хочу сюда!
 

Александра

44 года, лев, познакомится с парнем в возрасте 40-50 лет

Заметки с меткой «міжнародні відносини»

Рубікон для майора


Останні три тижні виявилися багатими на яскраві міжнародні політичні події. В центрі уваги світового суспільства перебувала публікація відкритої версії звіту Офісу Директора Національної Розвідки США про втручання іноземних держав у вибори в США в 2020 році. Перш за все, і в основному, Росії на стороні Трампа. Слідом за цим значний резонанс викликала публічна згода президента США Джо Байдена з тим, що «Путін – вбивця» у відповідь на запитання журналіста ABC Джорджа Стефанопулоса.

Також нещодавно відбулися досить жорсткі дводенні переговори державного секретаря Тоні Блінкена і радника з національної безпеки Джейка Саллівана з їх китайськими колегами.

Ці події, а також те, що за ними послідувало і те, що їх супроводжувало, дуже чітко визначили, що зовнішня політика сучасної Америки, яка була чітко окреслена в недавньому виступі президента Байдена на мюнхенській конференції з безпеки і у виступі державного секретаря Блінкена перед американськими дипломатами - це вже не просто лише слова, а абсолютно реальні практичні дії.

Сполучені Штати дуже чітко позначили, в чому полягають пріоритети їх зовнішньої політики і якою буде ця політика в найближчі чотири роки. Своєю короткою відповіддю на питання Джорджа Стефанопулоса Джо Байден сказав дуже багато. Ніяких рухів в бік якого б то не було поліпшення відносин з Росією не буде і не може бути. Ніяких поступок вбивці ні в чому бути не може, як не може бути поступок терористові.

Те, як нервово сприйняв кремлівський диктатор коротку і чітку відповідь американського президента на запитання журналіста, говорить про те, що ця відповідь потрапила в «десятку», дуже болісно вдаривши по самолюбству майора КДБ, який отримав підполковника перед відходом у відставку.

Ні, ніяких «дебатів» в прямому ефірі ніхто з ним проводити не буде. На його з дитинства сформовані важкі комплекси ніхто також не буде звертати уваги. Блазнювання Путіна перед телекамерами нікого в Америці не цікавить. За відкликаним їм з Вашингтона послом ніхто тут не буде нудьгувати. Всі ці демарші – лише для внутрішнього російського споживача.

Джо Байден провів дуже чітку межу для всіх глав держав і урядів, все ще бажаючих щось гарне «побачити в очах» кремлівського диктатора або тих, хто збирається вести з ним «business as usual». Всі вони повинні будуть тепер розуміти, що мають справу з людиною, яку президент США вважає вбивцею!

На тижні що минає, міністри закордонних справ країн G7 чітко вказали Росії, що вона - агресор і що вона не є лише стороннім посередником на переговорах в рамках мінського і нормандського процесів, а є стороною конфлікту.

Державний секретар Блінкен виступив з різкою заявою, в якій закликав негайно зупинити будівництво «Північного потоку-2», в іншому випадку пригрозив країнам-учасникам американськими санкціями.

Над Кремлем згущаються хмари. Протягом найближчих тижнів американо-російські відносини отримають подальший розвиток у вигляді нових санкцій за втручання Росії у вибори і відповіді США на російську кібератаку. Чи надовго вистачить у Росії внутрішніх «скреп» для жорсткого протистояння з усім Західним Світом?Источник: https://censor.net/ru/b3259291

Ось чого досягла Україна за минулі 5-ть років

5 років нової нації: чого досягла Україна і чи є підстави для оптимізму
ФОТО: DELFI

Хочу коротко озирнутися на пройдені п'ять років і виділити те основне, що ми робили й чого досягли. Ми – це і я, і всі українські дипломати, і всі ми загалом як країна Україна.

Наше життя визначали два головних завдання – одне мирне і одне воєнне, звісно ж, обидва нерозривно між собою пов’язані. Мирне – це завдання, поставлене Майданом: вирватися з сірої зони постсовка та обіймів "русского мира" і рушити до Європи, частиною якої Україна була споконвіку.

Воєнне – нав’язане нам Росією як покарання за наш європейський вибір.

Звучить це завдання украй просто, як це завжди буває, коли йдеться про життя або смерть: захистити Батьківщину й перемогти агресора.

Я недолюблюю патетику, а тому відчуваю незручність, коли роботу дипломатів називають дипломатичним фронтом. Адже зовсім поряд існує не метафоричний, а реальний фронт, на якому по-справжньому ллється кров і гинуть люди.

