На данный момент по всей Украине обнаружены 18 мест захоронений жертв массовых политических репрессий 1937 — 1940 годов.



СБУ установила фамилии 14191 человека, которым были вынесены приговоры в Киеве и которые захоронены в Быковне, но точное число жертв неизвестно.

Служба безопасности Украины провела очередные общественные слушания, где представила рассекреченные документы о «Быковнянском архипелаге», созданном советской властью для системного и целенаправленного уничтожения участников освободительного движения и неугодных коммунистической власти. Этот украинский аналог архипелага ГУЛАГ охватывал 18 мест по всей Украине, создававшихся по образцу места массового погребения в Быковнянском лесу под Киевом. Как обычно, все эти места кремлевская власть тщательно скрывала и маскировала, имена жертв засекречивала, а исполнителей, чтобы скрыть масштабы репрессий, часто уничтожала «в следующей партии». На сегодняшний день СБУ установила фамилии 14191 человека, которым были вынесены приговоры в Киеве и которые захоронены в Быковне. Дать точный ответ на вопрос, сколько всего жертв захоронено в Быковнянском лесу, на данный момент практически невозможно.

Первый докладчик общественных слушаний «Трагедия Быковни: как это было», сотрудник Отраслевого государственного архива СБУ доктор исторических наук, профессор Василий Даниленко сообщил, что еще в 1936 году в Быковне проводились расстрелы жертв политических репрессий. Но официально датой обозначения места «человекомогильника» считается 20 марта 1937 года, когда президиум Киевского городского совета принял решение об отведении и отмежевании четырех гектаров земельного участка Быковнянского леса «для спецнадобностей НКВД УССР». Вся отведенная территория была ограждена высоким забором, обнесена колючей проволокой, к ней провели дорогу и построили домик для охраны. «Мы утверждаем, что выбор места под массовые захоронения в Быковне — не случайность, а предусмотренное и спланированное действие», — отметил Василий Даниленко.

Под строжайшей охраной территории сюда ночью стали позже завозить тела расстрелянных по решению судов и внесудебных органов. Последние назвались «тройки» и «двойки» — это были особые выездные совещания при НКВД УССР и СССР. Приговоры исполнялись в подвалах помещения Киевского областного управления НКВД, где сейчас находится Украинский институт национальной памяти на улице Липской, 16. После издания телеграммы Ежова от 4 июля 1937 года в СССР, в том числе и в Украине, начался массовый террор 1937—1938 годов, во время которого были уничтожены десятки тысяч человек. За одну ночь расстреливали 100—150 человек, для которых Быковня стала последним пристанищем, где их закапывали в заранее вырытые ямы по несколько десятков в каждую. Накануне советско-немецкой войны в начале 1941 года арестованных уничтожали непосредственно около вырытых в лесу ям, и именно на этот год приходится очередная волна массового террора.

Как уже отмечалось, «Быковнянский архипелаг» раскинулся по всей Украине. На данный момент обнаружено 18 «аналогов» Быковни — мест захоронения жертв массовых политических репрессий 1937—1940 годов. В частности, место, где впоследствии был построен Центральный универмаг в Хмельницком, п Парк культуры и отдыха в Виннице, 9-й километр Запорожского шоссе, центральное городское кладбище в Сумах, 2-е христианское кладбище в Одессе.

«Эти места тщательно скрывали: там заводили режимные объекты КГБ, развертывались строительные площадки, на глубине 2,5 метра погребения заливали бетоном или же местность разравнивали бульдозерами и высаживали деревья. В Харькове такое место охранялось и значилось как погребение немецких дезертиров и больных инфекционными болезнями (тиф, холера, сифилис), чтобы люди боялись даже приближаться туда», — рассказал Василий Даниленко.

Тайна Быковнянской трагедии была снята после немецко-фашистской оккупации Киева, где немцами были проведены раскопки в присутствии представителей прессы. После этого в прессе появились первые статьи о большевистском терроре против собственного населения. С освобождением Киева тема Быковни снова стала закрытой, а в 1944 году советская власть создала Государственную комиссию, которая постановила, что около поселка Быковня похоронены узники Дарницкого лагеря военнопленных. Впоследствии впервые о Быковнянской трагедии заговорили во времена «хрущевской оттепели», когда благодаря усилиям украинской интеллигенции в 1962 году была создана комиссия для расследования погребений около Быковни, но «оттепель» вскоре закончилась, и достигнуть поставленной цели не удалось. В 1971 году создают вторую Государственную комиссию для расследования жертв Быковнянского леса, но она также постановила, что в Быковнянском «человекомогильнике» похоронены жертвы немецко-фашистских захватчиков.

