Підполковник Ростислав ВИНАР


І не тільки Москви… Вашингтону, Брюсселю, Тель-Авіву та інших „центрів світової демократії”. Воістину, безсмертне слово Великого Кобзаря, котрим Він визначив серед українців козаків та свинопасів. Чомусь так стається, що в новітній історії до влади в Україні дориваються виключно свинопаси та неукраїнці… Котрі, заледве отримавши свій шмат гнилої ковбаси з корита, починають торгувати багатствами України на Захід, Схід та Північ.

ВО „Тризуб” ім. С. Бандери попереджав – не грайтеся в демократію з антиукраїнськими силами. Не допомогло… Наші „щирі демократи” та „подвизающиеся” в їхній орбіті, виходячи виключно із своїх коритних вузькопартійних інтересів, отримавши благословення з західної півкулі, вирішили показати своїм покровителям відданість ідеалам майдану, демократії, загальнолюдським цінностям та іншій ліберальній лобуді, видуманій для задурманення свідомості людей, й побавитися у вибори без вибору. У вибори, котрі не несли ніякого майбутнього для українців. Взагалі ніякого… Окрім приведення до влади добре організованого бандформування й перетворення влади в існуючій державі Україна у державний бандитизм. До речі, у передвиборчому арсеналі регіоналів було гасло „Україна для людей”, що на „блатному” жаргоні означає „Україна для своїх, для братви”.

Наслідки можна було легко передбачити… Підтриманий усіма українськими олігархами-неукраїнцями (а українців-олігархів я на сьогоднішній день не знаю), під аплодисменти всієї світової свиноти…ой, вибачте, спільноти (це ж добре – в Україну гряде стабільність) й далекі, до болю знайомі звуки „Слався, отечество наше свободное”, на президентське крісло виперся обранець менш ніж третини українських виборців, до того ж неукраїнець-антиукраїнець. І його привели, я дозволю собі акцентувати на цьому увагу, в президентський кабінет, у величезній мірі, наші демократи всіх відтінків та забарвлень!

За три місяці 2010 року, режим внутрішньої окупації, очолюваний двічі „несудимою”, напівграмотною особою (ну, не повертається в мене язик назвати його президентом) та так званим прем’єр-міністром, знову ж таки неукраїнцем, українську мову котрого неможливо слухати без ридання та сліз, встиг, на радість Москві та Вашингтону, позбутись українського збагаченого урану й формально, всупереч 17 статті Конституції, в обмін на ефемерне зменшення ціни на газ на 30%, а фактично – просто задарма, з неймовірного, неземного почуття любові до старшого брата, віддати стратегічно важливу частину української землі під військову базу найагресивнішому на земній кулі імперському утворенню. І наслідки цієї зради ми можемо відчути вже дуже швидко…

Підведемо підсумки… Ми перейшли Рубікон! Дороги назад не існує! Злочинне бандугрупування, котре зараз захопило владу в Україні, швидкими темпами проводить політику повної здачі українських інтересів Москві при байдужому спогляданні з боку Вашингтону й Брюсселю. Наша, так звана, опозиція в чергове оголошує „посполите рушення” для захисту України, тримаючи в голові не порятунок Вітчизни, а можливість у черговий раз проштовхатись до корита. Ще не наїлись…

Досить! Майбутня доля України, доля наших нащадків у наших власних руках! Ми не маємо більше морального права грати за нав’язаними окупантами правилами! Тільки Національна Революція може вибороти майбутнє для нації! Ніякі вибори при існуючій політичній системі не залишають українцям вибору! Рішучість та єдність нації – єдиний шлях до Великої Перемоги!

Ми хочемо перемогти! Ми можемо перемогти! Ми переможемо!

І нехай допоможе нам Господь!

посилання

Назва нашої країни УКРАЇНА з'явилася в останній чверті XII ст. Уперше в Іпатському списку «Повісті минулих літ», де літописець розповідає про смерть переяславського князя Володимира Глібовича у 1187 р., сказано: «І плакали по ньому всі переяславці... За ним же Україна багато потужила». Через два роки, у 1189 р., було відзначено, що князь Ростислав приїхав «до України Галицької» 62.

Походження назви Україна здавна привертало увагу вчених, але однозначного пояснення й досі немає. Одні дослідники пов'язували її зі словами край «найвіддаленіша від центру частина території, околиця», у(= біля) краю, тобто «погранична територія», інші - з іменниками край, країна у значенні «рідний край, своя країна, рідна земля; земля, населена своїм народом». І, нарешті, ще один погляд, за яким назва Україна нібито походить від дієслова украяти (відрізати), тобто первісне значення цієї назви — «шматок землі, украяний (відрізаний) від цілого, який згодом сам став цілим (окремою країною)».


 62 Див.: Літопис Руський / За Іпатським списком переклав Леонід Махновець. — К., 1989. — С. 343, 347.

 63 Скляренко В. Звідки походить назва Україна? // «Україна». — 1991. — № 1. — С. 20, 39.


Найвірогіднішою й найпереконливішою слід вважати версію, яка пов'язує назву Україна зі словами край, країна, хоч зв'язок цей не прямий, а значно складніший. Як дослідив український учений В. Скляренко 63, процес становлення поняття «Україна» був досить тривалим і мав декілька етапів.

Іменник край із значенням «відрізок, шматок; шматок землі» був ще у спільнослов'янській мові (*krajь) і нині відомий багатьом слов'янським мовам. Оскільки слов'янські племена споконвіку мали свої території, які здебільшого відділялися природними рубежами — річками, лісами, болотами, солончаками (отже, ніякої мішанини племен не було), давньослов'янське слово край «відрізок, шматок землі» набуло нового значення — «територія, що належить племені», а згодом також і значення «крайня межа території племені, початок (або кінець) території племені, берег». На означення простору в праслов'янській мові вживався спеціальний суфікс -іна (dol + ina = dolina «долина», niz + ina = nizina «низина»). За цим самим зразком ще в праслов'янський період утворилося і слово країна (kraj + ina) у значенні «територія, яка належить племені».

Разом з іменником край у праслов'янській мові був також іменник украй (*ukrajь), що означав «відрізок від шматка; відділений шматок землі; відділена частина території племені; крайня межа відділеної частини території племені».

Уже після розпаду праслов'янської етномовної спільності (можливо, в антський період) у східних слов'ян від слова украй за допомогою того самого суфікса -ін-а виникло слово україна (*ukraina) із значенням «відділений шматок землі; відділена частина території племені». Коли протягом VI-VIII ст. східнослов'янські племена або союзи племен переросли у феодальні князівства, відомі в історичній літературі під назвою «літописні племена» або «племінні князівства», а згодом утворилася ранньоукраїнська держава Русь, змінилося значення і слів країна та україна. Слово країна від значення «територія племені» поступово набуло значення «територія феодального князівства», а потім — «територія Русі». Відповідно до цього змінилося значення й слова україна: замість первісного значення «відділена частина території племені» воно стало означати «відділена частина території феодального князівства», а потім — «відділена частина території Русі».

У період феодальної роздрібненості Київської Русі (з XII ст.), коли від неї почали одне за одним відділятися незалежні князівства, слова україна набуло значення «князівство». Уперше згадану в Іпатському списку «Повісті минулих літ» україну дослідники розуміли по-різному: як пограничну з Київською землею територію Переяславської землі; як усю Переяславську землю, названу україною через те, що вона межувала з половецьким степом; як первісну Русь (тобто Київську, Переяславську і Чернігівську землі); як усю Київську Русь. Проте найвірогідніше, що літописець назвав україною саме Переяславську землю, але не тому, що вона межувала з половецьким степом, а через те, що була окремим князівством.

Крім Переяславської україни, була ще Галицька україна, Волинська україна, Чернігівська україна, Київська україна та інші україни — самостійні князівства. Це видно з того, наприклад, що під 1189 роком той самий Іпатський список повідомляє: князь Ростислав прибув «до україни Галицької, і взяв два городи галицькі, а звідти пішов до Галича». У 1213 р. князь Данило «поїхав з братом і забрав Берестій, і Угровськ, і Верещин, і Столп'є, і Комов, і всю Україну». Те, що слово україна аж до XVI ст. означало окреме князівство, чітко видно із свідчень тогочасних літописів: «Кримський цар... хотів іти на царя і великого князя украйну..., а пішов був на черкаси» (Львівський літопис під 1556 р.); «приходив на цареву і великого князя україну на Сіверські міста із Канева князь Михайло Вишневецький» (Олександро-Невський літопис під 1563 р.).

Поряд зі словом україна у східнослов'янських діалектах здавна існувало і слово окраїна «порубіжна територія племені», утворене від окрай «обріз, край» за допомогою суфікса -ина (-іна, -їна). Ці слова чітко розрізнялися між собою: україна — це вся відділена частина території племені (згодом — уся територія феодального князівства), окраїна — лише погранична територія племені (згодом — погранична територія феодального князівства).

З другої половини XIV ст. більшість князівств Київської Русі, на основі яких сформувалася українська народність, потрапили під владу Литви і Польщі. Від цього часу назва україна почала вживатися і щодо цих двох частин території: землі, підкорені Литвою (Чернігівсько-Сіверське, Київське, Переяславське і більша частина Волинського князівств) іноді називалися литовською україною, а землі, підкорені Польщею (Галицьке і частина Волинського князівства) — польською україною.

З появою козацтва наддніпрянські землі, де збиралися козаки, дістали назву козацьких україн, що відображено і в українському фольклорі: наприклад, у народній пісні: «Ой по горах, по долинах, По козацьких українах Сив голубонько літає, Собі пароньки шукає».

Протягом XV-XVI ст. у слові україна відбувався процес зміни наголошування: в лексемах на -ина, (-іна, -їна) суфікс почав перетягувати наголос на себе (пор. бтько - бтьківщина — батьківщна, горх — горшина - горошна, рба — рбина — рибна, хуртвина - хуртовна; так само Укрїна — Україна). Цей процес, який не завершився й досі, спричинився до паралельного вживання обох акцентологічних варіантів — Укрїна й Україна протягом кількох століть. Порівняйте, наприклад, у Т. Шевченка: «Свою Укрїну любіть»; «...а я Тільки вмію плакать, Тільки сльози за Укрйну...»; «В Україну ідіть, діти, В нашу Україну»; «Це той Перший, що розпинав Нашу Україну» та ін. У сучасній українській літературній мові міцно, закріпилася форма з новішим наголосом — Україна.

На час визвольної війни українського народу проти шляхетської Польщі під проводом Богдана Хмельницького (1648-1654 рр.), як відзначає В. Скляренко, Україною називалися не тільки запорозькі, а вже всі наддніпрянські землі. Очевидно, від цього часу під Укрїною стали розуміти цілу країну. Згодом ця назва поширилася й на інші східноукраїнські землі (зокрема, на Слобожанщину, яка деякий час мала офіційну назву «Слободская Украина»). Західноукраїнські землі й далі називалися Руссю, але поступово назва Україна поширилася й на західний реґіон і стала спільною для всієї етнічної території українців.