Саме вони – воїни, добровольці, волонтери, мільйони українців, які допомагали фронтові, – врятували Україну на початку російської навали і стримують ворога усі наступні роки. Завдяки їм ми нині живемо не в колоніальній, а в незалежній і оновленій Україні.

Я розумію, що багато хто хотів би більшого, та попри все щиро переконаний: Майдан, всенародний опір російській агресії, віра людей у те, що від них у цьому житті все-таки щось залежить, створили нову Україну. Це країна більш вільна й більш горда, країна, в якій народ усвідомив свою силу й відчув смак боротьби за справедливість та власну гідність.

Для створення політичної нації та відчуття домінуючої національної ідентичності нам будуть потрібні ще мінімум два покоління, але важливо не скласти руки і не дозволити цьому процесу перерватись. Адже навіть збереження досягнутого нам аж ніяк не гарантоване. Ані нашими ворогами, ані нами.

І якщо ми запитаємо українців, чи готові вони боротися і платити необхідну ціну за життя у вільній і незалежній країні, то відповідь може нас щонайменше розчаровувати.

Якщо правду кажуть дослідники, начебто в української нації є відразу два різні ментальні коди – козацький та кріпацький, то тоді ми з вами стали свідками й учасниками величної історичної метаморфози – в народу пробудилася козацька ментальність і саме вона тепер має шанс визначати наше майбутнє, якщо ми цього, звісно, щиро хочемо.

Своєю метаморфозою ми здивували багатьох у світі, здивували й змусили себе поважати. Тут я говорю не тільки про друзів, але й про ворогів.

Кремль дуже сильно прорахувався в 2014 році, забувши про здатність українців умить перетворюватися з нації гречкосіїв у націю воїнів. У результаті план "Новоросія" з тріском провалився. Більше того, розпочавши збройну агресію проти України, Кремль прорахувався і вдруге: він недооцінив не лише нас, але й увесь демократичний світ, цивілізаційні цінності якого ми поділяємо.

Московський режим, який у душі глибоко зневажає Захід, вважаючи його слабаком і боягузом, не сумнівався, що у відповідь на анексію Криму й окупацію Донбасу Захід поохкає кілька днів, а потім заспокоїться й замовкне, як це вже було в 2008 році з російським нападом на Грузію.

Проте цього разу "не так сталося, як гадалося": Захід повів себе абсолютно інакше. І якраз у цьому була й чимала заслуга української дипломатії.

Вже 27 березня 2014 року Генасамблея ООН у своїй резолюції, за яку проголосувала переконлива більшість країн світу, підтвердила територіальну цілісність України і приналежність їй Криму. Пізніше ГА ООН ще неодноразово ухвалювала ініційовані Україною резолюції, зокрема щодо порушень прав людини в окупованому Криму та проблем його мілітаризації.

Ми реально дістали Росію на багатьох міжнародних майданчиках, чи то ООН, ОБСЄ чи Рада Європи, викинувши її з переліку повноправних країн цивілізованого світу.

Без перебільшення унікальним стало формування низки міжнародно-правових процесів проти РФ. Це як ядерна зброя, тільки відкладеної, поступової, але сталої дії.

І попри всі загрози для світової солідарності щодо України – це те, що є в наших руках і залежить від нас. Другого шансу отримати таку зброю в нас не буде.

Зрозуміло, що рішень доведеться чекати досить довго, однак це варте того, адже санкції міжнародних судів та арбітражів є "істиною в останній інстанції" і обов’язковими до виконання. Впевнений, що без відповідного наказу Міжнародного трибуналу з морського права домогтися нещодавнього звільнення наших моряків було б набагато складніше.

Усі ці п'ять років ми безперестанку працювали над тим, щоб Захід не розслаблявся і щоб Росії не вдалося його забалакати. Але наше завдання всі ці п'ять років було не тільки у мобілізації Заходу.

Потрібно було втримати позитивне ставлення тих країн, які з різних причин були нездатні прямо піти проти Росії. У нас на руках були тисячі аргументів, за нами були правда й право, але головним доказом усе-таки була наша власна готовність захищати свою незалежність та європейське майбутнє.

Інакше й бути не може: якщо сам за себе не борешся, то марно сподіватися, що це замість тебе робитиме хтось інший. Як тільки і якщо ми припинимо боротися за себе, то на підтримку інших годі й сподіватися.

