Усе мине...


Усе мине... Зотліє... Втратить значення...
Згорить у часопростору вогні
Зітруться всі побачення... Пробачення...
Розтануть візерунки на вікні....

Зів'януть квіти, облетять пелюстки
Й листки пожовклого календаря
Закінчаться стосунки і відпустки...
Повисихають ріки і моря...

Ми теж забудемо те, наше, "вчора",
Де нас п'янив любові аромат...
Дивлюсь у небо, в синь... Кудись угору...
Когось молю тебе вернуть назад...

Дивлюсь у небо... В грудях серцю тісно...
Молюся - не відповідають.
Там вирішили, що ми надто різні -
Відмовлено нам в доступі до раю...

Відмовлено... Зачинено ворота...
Заплаче дощ над нами винувато...
Чи то на щастя закінчилась квота, 
Чи й дійсно - різні ми занадто...



Вже 60 - роки летять


Роки відлітають птахами у вирій,

В далекі краї – за обрій летять,

А тобі сьогодні на ниві життєвій

Уже шістдесят! Сьогодні уже 60!

«Міцного здоров’я з роси і води»,

Дзвінки, телеграми, вітання!

А серце щемить і кричить підожди!

Ще хочетьсь трішки кохання!

Час зупинить ніщо не в змозі

І ліс шумить, і сад цвіте,

На тій, з гори уже дорозі!

Де заблудилось, де ти? де…

А  душі двох так й не зустрілись

Й в снах-примарах порожнінь,

І щоб домріять, добажати, долюбити…

Лишилось п’ять секунд, років, хвилин,

Життя залишилось позаду.

І вітер – вже не наздогін:

І тільки дзвін – церковний дзвін,

Тривожним гулом ранить душу…

Усе мине, лисичко, все мине…


До шибки горнеться холодна темна ніч
І в душу загляда мені незримо...
Щось тисне каменем печалі поміж пліч -
То ангел споминів вмостився за плечима!

І серце крилами своїми обійняв,
І міцно стиснув так, що аж до крику!
- Усе мине, - мене він тихо запевняв,
А серце плакало і голосило дико...

Коли не стало вже ні сил, ні сліз, ні слів,
І пустка серце оплела лозою —
Здійнявся в небо чорне, мовчки відлетів,
І все у ніч пішло холодною сльозою...

Душі двох


 Можливо, душі двох стрічаються у снах?
Як ніч на вії опускається блаженно,
Долають душі поміж нами шлях…
Чи правда це? Ніхто не знає достеменно.
А ніч безсонням згризена, немов іржею!
Відлічать чесно мудрі стрілки-ворожбити
Лиш п’ять хвилин, щоб встигнути душею
Домріять, добажати, долетіти, долюбити…
Присниться той, хто снитись не повинний,
Хапаю подих, сміло губ торкаючись вустами.
Дай сил утримати момент цей хуткоплинний!
Як зберегти цю двоєдиність поміж нами?
Й несу той сон в думках, як на руках,
У пам'яті слова, що як молитву шепотіла…
І як же твою душу полюбити (хоч у снах)
Моя душа змогла, ще не пізнавши тіла?
Колись, якогось літа, осені, чи теплої весни,
А може взимку, не злякавшись лютого морозу,

Захочеться перетворити на реальність сни.
Торкнусь до тіла любої душі – й утрачу розум… 

http://videochart.net/framevideo/6e074.39707724112c8d7a52889fa64420?i=FXn1zHgopWA

Лечу! Лечу! Лишаю суєту

  • 01.04.16, 09:04
«Найкращий раб той – хто вважає себе вільним!» 


Ну, клич мене, гукай мене, проси…
Ти чуєш, я чекаю… Ще чекаю
На тепле слово, на яскраву мить,
На чудо зверху... Світ мовчить лукаво.

Сиджу, тереблю пальці – і думки
Вилущуються, як дрібні фасолі.
А ще от час… летить собі, летить…
Втрачаю віру в казку мимоволі.

Чого я жду? Чого марную дні?
Чого у мозку ще зневіра свище? 
Розпростираю крила, наче птах –
І над земним злітаю попелищем.

Лечу! Лечу! Лишаю суєту,
Лишаю світ –  парчеву сю оману,
Облесні лиця і липку хвалу…
Туди де правда, щира й без обману!

Спішіть, допоки ще весна!


Спішімо мовити люблю, бо б’є годиник невмолимо.
Так і не зчуєшся, як зими
на тебе сивий цвіт проллють…
Та доки ще той сніг ітиме,
спішімо мовити люблю!

 

Кому судилася весна – не зволікайте – щиро мовлю:
Все почекає, крім любові,
все виправдовує вона.
Щастить хай юнці, юнакові,
кому судилася весна.