Зміна національного етноніма русин, руський (від Русь) на українець (від Україна) була історично необхідна. Перехід до нового етноніма став своєрідною протидією аґресивній політиці царизму, який ставив собі за мету денаціоналізувати українців і розчинити їх в «общерусском море». В умовах, коли Московська імперія з експансіоністських мотивів присвоїла собі історичну назву України — Русь, а для панівного етносу запровадила трохи підправлений від слова руський етнонім русский і поширила його й на мешканців історичної Русі — України, перехід від самоназви русин, руський до етноніма українець завдав істотного удару по імперській ідеї московського самодержавства «единого русского народа от Камчатки до Карпат». Це мало величезне значення для утвердження національної ідентичності всього українського народу. Спочатку суто географічна назва Україна поступово перетворилася в національну ідею, яка об'єднала в одне ціле такі історичні й географічно не схожі між собою реґіони, як Полісся, Сіверщина, Слобожанщина, Донбас, Наддніпрянщина, Причорномор'я і — Волинь, Поділля, Буковина, Прикарпаття та Закарпаття.

Присвоївши собі давню назву нашого народу, імперська Москва тим самим сподівалася загальмувати, а потім знищити наше прагнення до самобутності 64.


 64 Наконечний Є. Украдене ім'я: Чому русини стали українцями. — С. 117.


Отже, для нас дуже важливим є той факт, що, незалежно від свого походження, слово Україна позначало Козацьку державу, створену Богданом Хмельницьким. Звичайно, ніякою «окраїною» Російської імперії вона не була і весь час претендувала на повну державну самостійність. Саме через це вживання слова Україна в царській Росії було заборонено. І лише тоді, коли царським чиновникам стало ясно, що це слово не можна знищити і стерти з пам'яті українців, було вирішено його дискредитувати. Російські шовіністи стали пояснювати назву нашого краю Україна як «окраїна Росії», тобто вклали в це слово принизливий і невластивий йому зміст.

З історією виникнення назви Україна тісно пов'язане правило вживання прийменників на і в при позначенні місця або простору. Як правильно сказати: живу на Україні чи в Україні? Приїхали на Україну чи в Україну?

Прийменник в (у) у просторовому значенні вживається тоді, коли йдеться про щось ціле, докладно окреслене, компактне, центральне (наприклад, про країни, міста, населені пункти): в Англії, у Франції, в Угорщині, у Росії, у Польщі, у Литві; у Львові, у Ніжині, в Овручі, у селі. У цих випадках нікому не спадає на думку сказати: на Англії, на Франції, на Угорщині, на Росії, на Львові, на Овручі тощо. Коли ж ідеться про складову частину країни, про якусь її етнографічну територію, про частину міста, віддалені від центру околиці, тоді вживається прийменник на: на Волині, на Поліссі, на Донбасі, на Запоріжжі, на Полтавщині, на Подолі, на Засуллі, на хуторі, на селі (тобто «не в місті»). Щоправда, у деяких випадках і частини країни, і частини міста з огляду на особливі історичні умови могли виступати своєрідними політичними, культурними або адміністративними центрами чи осередками суспільного життя, тому стосовно них також узвичаїлося вживання прийменника в (у): у Квебеку, у Галичині, у Дарниці, у Святошині, але таких випадків порівняно небагато.

Оскільки українами спочатку називалися окремі удільні князівства, що відокремилися від цілої держави, а потім і Україна як уся східна частина етнічної території українців перебувала у складі Росії, при просторових визначеннях щодо України здавна закріпився прийменник на. Проте і в народних піснях, і в літературній мові обидва прийменники на і в часто вживалися паралельно: на Україні і в Україні з переважанням тієї або іншої конструкції в окремих письменників або в окремих літературних жанрах і стилях.

Нині, коли Україна вже самостійна, суверенна й незалежна держава, немає жодних підстав вживати необґрунтовану й по суті образливу конструкцію з прийменником на. Отже, єдино правильна форма — в Україні. Але виправляти фольклорні та літературні твори, де вживається вислів на Україні, не варто.

"Україна" - це не "окраїна"

