Девiд незрячими очима дивився у стелю. Уїнкi безпорадно озирнувся
навколо, звалив на себе тiло свого найближчого друга i понiс його до виходу.
Довготелесий чолов’яга з дещо гордовитим лицем i маленькою борiдкою сiв до
пiанiно i почав настроювати гiтару, яка, нiби маленьке червоне звiрятко,
причаїлася в нього на колiнах. На пiдвищеннi, яке слугувало чимось на кшталт
сцени, з’явився меланхолiйний барабанщик iз сигаретою в зубах. Вiн став на одне
колiно i почав поправляти басовий барабан. Потiм, обiйшовши установку, схилився
над скопищем барабанiв i залою прокотилося звичне заклинання:
–
Раз, два. Раз, два. Раз, два.
Девiд посмiхнувся. Легко звiвшись на ноги, чоловiк з червоною гiтарою
пiдiйшов до свого мiкрофона. Його глибокий низький голос почувся з чорних
потертих тумб, що стояли на краях сцени. З’явився пiанiст у довгiй широкiй
вельветовiй куртцi, схожий на якогось божка, що одягнувся, як модний художник.
Вiн доторкнувся до клавiш, розвернувся i втупився поглядом в залу. Звiдти вилiз
якийсь чоловiк з хворобливим лицем, узяв гiтару i застромив штепсель. Хлопчик
зi скрипкою вiдкинув сигарету i приклав скрипку до плеча. Музика з’явилася
зненацька, нiхто не змiг уловити тiєї митi, коли люди на сценi перестали
iснувати у плотi й кровi, втiлившись в звуки. Кров приплинула Девiдовi до
скронь, чудо перевтiлення охопило його. Здригнувшись на вiтрi, свiт розтанув i
спалахнув, як суха трава. Скрипаль, ще зовсiм юний, пестив скрипку довгими
нiжними пальцями. Вона спiвала, як спiвають дерева, готовi вiддати себе ночi,
як спiвають липневi поля на свiтанннi. Вiн дивився кудись повз усе це i лице
його було суворим i закам’янiлим. А потiм музика здiйнялася вгору, i скрипка,
нiби поранена птаха, кинулася в пiке. Збожеволiла гоночна машина носилася по
колу, розтинаючи реальнiсть, вилiтаючи на крутих вiражах поза межi простору i
часу, спростовуючи закони гармонiї й розрiзаючи небо навпiл.
Повнiсiнька зала поступово розпалювалася, звичайнi розмови нiби вiдтяло
ножем. Утiм, нiхто нiкого б уже не почув. Повернутi до сцени обличчя, наче
крила, розправилися в цьому звуковому штормi. Нерiвний стукiт сердець знайшов
спiльний ритм, що злився з пульсом пiснi. Маленький патлатий чоловiк, який
поруч з Девiдом щойно виспiвував щось на все горло, курив чотири сигарети
вiдразу i взагалi веселився щосили, тепер замовк, нiби пробудився. Судомно
вирячивши очi, вiн пив музику всiм єством, а скрипка малювала на його обличчi
розпуку.
Ставало все гарячiше. Пiанiст забув про все i кинувся в море клавiш,
його руки спалахували, як блискавицi, розбивалися об ноти, народжуючи гармонiю.
Барабанщик уже не iснував як людина, були тiльки палички, якi в його пальцях
билися в барабан, як у свiт. Зрiдка з-пiд розвiяного волосся прозирала його
слiпа передсмертна гримаса. Пiсня розривала на клаптi, щоб випустити нарештi
свiтло з людських сердець. I в найвищiй точцi, коли далi вже нiкуди, чоловiк з
гiтарою розсмiявся у мiкрофон. Так мiг смiятися тiльки сам сатана. Раптом вiн
смикнувся вгору й вперед, а його гiтара, що кричала, як птах, полетiла поперед
нього, нiби душа, яку вирвали з тiла.
Уїнкi пiдiйшов до Девiда, на ходу виймаючи сигарету з пом’ятої коробки.
– Ну як, круто? – запитав Девiд
посмiхаючись.
– Так, – гордо, начебто музика нинiшнього вечора належала тiльки йому,
пiдтвердив Уїнкi, прикурюючи вiд світлячка. – Я просто в проломi.
А вечiр насправдi належав Девiду. Здавалося, увесь свiт належав йому, хоч вiн
не знав про це i знати не хотiв. Навiщо? У нього була Джой. Уїнкi знайшов її
очима. Вона продиралася крiзь строкату юрбу, роздаючи навсебiч привiтнi
посмiшки.
