тіньової і навпаки.
Висновок з того всього напрошується досить філософський, а саме: складні питання просто не вирішуються. А такими складними і є питання держави та влади, як чинників народного співжиття. Наукове визначення поняття «держави» вже було наведено вище, тому перекажу його простіше: держава – це є спільне для всіх її членів, тому якщо комусь від імені держави щось дають, то це ЩОСЬ від ІМЕНІ ДЕРЖАВИ у когось відбирають! Тому всім, хто щедрою рукою роздає державні добра, варто задуматись над тим, у кого це все буде відібрано, оскільки дуже часто це від них же і заберуть. Наприклад, я нічого не маю проти професійного спорту, але чому ми повинні утримувати спортсменів за державний кошт? Заради слави країни? Якої слави? Срака гола, зате краватка в діамантах! Рейтинги достатку в населення України майже на рівні найбідніших країн Африки, а ми гонорово грошові нагороди олімпійським чемпіонам збільшуємо. Може краще наша честь і слава буде у високих пенсіях та зарплатах більшості наших людей, а не виключно її спортсменів? Те саме стосується утримання за кошт держави різних «Артеків» і тому подібних «культурних об'єктів» розкоші для небагатьох обраних за рахунок багатьох обобраних. Що для Німеччини чи США є слава, для Російської Федерації чи Китаю – понти, те для сучасної України є ганьба! Будувати замість заводів  і фабрик якісь супердорогі стадіони в країні тотального безробіття – це безглуздя на межі з безумством! Але якщо люди самі байдуже до цього ставляться, то відповідно і владі байдуже, що вони в таких нестатках живуть. Байдуже, що належне їм добро роздають комусь: най вони мають, раз не проти ніхто з бідноти…
Таким чином потрібно запам'ятати просту істину, що ні держава, ні її влада, ні кожен чиновник по окремо не є якоюсь ідеальною величиною і ніколи нею не стануть, як би того не хотілось. Жоден закон ні найжорстокий, ні ліберальний, ні найрозумний цього не зроблять просто тому, що це неможливо. Ні держава, ні влада апріорі не можуть бути продуцентом щастя для суспільства в цілому і для людини по окремо. Пошук щастя є проблемою, яку кожен вирішує для себе сам і тільки сам. Держава, як мудро сказано розумним чоловіком, має не створювати Рай на землі, а пильнувати, щоби життя на землі не перетворилось в пекло. З цього потрібно виходити, кажучи початок фрази «держава повинна…» або «влада повинна…»


11
Тепер приклад від протилежного, а тоді висновки.
Був час, коли за борги окремих жильців воду відключали цілим будинкам і ось в одному публічному заході в стилі «Влада спілкується з народом» на дзвінки телеглядачів відповідав начальник комунального господарства і йому задали питання: – Якщо я справно сплачую всі комунальні послуги, то чому я не маю води? Начальник став говорити, що неможливо за наявної технічної інфраструктури відключити конкретного злісного неплатника, тому вони змушені відключати всіх, а вихід у тому, щоб сусіди примушували неплатників сплатити борги. На це пролунала репліка, заради якої я і навів цей випадок: – Якщо я та інші жильці почнемо вирішувати ваші проблеми з неплатниками, то для чого тоді ви?
Дуже і дуже точне розуміння та визначення змісту функціонування влади! Головне завдання влади так регулювати суспільні відносини, щоб про владу і не здогадувались, що вона є. Тому найбільшою дурістю є закликати до щоденного контролю за владою і чиновниками всього народу або щось в тому дусі. Це подібне до того, щоб кожен раз, як ви захотіли набрати вдома води, ви б викликали сантехніка відкрити вам кран. Красно дякуємо, але кран ми самі спроможемось відкривати. Головне, щоб там була завжди вода і належної якості, а хто і як це забезпечує – не наш клопіт! Ми гроші платимо і нам цього клопоту вистачає! Про владу можна сказати те саме: вона має діяти так, щоб люди могли спокійно жити і працювати, переймаючись виключно власними турботами, але аж ніяк не проблемами влади.
Класичний приклад з подіями довколо Київради та відсутності міського голови – все це питання суто внутрішніх політичних розборок, які мало чим зачіпають киян, бо яка їм різниця, хто саме буде «дерибанити» київську землю? Ну немає в Києві легітимної ради та голови – ну і грець з ними. Якби це щось реально значило для киян, то вони б не були байдужими, але коли, як вже зазначалось, влада живе своїм життя, а народ – окремо своїм, то най жеруться ті, кому це потрібно. І в даному випадку поводження опозиції досить убоге, тому що все, чого вона домагається, це просто тупо захопити повноваження Київради та міського голови, користуючись опозиційними настроями до теперішньої влади серед основної маси киян. І жодної іншої програмної пропозиції в опозиції – жодної! Аби дорватися до влади, а там вже побачимо. Коротше кажучи старий «помаранчевий сценарій», що вже малоцікавий для громадськості, тому і підтримки ніякої не має. От якби опозиційні сили поставили за тему дня легалізацію 2 500 000 мешканців Києва, які проживають постійно в місті, але при тому не мають жодних прав яко приблуди без офіційної реєстрації, то певен, що Хрещатик би не вмістив всіх, хто пішов би на штурм Київради задля цього. Простіше кажучи, якщо опозиція б'ється за владу заради самої влади – ну то най сама те робить і не нарікає на пасивність людей, а якщо буде заявлено, що  нова влада буде діяти на користь людей і конкретно пояснять в чому ця користь буде виражатись  – тоді  знайдуть підтримку мас обов'язково.