З ЕНЦИКЛОПЕДІЇ УКРАЇНОЗНАВСТВА — I (Мюнхен — Нью-Йорк, 1949, Т.1, С.12-16.) 1. Назва території і народу Назва території, на якій живе український народ, змінялася на протязі століть, подібно як і в інших країнах світу. Змінялася в різні часи і назва нашого народу відповідно до політичного становища України й українського народу та проявів української свідомости і чужинних впливів. Ці назви в різні часи набирали іншого значення, ширшого або вужчого, загальнотериторіяльного і загальнонаціонального або, навпаки, провінціяльного чи племінного. Ці назви були частково місцевого походження, частково приходили в уживання з боку сусідів або завойовників і відповідно до цього були власними, прийнятими назвами, або накинутими, примусовими. Деякі з них були штучним продуктом і вживалися тільки чужинцями, деякі мали навіть тільки глузливе значення. Основними назвами української території й українського народу були назви Русь і Україна. Назва Русь була спершу прив’язана до землі й племени полян коло Києва у відрізненні від інших земель і племен, але з поширенням Київської держави поширилася й на всю українську територію, навіть майже на всю Східню Европу й прикріпилася передусім до української території й українського народу; зокрема на деяких крайніх західніх українських територіях вона до останніх часів зберігалася в первісному значенні Русь = Україна, русин = українець. Назва Русь на означення України вживається не тільки в  литовсько-руських літописах XIV—XVI ст., але й за козацьких часів, коли назва Україна вже широко прийнялася. Б. Хмельницький хотів визволити ввесь »руський народ по Вислу«, в гадяцькому договорі гетьмана І. Виговського 1658 р. Україну названо »Великим Князівством Руським«. В інструкції гетьмана П. Дорошенка (1670) згадується теж »руський православний український народ«. І чужинці, як, напр., Павло з Алеппо (1654), називають Україну Руссю, а українців русинами або русами, відрізняючи їх усюди від москвинів, яких аж до початків XVIII ст. знали тільки під назвою москвичів, москвинів або москалів, а їхній край під назвою Московія. В західноукраїнських землях в Австро-Угорщині назва Русь і русин втрималася майже до кінця XIX ст. на означення української території й українського народу (Studium Ruthenum у Львові, Руська Трійця, З’їзд руських учених 1848 р. й ін.). В XIV ст. за почином царгородського патріярха для галицької митрополії, а за тим і на означення Галицько-Володимирської держави приймається назва Мала Русь (у відрізненні від земель київської митрополії, яку звали Великою Руссю — термін, що його перебрали для своєї держави московські великі князі). За козацьких часів назву Мала Русь перейняли київські письменники й канцеляристи і на означення східньоукраїнських земель у формі Малоросія або Малоросійська Україна, несвідомо підготовляючи тим московському урядові ґрунт для введення в XVII—XVIII ст. урядової назви Малоросія на означення гетьманської України. Назви малорос, малоруський дістають від того часу »об’єдинительний« характер і набирають, особливо в XIX ст., згірдливого сенсу. В російській мові вживалися із середини XIX ст. штучні терміни Южная Русь, южнорос, що тепер теж мають значення, аналогічне до Малоросія — малорос. За аналогією з назвою Малоросія з середини XVIII ст. починають вживати штучної назви Новоросія на означення території Південної України. Цей термін виник у наслідок того, що на землях Південної України утворена була в 1764 р. Новоросійська губернія; після знищення Запорізької Січі вся Південна Україна дістала назву Новоросійський Край. Ця назва спричинилася до того, що в XIX ст. поширилося хибне уявлення, ніби »Новоросія« не є Україна, і вона стала випадати з поля зору істориків, які вивчали минуле Лівобережної і Правобережної України. Відбилося це уявлення і на вимогах російського тимчасового уряду під час переговорів із Центральною Радою влітку 1917 року. Останнім часом назва Південна, або Степова, Україна цілком заступила штучну назву Новоросія. Одначе і первісна назва Русь, русин й усі інші назви поступилися місцем теж старому термінові Україна, українці, що від кінця XIX ст. виключно вживається і українцями, і чужинцями на означення нашої території й нашого народу. З назвою Русь, Україна, Малоросія тощо зв’язана широка література різними мовами, зокрема українською, російською, польською і німецькою. Питання про цю термінологію творить вихідний пункт у всій схемі української історії й тому докладно розглядалося в творах наших видатних учених, зокрема »Історії України-Руси« М. Грушевського та його спеціяльних працях. Огляд усього питання подають праці Л. Цегельського, Д. Дорошенка, М. Андрусяка й В. Січинського, які зазначаємо в літературі цього відділу. З.Кузеля НАЙСТАРІШІ НАЗВИ Найдавніший докладний опис української території та її людности подав грецький історик Геродот (484—425 до Хр.), що називає українську землю Скитією, а її людність скитами. Відгомін назви Скитія зустрічаємо в нашому найдавнішому літописі »Повісті временних літ«, у згадці про те, що греки називали Великою Скитією землю українського племени уличів (угличів), які сиділи спершу над долішнім Дніпром, а згодом були витиснені кочовиками на долішній Бог і Дністер. Від IV ст. до Хр. Україну називали Сарматією, а її людність народом сарматським від назви іранського племени сарматів, що прийшло на Україну після скитів. Князем Сарматії назвав себе Юрій Хмельницький як васаль турецького султана в 1678—81 рр. В II й III ст. по Хр. для України прийнялася назва Роксолянія від пізнішого поселення іранського племени роксолянів. Цієї назви залюбки вживали в козацькі часи для підкреслення окремішности й автохтонности українського народу або для відрізнений Руси-України від Руси-Московії. Так, напр., про В. Хмельницького й І. Виговського згадується в переговорах із шведським послом Веллінґом як про гетьманів »totius Ukrainae Antiquae vel Roxolaniae«. Один із перших панегіриків на честь гетьмана І. Мазепи називається »Muza Roxolanska« Івана Орновського (1688 р.). На деяких мапах Україна названа Роксоляніею (напр., у С. Мінстера в Базелі 1552 р, — Ruthenia quae et Podoia olim vero Roxolania, в Ортеліюса 1590 p. й. ін.). Наталію Лісовську з-під Рогатина, жінку турецького султана Солімана, називали Роксоляною. У половині VI ст. по Хр. ґотський історик Йордан згадує на українській території антів, і ця назва зберігається ще в VII ст. Арабські й візантійські джерела VIII-X ст. вживали для місцевої людности України назви cловіни. У більшості географічних італійських карт XIV—XVI ст. українське Наддніпров’я означається як Cumania або Commania побіч назв Sarmatia, Ruthenia i Russia, напр., карта Marino Sanuto 1320, Paolo Torlani 1565 та ін.  В.Січинський НАЗВА »РУСЬ« Назву Русь літопис застосовує до варягів (»Ідоша за море к варягом, к Руси, сице бо звахуть ти варяги Русь, яко се друзії зовуться свеє (= шведи), друзії же урмани (= нормани), аньгляне, інії і ґоте«), зв’язуючи з появою цієї Руси заснування держави в Східній Европі. Далі назва Русь зустрічається в літописі спершу в значенні території полян — трикутника Київщини, утвореного Дніпром, Ірпенем і Россю, а згодом поширюється на всі землі Київської держави. Слово Русь — збірного значення (як знать, чернь, челядь); поодинокий представник Руси позначався назвою русин (у »Слові о полку Ігоревім« ужито — єдиний подібний випадок — також слова русич). Терміни руський, русин збереглися в ужитку до нашого сторіччя в Буковині й Закарпатті. Засвоїла їх також як назву українців і білорусів польська мова; в польській адміністративній термінології Галичина звалася руське воєвідство (XV—XVIII ст.). Термін Мала Русь з’являється як назва Галичини в протилежність цілості Київської держави в XIV ст. (вперше 1335). З XIV ст. московський князь також починає титулувати себе князем Руси (1353 — князь всея Русии). Щоб розрізнити дві »Русі« — московську і українську, константинопільський патріярх застосовує до першої назву Велика Росія (гр. ), до другої — Мала Росія (гр. ). З таким значенням ці терміни трапляються зрідка в церковних діячів XIV—XVII ст. Здобувши за Переяславським договором протекторат над т. зв. Гетьманщиною, московський цар Олексій Михайлович використовує стару церковно-адміністративну термінологію і приймає для себе титул »царя Великої і Малої і т. д. Росії« (1654. Росія замість Русь — за грецьким зразком). З кінця XVIII ст. офіційна російська назва »Мала Росія« поширюється і на новоприлучені до Росії правобережні українські землі, чимраз виразніше забарвлюючися образливо для українців. В наш час ця назва в формі Малоросія і похідні від неї малорос, малорус тощо зустрічаються тільки як тенденційні в російській об’єдинительній літературі. Походження назви Русь не з’ясоване, хоч і було об’єктом численних досліджень протягом понад двох сторіч. Серед багатьох висловлених поглядів є такі, що, безперечно, не витримують наукової критики. Сюди належать теорії про фінське походження назви і почасти племени (Татіщев 1739 і ін.), хозарське (Еверс 1814 і ін.), фрізьке (Голльман 1816), угорське (Юргевич 1867), литовське (Костомаров 1860), полабське (Забєлін 1876), жидівське (Барац 1910), арабське (Рудановський 1911), тюркське (Фріцлер 1923), кельтське (Шелухин 1929). Більше імовірности мають теорії про варязько-скандінавське походження назви Русь і про автохтонне слов’янське. Теорія варязького походження назви Русь, висунена на поч. XVIII ст. Баєром, а далі особливо посунена працями Міллера (1749), Куніка (1844) і Томсена (1877), спирається, крім наведеного вище свідчення літопису про те, що Русь — не слов’яни, а варяги, на такі головні факти: належність Руси до варягів, а не слов’ян засвідчують чужі джерела IX—X ст. — західньоевропейські, грецькі і арабські; Костянтин Порфірородний у своєму трактаті „ ’" 949 подає назви дніпровських порогів окремо »руською« і окремо »слов’янською« мовою, і »руські« назви найлегше можуть бути пояснені з північно-германських мов; імена перших князів у Східній Европі — північно-германського походження; фіни і тепер звуть шведів Ruotsi. Правда, не засвідчене жадне шведське плем’я з подібною назвою, але припускається, що фіни вивели її від шведського слова *ros-menn (мореплавці) — ст. шв. *roer (стерно). Цьому відповідає те, що частина середньо-шведського узбережжя має назву Rodhsin — місце, звідки відпливали варяги. Найголовніші заперечення проти варязько-скандінавської теорії походження назви (і племени) Русь полягають у тому, що ця теорія не вмотивовує, чому для держави, заснованої шведами, прийнято не шведську назву, а фінську; важливо також, що грецькі джерела знають »Русь« під назвою уже в VIII ст., коли варяги ще не опанували водного шляху з Балтійського до Чорного моря. Це останнє заперечення відводиться теорією про кілька хвиль варязької колонізації, що першою з них була ґотська. Цю ґотську підбудову варязько-скандінавської теорії розбудовує Кунік (1875), а далі Шахматов (з 1904), Тіяндер (1915); її підпирають також міркування Р. Смаль-Стоцького про те, що ґотські завойовники з русим волоссям могли дістати в народі збірну назву Русь у протилежність до назви соціяльно-підлеглих автохтонів чepнь, з тим, що пізніше назва Русь була перенесена на варягів (фактично приклад т. зв. народної етимології, відомої вже в X ст. Ліютпрандові). Буділович навіть виводив назву Русь з ґотського слова *hros (слава) (1890), що одначе хибно. Прихильники автохтонности назви Русь (особливо Максимович 1837, Ламанський 1859, Ґедеонов 1862, а далі В. Антонович, Міщенко, Партицький, Багалій, М. Грушевський, Падалка, Пархоменко) спираються переважно на подібність назви Русь з річковими назвами на Україні (Рось, також Русна — ці аналогії знає вже Густинський літопис); літописне ототожнення Руси з варягами спростовується тим, що варяг — не племінна назва, а назва мореплавця-грабіжника всякого походження, отже й слов’янського (від varang (меч); слово, засвідчене тільки в одному старому словнику полабської мови — Ґедеонов). При цьому одні прихильники автохтонности змушені припускати, що давніше частина слов’ян виселилася до Скандінавії, а потім звідти повернулася (Ламанський); інші — визнавали тотожність із слов’янами — Руссю всіх або багатьох народів, що жили на території України — роксолянів, сарматів, гунів, а особливо — скитів (Іловайський, Марр, Ґреков і ін. з різними відтінками й підходами). Етимологічно теорію автохтонности назви і племєни Русь підтримав О. Потебня, виводячи назву Русь у зв’язку з річковими назвами типу Рось з індоєвропейського кореня *ars „текти", що одначе не дуже ймовірно. Ю. Шерех НАЗВА »УКРАЇНА« Назва Україна, — єдина тепер назва території, заселеної українським народом, — слов’янського походження й означала первісно »пограниччя«, »окраїну«, »пограничну країну« (індоєвропейський корінь найімовірніший *(s)krei- »відокремлювати, різати«). Назва України й українців належить генетично (тобто щодо свого виникнення) до того самого типу географічно-етнічних назв, що, напр., назва балтійського племени ґаліндів (= »пограничників«, пор. литовське galas — кінець, край, межа) чи германських маркоманнів ( = »люди з пограниччя«, пор. нім. Mark — кордон, прикордоння). В такому значенні ця назва засвідчена посередньо в чужій іранській формі з VI-VII ст. по Хр. назвою анти (»пограничне плем’я, краяни«), що з історичних, географічних, ономастично-філологічних і інших міркувань тотожна з назвою українців — останнім, крайнім плем’ям тогочасної слов’янщини на південному Сході від сторони іранців. Від відповідного слова загального значення назва ця відрізняєтся наголосом на наростку (Україна). Накореневий наголос, нерідкий ще в першій половині XIX ст. (напр., у Шевченка зустрічаються обидва наголоси), тепер у власній назві вийшов з ужитку. В названих значеннях зустрічаємо назву Україна в найстаріших літописах і інших джерелах XII—XIII ст. Так під р. 1187 Київський літопис за Іпатіївським списком, оповідаючи про смерть переяславського князя Володимира Глібовича під час походу на половців, говорить, що »плакашеся по немь вси переяславци«, бо він був князем »всякими добродЂтельми наполнен — о нем же Украина много постона« (журилася). Це перший запис у нашому літописі, де вжито назву Україна. Під р. 1189 в тому самому літописі в оповіданні про кн. Ростислава Берладника згадується, що він приїхав »ко Украйні Галичькой« (на означення подністрянського Пониззя). В літописі Галицько-Волинському під 1213 р. є запис: »Данилу же возвратившуся к домови, и Ђха c братом й прия Берестий, и Угровеск і Верещин, Столпе, Комов и всю Украину«, себто всю забужанську Україну. В тому ж літописі під 1268 р. знаходимо вислів »украйняни«, під 1280 — »на ВкраинЂ«, під 1282 — »на ВкрайницЂ«. В усіх випадках словом Україна означувано переважно пограничні землі супроти державного центру в Києві. І в кінці XV ст. й на початку XVI ст. широко вживали слова Україна на означення пограниччя, а мешканців тих »україн« (як, напр., подільської, волинської чи брацлавської) називали »україніянами« або »українниками«. З XVI ст. назва Україна вживається тільки в значенні »країни або держави, заселеної українцями«, В дальшому значенні взагалі як »країна« (= гр. і латинському regio), »далекий край«, в народних піснях теж як »вільна земля«. З розвитком Козаччини назва Україна поволі втрачає значення пограниччя й стає географічною назвою, спершу для Центральних Українських Земель (півд. частин Київщини й Брацлавщини), а в часи воєн Б. Хмельницького і для Західньоукраїнських Земель і всієї української території, зокрема ж (як і в XVIII ст.) для земель Козацької держави по обох боках Дніпра. Так у листі турецького султана Солімана до короля польського Жигмонта Авґуста, датованому 3 листопада 1564 р., іде мова про Кам’янець Подільський як замок, що лежить на Україні. В універсалі 1580 р. король Стефан Баторій звертається »к Україні Руській, Київській, Волинській, Подільській і Брацлавській«; Жигмонт III. в листі до українських козаків з 1618 р. писав, що »погани спустошили вже майже всі області України«. Офіційні записки польського сойму з 1585 р. вживають назви »Ukraina Podolska«. В меморіялі, поданім до польського уряду, київський католицький єпископ Йозеф Верещинський вживає назви Україна, як уживають цієї назви в своїх щоденниках С. Бельський (1609 р.), Ш. Окольський (»Козаки вже розподілили Україну поміж провідниками« ... — 1638 р.) та ін. Державні українські діячі XVII ст. часто вживають цієї назви в офіційних документах. Гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний в листі до короля польського з 15 лютого 1622 р. пише про »Україну, власну, предковічну, вітчизну нашу«, згадуючи »городи українські«, »народ український«. Запорожці в листі з 3 січня 1654 р. підписуються: »Зо всім військом і Україною отчизною нашою«. Виговський (в 1657 р.) домагався від шведів »права цілої старовинної України або Руси, де бувала грецька віра і де є ще мова, аж до Висли«. В інструкції гетьмана П. Дорошенка (1670 р.) для послів Запорізького війська читаємо: . . . »всі духовнії і свіцькіе руского Православного Українського Народу стани з гетманом і войском запорозким волною елекціею оберут Пастирем«. Гетьмани І. Мазепа, П. Орлик, козацькі літописи XVIII ст. широко користуються назвами Україна, український. Зокрема в літописі Самійла Величка († 1728 р.) знаходимо також назви: Україна обох сторін Дніпра, обої України, Україна сегобічна, Україна тогобічна, Козацька Україна, Козако-руська Україна Малоросійська, а також відомий вираз: »Зо всею Україною і Войском Запорожским«. Користаються цією назвою і літературні твори, як драма »Милость Божія« (1728 р.) і ін. Це вживання назви Україна цілком відповідало поширенню її в народі, доказом чого є численні пісні, присвячені подіям XVI—XVIII ст. (напр., пісня про Байду, пісня про татарські наїзди, про Морозенка та ін.). Назва Україна відтоді широко приймається всупереч тенденційній термінології, запроваджуваній російським і польським урядами, і навіть всупереч прямим заборонам (XIX ст. в Росії). Проголошенням Української Народної Республіки (20. XI. 1917 р. і 22. І. 1918 р.), Західньо-Української Народної Республіки (1. XI. 1918 р.) назва Україна і український остаточно стверджуються як у внутрішньому, так і чужинецькому вжитку. З цим мусіла рахуватися і окупаційна влада, прийнявши ці терміни офіційно і називаючи підсовєтську Україну — Українська Радянська Соціалістична Республіка (УРСР). Офіційним приняттям назви Карпатська Україна (III. 1939 р.) покладений був край ваганням щодо назви і цієї частини Української Землі. Я. Рудницький В. Січинський НАЗВА »УКРАЇНА« В ЧУЖИХ МОВАХ Назва Україна засвідчена насамперед на українському ґрунті (починаючи з XII ст.), згодом у найближчих сусідів: поляків та москвинів (з XVI ст.). У XVII ст. постає штучне політично-тенденційне пояснення України як периферії Польщі (Ґрондський), що знайшло свою аналогію у російському популярному поясненні: периферії Росії, хоч, починаючи з XVI ст., і назва (Україна) і апелятив (ґатункове ім’я: україна) мають уже значення не межової землі, а землі, країни взагалі. В Західній Европі назва України в своїй слов’янській формі починає поширюватися з 40-их рр. XVII ст. Бачимо це з тодішніх географічних мап, окремих книжок про Україну та згадок про неї в західньоевропейській публіцистиці (головно з приводу козацько-польських воєн). Найбільше спричинився до популяризації назви України в Европі французький інженер Ґільйом Ле-Вассер де Боплян, що в 1649 р. видав свій відомий »Опис України« й три мапи (1648, 1650 і 1660). »Опис« був перекладений згодом на латинську, англійську, німецьку, польську й російську мови, і так назва України популяризувалася в географічно-історичній літературі. Після Бопляна назви Україна вживають автори італійських, німецьких, французьких, англійських і ін. мап. Немало заважила на популяризації назви Україна в Европі »Історія Карла XII« Вольтера й нарешті діяльність першої української політичної (т. зв. мазепинської) еміґрації в Европі в XVIII ст. На мапах і в книжкових виданнях про Україну її назва не завжди була (філологічно) однакова. Латинською мовою писалося Ucrainа або Ukraina, але побіч цієї форми вживали і Ucrainia чи Ukrainia, чи теж Ucranіа побіч Ukrania; ця остання форма залишилася й досі в деяких мовах (еспанська, португальська, фламандська); в інших націоналізовано закінчення відповідно до мовних звичок, пор. французьке L’Ucraine (у вимові звичайно: »Люкрен«), в англійській Ukraine (побіч не рідкого Ucraine - у вимові »Юкрейне«), в німецькій подвійна форма: старіша Ukraina, побіч новішої націоналізованої Ukraine, вживається аж до найновіших часів. Вагання в наголосі: Ukraine побіч нормалізованого: Ukraine — пояснюється недостатнім відзначенням самостійности звука і, що в німецькій вимові зливається з попереднім а в двозвук (внесені з української сторони форми Ukrajine чи Ukraine не втрималися в німецькому правописному вжитку). Після першої світової війни всі додаткові словники й ортоепічні підручники подають правильний наголос на і (напр., великий Duden: Ukraine). Я.Рудницький Література. Jabonowski J. Ukraina, rda dziejowe (Варшава 1897, т. XXII); Грушевський M. Історія України-Руси. Львів 1898 і т. д., т. І і ін.; Барвінcький Б. Історичний розвій імени українсько-руського народу. Львів 1909; Рудницький C. Ukraina, Land und Volk. Відень 1916; Цегельський Л. Русь-Україна, а Московщина-Росія. Царгород 1916; Грушевський М. Велика, Мала і Біла Русь (Україна, Київ 1917); Охримович В. Про виголос і наголос слова »Україна« (ЗНТШ, т. CXXXIII, Львів 1922); Doroschenko D. Die Namen „Rus", „Ruland" und Ukraine in ihrer historischen und gegenwartigen Bedeutung (Abhandlungen d. Ukr. Wiss. Instituts in Berlin, III, 1939); Крип’якевич І. Назва (Україна) (Укр. Заг. Енциклопедія, III, 361-63); Шелухин С. Україна — назва нашої землі з найдавніших часів. Прага 1936-37; Ostrbski I. Przyczynki sowiasko-litewskie. Вильно 1937; Sanders A. Um die Gestaltung Europas. Мюнхен 1938; Андрусяк М. Історія України, І. Княжа доба. Прага 1941; Андрусяк М. Назва »Україна« (»країна« чи окраїна), Прага 1941; Рудницький Я. Der Name „Ukrajina" — Ukraine (Handbluch der Ukraine, Ляйпціґ 1941, 57-62); Січинський В. Назва України (Українське краєзнавство, І, Прага 1944, 9-18); Назва України. Авґсбурґ 1948; Воrak І. Русь, Мала Росія, Україна (Revue des tudes slaves. Париж 1948, XXIV, 172-176) І. Свенціцький. Назва Русь в історичному розвитку. »Рідна мова« 1936, чч. 2-6; R. Smal-Stockyj. Die Germanisch-deutschen Kultureinflsse im Spiegel der ukrainischen Sprache. 1942 (за показником — див. Русь і імена перших князів). Докладну критичну бібліографію до 1931 р. подано в статті В. Мошин. Варяго-русский вопрос. Slavia X, 1931.

