«Сенат Українського Вільного Університету з глибоким смутком повідомляє науковий світ та українське громадянство, що в суботу, 12 жовтня 1957 р. о 11 годині нежданно відійшов у вічність ПРОФ. Д-Р ЛЕВ РОМАН РЕБЕТ, талановитий український вчений і незамінний діяч на полі української культури. Похорон призначено на середу, 16 жовтня, о 14 год на “Вальдфрідґофі” в Мюнхені. Вічна йому пам’ять. Сенат УВУ».
Такий короткий некролог від УВУ про смерть ідеолога демократичного крила ОУН і вченого Льва Ребета помістила на своїх сторінках еміграційна газета «Сучасна Україна». Тоді ще ніхто не знав, що насправді Ребет не просто помер, а був убитий – за наказом Кремля. Правду світ дізнався після каяття вбивці щойно в 1961 році, а 1957-го всі були переконані, що смерть Ребета настала від серцевого нападу – саме так констатували лікарі її причину. «Покійний ніколи не скаржився на серце. Оце, йдучи, як звичайно, до щоденної праці, упав на сходах в коридорі своєї редакції і втратив свідомість. На тому ж поверсі мешкають три лікарі. Негайно були зроблені потрібні уколи, але все вже пізно...», – писав ректорові УВУ, за три дні після смерті покійного, керівник канцелярії університету.
У день 60-річчя від дня загибелі Льва Ребета варто згадати про його непростий життєвий шлях, досі мало відображений у науковій і популярній літературі.
Коротка довоєнна біографія
Народився Лев Ребет 3 березня 1912 року в Стрию (нині Львівщина) в родині поштового урядовця Михайла Ребета та його дружини Марини Недокіс. У 10 років вступив до Стрийської гімназії, яку закінчив 1930 року. Підчас навчання показав себе активним і здібним учнем. Досить швидко хлопець захопився українською національною ідеєю, вступив до «Пласту», а згодом став членом Української військової організації (УВО). Відтак був членом ОУН від самого початку її існування (1929), через деякий час призначений провідником окружної екзекутиви організації у Стрию.
Поринувши у політичну діяльність, Лев Ребет не полишає навчання – вступає на юридичний факультет Львівського університету. Через арешти та роботу в ОУН спромігся завершити навчання щойно 1938 року, отримавши ступінь магістра права. Як зауважує дослідник національно-визвольного руху Іван Патриляк, Ребет був одним із найпотужніших інтелектуалів у середовищі ОУН (на відміну від багатьох провідників організації, він встиг завершити вищу освіту).
За наказом Євгена Коновальця, у 1934-1938 роках Ребет очолював провід Краєвої Екзекутиви ОУН на західноукраїнських землях. Навесні 1939 року його арештувала польська поліція. У польській в’язниці Ребет перебував до початку Другої світової війни. Після звільнення оселився у Кракові (у центрі німецького генерал-губернаторства тоді зосередилися багато провідних діячів ОУН). 1940 року брав активну участь у II Великому зборі ОУН у Кракові, де активно підтримав революційні ідеї молодшого крила ОУН на чолі з Степаном Бандерою.
З початком німецько-радянської війни прибув до Львова, де брав активну участь у проголошенні Акту відновлення Української держави (30 червня 1941 року), став заступником голови Державного правління Ярослава Стецька. Але, як відомо, нацистам такі дії українських націоналістів не сподобалися, і 9 липня вони заарештували Стецька через його відмову відкликати Акт. Після цього Ребет на кілька днів став головою ОУНівського уряду, але 12 липня і він був заарештований нацистами. Відтак провідного ОУНівця доправили до в’язниці гестапо у Кракові, де він перебував до осені 1941-го, потім був переведений до концтабору Аушвіц (Освенцім) – табірний № 57368. Там перебував до грудня 1944 року.