Изменения в деле Быковни наступили во времена перестройки Горбачева, хотя третья Государственная комиссия 1987 года имела такие же результаты, что и вторая, но созданная в 1988 году четвертая Государственная комиссия имела совершенно иные выводы: в 19, 20 кварталах Дарницкого леса лежат останки жертв коммунистического режима. Но по убеждению второго докладчика, старшего научного сотрудника Института истории Украины НАН Украины, кандидата исторических наук Олега Бажана: «Для установления настоящих масштабов репрессий необходимо, кроме документов Отраслевого государственного архива СБУ, рассекретить и обнародовать также материалы работы нескольких правительственных комиссий и следственной группы прокуратуры УССР, занимавшихся расследованием Быковнянской трагедии в 1970 — 1980-е годы прошлого века».

С провозглашением независимости Украины трагедии в Быковнянском лесу начали уделять намного больше внимания, особенно это касалось общественности Киева. В 1995 году общими усилиями власти и общественности на Броварском проспекте был установлен памятник Репрессированному политзаключенному. 22 мая 2001 года Кабинет Министров Украины, во времена премьер-министра Виктора Ющенко, принял постановление «О создании Государственного историко-мемориального заказника «Быковнянские могилы», а 17 мая 2006 года указом Президента Украины Виктора Ющенко заказнику предоставлен статус Национального. Также при содействии киевской общественности началось ежегодное чествование жертв коммунистических репрессий, а 21 мая 2007 года вышел указ Президента, в котором отмечено установить в стране День памяти жертв политических репрессий, отмечать который ежегодно в третье воскресенье мая (в этом году это 17 мая) на территории заказника «Быковнянские могилы». Как подчеркнул глава Киевского областного общества «Мемориал» Роман Круцик: «Необходимо предпринять следующий важный шаг — должным образом упорядочить Мемориальный заказник «Быковнянские могилы», которому нужна постоянная государственная поддержка».

Таким образом, усилия Отраслевого государственного архива СБУ по рассекречиванию и обнародованию документов Быковнянской трагедии стали еще одним шагом к открытию неизвестных страниц украинской истории, показывающих мужественность украинского народа и ужас тоталитарного режима.

 

Иван Капсамун

посилання

 

«...А что ГУЛАГ? ГУЛАГ работал на страну. Заключенные дело делали...»

Иосиф Кобзон, народный артист бывшего Советского Союза, депутат Государственной Думы, бизнесмен. (Из интервью в телепрограмме Б. Ноткина)

         

«И, конечно же, важнейшей нашей задачей остается защита каждого гражданина, защита прав человека»

Владимир Устинов, Генеральный прокурор Российской Федерации («РГ», 30.04.02)

 Несколько лет назад лучшие люди России, среди которых были Олег Басилашвили, Ирина Архипова, Евгений Велихов, Сергей Капица, уже ушед­ший от нас Дмитрий Лихачев и многие другие выступили с замечательной идеей о проведении всенародной акции «Памяти жертв политического произвола». Дело замечательное, гуманное, хотя и несколько запоздалое. Однако на­род наш, страдающий амнезией (потерей памяти), идею не поддержал, а уж власть предержащие тем паче.

Ежегодно 30 октября — святой день для бывших узников ГУЛАГа: День памяти жертв политических репрессий. Оставшиеся в живых политзаключенные, члены их семей и просто честные люди собираются, чтобы помянуть жертв коммунистического режима, убитых большевиками людей, прошедших через ужасы отечественных концлагерей, тюрем и тюремно-психиатрических больниц, страшнее и бесчеловечнее которых не знает история ни одной страны в мире. Сейчас уже ни для кого не тайна, что гитлеровское гестапо изучало «технологию» допросов и пыток у со­ветских коммунистов, а первый самодельный крематорий для уничтожения трупов политзаключенных чекисты создали в 1935 году в Подмосковье, в Свято-Екатерининском женском монастыре. Монахинь изнасиловали и расстреляли, а в монастырском храме перед алтарем Михаила Угодника установили паровозную топку. Монастырские кельи переоборудовали под камеры и стало бывшее богоугодное заведение именоваться тайной политической Сухановской  тюрьмой.