---

Див. також:

А.І.Генсьорський. Термін «Русь» (та похідні) в Древній Русі... (1962).

Ірина Жиленко. До історії використання топоніму "Русь", "Рссія" в українській історіографії...

Руська земля (у вузькому значенні) за Б.Рибаковим.

Руська земля (у вузькому значенні) за А.Насоновим.

Руська земля (у вузькому значенні) за М.Тихомировим.

Григорій Півторак. «Україна» — це не «окраїна»

Дехто купив журнал "Атдахні", а в ньому був вкладений отакий альбом. Мені згодиться. Досить тугенький (72 сторінки). Я не фанат гри українських футбольних клубів і ніколи не дивлюся чемпіонати України, але і для мене буває свято, один раз на 4 роки. Чемпіонат світу з футболу, це справжнє видовище, а для мене взагалі надвидовище. Чемпіонат світу і чемпіонат України можна порівнювати як класичну музику з попсою чи фальшем невмілого третьокласника на баяні; або бальні танці і "дригалку" в дискоклубах.

Альбом швидше для фаната футбольних команд, які будуть брати участь в чемпіонаті. Для кожної команди відведене місце на дві сторінки + для кожного гравця в команді місце для наклейки. Напр, команда Німеччини, гравець Michael Ballack (рамка для вклеювання його фото-наклейки), нижче інформація Grlitz, 26-9-1976, 1,89 m, 85 kg, Chelsea (ENG). Для статистики згодиться. В альбомі присутні 6 наклейок деяких гравців. А решту...замовляти, і як на мене, не дешево, якщо хтось має намір заповнити всю колекцію. Одна штука коштує 6 грн., а мінімальне замовлення на 30 грн. Хай тримають при собі ті наклейки, мені їх не треба :)

Декілька коротких правил поведінки з вашим чоловіком.

Олексій Кайда: Стара Європа померла, а на її місці народилося безлике демо-ліберальне утворення

3 березня 2010

"25 лютого "померла" стара Європа, яка ідентифікувалася як об’єднання вільних націй. Ця Європа зберігала самобутність і колорит усіх країн-членів європейської спільноти. Натомість у той день народилося безлике демо-ліберальне утворення, яке замість вирішення проблем аморальності, незаконної міграції, втрати духовності, взялося повчати Україну". Про це 3 лютого 2010 року заявив голова Тернопільської обласної ради Олексій Кайда на другому пленарному засіданні 30 сесії з приводу звернення обласної ради до Європейського Парламенту.

Подаємо повністю текст виступу Олексія Кайди:

"25 лютого стався безпрецедентний випадок в історії Європи та в історії європейського парламентаризму. Ми можемо констатувати той факт, що 25 лютого "померла" стара Європа, яка ідентифікувалася як об’єднання вільних націй, як Європа, що зберігала самобутність і колорит усіх країн-членів європейської спільноти. Натомість у той день народилося безлике демо-ліберальне утворення, яке замість вирішення проблем аморальності, незаконної міграції, втрати духовності, взялося повчати Україну - одну з найбільших країн континенту, яка є центром Європи. Це не може не обурювати, адже саме з України буде відроджуватися та стара високодуховна Європа, яка має свої традиції і поважає національну ідентичність та історію кожного народу.
На превеликий жаль, при ухваленні резолюції "Щодо ситуації в Україні" 25 лютого у Європарламенті переважили бізнесові або кон’юнктурні інтереси. Я хочу нагадати деяким українським політикам про те, як вони називали поляків нашими адвокатами в Європі. Тепер з упевненістю можна констатувати, що так звані наші адвокати перетворилися на наших прокурорів у так званій демократичній Європі. Ці прокурори висунули звинувачення та претензії до українців, за те, що ми свого Героя вголос називаємо Героєм. Європарламент ухвалив свою резолюцію із 19 пунктом незважаючи навіть на те, що Степан Бандера, відстоюючи незалежність Української Держави, так само відстоював інтереси незалежної Європи - незалежної як від комуністичного, так і від нацистського режимів.

Чомусь "демократична" Європа не бачить, що саме 2010 року ми будемо вшановувати пам’ять українців, які загинули та постраждали внаслідок так званої пацифікації. Чомусь Європарламент, у тому числі й представники Польщі, оцінюючи українську історію, мовчить про те, що тисячі українців були позбавлені не лише своїх домівок та Батьківщини, а й самого життя. У час пацифікації наші вороги не дивились, хто перед ними: дитина, дорослий, чи старенька бабуся – вони нас винищували. Тепер їхні нащадки звинувачують українців, звинувачують Бандеру у бажанні захистити себе, захистити своє.

Якщо Європа хоче бачити Україну своєю рівною посестрою – вона має рахуватися з нашими звичаями та поважати наших Героїв. Саме так роблять європейські націоналісти, які голосували проти цієї Резолюції Європарламенту. І я впевнений, що завдяки європейським націоналістам Європа буде справді Європою вільних націй".