Досить актуальним є також питання об'єднання Києва та Київської області в один-єдиний економічний технополіс, що дає величезні перспективи розвитку промислових потуг та  надсучасних технологій, отже обіцяє багато нових робочих місць, що не може не зацікавити громадськість. Маємо навіть чудову кандидатуру на керівництво цим унікальним соціально-економічним дійством – розумного, досвідченого та енергійного Петра Порошенка! Маємо ідею і фахівця, але цього недостатньо: все-таки мають бути ще чіткі розгорнуті проекти, обраховані і прораховані, а не туманні обіцянки. Для діла мало доброго задуму – потрібно щире бажання його здійснити. На жаль, від сучасної опозиції ми чуємо багато патріотичних закликів і навіть героїчної бравади, однак в підсумку виходить пуста балаканина і не більше того. Конкретики ніякої. Відповідно і люди не розуміють, чого від опозиції очікувати і за що та в чому її підтримувати.
За тим повернемось до питань ідеї тріумвірату Кличка – Тягнибока – Яценюка. Нам важливо не просто привести до влади на обумовлені посади цих людей, як закріпити разом з конкретним лідером його вже чітко опрацьовану програму дій. Кличко має визначитись, що він буде робити як Президент України, Арсеній Яценюк – має надати свою економічну програму дій, узгоджену з Кличком і Тягнибоком, який в свою чергу нехай дасть чітку позицію своїх майбутніх дій на чолі ВРУ. І повторюю: це має бути не загальні фрази в стилі «Покращення вже сьогодні», а конкретні заходи і процеси. Всім пустоцвітам легко відзвітувати в кінці каденції: ми нічого конкретного не обіцяли і усе з того нічого достеменно виконали.  Не треба нам такого передвиборчого туману напускати – діло давай! Якщо не можеш – не берись! І ми не дамо! Наголошую, що далеко не ідеалізую задумку тріумвірату як щось найправильніше, а пропоную тільки як проект, один з можливих сценаріїв для передвиборчої кампанії 2015 р. і далі. Вирішувати що з нього взяти до життя мають як виборці, так і обранці. В реальності все буде виглядати значно складніше і заплутаніше, тим паче що і ворог не спить, а діє.
Тому особисто я пропонував би не піддаватись на політтехнологічні провокації щодо обов'язково тільки одного кандидата в Президенти України від опозиції, а навпаки йти в перший тур з Кличком і Яценюку, і Тягнибоку, і Порошенка прихопити не зайве буде, тому що є підступні політтехнології і є окремо розумна технологія виборів задля перемоги. Чим більше кандидатів від опозиції – тим більше буде їх представників у виборчих комісіях і на дільницях, відповідно і гарантія правильного підрахунку голосів значно більша, аніж як буде самотній представник від одинокого кандидата. І агітаційні можливості в 3-4 рази стають більшими. Просто в тому передвиборчому процесі всі представники від опозиції пояснюють особисто виборцям про ідею їх тріумвірату, де кожен з його учасників буде роз'яснювати суто свою програму дій на передбаченій посаді, а вже виборці і вирішать, чи підтримати всю цю задумку. Виборці вирішать: так чи ні! Не ставити виборців знову перед вибором без вибору: або Кличко, а за тим і можливий тріумвірат, – або Янукович. Ні і ні!  Ось він повний спектр першого туру і ви, шановний розумний український народе, обирай все те, що вважаєш за краще. Тоді і тільки тоді це буде демократія. І правдиві вибори, коли виборець вирішує все!


12
Не виходить закінчити свої роздуми, не зачепивши такої життєвоважливої теми, якою є економіка. Зміст життя майже всіх людей в суспільстві полягає у поєднанні праці задля заробітку та відпочинку за рахунок заробленого. Винятками є монахи і важкохворі.  Ну і діти, поки вони діти – а куди ж їх діти?..
Скажу відверто, що чимало читав по економіці, однак не вважаю себе фахівцем в цій темі, але для того, що я хочу сказати, фахівцем по економіці бути непотрібно. Справа у тому, що я є прихильником всіх видів економічної форми діяльності за єдиним уточненням: я вважаю, що економіка існує для людей, а не люди – для економіки. Це визначається досить просто: всі люди, які добросовісно працюють, мають жити в достатку і збільшувати його. Якщо людина працює і заробляє заледве стільки, щоб вижити і дожити від зарплати до зарплати і подібне є масовим – тоді це погана економіка, нікчемна влада і паскудна держава.  Хтось може заднім числом скільки завгодно вихваляти СРСР, але саме таких людей, що ледве-ледве зводили кінці з кінцями, – там була основна більшість, а вся могутність держави власне і трималась на озвірілій і нещадній експлуатації 300-от мільйонів рабів. Класичним взірцем для сучасників є соціальний лад в теперішній Північній Кореї, влада якої скопіювала весь радянський устрій – саме такою була і країна СРСР. Була і дякувати Всевишньому – загула! Згинула!