На протяжении почти восьми десятилетий коммунисты вели настоящую войну против собственного народа: русских и евреев, литовцев и украинцев, грузин и молдаван, татар и чеченцев... По всем большим и малым нацио­нальностям прошелся безжалостный каток репрессий. Большинство жертв, убитых и изувеченных в тюрьмах, не были врагами режима. Это были просто несчастные люди, которым выпала участь жить под гнетом советских крас­ных кхмеров.

С 1917 по 1991 г. ВЧК-ОГПУ-НКВД-МГБ-КГБ, выполняя волю коммунисти­ческих вождей разного ранга, уничтожило людей больше, чем их погибло в Великую Отечественную войну. Всего за эти годы на территории бывшего СССР было репрессировано свыше 70 млн. человек (считая насильственно высланных, сосланных, раскулаченных). И все это не враги народа - это сам народ. Однако не надо забывать, что народ всегда был не только исполнителем террора. Он был его заказчиком. Именно именем народа совершались в Отечестве казни и массовые злодеяния.

Задумайтесь, почему с такой огромной скоростью слетают с народа налет культуры и представления об этических основах. В течение почти десяти столетий наши православные с молоком матери впитывали христианское отношение к человеку, закону, престолу российскому. А в 1917 с легкостью пошли за шайкой головорезов на кровавый бунт. С энтузиазмом приняли и фашистский режим, который на десятилетия превратил российский народ в рабов, который санкционировал убийство, как способ достижения цели…

В Нижегородской области похоронен уже не один десяток солдат, офицеров, милиционеров, погибших в первой и второй чеченских войнах. По своим убитым родственникам также проливали слезы чеченские матери, жены и дети. Многие тысячи убитых, в т.ч. и мирных жителей, даже детей. И это не последние жертвы. Сколько их еще будет! Чеченскую авантюру спланиро­вали и осуществили наши бывшие комсомольско-партийные активисты, сделав заложниками всё государство Российское.

В конце 2000 года глава чекистского ведомства России Патрушев в интервью газете «Комсомольская правда» с нескрываемой гордостью заявил, что чекисты не отказались и не собираются отказываться от своего прошлого, гордятся им. Представьте себе что, скажем в Германии, шеф немецкой спецслужбы публично назвал себя последователем дела гестапо. Думаю, что самое минимальное наказание, которое он бы понес – моментально лишился бы своего кресла…

А совсем недавно в Санкт-Петербурге, инкубаторе нынешней российской правящей элиты, была организована выставка под скромным названием «Роль НКВД в борьбе с иностранными шпионами». Вот этим «совки» и отличаются от цивилизованных народов. Нормальные люди давно перешагнули через свое позорное прошлое, а мы, россияне, продолжаем гордится советским дерьмом. Пока мы не выдавим из себя раба — никогда полноценными людьми не станем…

Мне часто приходится выступать в разных аудиториях, и я всегда напоминаю людям слова правозащитника, врача и журналиста А.Подрабинека «Мы... не замечаем, что дышим, пока нам не перекроют кислород. Кто в свое время не отведал полной мерой прелести тоталитарного бытия, тот не в состоянии полностью оценить преимуществ нашей сегодняшней сво­бодной политической жизни». На это мне часто возражают: работы нет, зарплату и пенсию задерживают, на кой нам такая свобода. Но так думать могут только рабы, привыкшие к своему стойлу, раболепски глядящие на хозяина в ожидании очередной порции похлебки... Лучше 15 лет сидеть на одном хлебе с водой, чем слушать партийные гимны, сдавать «ленинские» зачеты и историю КПСС, созерцать оплывших жиром коммунистических боссов и участвовать в их очередных кровавых авантю­рах. А их будет немало и чеченская драма покажется нам малостью по сравнению с тем, что нас ожидает впереди.

Советские функционеры очень любят испытывать народ кровью, полагая, что после пережитого он будет рабски предан и станет радо­ваться каждому брошенному ему объедку. Каждый шаг коммунистов оставляет в наших душах и сердцах лиловые кровоподтеки. Вспомните еще раз мил­лионы невинно загубленных, прислушайтесь и их стонам, идущим из земли. Вспомните Венгрию, Чехословакию, Афганистан, Баку, Тбилиси, Вильнюс, Ригу... Вспомните! Подумайте, что ожидает вас, ваших детей и внуков завтра?!