Прес-служба Тернопільської обласної організації ВО "Свобода"

Книга не просто відкриває очі на "подвиги" радянської влади, Сталіна і його підручних, а об’ємно висвітлює всю їх діяльність. Основа - факти і документи, які не можна заперечити.
Автор: Суворов Віктор, колишній радянський розвідник.
Нижче буде приведено уривок книги, її вступ.
Завантажити книгу повністю можна тут:
http://files.litru.ru/4book/30000/27000/26400/26360/26357/txt/Suvorov_Viktor__Ledokol_www.Litru.ru_26357.txt.zip

Аннотация: «Ледокол» Виктора Суворова, по оценке лондонской газеты «Таймс», — самое оригинальное произведение современной истории. Книга переведена на 27 языков, выдержала более 100 изданий. В ней автор предлагает свою версию начала Второй мировой войны.

---------------------------------------------

Виктор Суворов

Ледокол

(Ледокол-1)

К МОЕМУ РУССКОМУ ЧИТАТЕЛЮ

Я не согласен ни с одним словом, которое Вы говорите, но готов умереть за Ваше право это говорить.

   Вольтер

«Мнение Виктора Суворова в области обороны становится общественным мнением. Он его формирует».

   «Интернэшнл дефенс ревью», Женева, сентябрь 1989 г.

«Эта книга написана профессиональным разведчиком, а не историком, и это резко повышает ее ценность. Советские товарищи и их западные друзья будут в дикой ярости. Без боя они не отдадут последнее „белое пятно“ в их истории. Не слушайте их, читайте „Ледокол“! Это честная книга».

   «Ди Вельт», 23 марта 1989 г.

«Суворов спорит с каждой книгой, с каждой статьей, с каждым фильмом, с каждой директивой НАТО, с каждым предположением британского правительства, с каждым чиновником Пентагона, с каждым академиком, с каждым коммунистом и с каждым антикоммунистом, с каждым неоконсервативным интеллектуалом, с каждой советской песней, поэмой, романом, с каждой мелодией, которые были услышаны, написаны, спеты, выпущены, исполнены за последние 60 лет. Даже за одно это следует считать „Ледокол“ самым оригинальным произведением в современной истории».

   «Таймc», 5 мая 1990 г.

Простите меня.

Если не готовы прощать, не читайте дальше этих строк, проклинайте меня и мою книгу — не читая. Так делают многие.

Я замахнулся на самое святое, что есть у нашего народа, я замахнулся на единственную святыню, которая у народа осталась, — на память о Войне, о так называемой «великой отечественной войне». Это понятие я беру в кавычки и пишу с малой буквы.

Простите меня.

Вторая мировая война — это термин, который коммунисты приучили нас писать с малой буквы. А я пишу этот термин с большой буквы и доказываю, что Советский Союз — главный ее виновник и главный зачинщик. Советский Союз — участник Второй мировой войны с 1939 года, с самого ее первого дня. Коммунисты сочинили легенду о том, что на нас напали и с того самого момента началась «великая отечественная война».

Эту легенду я вышибаю из-под ног, как палач вышибает табуретку. Надо иметь жестокое сердце или не иметь его вообще, чтобы работать палачом, тем более — палачом, убивающим национальные святыни великого народа своего собственного народа. Нет ничего страшнее, чем выполнять работу палача.. Эту роль я принял на себя добровольно. И она доводит меня до самоубийства.

Я знаю, что в миллионах наших домов и квартир на стенах висят фотографии тех, кто не вернулся с войны. Такие фотографии висят и в моем доме. Я не хочу оскорблять память миллионов погибших, но срывая ореол святости с войны, которую затеяли коммунисты на нашу общую беду, я словно невольно оскорбляю память о тех, кто с войны не вернулся.

Простите меня.

Сейчас Россия лишилась насильственно прививаемой ей идеологии, и потому память о справедливой войны осталась как бы единственной опорой общества. Я разрушаю ее. Простите меня, и давайте искать другую опору.

Но не подумайте, что, разрушая и оскорбляя святыни, я нахожу в этом удовлетворение. «Ледокол» не принес мне радости. Наоборот. Работа над книгой опустошила меня. У меня пустая душа, а мозг переполнен номерами дивизий. Носить в мозгу такую книгу я долго не мог. Ее НАДО было написать. Но для этого надо было бежать из страны. Для этого надо было стать предателем. Я им стал.

Эта книга принесла столько горя в мой дом! Мой отец — Резун Богдан Васильевич — прошел войну с первого до самого последнего дня, он был ранен несколько раз, и тяжело, почти смертельно. Его я сделал отцом предателя. Как он с этим живет? Не знаю — у меня не хватает смелости это представить… Кроме всего, я разрушил его представление о войне, как о войне великой, освободительной, отечественной. Мой отец был моей первой жертвой. Я у него просил прощения. Он меня не простил. И я снова прошу прощения у своего отца. Перед всей Россией. На коленях.

Эта книга несла горе всем, кто рядом со мной. Чтобы написать «Ледокол», я пожертвовал всем, что у меня было: ради книги своей жизни, которая мне не дает ничего, кроме бессонных ночей и яростных нападок критики. Сейчас «Ледокол» признан во многих странах. Но не всегда так было…

Мои приговоры заслужены мной полностью. Я не прошу прощения за свое предательство и не желаю прощения за него. Простите за книгу. Мои приговоры к смертной казни справедливы до последней точки. И пусть не хлопочут те, кому предписано приводить их в исполнение: я сам себя накажу.

Я не боюсь смерти. Страшно было умереть, не написал этой книги, не высказав того, что открылось мне. Страшно было, когда все издатели русских книг на Западе грубо или вежливо мне отказали. Книга вышла уже на одиннадцати языках. В Германии выдержала восемь изданий, в Польше три издания только за май 1992 года. Но на русском языке ни один издатель, начинал с 1980 года, так и не решался публиковать ее полный текст. Вот это было страшно. Сейчас первый из трех томов, наконец, выходит на. русском языке, и потому я больше ничего не боюсь. Ругайте книгу, ругайте меня. Проклинайте.

Но — проклиная — попробуйте попять и — простить.

Мою дерзкую книгу, мой вызов обществу простили многие. Среда зарубежных издателей русских книг храбрецов не нашлось, но главы из «Ледокола» публиковали свободные русские газеты и журналы. Меня сразу и до конца поддерживали правозащитники Владимир Буковский, Эдуард Кузнецов, Ирина Ратушинская, Игорь Геращенко. Арина и Александр Гинзбурги, Ирина Алексеевна Иловайская, главный редактор «Русской мысли»-газеты, в течение семи лет публиковавшей главы из моей книги, славный триумвират из русской службы БП-БИ-СИ в составе Леонида Владимирова, Всеволода Новгородцева, Алексея Леонидова. В трудные годы. моей жизни меня поддерживали многие люди, и каждому из них я благодарен. Мне пришлось пробивать «Ледокол», доказывать и настаивать, пришлось отнимать время и нервы у многих. Защищая свою идею, я был вынужден огрызаться, обижать и оскорблять противников и оппонентов, а иногда — рвать глотки. Всех, кого невольно обидел, еще раз прошу: простите меня.

 Я предатель, изменник… Таких не прощают, но я все равно прошу:

 ПРОСТИТЕ МЕНЯ.

 Виктор СУВОРОВ, 21 октября. 1992 года, Бристоль.

КТО НАЧАЛ ВТОРУЮ МИРОВУЮ ВОИНУ?

…Запад с его империалистическими людоедами превратился в очаг тьмы и рабства. Задача состоит в том, чтобы разбить этот очаг на радость и утешение трудящихся всех стран.

   И.Сталин, 1918 г.

На этот вопрос отвечают по-разному. Единого мнения нет. Советское правительство, например, по данному вопросу меняло свое мнение многократно.

18 сентября 1939 года советское правительство в официальной ноте объявило, что виновником войны является Польша.

30 ноября 1939 года Сталин в газете «Правда» назвал еще «виновников»: «Англия и Франция напали на Германию, взяв на себя ответственность за нынешнюю войну».

5 мая 1941 года в секретной речи перед выпускниками военных академий Сталин назвал еще одного виновника-Германию.

После окончания войны круг «виновников» расширился. Сталин заявил, что Вторую мировую войну начали все капиталистические страны мира. До Второй мировой войны все суверенные государства мира, кроме СССР, по сталинскому делению, считались капиталистическими. Если верить Сталину, то самую кровавую в истории человечества войну начали правительства всех стран, включая Швецию и Швейцарию, но исключая Советский Союз.

Сталинская точка зрения о том, что виноваты все, за исключением СССР, надолго стабилизировалось в коммунистической мифологии. Во времена Хрущева и Брежнева, Андропова и Черненко обвинения против всего мира неоднократно повторялись. Во времена Горбачева в Советском Союзе изменилось многое, но не сталинская точка зрения о виновниках войн. Так, в горбачевские времена главный историк Советской Армии, генерал-лейтенант П. А. Жилин повторяет: «Виновниками войны были не только „империалисты Германии, но и всего мира“ („Красная звезда“, 24 сентября 1985 года).

Имею смелость заявить, что советские коммунисты обвиняют все страны мира в развязывании Второй мировой войны только для того, чтобы скрыть свою позорную роль поджигателей.

Давайте вспомним, что после Первой мировой войны Германия потеряла право иметь мощную армию и наступательное вооружение, включая танки, тяжелую артиллерию, боевые самолеты. На своей собственной территории германские командиры были лишены возможности готовиться к ведению агрессивных войн. Германские командиры не нарушали запретов до определенного времени и не готовились к агрессивным войнам на своих полигонах, они делали это… на территории Советского Союза. Сталин предоставил германским командирам все то, чего они не имели права иметь: танки, тяжелую артиллерию, боевые самолеты. Сталин выделил германским командирам учебные классы, полигоны, стрельбища. Сталин открыл доступ германским командирам на самые мощные в мире советские танковые заводы: смотрите, запоминайте, перенимайте.

Если бы Сталин хотел мира, то он должен был всячески мешать возрождению ударной мощи германского милитаризма: ведь тогда Германия оставалась бы слабой в военном отношении страной. Кроме слабой в военном отношении Германии в Европе была бы Британия, не имеющая мощной сухопутной армии; Франция, которая почти весь свой военный бюджет тратила на сугубо оборонительные программы, возводя подобие Великой Китайской стены вдоль своих границ, и другие более слабые в военном и экономическом отношении страны. В такой ситуации Европа была бы совсем не столь пожароопасной… Но Сталин с какой-то целью не жалеет средств, сил и времени на возрождение германской ударной мощи. Зачем? Против кого? Конечно, не против самого себя! Тогда против кого? Ответ один: против всей остальной Европы.