То була справді найдурніша економіка з усіх можливих, тому що всі-всі були зобов'язані працювати, бо злісних безробітних судили і відправляли в тюремні зони з примусовою роботою. Безліч заводів і фабрик працювало з мізерною оплатою праці своїх робітників, існувала тьма колгоспів і радгоспів з кріпаками-селянами, які взагалі майже задурно обробляли поля і вирощували худобу, а водночас імпорт збіжжя, продовольства і промислових товарів до СРСР неухильно з року в рік зростав, тому що полиці магазинів були тотально порожніми. Безкінечні черги за всіма товарами – головний краєвид суспільного життя радянського періоду всіх часів. І я можу пояснити, чому це було, процитувавши слова академіка Леоніда Абалкіна, який свого часу був провідним економістом в державі, очолюючи Інститут економіки Академії Наук СРСР. У далекому вже 1987 році він в своєму інтерв'ю журналу «Коммунист» № 5 зазначив наступне: «Зараз в країні металообробного устаткування за обліком поштучно більше, чим у США, Західній Німеччині, Японії разом узятих» Уявляєте? Країни, де головною бідою було перевиробництво товарів, мали значно менше засобів виробництва, аніж одна-єдина довбана економічна потуга СРСР з її глобальним дефіцитом! Чому так було? А тому, що замість товарів народного споживання ця економіка масово виробляла тільки станки, трактори,  вантажівки і різноманітну зброю. Кому вона такою потрібна? З того і розвалилась до бісової мами, залишивши нам величезну купу непотрібу, з якого кожен громадянин міг отримати в приватну власність хіба що якийсь станок або частину танка чи тягача, кавалок крейсера, ракети чи літака, дюжину снарядів та мін, автомат, пістолет тощо, бо тільки такого «добра» в СРСР було завались, але аж ніяк не легкових автомобілів, не холодильників і телевізорів, не кажучи про комп'ютери і аудіо- і відеоапаратуру – з цим було глухо. З продуктами, одягом і меблями було глухо.  Як і з житлом для людей було глухо, при тому що вартість тільки одного атомного підводного човна дорівнювала новобудові величезного житлового мікрорайону. А їх, тих підводок-ракетоносців,  в СРСР була не одна дюжина!  Мене, як людину, що відслужила два роки у ракетних військах стратегічного призначення і на власні очі бачила, які надвеличезні ресурси витрачаються на це безумство, починає просто трясти від ненависті, коли я чую вихваляння ядерного потенціалу і могутності СРСР. Безмежні людські і матеріальні ресурси йшли в озброєння і військову промислову інфраструктуру проти «проклятих агресорів-імперіалістів», які перші й кинулись зовсім не захоплювати, а рятувати СРСР від кризи і розвалу, бо то реально загрожувало планетарною катастрофою. Для чого тоді це все було? Якого канделябра стільки людської праці пішло в ніщо?!
Для чого я це все нагадую? А для того, щоб більше подібної всезагальної дурості не повторилось через дурість окремих людей. Тому і саме тому я категорично проти тих персон, хоч би якими геніями вони не були і яких грандіозних достатків не обіцяли, але при тому домагались однаковості всього для всіх по цілій країні. Комуністи вимагають ВСЮ економіку націоналізувати, соціалісти згодні на частину приватного капіталу з перевагою державного керунку ВСІМ, тоді як ліберали  навпаки присилують державу мінімізувати, ВСЕ тотально приватизувати і най діється конкурентна боротьба за виживання. Мене не раз дивувало оце параноїдальне зациклення на одну схему економіки для всієї держави і всіх її мешканців. Я не розумію, чому в одній державі не може паралельно існувати різні економічні системи? Є ж у Ізраїлі одночасно з капіталістичним устроєм ще комуно-соціалістичні кібуци і вони не ворогують одне з одним, а якось мирно вживаються. В яскраво капіталістичній Японії спокійно функціонує корпоративний соціалізм, де робочі та службовці на все життя стають членами певного економічного картелю з повною соціалкою включно з відпочинком та пенсійним забезпеченням.  Що в тому поганого, якщо кожна людина зможе сама обирати, в якій системі економічних взаємовідносин вона воліє жити, а якщо не змогла чи не сподобалось –  могла б змінити своє життя на інший формат, не змінюючи країни проживання задля цього. Ось головна ідея, яку я хочу довести до нашої спільноти: багатовимірність економіки в Україні. І скерованість економіки для людей, а не проти. Тобто не експлуатація, а чесна співпраця, де кожен має свою законну частину заробленого зі спільно зробленого.  Це не утопія, не наївна фантазія, але цілком можлива річ, якщо зуміти свідомо зрозуміти ідею взаємопорозуміння, яку ще називають солідаризмом, але знову ж таки за часту з певним притиском до суспільної уніфікації в цьому, що є зайвим. Нехай буде багато різного, щоб можна було вільно вибирати, тільки обирати не краще серед гіршого, як зараз, а краще з доброго. Щоб так було і на виборах, і загалом у житті кожного з нас.