Попри поширену думку про неминучість санкцій, отримати їх і тримати всі ці п’ять років було зовсім не очевидною справою.

У результаті Росія й сьогодні перебуває там же, де несподівано для себе опинилася в 2014-му – а саме під одним з найбільш потужних санкційних пакетів у сучасній історії. Ще не було прецеденту, щоб держава-агресор таких масштабів, як Росія, цілих п'ять років залишалася під санкційним тиском світової спільноти.

Мені дуже часто казали, що тримати санкції неможливо, але подивіться – вони насправді посилювалися і фактично зупинили розвиток Росії, увесь цей час стримучи її від подальшого розгортання агресії.

Але й ми, українці, всі ці роки не сиділи склавши руки. І тут бачимо ще один парадокс: країна з розкраденою економікою та розваленою армією стала жертвою воєнної агресії з боку ядерної супердержави й втратила два важливих регіони.

Однак замість того, щоб остаточно рухнути, вона спочатку силами добровольців дає по зубах і зупиняє агресора, потім розбудовує армію, починає реформи і піднімає економіку, так що ВВП, незважаючи на війну, починає зростати.

Цей парадокс, як мені здається, потягнув за собою ще один, цього разу міжнародний парадокс, на який мало хто досі звертав увагу. Як правило, навіть якщо якійсь воюючій країні допомагають, то все одно тримають від неї певну дистанцію, доки не завершиться конфлікт.

У нас же підтримка Заходу у війні йде паралельно з активною інтеграцією у всіх мирних сферах. Я не пригадую, щоб демократичний світ відкрився якійсь іншій воюючій країні так, як відкрився Україні. Ідеться не тільки про Угоду про асоціацію та зону вільної торгівлі з Євросоюзом, про безвізовий режим з ЄС та з десятками інших держав світу, про партнерство України з НАТО. Ідеться про те, що нарешті розпочалася зміна нашої цивілізаційної ідентифікації і в очах Заходу ми поступово набуваємо ознаки "свій".

Говорячи про зміни, що зазнала Україна, хочу сказати пару слів про рідне МЗС. Впевнений, воно ніколи не повернеться в минуле.

І річ не в багатьох змінах, яких ми досягли разом, а в тому, що принцип відповідального лідерства став важливим для багатьох дипломатів. Не бюрократів від зовнішньої політики, а тих, хто готовий брати на себе ініціативу та відповідальність.

Молоді дипломати відчули, що вони можуть чимало зробити не в кінці бюрократичної кар’єри, а саме зараз, гендерна рівність припинила бути абстрактною метою, а перезавантажена Дипломатична академія тепер робить те, що й інші такі заклади у Європі та світі.

Усі ці парадокси та метаморфози, на мою думку, і є найбільшими досягненнями післямайданних років. Ми не загинули, не зазнали поразки, ми зупинили агресора, ми відчули силу й азарт, віднайшли самоповагу й повагу світу.

Наразі маємо побудувати вільне демократичне суспільство, де б домінував менталітет вільних людей. Від цього ми ще дуже далеко. 

Захід розраховує на поступове зміцнення демократичних цінностей і зміну поколінь, але в нас немає цього часу. Росія добре розуміє наші виклики і зробить усе можливе, щоб Україна не збереглася у своїх кордонах та стала слабкою федерацією за її планом з регіонами, що змогли б мати право вето на демократично ухвалені всією країною рішення. Всі російські плани стосовно Донбасу – саме про це.

Але з оптимізмом дивлюся у майбутнє.

Українці, наші міста і громади мають фантастичний потенціал, але нам дуже добре вдається не дати йому розкритися.

Якщо держава не може допомогти своїм громадянам, хай хоча б захищає і не заважає. А все інше українці зроблять. Усе залежить від нас самих.

міністр закордонних справ України у 

Цитата з фільму

 - Якщо одна велика держава хоче захопити одну маленьку державу, то у маленької держави жодних шансів. Проте, якщо її хочуть захопити дві великі держави, то у маленької держави з'являється можливість перемогти.
 - Яким це чином?
 - Дуже просто. Вони будуть заважати одне одному.


____________________________
Більше в тому фільмі нічого хорошого не було.
Але це я до того, що мабуть кожен хоч раз зтивався з якимось поляком, угорцем чи румуном, котрому теж ласувала Україна. В таких випадках спробуйте його переконати спочатку надавати підсрачників москалям =)