Но возродить мощную армию в Германии и столь же мощную военную промышленность — это только полдела. Даже самая агрессивная армия сама войн не начинает. Нужен кроме всего фанатичный, безумный лидер, готовый начать войну. И Сталин сделал очень многое для того, чтобы во главе Германии оказался именно такой лидер. Как Сталин создал Гитлера, как помог ему захватить власть и укрепиться — отдельная большая тема. Книгу на эту тему я готовлю. Но об этом речь впереди, а сейчас мы только вспомним, что пришедших к власти нацистов Сталин упорно и настойчиво толкал к войне. Вершина этих усилий — пакт Молотова-Риббентропа. Этим пактом Сталин гарантировал Гитлеру свободу действий в Европе и по существу открыл шлюзы Второй мировой войны. Когда мы недобрым словом поминаем пса, искусавшего пол-Европы, давайте не забудем и Сталина, который пса вырастил, а потом и спустил с цепи. Еще до прихода его к власти советские лидеры нарекли Гитлера тайным титулом — Ледокол Революции. Имя точное и емкое. Сталин понимал, что Европа уязвима только в случае войны и что Ледокол Революции сможет сделать Европу уязвимой. Адольф Гитлер, не сознавая того, расчищал путь мировому коммунизму. Молниеносными войнами Гитлер сокрушал западные демократии, при этом распыляя и разбрасывая свои силы от Норвегии до Ливии. Ледокол Революции совершал величайшие злодеяния против мира и человечества и своими действиями дал Сталину моральное право в любой момент объявить себя Освободителем Европы, заменив коричневые концлагеря красными. Сталин понимал, что войну выигрывает не тот, кто в нее вступает первым, а тот, кто вступает последним, и любезно уступил Гитлеру позорное право быть зачинщиком войны, а сам терпеливо ждал момента, «когда капиталисты перегрызутся между собой» (Сталин, речь 3 декабря 1927 года).

Я считаю Гитлера преступником и мерзавцем. Я считаю его людоедом европейского масштаба. Но если Гитлер был людоедом, из этого совсем не следует, что Сталин был вегетарианцем. Сделано немало для того, чтобы разоблачить преступления нацизма и найти палачей, совершивших тяжкие злодеяния под его флагом. Эта работа должна быть продолжена и усилена. Но разоблачая фашистов, мы обязаны разоблачать и советских коммунистов, Которые поощряли нацистов на совершение преступлений и намеревались результатами их преступлений воспользоваться.

В Советском Союзе давно и тщательно почищены архивы, а то, что и осталось, исследователям почти недоступно. Мне посчастливилось совсем немного поработать в архивах Министерства Обороны СССР, но я совершенно сознательно архивные материалы почти не использую. У меня много материалов из германских военных архивов, но и их я практически не использую. Мой главный источник — открытые советские публикации. Даже этого вполне достаточно для того, чтобы поставить советских коммунистов к стене позора и посадить их на скамью подсудимых рядом с германскими фашистами, а то и впереди.

Мои главные свидетели: Маркс, Энгельс, Ленин, Троцкий, Сталин, все советские маршалы во время войны и многие ведущие генералы. Коммунисты сами признают, что руками Гитлера они развязали в Европе войну и готовили внезапный удар по самому Гитлеру, чтобы захватить разрушенную им Европу. Ценность моих источников в том и заключается, что преступники сами говорят о своих преступлениях.

Знаю, что у коммунистов найдется много защитников. Господа, я поймал коммунистов на слове и позвольте им защищаться самостоятельно.

Виктор СУВОРОВ, декабрь 1987 года, Бристоль

17:45 | 17.09.2009

Золотий вересень! Півстоліття нам торочили, як цей вересень ощасливив нас, галичан, возз’єднавши з Великою Україною (УРСР), де українців 22 роки ощасливлювали…

Пам’ятаю цей день, якби це було вчора, хоча я була зовсім маленькою. Прямо навпроти плебанії в селі Настащин, де батько був священиком, люди спішно ставили велику дерев’яну арку, прийшли до нас за синьо-жовтими прапорами та тризубом. Прапори наші повісили по боках арки, а вгорі – червоний прапор, а під ним, (о, золота наївність!), наш чудовий золотий тризуб на синьому оксамитовому фоні. А люди зі сусіднього (прокомуністичного) села Конюшок не могли дочекатися визволителів і бігом бігли назустріч аж до Бурштина. І я, мала, з ними бігла!! Ось що значить дух юрби!


Попід ту арку пройшли перші україномовні батальйони, які не зреагували на її неочікуване убранство. За ними пішли вже полки типових азіатів, які вже не церемонились, а приказали зняти наші прапори і тризуб, залишити лиш червоний. Вернувшись додому, побачила зажуреного батька, маму в сльозах, і вся моя радість потухла. Того ж дня прийшов до нас власник єдиної крамнички Гершко, і каже до мами: «пані їмость, ви думаєте, що то ваша Україна – то наша Україна!»

Мене це дуже здивувало, а батько пояснив, що Великою Україною, як тоді називали східні її терени, керує Лазар Каганович, що то не та Україна, якої ми прагнули. Але про це не було написано в Малій Історії України Крип’якевича яку я вже доти встигла «простудіювати». Там було лише про славну нашу минувшину. Спочатку люди тішилися, що поляки повтікали, що польська окупація закінчилася, з'явилися українські школи. Радіо-голосники, встановлені в кожному селі, українською мовою промовляли, яке щасливе життя принесла нам радянська влада!

До двох тижнів завершилася тотальна ліквідація не лише найменших ознак польського урядування, але й всього суто-українського – Просвіти, Союзу українок, всіх українських товариств, ґімназій, як польських, так і українських. Спочатку тішилися, що всюди – українські школи. Відразу після такої конвертизації, почалися тотальні арешти – без суду й слідства. Щоразу приходили тривожні вісті, що фактично всю нашу національну еліту ліквідовано.

Пам’ятаю, про арешт татового товариша доктора Хомина, фото якого збереглося в нашому альбомі, а запам’ятала тому, що його чарівна дружина, що була міс Галичини подарувала мені чудову ляльку в гуцульському вбранні, збереглося навіть фото з цієї лялею. Вже пізніше ми довідалися, що д-ра Хомина розстріляли, а його дружина збожеволіла від знущань і катувань. Мама наша за кілька тих страшних тижнів схудла на 20 кг!

Трохи пізніше почалися масові вивози в Сибір, найперше заможніших і найсвідоміших господарів. Знаю, що наші батьки були приготовані до вивозу: в спіжарні лежали мішки із сухарями та теплий одяг для всієї родини. Те що нас оминуло це страшне лихо, завдячуємо хіба тому, що в Настащин батьки переїхали з містечка Журавно в березні 1939 року. Якби тато залишився там, то був би репресований відразу в перші два тижні, бо надто велику національно-просвітницьку роботу там проводив. Про це відзначено в «Альманаху Стрийської Землі».

Окрім того, батько, слідкуючи уважно за пресою, добре знав, чого можна сподіватися від «визволителів». Тому не лише підготовився сам, але й по змозі старався підготовити своїх парафіян: позбутися якнайбільше майна, зокрема й землі. Пам’ятаю, що тато роздав корови домашнім працівницям (коні й бричку забрали перед втечею поляки), відправивши їх додому. Залишив родині одну корову, яку доїла сама їмость. Тато підробляв, ремонтуючи годинники для всіх навколишніх сіл. Завдяки такій підготовці, багато людей не попали в куркулі й не були вивезені «першими («добрими», бо були лише 2 роки!) совітами».

Наскільки високо оцінили це настащинці, можна було подивляти, коли батька Митрополит Андрей переніс 1942 році в Глубічок (на Борщівщині) на місце тестя о. Казновського( німці його присудили до розстрілу за те, що сварив їх за те, що гірше татар забирають нашу молодь в ясир і безневинно вбивають євреїв), то за возами з нашими статками й трьома дітьми довго йшла процесія мирян з хоругвами й гірко плакала за своїм отцем. Довгі роки настащинці зустрічали нашу родину, як рідних.

На початку червня 1941 року останній раз побував у нас, у Настащині, мамин наймолодший брат Богданко, що тоді закінчив 9-й клас у Борщеві. Зустрічався з молодими хлопцями, такий був зосереджений і серйозний, а ще пару років тому бавився разом з нами й вимагав, щоби ми його величали вуйком. Полагодивши якісь свої справи, швидко зібрався додому. Мати моя все життя уболівала, що не затримала його довше. А ж тут раптом почалася війна і його, такого молоденького, 28. червня енкаведисти забрали з дому й більше його ніхто не видів.

Разом із ним заарештували весь девятий клас Борщівської СШ (колишньої гімназії) 20 хлопців і дві дівчинки. Всіх закатували в Умані 21липня 1941 року разом із 760-ма іншими мучениками! Дивний збіг: саме в цей день помер у Кракові його улюблений вуйко Богдан Лепкий, в честь якого був названий Богданом, твори якого сформували його життєву позицію.

Вже інші «визволителі» – німецькі фашисти – заставили розкопати заживо замурованих в уманських катакомбах молодих українських патріотів і патріоток. Віднайшли там закривавлені документи нашого молоденького Богданчика. Імена закатованих були надруковані в додатку до газети «Галичина». Під № 67 – Богдан Казновський. 17 років! Такий був гарний, високий, стрункий, дуже ввічливий, добрий, слухняний, дуже добре вчився!..

Тисячі колишніх українських гімназистів були найперші безапеляційні жертви того страшного нелюдського режиму, який винищив за час свого 73-річного панування в найжорстокіший спосіб понад 20 мільйонів етнічних українців. Такого тотального винищення не зазнав ніякий народ світу за всю історію людства. Не можна прощати таких звірств комуністичної системи. Не можна дальше терпіти існування й паразитичне процвітання в Україні комуністичної партії України, яка визнала себе частиною КПРФ, спадкоємицею кривавої КПРС, та ще й до того постійно проводить антиукраїнську й антидержавну політику!

Давно треба було заборонити, і це мусить бути зроблено до виборів у ВРУ, щоби не допускати її до Українського законодавчого органу з їхніми людиноненависницькими ідеями. Не сміємо забувати їхніх кривавих злочинів, пам’яті замучених голодом і в катівнях НКВД і ГПУ. Від наша демократії вони вкрай знахабніли й розперезалися. Навіть не скривають свого ворожого ставлення до українців, їхньої культури, історії, мови! Не приховують замірів повалити існуючий демократичний лад і впхати Україну в новий російсько-імперський зашморг…

Та ніде в світі ніяка держава не стерпіла б такого безсоромного, злобного, відкрито ворожого ставлення до етнічної нації, як КПУ та її отруйні щупальці (соціалісти прогресивні й консервативні, комуністи різних калібрів та їх різних блоків) до України і українців! Крайня пора засудити їх, як розповсюджувачів ворожої злочинної ідеології та наступальної тактики проти Держави Україна! Хто, як не ми і коли вже, як не тепер? Інакше не зберегти для наших дітей і онуків так важко завойованої демократії!