Лев Ребет. Світлина з досьє концтабору "Аушвіц"
Таку скудну і дещо нудну для пересічного читача інформацію вдалося відшукати в книгах і енциклопедичних статтях, присвячених Льву Ребету. Скоріш за все, це пов’язано з тим, що, як пише дослідник Микола Посівнич, постать Ребета досі мало досліджена істориками. Хоча здавалося б, надруковано чимало книжок і статей.
Після концтабору
Після звільнення Лев Ребет зустрівся з родиною, переїхав з нею до Відня й розпочав активну політичну та наукову роботу. Варто зауважити, що його дружиною була вольова жінка Дарія Ребет, теж активна націоналістка (між іншим, єдина жінка, яка входила до Проводу ОУН). Одружилися вони взимку 1940 року, коли перейшли кордон до Польщі.
На час арешту чоловіка Дарія була вагітна первістком Андрієм, якого народила 30 березня 1942 року. Сина Лев Ребет вперше побачив після звільнення з концтабору, наприкінці 1944-го. Маленький Андрій був дещо спантеличений тим, що «чужий» для нього дядько насправді виявився його батьком, саме тому, ще довго називав його «вуйко-тато».
Родина Ребетів була дружною та міцною. У ній завжди панувала злагода та спокій. Майже завжди. Бо, як згадували друзі родини, Дарія дещо пригнічувала Лева вдома своїм авторитетом. Якщо в сімейних справах подружжя рідко виходили за межі «миру», то в політичних дискусіях інколи доходило ледь не до бійок. Життя двох політиків під одним дахом – справа нелегка, навіть якщо вони – подружжя. «Ні батько, ні мати ніколи не вважали себе якимись визначними політичними діячами, то були скромні інтелігентні люди… І все ж у нас була родина політиків. А як обидва батьки політики, то вдома інколи відбувалися такі політичні баталії, що й тарілки літали над головами», – згадував згодом син Андрій.
Тим часом фронт невпинно наближався до Відня, і згодом місто захопили радянські війська. Аби не наражати себе на небезпеку, родина Ребетів вирішила переміститися на територію, контрольовану західними союзниками. Але під час переїзду в зону майбутньої американської окупації потрапили під бомбардування і лише дивом врятували свої життя. При цьому Дарія отримала осколкове поранення голови, а маленькому Андрійку осколок пошкодив колінну чашку. Вилазка не вдалася, хоча втікачі мали квитки на потяг до Інсбруку.
Невдовзі радянські війська окупували Відень, і родині Ребетів, зважаючи на їхнє недавнє минуле, довелося ховатися по підвалах, аби не потрапити до рук СМЕРШу. Несподівано малий Андрій захворів на запалення легенів, батьки думали, що він уже не виживе.
Становище Ребетів у Відні було вкрай важким. Як пише Микола Посівнич, «Лев часто ходив по смітниках, шукаючи їжі для родини. А коли не знаходив нічого, то йшов до міста міняти останній одяг на харчі. Бувало так, що за блузку чи светр вдавалося виторгувати лише дві морквини. Незабаром Відень перейшов під юрисдикцію західних країн, життя Ребетів дещо покращилося. Розпочалася організаційна робота з налагодження контактів із представниками ОУН. З’явилася можливість переїхати до інших міст, і купивши за хабар документи, вони зуміли виїхати до Інзбруку, де існувала сильна група ОУН (р)».
З Інсбруку перебралися до Мюнхена, де життя дещо налагодилося. 27 вересня 1951 року Дарія народила чоловікові доньку Оксану. Маючи двох дітей, виховання яких вимагало коштів, родина знову почала відчувати матеріальну скруту, а у 1954-1955 рр. ця скрута досягла свого апогею. «Жили ми скромно, навіть бідно. Батько сам направляв черевики, бо не мали грошей комусь віддати, щоб відремонтували», – згадував син Андрій.