Партийные функционеры ненавидели народ, но прикрывались его именем, совершали свои злодеяния во имя народа. Не так давно вице-спикер Госдумы Слиска, которая, не стесняясь, на парламентских слушаниях заявила, что считает права народа выше прав человека. Партийный работник (хоть КПСС, хоть «Единой России»), никогда не поделится с голодным бутербродом. Вспомните, что когда в осажденном немцами Питере тысячи людей питались человеческими трупами, члену политбюро Жданову самолетом доставлялись свежие фрукты. Так что находящиеся у власти партийно-комсомольские «умельцы» никогда не решат накопившиеся за 80 лет социальные проблемы в стране. Они и не собираются их решать!

Сегодня ситуацию должны, прежде всего, осмыслить журналисты, имеющие нюх на опасность, а всем телеканалам желательно транслировать фильмы, рассказывающие молодому поколению и напоминающие пожилым об ужа­сах коммунистической системы. («И вновь в России окаянные дни», «Обру­чение со смертью», «Серые волки», «Чекист», «Людоед», и др.). Такой всероссийский урок политграмоты будет полезен всем.

Уже во второй половине 50-х годов в стране стали появляться люди, которые осознали преступную сущность и глобальную опасность комму­нистического режима. Среди них были студенты, рабочие, представители творческих профессий, научная интеллигенция, духовенство. И противо­действия их были различными — от беспомощных правозащитных организаций, которые занимались разговорами и писаниной, до создания крупных анти­советских групп, ставящих режиму большие палки в колеса.

По моим данным, с августа 1960 года по август 1991 г. через мордов­ские и пермские лагеря, Чистопольскую, Владимирскую, Лефортовскую и Бутырскую (раньше она была забита только политзеками) тюрьмы прошло более 15 тыс. политических заключенных (правозащитников, диссидентов, антисоветчиков, церковников). Более 4 тысяч политзеков познакомились с еще одним «достижением» советской власти, попав в так называемые тюремно-психатрические больницы МВД СССР (Смоленск, Сычевка Смоленской области, Черняховск Калининградской области, Благовещенск Амурского края, Санкт-Петербург, Орел, Казань, Днепропетровск, что на Украине и др.). Здесь, под охраной МВД, в камерах, находились люди, теорети­чески освобожденные судом от уголовной ответственности, т.к. судебно-психиатрическая экспертиза признала их невменяемыми. У них не было даже тех минимальных прав, которые полагались обычным советским политзекам в лагерях, они не знали и срока своего заключения. Несчастных уз­ников в этих медицинских заведениях системы КПСС избивали, пытали, испытывали на них новые психотропные препараты. Через психотюрьмы прошли: лейтенант Ильин, стрелявший в Брежнева, генерал Григоренко, Буковский, Файнберг — один из «семерки», устроившей на Красной Площади в Москве первую антисоветскую демонстрацию против ввода в 1968 г. советских войск в Чехословакию, потопивших в крови «пражскую весну», молодые солдаты и офицеры, отказавшиеся участвовать в коммунистических про­вокациях, вроде войны в Афганистане.

Многие из наших товарищей не вернулись из неволи — умерли или были убиты в тюрьмах и концлагерях. Среди них Борис Галансков, Анато­лий Марченко, Валерий Марченко, прекрасный украинский поэт Василий Стус, Юрий Литвин, Алексей Тихий и многие другие! Вечная им память!

Средства массовой информации должны регулярно писать об этих лю­дях, отдавших годы жизни, здоровье и даже саму жизнь ради того, чтобы мы с вами не жили под проклятым тоталитарным коммунистическим гнетом, чтобы выдавили из себя раба, научились любить свободу и дорожить ею.

Мы, бывшие политзаключенные, надеялись, что август 1991 года при­нес на российскую землю демократию. Но этого не произошло. И не только из-за нерешительности бывшего главы государства Б.Ельцина, о чем он сам, вероятно, сожалеет, но и из-за трусос­ти и равнодушия многих россиян. Под демократов момен­тально мимикризировалась партийная, комсомольская, советская и профсоюз­ная номенклатура, которая, с одной стороны, занялась весьма успешной личной «прихватизацией», а с другой — всячески мешала поступательному движению экономических и политических реформ в стране, умело настраивая против них широкие круги общественности.