Богдан Гордасевич
9 вересня 2013 р.

4
Продовження теми вічевого вибору влади в Україні є більш складним, аніж вище наведене обговорення кандидатури майбутнього Президента України і висновку щодо найкращого варіанту в особі Віталія Кличка. Структура подальших варіантів розподілу владних повноважень є надскладною і прописати один чи два сценарії подій може тільки який-небудь авантюрист на подобі астролога Павла Глоби. Нормальній думаючій людині ясно, що майбутнє далеко неясне, що воно є багатоваріантне і непередбачуване. Досить нагадати кожному, про ЩО всі ми думали під час величної події інавгурації Віктора Ющенка 2005 року на посаду Президента України і ЩО з того вийшло у підсумку на 2010 рік. Причому я категорично проти зводити всю проблему до однієї особи: чи то Віктора Ющенка, чи то Юлії Тимошенко, чи ще когось зловісного з-за кордоном тощо. Ми отримали результат комплексного розгардіяшу як в економіці та в політиці України, так і в головах всього її населення. Глобальна суспільна криза в країні є провина всіх! Звичайно, що є різні рівні відповідальності, але варто чітко розуміти вину спільну, тому що це на круїзному лайнері під час катастрофи з вини команди (згадаймо «Конкордіа» або «Булгарію») пасажири є просто невинними жертвами, але у власній державі просто пасажирів не існує – всі є повноправні громадяни, всі є члени команди – ВСІ! Були нерозумні й зазнали катастрофи – ну то й відповідаємо всі спільно, а не на когось одного звалюємо усю вину. «Ах, ми йому і їй повірили, вірили й довірили, а вони нас обманули...» Отже виключно: які ХТОСЬ погані. І жодної нотки самокритики щодо себе: а чому нас так легко обманути? Чому не бояться цього робити? Чи не тому, що ми надто недолугі та ледачі? Чи не в тому причина, що нас легше обдурити, аніж нами чесно керувати? Як на мене, то Ющенко власне не зумів чесно Україною керувати, тому що ми всі для того нічого не зробили, а чекали дива від одної-єдиної людини, але такого дива не буває, бо просто не може бути! І навпаки, всіх, очікуючих на диво «миттєвих реформ і процвітання», легко обманула та, хто «...а вона працює».
Всім відомий сакраментальний вираз «Кожен народ має ту владу, на яку заслуговує». Він справді відповідає правді життя: і Кравчук, і Кучма, і Ющенко з Тимошенко, і Янукович – все це відповідні показники нашого соціального рівня громадянської свідомості. Для соліднішої аргументації наведу цитату з книги «Політична теорія держави» за авторством  С.Г. Рябова: «Наріжною складовою будь-якої держави, чинником, що значною мірою обумовлює її форми, є її громадяни» (ст. 7). Простіше кажучи: які ми – така і держава! Тому я особисто з великою іронією вислуховую чиїсь нарікання на державу Україну, бо переважно чую це від людей, які власне до того і доклались, що вона є «така погана». Ще цікавіше слухати від таких людей вихваляння інших країн та їх урядів, але при цьому не проявляючи жодного бажання туди емігрувати. Але ж не буде Україна ніколи ні Грузією, ні Росією, ні Білоруссю, ні Казахстаном, ні Польщею, ні Німеччиною, ні Китаєм, ні Індією, а тим більше Гонконгом або Сингапуром.  Ніколи не буде, бо Україна є УКРАЇНА! Ось що важливо усвідомити. Як і наша історична доля така, яка є – іншої не дано. І народ у нас такий досить і досить різний – теж іншого не дано. З цього об'єктивного стану українського суспільства і потрібно виходити в побудові соціальних планів на майбутній розвиток держави, а не творити міфічний бездоганний народ для майбутньої досконалої держави соціального щастя. Зумисно наголошую на цьому моменті, щоб стала в повному об'ємі зрозуміла наступна цитата з вище вказаної книги: «Центральним, ключовим елементом політичної системи суспільства є держава. Держава – це монопольний носій суспільної влади, інституція творення цієї влади. Вона доцентрово «закручує» суспільство, «зчіпляє» у єдине ціле розрізненні й антагоністичні його фрагменти. Держава виникла у плині суспільної життєдіяльності внаслідок необхідності узгоджувати, підпорядковувати народжувані осібні, групові інтереси більш загальному інтересу – спільному, зокрема збереженню єдності й цілісності розшарованого суспільства» (ст.12). Нарешті ще одна заключна цитата для даного дослідження: «Політика в житті людства є способом організації та здійснення влади» (ст. 17). Зумисно опускаю деталізацію цього твердження, бо хто забажає, тому рекомендую цю книгу опрацювати в повному об'ємі, а наразі головні тези з неї означено.