Не витримавши скрути, Лев вирішив завершити політичну та наукову діяльність й емігрувати до своєї родини в Нью-Джерсі (США). Для цього навіть закінчив курси токарів, щоби на перших порах за океаном мати професію. Але Дарія виступала проти цієї ідеї. Вона сама, замість чоловіка, пішла на співбесіду до американського консульства в Мюнхені. На всі питання навмисно давала негативні відповіді, а на останнє – чи любить Америку – сказала, що ні. Відповідно, Ребети отримали відмову.
Лев Ребет з дружиною та дітьми. 1956
Втім, ще до спроби Ребета виїхати до США він уже був помітною постаттю в українській еміграції. Ще по прибутті до Мюнхена його обрали головним суддею ОУН, а з 1946 року він працював у Закордонному представництві УГВР. Паралельно займався науковою працею, результатом якої стала докторська дисертація на тему «Держава і нація», яку захистив 1949 року. Ребет взагалі переважно досліджував питання нації, написав на цю тему багато наукових праць: «Формування української нації» (1951), «Теорія нації» (1955), «Походження українців, росіян і білорусів у світлі сучасних совєтських теорій» (1955). А книга «Світла й тіні ОУН» вийшла друком уже після загибелі науковця (1964). Свої статті часто друкував в еміграційних газетах «Час» і «Українська трибуна». А ще був редактором тижневика «Сучасна Україна» й ідеологічного журналу «Український самостійник», яким серйозно цікавилися спецслужби СРСР. Авторитет Ребета як науковця в еміграції зромтав. У 1954 році він стає професором УВУ та членом Наукового товариства ім. Т.Шевченка.
Конфлікт із Бандерою. Керівник «двійкарів»
За своїми ідеологічними поглядами Лев Ребет відчутно вирізнявся серед переважної більшості провідників ОУН. Був більш демократичним. «Україна може й повинна стати зразком політичної культури для всього оточення й замість тиранії, що сторіччями на Сході представляла російська – біла й червона – імперія, показати зразок модерної демократичної держави, де воля й достоїнство людини – не порожній звук», – писав Лев Ребет.
Саме тому вважав, що гасло «Україна для українців», яке підносило оточення Степана Бандери до і підчас війни, не відповідає часу, є «тоталітарним та авторитарним». Були у Ребета й однодумці та прихильники: дружина Дарія, Василь Охрімович, Зиновій Матла й інші. Утім, поки тривала активна підпільна боротьба, в організації націоналістів дотримувались дисципліни, тож суперечки на цьому ґрунті не виходили за певні межі.
Активно конфлікт між Ребетом і Бандерою розгорнувся після завершення Другої світової війни. Причиною стали постанови III Надзвичайного збору ОУН (1943; відбувався за відсутності С.Бандери, який перебував у концтаборі). Ребет наполягав на демократизації програми ОУН відповідно до рішень III збору. Натомість Степан Бандера вважав, що ті зміни були спричинені впливом марксизму на деяких членів ОУН, що це відхід від «чистого націоналізму і передчасний крок, неузгоджений із ним». З цим не погоджувався Ребет: «По лінії заперечування політики і програми ОУН на батьківщині і пішло формування емігрантської групи довкола Степана Бандери… Вони відчужилися від організації й заклякли на передвоєнних формах, викрививши ідеологію в бік… автократизму, внутрішньої нетерпимости та виключности і дрібного, цинічного макіавеллізму».
Власне цей конфлікт і спричинив розкол в ОУН 1954 року. Тоді Ребет разом із Матлою оголосили про створення Закордонних органів ОУН (як альтернативи до бандерівських Закордонних частин ОУН), що їх вони вдвох й очолили. Нову структуру відразу охрестили «двійкарями» через спільне керівництво Ребета й Матли. З часом «двійкарям» вдалося легалізувати свою організацію під назвою ОУН (з), тобто «за кордоном».