Если бы еще в 1991 г. мы проявили настойчивость и убрали из обо­рота номенклатуру, то жить всем было бы сейчас намного легче, и такого ахового экономического положения в стране не было бы. Помните девиз чеш­ских демократов: «С коммунистами нужно бороться их же оружием — топором, а не тонким демократическим скальпелем!»?

Благодаря нашему равнодушию и беспринципности во власти сегодня обосновались прочно хищники, выходцы из партийно-комсомольской номенклатуры (наиболее опасны именно «комсомольцы» типа путинского полпреда в Приволжском округе Кириенко) — нездоровые, неумные, недальновидные, но наглые, сплоченные, коварные и алчные. Эта квазиэлита, номенклатурный истеблишмент люто ненавидит и презирает честных людей, подлинных демок­ратов, в т.ч. и бывших узников совести, диссидентов 70-80 годов. Им здо­рово помогают провокаторы-элдэпээровцы во главе с Жириновским.

Нижегородской области не повезло: ни в областной, ни в городской, не говоря уже о районных администрациях, нет ни одного подлинного демок­рата. Ни один из бывших политзаключенных не допущен ни в одно из звеньев государственного или муниципального управления.

Жертв репрессий КПСС просоветские чиновники не считают за людей. О каком покаянии можно вести речь, когда те мизерные льготы, которые «даровал» репрессированным убогий ФЗ «О реабилитации жертв политических репрессий», в регионе даже не предоставляются: ни бесплатных лекарств нет, ни внеочередного медицинского обслуживания, не установлен бесплатно ни один телефон, не выдаются санаторные путевки. Даже помещение под офис жертвам репрес­сий чиновники предоставить не считают нужным. А министр труда Починок собирается лишить узников совести даже этих номинальных льгот.

Здравомыслящие нижегородцы с возмущением вспоминают, что на открытии в 1994 г. на Бугровском кладбище памятного знака Жертвам репрессий, для перестраховки, чтобы «Зюгановы - Селезневы» не возмутились, вместо слов «Жертвам коммунистического режима», выбили: «Жертвам тоталитарного режима», не дали осквернить святое «коммунистическое дело». Естественно, ни на од­ном из дней политзаключенного никто из чиновников-руководителей и депу­татов-коммунистов ни разу не показывался. У коммунистов не бывает угры­зений совести, ибо совесть отсутствует у этой породы людей с 1917 года...

К сожалению, призыв представителей творческой и научной интеллиген­ции, как я уже говорил, не захотели услышать ни нынешний президент, ни правительство, ни депутаты Государственной Думы.

Бывших политзеков никто окружать заботой и вниманием, даже в рам­ках действующего федерального законодательства, и не собирается. Чинов­ники по-прежнему игнорируют обоснованные требования жертв зверств КПСС, не боясь даже потерять свои должности. А вспомните, как заботились боль­шевики в 20-30 годах о своих товарищах по партии, узниках царских тюрем!

Да, понимания нашими гражданами последствий советского красно-корич­невого режима так и не произошло. Есть в этом вина и тех немногих, кто осознал кровавое прошлое и покаялся сам. Они не сумели передать истори­ческую память следующему поколению. А поскольку люди в России и СНГ от поколения к поколению в лучшую сторону не меняются, то страшные события нашей истории скоро повторятся. Государство в России осталось, как и было: грубой эгоистичной антинародной машиной.

Чтобы завтра не оказаться в кровавом прошлом, мало только широкомасштабного покаяния. Помните о жертвах советской партноменклатуры и помогайте тем, кому еще можно сегодня помочь. Голосуя за кого-либо, знай­те, что бывших коммунистов и чекистов не бывает...

Великий Дж. Байрон сказал об этом более кратко и точно: «Лучший пророк для будущего — прошлое...»

посилання

Олег Тягнибок: Відбулась зрада України

Лідер Всеукраїнського об’єднання "Свобода" Олег Тягнибок заявив:

"Голосування Верховної Ради України за ратифікацію угоди щодо продовження терміну перебування Чорноморського флоту Російської Федерації на території України засвідчила про цілковиту зраду національних інтересів влади в Україні. Спочатку в Харкові Україну здали лише розчерком пера В. Януковича, а сьогодні акт державної зради підло легалізований у стінах Верховної Ради.