Таким чином є висновок, що найвищим сувереном влади є народ, а від якості індивідуальної громадянської свідомості й дії осіб, як складників народу, – постає держава та її влада, як адміністративний апарат. Фактично держава є дзеркалом, що відображає суспільство таким, яким воно є насправді. Через що не варто нарікати на відображення в дзеркалі, якщо в самого пика наче в дика. Хоча бачити у тому відображенні манірні розмальовані фізії гоміків чи лесбіянок так само не хочеться. Бо хочеться гарного нормального життя в гарній нормальній державі Україні.


5
Коли говорять: «Політика – брудна справа», то виникає запитання: «А чого це забруднення від роботи може бути ганжем?» Будь-яка праця так чи інакше є брудною, але то не робить її ганебною. Головне, щоб результат був належно чистим. Робота політика обумовлена складною системою унормування соціальних проблем, від чого завжди будуть незадоволені, які завжди агресивніші за тих, хто задоволений від тої самої діяльності того самого політика. Виникає дилема, яка відохочує порядних людей йти в політику. Не даремно у традиціях вічевого обрання прийнято за норму спочатку відмовлятись від пропозиції громади стати на чолі. Відмовлятись було цілком закономірно, тому що приватної користі від обрання на посаду не передбачалось – це була честь. І ще за тим чималенька купка обов'язків та відповідальності. І ніякої оплати! Так-так: ніякої оплати за посаду!
Шукати користі в посадах і в депутатських причандалах привчила наше суспільство убога комуно-радянська влада, яка декларувала всезагальну рівність, а підкилимно-утаємничено надавала чимало привілеїв та пільг різній партійно-номенклатурній наволочі при владних структурах. Депутати всіх рівнів у СРСР виконували свої повноваження виключно на громадських засадах, тобто безоплатно, але насправді було для них безліч різних пільг, які важко перелічити та і не варто. Просто можна навіть погодитись з таким методом матеріальної стимуляції діяльності депутатів в країні тотального дефіциту та убогості, коли їм надавали продуктові спецпайки та різні промислові товари, квартири, безкоштовні путівки тощо поза всякими чергами з інших потребуючих. А інакше хто б захотів бути депутатом?! Та ніхто! За часи СРСР честі в тому, аби бути депутатом, – не було ніц! З того була тільки вигода і полегшений доступ «до корита», до суспільного казана розподілу достатку. Про такі поняття, як «особистий гонор» та «честь» в суспільстві тотального рабства говорити було зайве, хоча в побрехеньках комуно-радянської пропаганди того було безмірно багато. Нагадаю популярну приказку тих часів: «Мы не пашем, не сеем, не строим – мы гордимся общественным строем». Такою була проста і єдина функція депутата в СРСР.
Зовсім інша ситуація виникла в сучасній Україні, коли депутатами стають переважно заможні люди, які спроможні витрачати чималі кошти на вибори, але при тому одночасно вони отримують величезну кількість грошей і різноманітних пільг як депутати, отже обкрадання ними держави та спільного народного бюджету виглядає скорше на клінічну патологію, аніж на дії нормальних людей. Тому просто неможливо довести до свідомості сучасних депутатів, що виконання таких виборних обов'язків колись не надавало жодного зиску, але надавало повагу громади і честь особисту. Власне тому багачі по селах хотіли бути війтами виключно заради гонору, оскільки своїх статків їм цілком вистачало. І навпаки часто-густо пропозицію стати війтом добрий господар середнього статку відхиляв саме тому, що був порядним і розумним. Ще б: почнеться якась тяжба поміж навіть не бідним і багатим, коли захистити бідного ще якось виправдано, але між двома багатими дуками чвари як вирішити, коли хочеш-не-хочеш, а визнавши правоту одного наживеш ворога в особі другого багача. Кому то треба, якщо війтом будеш рік-два, а ворогів матимеш навік. Тому люди розумні і відмовлялись від посад, як це для нас звучить зараз не дивно. Тому громада наполягала з своїм проханням по два-три рази, чим гарантувала свою підтримку всім діям свого обранця, на що він міг потім посилатись, коли вимагав чогось: ви мене просили-припрошали дуже – тепер підчинятись здужайте.
Для наших сучасних злодіїв-нуворішів важко втямити, що відмовлялись навіть від князювання – було і таке, і не раз за історію вічевого обрання. Тому що бути князем зовсім не означало займатись виключно тим, щоб тільки «бабло»-дань з підданих визискувати та гучні гулянки справляти, а зовсім інше. Раджу прочитати «Повчання» Володимира Мономаха і пересвідчитись, що посада князя – то є безкінечний ризик власним життям! То є безкінечна праця і безкінечна звитяга. То є чинність чину, а не постійне шастання кортежем з Межигір'я до Києва на Банкову та назад в палати, вкрадені у народу...