«Двійкарі» об’єднали навколо себе майже всю українську інтелігенцію за кордоном. Зуміли створити видавництво «Пролог», яке протягом свого існування випустило понад 200 книжок. Також видавали щомісячник «Український самостійник» і відомий часопис «Сучасність» (тривалий час він навіть виходив у незалежній Україні). ОУН (з) завзято підтримувала дисидентів-«шістдесятників» в УРСР, активно інформувала Захід про терор проти інакодумців у СРСР.
У справу втрутилося КҐБ
Еміграційні постаті такого рівня, як Лев Ребет, завжди цікавили та дратували Кремль. Тому його ліквідація чекістами була лише справою часу. Джон Стіл у книжці «Відомі шпигуни» пише, що Ребет, «цей ідейний інтелектуал й антирадянський публіцист, викликав у Москви особливу ненависть».
Спочатку КҐБ мав намір викрасти Ребета. Планували, що працівник газети «Український самостійник» Надійчин піділлє чи підсипле в їжу Ребета снодійне, але той по суті не мав доступу до жертви. Тому ця ідея відпала, почалася підготовка до ліквідації.
Для цього обрали агента родом із Галичини – Богдана Сташинського, якого КҐБ завербувало ще в студентські роки. Навесні 1957 року Сташинський двічі був у Мюнхені, де стежив за майбутньою жертвою. Завданням агента було виявити місце проживання Ребета. У своїх зізнаннях на суді в жовтні 1962 року Сташинський повідомив: «Передусім я мав звернути увагу на місце праці на вулиці Дахауер, а пізніше – на місце праці на площі Карла; далі устійнити його дійсну адресу і вияснити, якою дорогою Ребет їздить до праці».
Виявивши всі місця перебування Ребета та досконало вивчивши його маршрути, Сташинський повернувся до своїх зверхників. Давши детальний звіт про зроблену роботу, отримав нове завдання – вбити Ребета. Спеціально для цього Сташинському дали новітню зброю, виготовлену в таємних лабораторіях КҐБ – пістолет, який стріляв струменем синильної кислоти. Після вдихання її парів судини людини різко звужувалися, і вона раптово помирала. Але назовні подія нагадувала серцевий напад. Аби вбивця сам не загинув від отруйних випарів, він перед пострілом мав прийняти протиотруту. Саме з цього пістолета через два роки Сташинський вб’є і Степана Бандеру.
При виїзді зі Східної Німеччини до Мюнхену працівники КҐБ сховали зброю для Сташинського в банку з-під консервованих сосисок. Пістолет обгорнули ватою і поклали до бляшанки. Зроблений з алюмінію, він багато не важив. Відтак банку зі «сосисками» наповнили водою і в такий спосіб підігнали її вагу до потрібної, а потім її «закатали». У багажі вбивці була ще одна банка зі сосисками – справжня. На вигляд вони були абсолютно однакові. Банку з пістолетом відрізняла лише спеціальна позначка. Коли би Сташинського впіймали, то на питання, що це, він мав відповісти, що банку йому дав незнайомий чоловік і просив передати її в Мюнхені жінці в барі «Максим». На кордоні Сташинського ніхто не перевіряв, і він спокійно прибув у пункт призначення.
Своє завдання агент-убивця мав виконати за 10 днів. Спочатку він вів спостереження за жертвою, а коли 10 жовтня вирішив вперше здійснити замах, Ребет не пройшов маршрутом в очікуваний час. Виконати зловісне завдання Сташинському вдалося вранці 12 жовтня. То була субота. І як згодом згадували рідні Ребета, хоч він зазвичай у вихідні не працював у своїй конторі, але того дня зробив виняток – як виявилося, фатальний. Вранці вирішив піти до контори попрацювати і, як згадують, вперше за кілька місяців поцікавився, як син грає на фортепіано. При виході з квартири дружина попередила, щоб не запізнювався на обід з роботи. Ребет чомусь зауважив, що не певен, чи взагалі туди дійде. Згодом рідні казали, що він ніби передчував свою смерть.