На жаль, ця зрада відбулась руками представників фракцій БЮТу та НУНСу, без яких прокремлівські сили не змогли б провести жодних рішень. Ми знову бачимо реінкарнацію "групи 236" у парламенті: комуністи, кегебісти, корупціонери – штатні агенти ФСБ освятили нову Переяславську угоду.

Сьогодні ми ще раз переконалися у негайній необхідності проведення люстрації – докорінного очищення влади. На жаль, "помаранчеві" не спромоглися на це у попередні п’ять років. Тепер це повинна зробити українська нація власними руками. Сьогодні кинуто виклик кожному українцю і нація повинна дати гідну відповідь зграйці заколотників. Бо це – наша земля".

"Україну чекає третя революція – національна і соціальна. Українці зметуть промосковську адміністрацію, яка тимчасово стала владою в Україні. Це буде інша революція, аніж ті революції, які відбулись у 1991 та 2004 роках.

Сьогодні остаточно розвіялись ілюзії, що влада, яка засіла на Банковій та Грушевського, може принести хоча б яку-небудь користь державі. Так само ми назавжди запам’ятаємо, чиїми руками, яких перевертнів з фракцій БЮТу та НУНСу було прийнято це рішення.

Нам кинуто виклик. Доля України тепер вирішуватиметься не в Адміністрації Президента, Кабміні чи Верховній Раді, її вирішать українці у безкомпромісній боротьбі. Час розплати обов'язково прийде. Це – наша земля, передана нам кривавою боротьбою наших предків, і ми мусимо її зберегти для наших дітей. Всі, як один, українці повинні піднятись проти окупаційного режиму Януковича".
Прес-служба ВО "Свобода"

янукович в страсбурзі не визнав голодомор як геноцид українського народу!

Ото Україна докотилася!

... Однажды заманила она к себе Марусю. «Иди сюда, - говорит, - доченька, я тебе косички вымою, угощу. Иди, иди...» Отрезала ей голову, начала есть эту девочку Марусю, а дед копался в огороде, все слышал, и видит – не выходит Маруся. Нет и нет. Позвал людей, председателя, пошли к Евгении - одни косточки да мясо, да ленточки цветные на волосах. Убрали все в коробочку...




Хорошо помню, как в те годы выполняли план хлебозаготовок. С осени по всем дворам ходила, как тогда называли, «буксирная бригада» - 15-20 человек – с щупами: искали, нет ли где спрятанного хлеба. Если находили, забирали все до крошки.

Крестьянин Баланкин Никифор имел четырех детей, занимался тем, что чинил сапоги и клеил калоши. Семья голодала, потому что все забрала «буксирная бригада». Питались тем, кто что даст. Кто приносил за работу стакан крупы – тогда варили похлебку. Настал момент, когда в доме совсем не было никакой еды, и дети сильно плакали. Когда они голодные уснули, Никифор всем четырем детям и жене перерезал горло, а сам повесился в сенях. Не мог крестьянин пережить такого трудного времени. А был мужик не ленивый, трудолюбивый. Когда «буксирная бригада» пришла к ним, на стук никто не ответил…








Соседский мальчик Петя помер на улице. Ел траву и так с травой во рту и помер. Семья его вымерла раньше. Как-то на улице подохла лошадь. Люди набросились, начали рвать ее, отталкивая друг друга. Меня тоже оттолкнули взрослые, а матери удалось взять немного кишок.

Отец пухлым поехал в г. Макеевку к материному брату, но тот не мог ему помочь. И он там где-то помер. Дядя потом рассказывал, что хотел найти труп отца, но там были штабеля голых трупов и он не смог опознать. Где могила отца, никто из семьи так и не знает.

М.А. Глушич, Черкасская область

Андрій ГРОМЕНКО


Чим ближче 9 травня, тим вище піднімають голови ті, хто ще недавно боязко ховався по темних закутках.

Сьогодні ті, хто вважає сталінські злочини — доблестю, а вбивство українців — подвигом, готуються святкувати „Перемогу” (і для них неважливо, що цей день в більшості країн — учасниць антигітлерівської коаліції ніхто не відзначає). Вони вже вивішують на білбордах портрети Сталіна і збираються відкривати пам'ятник вусатому кату.

Вони знову готуються загиджувати вулиці наших міст брудними георгіївськими ганчірками, а представники злочинної Комуністичної Партії у Верховній Раді вже внесли законопроект, що припускає святкування під червоними прапорами колишнього Радянського Союзу.