 

У тих, у кого тепле літо ллє промінь з неба золотий,
Усе устигнеться в житті,
коли встигається любити.
Зеніт сердечних почуттів
у тих, у кого тепле літо.

 

Кому прийшла розкішна осінь – о найчарівніша із пір,
Коли любов – як елексир життя – живить його, підносить
Серця поєднані – до зір, кому прийшла розкішна осінь.

 

І не біда, коли зима, цю мудру пору вечорову
Зігріє завжди ніжне слово.
В любові старості нема,
Старіють ті, хто без любові.
І не біда коли зима.

 

Біда, як час б’є без жалю, твій зупиняючи годинник,
Але нема тії людини, котрій би мовив ти люблю,
Найперш – твоєї половини.
 Біда, як час б’є без жалю.

 

Тому спішімо, попри все, чи там зима, чи осінь-літо,
А
чи весна – спішім любити, любов – єдине, що спасе,
Коли несила навіть жити.
Тому спішімо, попри все.

 

Нема вершини над любов. Хто заперечує, лукавить:
Мовляв, нагальніші є справи,
я ще з любов’ю встигну, мов.
Все – суєта, що марнославне.
Нема вершини над любов.
І йде годинник долі справно.

тік-так, тік-так, тік…, а чи ж настане -так?

Самотність серед людей


Ви в стосунках. Принципово не важливо, в яких. Секс без зобов'язань, з серйозними намірами, стосунки з відтінком закоханості, несуттєво...

Насправді, будь-який більш-менш близький контакт з іншою людиною це стосунки. Навіть той, що без зобов'язань. Відсутність обопільних зобов'язань це не відсутність пошани, не відсутність такту, не відсутність уваги до потреб іншої людини.

Будь-які стосунки між людьми грунтуються на тому, що ти усвідомлюєш свої інтереси і визнаєш інтереси іншого.

Якщо ти дбаєш про задоволення тільки своїх потреб, то станеш жорстоким маніпулятором. Якщо ти перестанеш зважати на свої інтереси, а турбуватимешся тільки про те, щоб іншому було комфортне, то станеш жертвою. Це все варіанти залежних стосунків. І "просто секс" найкоротша дорога до них.

Здорові стосунки в будь-якому форматі припускають, що інтереси обох сторін задовольняються.

Якщо ви потребуєте уваги, але не отримуєте її, то або домовляєтеся про прийнятні умови у спілкуванні, або шукаєте людину, з якою зможете без напруги з її боку свою потребу задовольнити.

Якщо ви раз по раз ігноруватимете те, що ваші потреби в стосунках не задовольняються, ви стаєте залежною особою. Смутне або й явне відчуття незадоволення, якщо не заглушати його аргументами розуму, не дасть вам помилитися, що із вашими стосунками щось не так.

Якщо ви починаєте чекати, чи подумки прив'язуєтеся до того, хто повинен. на ваш погляд, вирішити ваші внутрішні проблеми, тікайте.

Ви це завжди відчуваєте почалося спілкування, схоже на жуйку. Ви ніби на одному кінці розтягнутої гумки, а інший кінець тримає об’єкт ваших мрій і жадання.

Не було б так боляче, якби ви грались з тою гумкою у гру «розтягнемо-відпустимо». На певному етапі життя це навіть буває весело. Але якщо ви відчуваєте, що інший грає, а ви цю липучку тримаєте вже не в руках, а приклеїли до свого серця (чи до іншого серця, яке знаходиться в органах малого тазу), закінчуйте.

Відпускайте свій кінець. Чи забирайте той, який тримає інший. Викидайте до біса цю несмачну, даремну тягомотину.

Ви відчуваєте безліч ситуацій, коли почалася тягучка.

Закінчуйте її. Включайте волю і витримку і закінчуйте. Можливо, якщо ви вже встигли прив'язатися, буде боляче. Але якщо ви залишитеся, то потім біль зросте в рази. Якщо вам потрібна допомога або підтримка, знайдіть того хто вас вислухає і з розумінням поставиться до ситуації.

Це не означає, що потрібно писати гнівні повідомлення: "Покидьок ти, я йду від тебе". Про себе вирішите, що вам потрібно, що ви хочете від стосунків. Як мінімум, вам треба, щоб з вашими потребами рахувались.

Звичайно, тут не йдеться про те, щоб дочекатися партнера з війни або з експедиції. Тут йде мова про те, що доступна в усіх сенсах людина (є зв'язок, сили в пальцях, щоб натиснути кнопки на телефоні) раптом стає недоступним.

Ймовірно, він багато і напружено працює, і нормально, якщо не відповів протягом десяти хвилин і пари годин на ваше повідомлення. Але якщо повідомлення залишається без відповіді протягом днів, а не годин, означає не дуже-то і хотілося.