Звичайно, як і у всілякої роботи, – в політиці є свій виробничий бруд, але це зовсім не означає принизливість цього фаху в цілому, а навіть навпаки: бути політиком означає нести певний соціальний гуманітарний чин суспільної довіри, як це є у вчителя, лікаря, адвоката чи судді. Якщо на перший план ставиться заробіток, то і вчитель вчить недоучуючи, щоб зірвати куш на репетиторстві чи хабарі на екзамені. Або лікар лікує і не виліковує зумисно, бо хворий гроші дає нові і нові. Адвокат чи суддя теж думають не про справедливість, а про можливість здерти побільше з клієнтів тощо. Тоді в такому суспільстві гуманітарного збочення і політики стають суто бізнесменами-здирниками при державній владі, як оце зараз у нас в України.
Але коли заробіток є як поміркована винагорода за благородну працю правдивого вчителя, лікаря, адвоката чи судді тощо, де головним є честь за чесно виконаний фаховий обов'язок, – тоді й політики стають правдивою частиною суспільства честі і правопорядку. Потрібно це розуміти і з повагою ставитись до політиків, як до фаху з підвищеною ступінню довіри і порядності. Нам свідомо потрібно робити всі умови в державі, щоб розумні і порядні люди йшли в політику, а не цурались її, як якоїсь напасті. Тільки тоді держава стане благодатною країною – нашою Величною Україною!


6
Завершивши черговий теоретичний екскурс, повернемось знову до практичного питання сьогодення. Визначившись з кандидатом у Президенти України Віталієм Кличком, варто перейти до інших кандидатур на керівні посади в нашій державі. І я не буду затягувати інтригу, а одразу назву найоптимальніший варіант домовленостей про взаємопідтримку трьох лідерів опозиції. Отже за принципом народного віче пропоную по обранні нового президента Віталія Кличка на посаду прем'єр-міністра України – Арсенія Яценюка, а на посаду голови Верховної Ради України – Олега Тягнибока.
Обгрунтування почнемо з того, що в стані опозиції вже існує своєрідний тріумвірат: Яценюк – Кличко – Тягнибок. Це є фактичний стан їх співдружньості в опозиції через необхідність злагоджено протистояти узурпації повноважень більшістю ВРУ з фракцій ПРУ та КПУ, ну і різноманітного депутатського шмельцю. Водночас цей стан тріумвірату досить хисткий через відсутність чітких домовленостей поміж його учасниками, що робить їх вразливими перед підступними діями з боку суперників. В кожного з тріумвірату грають власні амбіції, як і не є однаковими інтереси кожної з команд лідерів опозиції. Зрозуміло, що політик без амбіцій – це не політик, а шмата, яку використовують де завгодно і як завгодно. Тому я з симпатією ставлюся до всіх людей з амбіціями, якщо вони є обгрунтовані, тобто наявні певні особисті досягнення. Зокрема Арсеній Яценюк дуже гарно показав себе під час перебування на чолі Національного Банку України в досить непростий період, а ось з посадою голови ВРУ у нього явно не заладилось. Тому варто зазначити, що амбіції гарні тоді, коли людина керує ними, а не навпаки. Звичайно, що і Арсеній Яценюк, як і Олег Тягнибок не проти позмагатись за посаду Президента України, але так само зрозуміло, що наразі їх амбіції в цьому плані необгрунтовані, вони по-суті є авантюристичні, що ніколи не давало позитивного результату навіть у випадку перемоги. Так! Обвал так званої «помаранчевої влади» тому свідчення, оскільки переважна більшість учасників передвиборчої команди Віктора Ющенка ще до початку розуміли – це є авантюра. Сподіваюсь, що цього досвіду вистачає українцям, щоб більше не займатись авантюрами в політиці та державному управлінні. Потрібно обдумувати реалістичні варіанти дій і пропонувати осмислені плани та прогнози.
Посада прем'єр-міністра України для Арсенія Яценюка цілком би задовольняла і його амбіції, як і його потенційну підготовленість для такої роботи. Аналогічно для амбіцій Олега Тягнибока посада голови ВРУ є цілком достатньою, як і корисною для держави. Далі час покаже хто і чого вартий більшого, але на даному етапі нашого суспільного розвитку і державотворення цей розклад є найоптимальнішим. Доречно зупинитись на особливостях характеру обох і зазначити, що Арсеній Яценюк абсолютно позбавлений рис авторитаризму, чого ніяк не скажеш про Олега Тягнибока. Власне це й потрібно нам використати відповідно до запропонованих посад.
Для продуктивної роботи Кабінету Міністрів потрібно, щоб на чолі його був прем'єр-ліберал, який надає міністрам та економіці країни в цілому значної свободи при фаховому контролі всіх процесів. В якості прикладів варто звернутись до історичний прецедентів з нашого минулого, коли найвдалішою була діяльність Кабміну на чолі з прем'єр-міністром Віктором Ющенком, який завжди був лібералом, але не безвільним слабаком – міг настояти на своєму, отож і вивів економіку України з глибокої кризи і від тоді розпочалась тенденція зростання нашого ВВП. Навпаки найпровальнішим була діяльність Кабміну на чолі з надавторитарною Юлією Тимошенко, яка фактично підміняла власною волею весь склад міністрів, що особливо показово було у чи не найбільшій кількості вакансій, коли майже третини міністрів не було на посадах, але це абсолютно не хвилювало ту, яка безуспішно корчила з себе «українську залізну леді». З тогочасної кризи українська економіка і дотепер не може оговтатись. Принагідно зазначу, що «грізний авторитаризм» Віктора Януковича досить специфічний, тому що для нього головним є суто виконання його розпоряджень і там він дійсно грізний та авторитарний, а ось щодо іншого в роботі своїх підлеглих він є лібералом, тоді як Юлія Тимошенко вимагала, щоб всі робили те і тільки те, що вона особисто дозволила і наказала. Як каже давня мудрість: «Коли двоє роблять одне і теж, то це далеко не одне і теж».