Уляна CКАЛЬСЬКА, м.Івано-Франківськ

http://perec.in.ua/pepper_life/113/

Як це було. Убиваючи чільників українського підпілля, КДБ писало сценарії розвитку подій негірш відомих драматургів, але помилилося. В Україні восени відзначають дві пам'ятні дати: 67 років створення Української Повстанської Армії та 50-ті роковини загибелі одного з найвідоміших діячів українського руху опору — Степана Бандери... Чому Організація Українських Націоналістів, в якої була власна служба безпеки, не змогла захистити свого лідера? Який вплив на рух опору мали західні спецслужби? Які плани мало КДБ щодо руйнації українського підпілля? Такі запитання кореспондент “Експресу” поставив історикам. ...Коли навесні 1954 року органам МДБ вдалося затримати Головного командира УПА Василя Кука, це фактично означало завершення активної організованої боротьби УПА в Україні. Після шести років ув'язнення Василя Кука випустили “на волю” — під нагляд органів КДБ, хоча Хрущов хотів, щоб його показово судили та розстріляли. “Працівники органів безпеки розуміли, що в разі показового покарання українці матимуть нового героя. Герой перетвориться на міф, а з міфом боротися значно важче, ніж із живою людиною”, — говорить “Експресу” історик, молодший науковий співробітник Інституту українознавства ім. Крип'якевича НАН України, президент благодійного фонду “Літопис УПА” Микола Посівнич. Чому ж лише за рік до виходу з-за ґрат Василя Кука агентові КДБ Сташинському наказують убити лідера ОУН за кордоном? “Коли в 1955 році Степана Бандеру переобрали на посаді голови проводу ОУН, він сказав: “Я приймаю ваш вирок смерті”, — розповідає історик. — Він знав, що загине в цій боротьбі”. Восени 1956 року в Угорщині розпочалося безпрецедентне масове повстання проти радянської влади. Українське підпілля відразу почало налагоджувати зв'язки з місцевими революціонерами. “Бандера вважав, що за таким сценарієм може відбутися й звільнення України, — говорить пан Посівнич. — Радянська влада в соціалістичному блоці серйозно похитнулась, і це неабияк злякало керівництво СРСР. На мою думку, саме через спробу ОУН об'єднатися з іншими національно-визвольними рухами вони віддали наказ убити Степана Бандеру та Лева Ребета, ще одного впливового діяча українського підпілля”. “Британська розвідка надавала свої літаки, щоб десантувати з них зв'язківців до українських осередків УПА”. За словами історика, Сталін не раз висловлював Хрущову своє невдоволення тим, що “Степан Бандера ще досі живий”. Та ані МДБ, ані створене пізніше на його основі КДБ не могли дістатися до лідера ОУН. “В органах КДБ боротьбою з “українським буржуазним націоналізмом” займався колектив із понад тисячі осіб, — каже Микола Посівнич. — Підходів до Бандери вони шукали впродовж 15 років. За цей час до Німеччини, де жив під чужим іменем Провідник ОУН, КДБ засилало кільканадцять убивць, які здійснили 12 замахів на його життя. Проте всіх їх було знешкоджено службою безпеки ОУН. Відомо, зокрема, про підготовленого в КДБ поляка, який мав убити Бандеру, а після того заявити, що він помстився за “різню УПА на Волині”. Таким чином вдалося б скомпрометувати лідера українського руху в очах світової громадськості”. Проте цей замах так і не відбувся завдяки діям служби безпеки ОУН. “ОУН мала своїх інформаторів у КДБ, — каже історик. — Напередодні вбивства вони повідомили службу безпеки про те, що до Німеччини прибув новий кілер зі “зброєю, якій немає аналогів”. “За два тижні до вбивства Бандера знав, що існує небезпека для його життя, — говорить в коментарі для “Експресу” публіцист, дослідник діяльності ОУН-УПА Ярослав Сватко. — Про це йому сказав керівник зовнішньої розвідки Степан Мудрик. Він просив Бандеру сховатися, радив виїхати до Іспанії. Проте провідник ОУН поставився до цього повідомлення дуже легковажно”. “Можливо, Бандера вважав, що це чергова спроба його залякати, — припускає Микола Посівнич. — Крім того, він не вірив, що Кремль зважиться на таке вбивство”. Проте КДБ виявилося хитрішим. Розроблена зброя — “шприц” з отрутою, що швидко діє, дозволяла знищити людину без видимих слідів на тілі та в організмі. Убивця Богдан Сташинський, якого спеціально підшукали в Західній Україні (“карати руками земляків” — відомий принцип КДБ) після виконання своєї “місії” написав у звіті: “В означеному місті я зустрів відому особу та привітав її. Я певен, що поздоровлення було вдалим”. “Після повстання в Угорщині, яке СРСР придушив вторгненням Радянської армії, у комуністичному русі стався внутрішній розкол, — каже пан Посівнич. — Репутація “совєтів” була зіпсована, тож і “прибрати” лідерів українського опору вирішили тихцем. Щоправда, проти цього виступали київські кадебісти. Вони вважали, що живого Бандеру можна скомпрометувати, тож прораховували ситуацію на десять років наперед і сподівалися послабити ОУН за допомогою розколів. Вони хотіли представити ситуацію таким чином, що “брат із братом свариться і брат брата убиває”. Частково прогноз київських кадебістів реалізувався: у 1954 році Лев Ребет та Зиновій Матла оголосили про відокремлення від ОУН, очолюваного Бандерою, та створили організацію “ОУН за кордоном”, її учасників стали звати “двійкарями”. “Двійкарі” тісно співпрацювали з американським урядом, отримували від них фінансування, — говорить Ярослав Сватко. — У той же час “бандерівська” ОУН більше декларувала принцип “власних сил”. Вони, звичайно, мали контакти з іноземними розвідками, коли їм було вигідно. Але це не була постійна й тривала співпраця. Передовсім стояла власна мета — побудова незалежної української держави. Крім того, ОУН мала власні службу зовнішньої розвідки та службу безпеки. Вони забезпечували всю агентурну роботу та захист”. За словами Ярослава Сватка, до 1946 року ЦРУ розшукувало Степана Бандеру, щоб видати його Кремлю: “Він переховувався в Німеччині, в американській окупаційній зоні. Але тоді його не змогли знайти. Пізніше, з початком “холодної війни”, ситуація змінилася”. Завдяки американському фінансуванню “двійкарі” винаймали приміщення у центральній частині Мюнхена, видавали відомий журнал “Сучасність” та утримували видавництво, де друкували антирадянську літературу, яку потім надсилали до СРСР. “Бандерівці” із розвідками Англії, США та Німеччини співпрацювали на інших умовах. “Британська розвідка надавала свої літаки, щоб десантувати з них зв'язківців до українських осередків УПА, — каже історик Посівнич. — Згідно з домовленостями між ОУН та спецслужбами, у разі початку третьої світової війни УПА мала організувати на території України великий національно-визвольний фронт. В ефективності таких підрозділів усі переконалися під час Другої світової війни на прикладі французького руху опору та партизанів Тіто. Проте, крім технічної допомоги: десантування, екіпіровки тощо, ніяких фінансових “вливань” не було. Ніхто мільйонів українським патріотам не платив. Натомість польський та прибалтійський рухи опору отримували фінансову допомогу”. “ОУН Бандери завше відчувала брак грошей, — говорить Микола Посівнич. — Але вони не хотіли бути залежними від західних розвідок. Це означало б, що вони мусять виконувати їхні завдання. Зокрема в ОУН була розроблена система власних кодів для зв'язку, шифрування тощо, аби ніхто не міг дізнатися про зміст цих повідомлень. Училися на власних помилках”. Чи досяг Кремль своєї мети, убивши Степана Бандеру? Часткову відповідь на це питання дають самі чекісти у своїх мемуарах. Так, колишній учасник операцій проти ОУН Георгій Санніков у своїй книзі “Велике полювання” писав: “Похорон Бандери перетворився на могутню демонстрацію єдності та згуртованості закордонних українських націоналістів. Смерть Бандери сконсолідувала ворожі Радянському Союзу сили в середовищі української еміграції...”. На думку Саннікова, “він перетворився з нашою допомогою в націоналістичного Ісуса Христа”. “Степан Бандера хотів померти так, щоб після нього постала сотня нових лідерів, — каже Микола Посівнич. — І сьогодні він є прикладом патріотизму для багатьох українців”.

Петро Яценко Газета "ЕКСПРЕС" 22-29 жовтня 2009 року

Продовження...


1946 р. Постанова Ради Міністрів СРСР «Про затвер­дження українського правопису, наближеного до російського». Постанова ЦК ВКП(б) про «український буржуазний націо­налізм», унаслідок якої кілька тисяч представників української інтелігенції заслано до концтаборів («Ждановщина»). Гоніння на журнали «Україна», «Радянський Львів», «Дніпро», «Барвінок», «Перець». Головного редакто­ра журналу «Україна» Ю. Яновського звільнено з роботи.

1947 р. У Польщі операція «Вісла»: розселення частини українців з етнічних українських земель «урозсип» між поляками у західних районах країни задля при скорення їхньої полонізації.
Депортація в Сибір населення Західної України. Вивезення загалу україн­ців до Сибіру не було здійснено тільки через нестачу вагонів. «Чистка» серед діячів української культури з об­винуваченням їх у націоналізмі новопризначеним з Москви секретарем ЦК КП(б)У Л. Кагановичем. Арешт неповнолітнього (15 р.) сина командувача УПА генерала Шухевича — Юрія Шухевича. Видано таємну інструкцію (на 157 сторінках) про вилучення з книгозбірень та списання в макулатуру 3600 назв книжок, автори яких були названі українськими буржуазними націоналістами, ворогами народу. П'ятий параграф інструкції застерігав: «Особи, що загублять цей зведений список, підлягають притягненню до судової відповідальності».

1949 р. XXVI з'їзд КП(б)У вкотре засуджує український буржуазний націоналізм, погрожує українським діячам науки та культури, які ще залишилися на волі, вимагає від них таврувати «гнилу культуру буржуазного Заходу» й вихваляти «передову культуру» СРСР.

1951 р. Викриття газетою «Правда» — центральним органом ЦК ВКП(б), «націоналістичних ухилів» в українській літературі (вірш В. Сосюри «Любіть Україну», лібретто опери «Богдан Хмельницький» і т.д. ). Студенти Харківського університету відмовилися складати іс­пити російською мовою. Тоді 800 з них було репресовано, а 33 студентів на закритому засіданні суду було засуджено до смертної кари! І РОЗСТРІЛЯНО.

24 грудня 1958 р. Верховна Рада СРСР прийняла закон, згідно з яким питання про те, вивчати чи не вивчати рідну мову в національних школах мають вирішувати батьки та самі учні. Останніх настійливо спонукували розв’язувати це питання з погляду так званої практичної доцільності (мовляв, для чого «перевантажувати» себе).