Якщо ви починаєте придумувати йому виправдання, знайте ви вже приклеїли брудну гумку до свого серця. Якщо ви починаєте шукати пристойні пояснення своєму мовчанню, означає ви тримаєте другий кінець цієї гумки. Кожен з нас в глибині душі знає, що ми завжди знайдемо декілька слів для того, хто нам дійсно дорогий.

У стосунках наступив спад. Це нормально.

В усіх стосунків є цикли: сильно, багато, близько ледь-ледь, мало, далеко. Ви можете не співпасти у фазах з партнером.

Але коли він віддаляється, ви йдете на зближення, а він знову віддаляється, а ви починаєте наздоганяти, діставати, виколупувати з нори це те ж розтягання тієї ж гумки.

Він йде і тягне вас за собою.

Відпускайте кінець і зупиняйтеся.

Зупиняйтеся в гонитві за примарним щастям.

Якщо починаєте когось або щось чекати, – не задумуючись припиняйте такі стосунки. Краще вже не буде! Далі тільки біль і розчарування, розчарування і біль! 

1609 кроків назустріч


Мені ти снилася вночі.
Манають дні, але і досі
Те, що між нами не збулося,
Отак крізь час мені гірчить.

 

Та й сон – фантастика якась,
Але приємний, що лукавить:
В нім
ми кохаємось намзаєм,
Чого не сталося якраз.

 

Та що не трапиться вві сні!
Сон не з’являється нізвідки:
Із головою видає він,
Чого б хотілося мені.

 

Й тоді – в примарні ті часи
Та, що лукавити, – і досі!
Тому й
болить, що не збулося.
Тому й
смутні мої думки.

 

Крім них, не втішитись нічим.
Спить світ. Вдивляюсь в темінь ночі
Й пишу про
тебе. І дуже хочу,
Щоб
ти приснилися вночі.

 

Колись боявсь з тобою снів.
З тих пір безсоння – часта гостя.
І
прикро те, що не збулося,
Прошу наснитися мені.

 

Немає жодної з причин
Боятись: сон же це, їй-право,
Що
хочу я тебе так само.
І тільки в ньому й не
болить.

 

Хоча б в один твій сон мені:
Оце фантастика вже дійсно.
Та я й без нього знаю: пізно…
І все ж чекаю
увісні.

 

І долі дякую сповна 
За те, що разом, хоч у снах тих.
В житті не склалося
покохатись,
Не розминімось хоч у снах.

 

І ще важливо – пам’ятай!

Його шукаєш — я не він.

На зустріч зроблю милю кроків,

Та ні одного – навздогін!

Тривожне Водохрестя


Заметілі-завірюхи
І морози люті-люті…
За вікном  я віт
ер слухав.

А немов ридали люди.

 

Потім стихлоані віхол,
Ані вітру, ні ридання.
І надія на утіху –
Та, що кажуть, мре остання.

 

Та екрану мерехтіння
Каже щораз – надія марна:
Бомж замерз... Боєць загинув:
Снайпер наших б’є безкарно...

 

А хотілось крихти свята,
Тільки ж де воно – он бачиш:
Над синочком плаче мати.
Лід довк
іль – а "Плине кача…"

 

Сива мати – біла-біла:
Ой, синочки-відчайдухи!
Завірюхи-заметілі,
Заметілі-завірюхи.

 

Вітер стих і тихо-тихо.
Лиш морози люті-люті.
Та в душі – тих віхол-віхол:
У матусі, в мене, в люду…

 

А здавалось: ну, нарешті
Глузд здоровий візьме гору.
Святять воду – Водохрестя.

А зліта не голуб – ворон!

Думки... – осінні



Ще серцю хочеться доріг
У листопад. Ще любі серцю 
Осінні сповіді вітрів
Під срібні дзвони й спів у церкві.
Та їх все менше – тих бажань…
Думки – осінні листолети:
І осінь жаль, і трішки жаль
Себе невдалого поета.
Уже ровесниці мені
Про душу радять більше думать.
Чи не тому такі пісні,
Як пізня осінь, повні суму.
Коли все встигло відцвісти?
Невже це я – у тім свічаді:
На клен осінній схожий так
В холодну пору листопада.
Гілки та стовбур… Постарів... 
Ото хіба що душу тішать
Церковні дзвони, шал вітрів.
І спогади про дні колишні.
Колись прогляне даль доріг 
У листопад, де дзвін і вітер:
Церковний дзвін і шал вітрів,
І осінь – осінь в цілім світі.
Вже літ та літ, але вона,
Як перше звідане кохання,
Милує око. Дзвін луна
Під тужне вітру завивання.
Чи не тому болить душа
У мудру пору листопаду,
Що все минає: осінь теж 
Життя залишилось позаду.
А вітер – вітер наздогін:
Як сам колись – палкий та дужий.
І тільки дзвін – церковний дзвін,
Як ті ровесниці, – про душу…