Вбивця після дев’ятої години ранку вже стояв на своєму спостережному пункті поблизу Карлспляц. Близько десятої він побачив, як до нього наближається жертва. Сташинський зайшов до будинку, піднявся на другий поверх, приготував зброю і чекав на Ребета. «Я почувався, ніби уві сні», – згадував на суді. Почувши, що Ребет увійшов до будинку, він відзабезпечив досі заховану в кишені піджака зброю і поволі пішов сходами назустріч Ребетові. На близькій відстані до нього раптом скерував загорнену в газеті зброю в обличчя жертви та натиснув на спускову пружину. Після цього Сташинський скористався з ампулки протиотрути та, вдихнувши її пари, пішов геть.
Тіло Ребета, як пише у книзі «Вбивство у Мюнхені. По червоному сліду» історик Сергій Плохій, знайшли на східцях його контори десь між 10:20 та 10:45. Він був ще живий і зумів видертися на другий поверх. Люди вибігли на його стогін, викликали поліцію та швидку, але жертва замаху невдовзі померла. Доктор Вольдемар Фішер, покликаний на допомогу, не зумів нічим зарадити. Поховали Ребета 16 жовтня в Мюнхені.
Виконавши вбивство, Сташинський повернувся до своїх господарів і розповів, як усе відбулося. Його «роботу» КҐБ визнала зразковою та нагородила вбивцю фотоапаратом «Контакс».
Смерть Льва Ребета для родини та друзів була, наче «грім серед ясного неба», адже він ніколи не скаржився на серце і не мав проблем зі здоров’ям. Правду рідні дізналися, коли Сташинський втік зі Східної Німеччини разом зі своєю дружиною-німкенею. Прибувши до Західного Берліну, він здався поліції та розповів про свої злочини – вбивства Льва Ребета та Степана Бандери. Детально про планування та виконання атентату Сташинський зізнався на суді 1962 року.
На суді над Богданом Сташинським була присутня й Дарія Ребет. Вдова здивувала всіх своїм поміркованим ставленням до вбивці. Виступаючи на суді, вона зауважила: «Насамперед я маю сказати, що мені важко бути в ролі співобвинувачувача в цьому процесі… Кого я обвинувачую? І якщо маю відповісти на це питання точно і правдиво, а таким є справді моє бажання, то відповідь моя звучатиме так: оскарження стосується наказодавців, російсько-більшовицького режиму, радянської системи, в яку людину вбудовано безоглядно і майже фаталістично і в якій вона стає механістичним складником. Все те, що виявилося цими днями, я сприймаю як глибоку і жорстоку трагедію. Я не маю супроти оскарженого почуття злоби і ненависти. Це я можу сказати і твердити від імені мого майже дорослого сина, точніше обох моїх дітей. З чисто людського погляду оскарженого можна жалувати, і я не кладу ніякої ваги на те, щоб його покарано гостро. Справу Сташинського я бачу саме як справу, як феномен, як явище, що є віддзеркаленням трагічної долі нашого народу. Це явище не стоїть відірваним від усього іншого, замкненим у собі. Воно є тільки одним фрагментом у всьому історично-політичному комплексі змагань українського народу до вільного, людського, державного-незалежного життя».
Все ж суд визнав винним Богдана Сташинського у скоєних злочинах і засудив до 8 років позбавлення волі.
Дарія Ребет надалі продовжувала свою політичну діяльність. Після процесу над Сташинським заходами різних українських громадсько-політичних організацій для родини Ребетів зібрали 4 тисячі німецьких марок. А Дарія, як зауважує Микола Посівнич, за допомогою ЗП УГВР та ОУН (з) об’їхала понад 20 осередків української еміграції в США та Канаді з політичними доповідями. Давала багато інтерв’ю засобам масової інформації про визвольну боротьбу українського народу і про вбивство її чоловіка.
Перепоховання подружжя Ребетів на Личаківському цвинтарі
https://zbruc.eu/node/71788