При цьому, як завжди, з боку гомосоветікусов лунає гавкіт відносно тих, хто боровся проти радянських злочинів. Нинішня окупаційна влада всіляко підтримує антиукраїнський шабаш, а її представники на кожному розі „мітять територію” — то скандальним рішенням донецького „суду” з приводу Героя України Степана Бандери, то брудними фальсифікаціями депутата Колесніченка з приводу вигаданих „злочинів ОУН-УПА” (за ступенем нахабства і цинізму даний суб'єкт перевершив навіть пропагандистів з радянських спецслужб).

Бруду і жовчі українофобов важко що-небудь протиставити відкрито — багато мас-медіа давно належать бізнесменам, лояльним до Партії Регіонів, а деякі вже давно перетворилися на класичні „брехунці”, культивуючі українофобію і вихваляючи злочинний радянський режим. Нещодавно гауляйтери нової влади — Арфуш з Бенкендорфом — добралися і до Першого Національного каналу, завершивши окупацію українського інформпростору. Отже кампанія по промивці мізків українців і вкладанню в ці мізки „загальносоюзної історії” імені Табачника-семиноженка обіцяє бути успішною.

Що ж залишається нам, українцям? Тільки підтримувати один одного і розповідати один одному ПРАВДУ — правду, яку всіма силами намагається задушити окупаційний режим Януковича.

Коли вам пропонують святкувати „День Перемоги” Радянського Союзу -

ПАМ'ЯТАЙТЕ:

1. „Велика Вітчизняна Війна” — брехня, придумана в СССР для того, щоб не говорити про Другу Світову. Яка почалася для багатьох українців за 2 роки до сорок першого.

2. Другу Світову Війну почали спільно Сталін і Гітлер, за попередньою змовою. Секретний протокол („пакт Молотова-Рібентропа”) припускав напад СССР і нацистської Німеччини на мирні країни Європи і розподіл сфер впливу. І цей план БУВ реалізований.

3. Коли б не „золотий вересень” 39-го — НЕ БУЛО Б 22 червня 1941! Розірвавши Польщу разом з Гітлером, Сталін сам пустив біснуватого фюрера до себе на кордон.

4. Коли вам брешуть про „колабораціонізм” українських націоналістів — ПАМ'ЯТАЙТЕ: головним союзником Гітлера до 1941 року був Радянський Союз! Нафта, зерно, марганцева руда, бавовна і фосфати, сотнями тисяч, а іноді й мільйонами тонн СССР поставив нацистам з 1939 по 1941 рік. В той же час успішно співробітничали між собою НКВД і гестапо.

5. Апофеозом дружби соціалістичних режимів Сталіна і Гітлера став спільний військовий парад в Бресті під командуванням Кривошєїна і Гудеріана. Вожді СССР на банкетах вимовляли тости за здоров'я „великого фюрера, якого любить німецький народ”. До нападу Німеччини СССР був її кращим другом і посібником нацизму в Європі.

6. Перемога СССР над Німеччиною — не просто знищення кривавого гітлерівського режиму. Це ще й повернення режиму радянського, на рахунку якого — також МІЛЬЙОНИ вбитих, замучених,за арештованих українців. Ця „перемога” далася жахливою ціною — жодна армія світу не зазнавала у війнах таких втрат. Тоталітарний радянський режим не беріг своїх солдатів, кидаючи їх у м'ясорубку війни без ліку. Пригадайте відсоток українців в Червоній армії, щоб зрозуміти, яких втрат коштувала така „перемога”… Якраз не святкувати, а траур оголошувати.

7. СССР — це жахливі політичні репресії, ГУЛАГ, „трійки”, каральна психіатрія.

8. СССР — це страшний злочин Голодомору, що знищив понад 10 мільйонів українців.

9. СССР — це звірячі репресії проти населення Західної України у 1939–41 роках, коли за 2 роки населення цих регіонів зменшилося на 10%, а величезна кількість людей — українців, поляків, євреїв та ін. — позбулися усього свого майна.

10. СССР — це підла зрада сотень тисяч українців, землі яких Сталін віддав Польщі, прирікаючи їх на смерть або виселення, а також розграбування їхнього майна польськими колоністами. Тоді як загони УПА захищали своїх земляків, Радянський Союз присилав підкріплення польським окупантам. „Операція Вісла” — спільний злочин радянських і польських комуністів проти українського народу.