Посада голови Верховної Ради України взагалі вважається другою по значенню після президента, тому для Олега Тягнибока це буде дуже високий злет, але далеко не авантюрний, бо досвід перебування і роботи в стінах ВРУ у нього чималий, отже розуміння справи є. Також ні в кого не має сумніву, що голова ВРУ мусить мати авторитарність в характері, щоб зуміти керувати належно дуже вередливим середовищем, яким є зібрання депутатів ВРУ. Образно кажучи, якщо Кабмін є виробником суспільного пирога, то у Верховній Раді йде його поділ, отже коли в першому випадку головне дотримання технології виробництва з долученням фантазії творців, то в другому випадку розподілу важить суворий контроль за справедливістю, щоб хтось не забрав чужий шматок пирога.
Ну а про те, щоб у Верховній Раді України зазвучала виключно державна українська мова, – тут і сумнівів нема, що Олег Тягнибок в тому проявить наполегливість. Як і в захисті всіх правових підвалин Української Державності та її Суверенітету кращого за Олега Тягнибока важко знайти кандидатуру. За тим вважаю цю тему викінченою і відтепер все має вирішувати громада, а за тим і оголошені мною Арсеній Яценюк та Олег Тягнибок.


7
В загальних рисах головне виголошене, отже можна або завершити свої роздуми, або перейти до більш розлогої балачки на теми менш значні, однак не менш значимі. Взяти ті самі попередні домовленості про сприяння зайняти посади поміж Яценюком – Кличком – Тягнибоком. Начебто це виглядає не дуже демократично, але з іншого боку де тут є погіршення демократії, якщо самі вибори залишаються такими як є. Домовлялись же партії про єдиного кандидата від опозиції на мажоритарних округах і це дуже гарно спрацювало, то чому цього не можна зробити і в інших питаннях? Яценюк з Тягнибоком сприяють Кличку стати президентом, Кличко з Яценюком допомагають Тягнибоку стати головою ВРУ, а після того Кличко і Тягнибок докладають зусиль, щоб прем'єр-міністром став Яценюк. Все виключно за процедурою законодавства про вибори. Просто вони наперед домовились про такий розклад і діють свідомо та публічно. Ось що головне: не закулісні торги і таємні кулуарні домовленості, а все публічно і відкрито. Тоді і виборці можуть активно діяти, підтримувати, контролювати і що найважливіше: прогнозувати-творити своє особисте життя, бізнес, побут, спадкоємність тощо.
Погляньте уважно, як діє сучасна система демократичних виборів в Україні: перед самими виборами вискакує купка претендентів на якусь посаду, коли ж когось обирають, то він починає тільки виясняти де він опинився і що має робити, а люди в цей час так само вичікують, щоб придивитись до нового керівництва та підлаштуватись під його забаганки управління. Хіба це не так відбувається? Хіба є у виборців свідоме переконання, що ось нам потрібно зараз ось такі і такі дії від влади, тому ми обираємо саме такого, який приобіцяв і зобов'язаний робити ось те і те, потрібне нам, виборцям. Немає подібного свідомого прояву спільної волі у нас, а має бути. Не країна і народ мають підлаштовуватись під примхи різних Кучмавок, Ющеночків, Тимошенчишок чи Януковчиків, а вони мали б виконувати нашу волю. Мали б, та не виконують, тому що цієї народної волі немає.
Ось що ми робимо зараз? Чекаємо. Вичікуємо, що ж воно далі у нас в Україні буде? Споглядаємо, як команда Януковича розставляє на всі державні пости «своїх людей», щоб на час виборів силою державного механізму, так званим «адмінресурсом» зробити всі майбутні вибори і їх результати такими, які влаштовують виключно Віктора Януковича і його гоп-компанію. Варто віддати належне: готуються заздалегідь, отож мають добрі шанси перемогти, тому що опозиція, вибачте на слові, «жує соплі» і мало що робить конструктивного стосовно майбутнього поступу та перемоги у виборах. І якщо найближчим часом не відбудеться однозначного оформлення тріумвірату з Яценюка – Кличка – Тягнибока, то можна розпочинати підготовку до другої каденції Віктора Януковича в якості Президента України з усіма відповідними негативними наслідками, яких вже і за першої його «ходки» в президенти більш ніж достатньо.