1958 р. Постанова Пленуму ЦК КПРС про перехід частини українських шкіл на російську мову викладання. Відповідну постанову прийняла і Верховна Рада УСРР.

1960—1980 рр. Масове закриття українських шкіл у Польщі та Румунії.

1960 р. Колоніальна адміністрація під назвою «ЦК компартії Укра­їни» вимагає від комуністів виховувати українців «у дусі любові й глибокої поваги до великого російського народу» і в нена­висті до свого, українського - «вести непримиренну боротьбу проти націо­налізму..., особливо українського буржуазного націоналізму».

1961 р. XXII з'їзд ЦК КПРС проголосив політику «злиття націй», що по суті означало тотальне зросійщення народів СРСР. («Слід з усією більшовицькою непримиренністю викорінювати навіть найменші прояви націоналістичних пережитків», тобто звичаї, мову, куль­туру поневолених народів).

1962 р. Репресії проти захисників української мови. ЦК компартії
України зобов'язує комуністів та місцеву адміністрацію «рішуче виступати проти консервативних традицій і звичаїв, проти будь-яких пережитків буржуазного націоналізму», найшкідливішими з яких, на думку влади, було знання рідної мови, потяг до ви­вчення своєї історії та культури.

1964 р. Агент КДБ пересипає фосфором і спалює частину приміщення Центральної Наукової Бібліотеки у Києві. На прилеглій території зазда­легідь була відключена вода, а пожежники приїхали лише через 4 години після підпалу. Вогонь знищив понад 600 тис. томів цінних українських архівних документів.

1965 р. Хвиля політичних процесів проти «українських інакодумців (Б. та М. Горині, О. Заливаха, В. Мороз, М. Оса­дчий, А. Шевчук та ін.). У Харкові за протести проти закриття українських шкіл заарештовано А. Здорового.

1969 - 1979 рр. Серія загадкових пожеж у відділах україністики в бібліотеках Академії наук, музею «Софія Київська», у книгосховищі Видубицького монастиря у Києві, медичного інституту в Тернополі, Успенської церкви та Му­зею українського мистецтва у Львові. Аналогічні «загадкові» пожежі в цей час сталися у національних бібліотеках інших республік СРСР (Тарту, Са­марканд, Ашхабад), але не в Росії.

1970 р. Суд над авторами «Листа творчої молоді Дніпропетровсь­ка» з протестом проти російщення української культури. Наказ Міністерства освіти СРСР про написання і захист дисертацій лише російською мовою. Затвердження тільки в Москві. Ситуація нерідко доходила до абсурду: російською мовою мусили виконуватися та захи­щатися навіть дисертації з питань української мови та літератури.

1972 р. Заборона партійними органами відзначати ювілей музею І. Котляревського в Полтаві. «За недостатню боротьбу з націоналістичними проявами» усунуто від партійного керівництва першого секретаря ЦК КПУ
П. Шелеста (критика партійними цензорами його книжки під назвою «Україна наша радянсь­ка», в якій прославлялося запорозьке козацтво), звільнено з Вищої партій­ної школи при ЦК КПУ 34 викладачів разом з її директором, заборонено книги майже сотні авторів, звільнено чверть секретарів з ідеологічних питань на всіх партійних рівнях, піддано чищенню низку наукових установ, а також Київський та Львівський університети. У Харкові знесено хату, де жив видатний український філософ і просвітник Г. Сковорода, та почато знищення цвинтаря, де було поховано багато визначних діячів української науки та культури.

1972—1974 рр. Політичні репресивні процеси проти українських дисидентів, зокрема проти Чортківської групи В. Мармуса та Ст. Сапеляка (сім осіб засуджено), Харківської групи (засуджено дев’ять осіб, з них А. Здорового — сім років, І. Кравціва — п’ять років).
Загалом заарештовано було за два роки кілька тисяч осіб. Заарештовані, яких не засудили, були звільнені з роботи або по­нижені у посадах. У ці роки були засуджені: Є. Сверстюк, І. Світличний, І. Дзюба, В. Стус, Ігор та Ірина Калинці, Н. Світлична, В. Чорновіл, С. Шабатура, О. Мешко, О. Попович, І. Кандиба, Л. Лук’яненко, В. Романюк, І. Гель, повторно Ю. Шухевич і т.д.

1973 р. Заборона відзначати ювілей твору І. Котляревського «Енеїда».

1974 р. Постанова ЦК КПРС «Про підготовку до 50-річчя створення
СРСР», де вперше проголошуються створення «нової історичної спільноти — радянського народу», офіційний курс на денаціоналізацію.

1975 р. Нова цензура «Кобзаря» Тараса Шевченка.

1978 р. Постанова ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР «Про заходи щодо подальшого вдосконалення вивчення і викладання російської мови в союзних республіках» (т. зв. «Брежнєвський циркуляр»).

1978 р., січень. На Чернечій (Тарасовій) горі у Каневі спалив себе Олекса Гірник (з Калуша) на знак протесту проти русифікації України.

1979 р. Ташкентська конференція «Російська мова — мова дружби і співпраці народів СРСР», накреслила нові заходи щодо російщення неросійських народів. Зокрема, «рекомендувалося» ширше впроваджувати російську мову в дошкільні заклади (як наслідок — українські дитячі садки практично зникли), російською мовою провадити позакласну й позашкільну роботу, «сприяти» тому, щоб студенти писали по-російському свої реферати, доповіді, курсові та дипломні праці, а також звіти про виробничу й педагогічну практику. Так само «рекомендувалося», щоб у тих ВНЗ, де національна мова ще якось функціонувала (наприклад, у Західній Україні), російською, починаючи з 2—3-х курсів, читалися суспільні, загальноосвітні та спеціальні дисципліни. Показово, що для контролю виконання цієї «реко­мендації» Міністерство вищої та середньої спеціальної освіти УРСР запро­вадило навіть спеціальну форму звітності, що зобов'язувала ректорів регулярно подавати Міністерству «перелік спеціальних дисциплін, які викла­даються російською мовою» на кожному з факультетів керованого ними навчального закладу.

1979 р. Під Львовом вбито композитора-співака Володимира Івасюка, пісні якого мали виразно український національний колорит. Досі цей зрочин не розкрито.

1983 р. Постанова ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР «Про додаткові заходи з поліпшення вивчення російської мови в загальноосвітніх школах та інших навчальних закладах союзних республік» (так званий «Андроповський указ»).

1984 р. Наказ Міністерства культури СРСР про переведення діловодства в усіх музеях Радянського Союзу на російську мову. Початок в УРСР виплат підвищеної на 15% зарплатні вчи­телям російської мови (порівняно з учителями української мови).

1984—1985 рр. У концтаборах було замордовано Юрія Литвина, Ва­лерія Марченка, Василя Стуса, Олексу Тихого.

1989 р. Постанова ЦК КПРС про «законодавче закріплення російсь­кої мови як загальнодержавної».

1990 р. Прийняття Верховною Радою СРСР Закону про мови народів СРСР, де російській мові надавався статус офіційної.

1993—1995 рр. Посилення антиукраїнського терору в освіті, куль­турі, засобах інформації. Вбито кілька десятків активістів національних українських партій та організацій у різних містах України, зокрема голову секретаріату Руху Михайла Бойчишина, спалено хату-музей Тараса Шевченка. Жодного злочинця по цих справах не було засуджено і навіть не заарештовано.

1994 р. Намагання надати російській мові статус офіційної в незалежній, вільній, суверенній, самостійній Україні. Заява Президента України Л. Кучми про його намір внести поправки до чинного законодавства з метою надання російської мові статусу державної.
Як наслідок — призупинення відновлення українських шкіл, переве­дення частини українських класів та шкіл на російську мову навчання.

1995 р. Міністерство національностей України розробило напівтаємний «Проект державної програми... розвитку російської куль­тури в Україні до 2000 року», в якій одна з „національних меншин” отриму­вала більші права, ніж українці. Алмати (Казахстан) - спільний науковий простір (тобто російський) для СНД.

1995 р. травень. У Харкові керована С. Кушнарьовим місцева влада відкри­ла пам'ятник україно жеру маршові Г. Жукову, який у кінці війни підписав наказ про виселення з України всіх українців.

18 липня 1995 р. Неспровоковане звіряче побиття українців у Києві (кілька душ загинуло, десятки покалічено) під час похоронної процесії святійшого Патріарха Київського і Всієї України Володимира (Романюка). Озброєні омонівці кидалися на беззбройних людей з криками «бєй хохлов!», топтали і шматувати державні прапори. До відпові­дальності нікого не було притягнуто.

12 вересня 1995 р. Заборона української організації УНА-УНСО без суду. Озброєні Москвою козаки та антиукраїнські організації, які відкрито домагаються ліквідації Державної Незалежності Руси-України, владою не забороняються.
Почато видання паспортів, написаних українською та російською мовами. З метою деморалізації та духовного виродження населення, особливо молоді, влада дозволяє розповсюджувати тисячі книг, демонструвати сотні кінострічок, які проповідують і насаджують порнографію, ненависть, насильство. Немов би виконуючи ре­комендації Полтавського губернатора фон Баґовута, Росія завалює Україну шовіністичними газетами, які продаються за безцінь; прямо або че­рез підставних осіб фінансуються російськомовні газети, радіо й телебачення в Україні, які не приховують своєї протиукраїнської спрямованості за поту­рання всіх урядів та президентів «незалежної» України.

1996 р., січень «Велике беззаконня діється у Харкові... Таємно збирають підписи під «референдумом» про новий Радянсь­кий Союз та про те, щоб Україну туди залигати. Ця «діяльність» ведеться старими комуністами-маразматиками... Хто відмовляється давати підпис, вони погрожують і лають, кажуть: “всё равно Россия завоюет Украину, і ми перебъём хохлов по одному”».

1996 р. Подальша криміна-лізація правоохоронних органів.

1998—2001р.р. У зв'язку з інформаційною революцією 90-х років російщення України відбувається ще інтенсивнішими методами, ніж за часів Валуєвщини. Інформаційний простір України майже повністю зрусифікований. Неукраїнська, а часом антиукраїнська політика урядів України призвела до того, що державну мову з української преси витіснила мова сусідньої країни, і співвідношення між україномов­ною та російськомовною пресою складає 1:10. Зате Україна посідає перше міс­це (!) у світі за рівнем оподаткування власної книги — 28%.

Унікальне за своїм цинізмом явище світового масштабу — нищення української мови! Тим часом прогресивний світ зовсім інакше дивиться на це. Так, у Франції за допомогою комп'ютеризації було встановлено, що українська мова є однією з найстаріших слов'янських мов і однією з найкращих світових. Мудра Японія, яка після Другої світової війни, будучи переможеною, всі зусилля й фонди надала освіті і за кілька десятиріч стала однієї з найрозвиненіших держав. Довідавшись про таку вагомість української мови для розвитку світової культури, Японія запровадила її вивчення в Токійському.


посилання на джерело або так http://www.anvsu.org.ua/index.files/Articles/Virchenko1.htm