– Уїнкі, сьогоднi буде що-небудь? – нарештi вона пiдiйшла i, не чекаючи
вiдповiдi, пригорнулася до плеча Девiда, подивившись на нього знизу вверх так,
що Уїнковi вперше здалося марним його життя на Землi. Бо що важить якесь
iснування поряд iз цим переповненим любов’ю поглядом?
Девiд вiдповiв на цей погляд, i свiт ураз похитнувся в дзеркалах його
зiниць, впустивши туди її. Уїнкi глибоко затягся i невидющим поглядом подивився
у залу. Так, вiн був трiшки закоханий у Джой, але не зiзнався б у цьому навiть
собi. I ще вiн пишався тим, що саме Девiдовi випало щастя кохати найпрекраснiшу
дiвчину на Землi. I бути коханим так, що всi вiршi всiх поетiв здавалися нiчого
не вартими анекдотами.
“Ось вони – люди, заради яких був створений свiт”, – сказав вiн сам до
себе: “Ось воно – серце життя”. Вiн вiдчув, на секунду сховавши всепоглинаючу
волю, що люблять не його, єдиного i прекрасного у своїй неповторностi, що нiхто
i нiколи так не полюбить його, i кинувся просто в той звук, де скрипка билася
об каменi ритму, немов бiла чайка з перебитим крилом, така ж самотня, як вiн.
Джой подивилася йому вслiд з ледь винуватою посмiшкою i перевела погляд на
Девiда. Як завжди, її серце вибухнуло безмежним щастям: от вiн – мiй, назавжди,
i пригорнулася до нього всiм тiлом. “Неборака”, – подумала вона, маючи на увазi
Уїнкi, але вiдразу ж забула про нього. “Незабаром нiч”, – сказали їхнi тiла,
безуспiшно намагаючись сховати велику радiсть. “Попереду нiч, немов перша,
немов остання, єдина, одна з багатьох, велика, наша”, – подумав Девiд.
“Я буду тебе любити, як нiколи не любив”, – мовчки сказав вiн.
“Усе життя попереду, – подумала вона, – Моє – в тебе, твоє – в мене”.
Її думки завирували в однiй бурхливiй, блискучiй та чистiй рiцi щастя.
Губи нечутно ворухнулися, промовляючи молитву всiх закоханих:
“Я кохаю тебе”.
Уїнкi давно забув про свою космiчну самотнiсть i невиправне горе й
вiддавав своє тiло ритму, а серце його спiвало великою радiстю життя. Вiн не
помiтив, як вони вийшли. Лiс охопила пожежа. Палаючi стовбури здiймалися вгору,
як звуки органної меси. Ледь чутно бурмотiв вiтер. Уїнкi, опустивши голову на
колiна, сидiв бiля Девiда i чекав.
– А її немає бiльше. Восени... ти знаєш, вона любила пробувати все
сама. Ну i спробувала ... вiдвикнути ж важко. Бiльше ... бiльше ... а потiм
люмiнал. Усе в кращих традицiях ... Так, намагалися... Двi доби в лiкарнi...
Думали, вiдкачали, а потiм... потiм раптом усе... так... так... буквально за
хвилину... перед самим кiнцем... нiчого... плакала... сказала, що любить...
пiшов, звичайно, що було робити. Розумiєш, я не мiг там залишатися... Не
пам’ятаю де... все одно... Не можу бути в свiтi, тут усе так само, як було з
нею, а її немає... так, немає... Люмiнал менi не подобається. Усе одне й те
саме, тiльки, Уїнклю, я все ще люблю її, не можу перестати, по той бiк любити
вже не можна, а я не можу не любити. Тому я тут, посерединi. Та нi, це просто
тiльки на словах. Знаєш, це нiби коло, одне за iншим – i не вийти. Вибач, менi
важко про це говорити. Я краще назад пiду. Там не треба говорити, там нiчого не
треба. Там ти – чистий колiр, i море таких самих чистих кольорiв. Її там немає,
а може, вона там, але її треба знайти. Вибач, я пiду назад, спасибi, що
прийшов. Прощавай, Уїнкi.
“Уперед, уперед, розiрвати цей ланцюг. Мертвий, мiцний ланцюг. Девi,
повернися, я розiрву цi ланцюги. Чуєш, Девi, розiрву, розiрву, мертвий,
мертвий, мертвий”.
Борис Гребенщиков "Лес. Роман который никогда не будет окончен".
Переклад Б Скаврона
Ілюстрація Yurko Freyiv