Владу не віддають – владу відбирають! На всі намагання Януковича і Ко залишитись при владі, опозиція повинна відповісти такою внутрішньою єдністю та організованістю, такою посиленою роботою з людьми по всіх регіонах України, щоб будь-які спроби фальсифікацій та різних «узаконених викрутасів» від теперішньої влади одразу б відчули на собі всенародний гнів і непокору куди могутнішу за Майдан 2004-го. Виключно зорганізованість опозиції, мобілізація всіх верств України на чесні вибори, або всенародне повстання у випадку провладного «безпредела» – тільки така силова загроза примусить до чесної і правдивої зміни влади без насилля, а на мирних умовах. Ну а якщо Янукович і Ко виявляться сильнішими за опозицію і народ, тоді нехай правлять, тому що передавати владу слабакам не личить і я особисто буду проти цього. 


8
Прийшов час дещо уважніше приглянутись до команди Віктора Януковича, яка при всіх її негативах, набагато позитивніша за своїх «попєрєдніков». Варто навести в приклад роботу теперішнього прем'єр-міністра України Миколу Азарова: спокійна, ділова атмосфера на всіх засіданнях Кабміну, жодних демонстрацій свого егоцентризму, хоча не можна сказати, що Микола Азаров зовсім позбавлений емоцій, але причиною його вибухів роздратування стають сторонні чинники типу скандальних нардепів чи фронди журналістів. Взагалі варто оцінити і підкреслити, що після лютої гризні поміж так званої «помаранчевої влади» злагодженість роботи команди Віктора Януковича приємно вражає. Інше питання, що кадрова політика тут явно авторитарного типу, тому при всій повазі до особистих якостей Миколи Азарова – він є просто чиновником, добросовісним виконавцем волі зверхника. Те ж саме можна сказати про всіх інших посадовців на найвищих щаблях державного апарату: голова ВРУ Рибак, а з ним: Єфремов і Чечетов, голова та судді Конституційного Суду і всіх інших, міністр МВС Захарченко і т. д.  Кого не візьми з теперішніх посадовців – все це не персоналії, а виключно прислуга, яка готова виконувати будь-яку забаганку свого патрона, не залежно чи є вона законна, чи – ні. Виникає дивний парадокс: для злагодженої діяльності владної команди це є позитивно, а для якісної роботи державного апарату – це дуже негативна річ. Держава, як структура, що дотримується певних норм і правил, – перестає існувати, коли законом стають суб'єктивні забаганки одної-єдиної людини і коли жодна державна інституція не може постати проти цього свавілля, – тоді можна забути про суспільний розвиток і прогрес, тому що коли держава перестає бути гарантом законності і правопорядку, то відбувається елементарна деградація всього державного апарату, він втрачає своє суспільне значення справедливого арбітра-управителя і стає узурпатором, що в свою чергу породжує відторгнення народом такої влади. Антагонізм влади і народу ніколи не був і не може бути доброю комбінацією для держави в усіх аспектах її діяльності, що ми і споглядаємо наразі при всіх реляціях про успіхи, які звучать згори.
Держава ніколи не буде функціональна і стабільна, ніколи не буде мати динамічно розвинуту економіку і загальну громадянську злагоду, доки люди не почнуть в своїй більшості довіряти владі, що можливо тільки через повагу до персоналій на чолі владних інституцій. Якщо головою виборчкому буде людина в стилі огидновідомого Серйожи-підрахуй, то хто повірить в легітимну чесність таких виборів, отже через недовіру і несприйняття влади загроза народного бунту буде постійною. Історія засвідчує, що доброго від цього немає нікому, як і сучасні події в Єгипті чи Сирії тому підтвердження: страждають усі разом як бідні, так і багаті, як хто при владі, так і хто проти неї. Ось чому я закликаю і людей, і саму владу обирати на високі державні посади не холуїв і не лакуз на подобі Лавриновича, а людей з гонором, особистості, які ніколи не стануть прислугою. Взяти хоч би випадок з Петром Порошенком, який власне через свій гонор і не прижився в команді Віктора Януковича – прекрасний приклад, гідний найвищої поваги. В розумінні поваги до Порошенка, як і зневаги до влади, де він «не прийшовся ко двору», тоді як нікчема Королевська прижилась легко...
Маємо визнати чітко і однозначно, що для державного добробуту на посади потрібно обирати людей таких, з яких кожен є особистість! Таких, яким люди можуть довіряти за їх порядність, фаховість і принциповість. Однозначно, що Арсеній Яценюк та Олег Тягнибок відповідають цим вимогам, тому що абсолютно неможливо навіть уявити їх в якості прислуги у Віталія Кличка. Виключно як партнери! Так має бути! Не вороги і не прислуга, а ПАРТНЕРИ. Всі ми маємо добре усвідомити цей принцип: провідні державні посади повинні обіймати особистості, а свої взаємовідносини з іншими керівниками вони мають будувати не як протистояння чи взаємопоборювання – виключно як партнерство! Держава то одна спільна! Пливемо в одному човні! Досить бавитись у боротьбу ворожих кланів та угрупувань, де все будується за принципом «свій – чужий» і «війна до переможного кінця». Ми всі живемо разом, тому нам всім потрібна не безкінечна війна за життя, а навпаки: потрібні чесні правила мирного життя і праці для всіх!  Для всіх!