11. СССР — це післявоєнні репресії на Західній Україні, коли в боротьбі з національно-визвольним рухом знищувалися цілі села, а кількість репресованих сягнула півмільйону!

12. СССР — це вселенське зло, засуджене світовою спільнотою. Парламентська Асамблея ОБСЄ засудила злочини нацизму і сталінізму.

Українці, друзі! Не забувайте про це.

Не святкуйте свята окупантів. Хай цей день буде днем пошани до тих, що вижили, і пам'яті полеглих. Хай цього дня буде проявлена турбота про людей-ветеранів похилого віку. Але не можна допускати помпезних парадів і переможних промов під заплямованими брудом і кров'ю прапорами кривавого тирана Сталіна — брата-близнюка Гітлера.

Пам'ятайте про війну. І не дайте себе обдурити тим, хто хоче, щоб ця війна ніколи не закінчилася.

(І не забувайте народну мудрість: „Серп і молот — смерть і голод”. КЦ)

Джерело: Майдан

посилання

Цю пісню ірландського гурту „Paddy And The Rats” редакція сайту „Бандерівець” присвячує тим, хто став на шлях Національної Революції!

Слава Ірландії! Слава Україні!

завантажити пісню


якщо щось не виходить, завантажити можна за цією адресою:
http://www.banderivets.org.ua/index.php

Ігор ЗАГРЕБЕЛЬНИЙ


Потрібно бути фарисеєм, щоб заперечувати глибоку кризу сучасного націоналістичного руху в Україні. Ця криза проявляється не тільки на організаційному, але й на ідеологічному рівні. Звісно, мова не йде про те, що ідеї Шевченка, Міхновського, Донцова та Бандери втратили свою актуальність - проблема в тому, що часто спостерігається ідейне вихолощення українського націоналізму, викривлення його ідеології; зокрема, це стосується і його христологічного компоненту. З'являються "модернізатори" націоналізму, що роблять спроби додати йому такі епітети як "атеїстичний" або "ліберальний"; поширюється рунвірізм та деякі інші неоязичницькі культи, адепти яких визначають себе якщо й не націоналістами, то принаймі супер-патріотами; час від часу доводиться чути нісенітниці про те, що католик не може бути українським націоналістом і т.д. Навіть ті, хто визнають себе і націоналістами, і християнами, дуже часто не розуміють глибинної органічної єдності націоналізму і християнства. З іншої сторони, серед духовенства та вірних традиційних українських Церков інколи (на щастя, поки що не так часто) спостерігаються нездорові тенденції занедбання національних первнів або ж плекання образу християнина-пацифіста, що живе швидше за принципами Л. Толстого, а не за заповідями Ісуса Христа, Який замість реалізації теорії "непротивлення злу", брався за бич, щоб чинно довести Свою любов до Отця...

Всі ці тенденції є надзвичайно шкідливими з огляду на те, що ми аж ніяк не можемо відділити одне від одного процеси національно-державного і релігійно-християнського відродження.

Враховуючи все вище сказане, стає зрозумілим, що правдиве висвітлення колосальної ролі Української греко-католицької Церкви в національно-визвольному русі посідає важливе місце у боротьбі з рядом шкідливих як для Церкви, так і для українського народу тенденцій, дає приклад вдалого поєднання зусиль Церкви і організованого націоналістичного руху і, в решті решт, сприяє справі утвердження української державності як неодмінної передумови всестороннього відродження і розвитку української нації.

До Вашої уваги невелика історична розвідка, яка на конкретних прикладах ілюструє участь греко-католицького духовенства в збройному опорі російсько-більшовицьким окупантам.

Під час допитів у більшовицьких катівнях митрополит Й. Сліпий та єп. М. Чарнецький підтверджували, що майже всюди греко-католицьке духовенство надавало повстанцям матеріальну допомогу, забезпечували продовольством, грошима, медикаментами, переховувало нелегалів та бойовиків, зберігало в себе зброю, боєприпаси, пропагандивну літературу.

Радянські науково-популярні видання рясніють повідомленнями про конкретні випадки підтримки духовенством підпільників ОУН-УПА. Зупинимось на свідченнях працівника органів держбезпеки К. Дмитрука (справжнє ім'я - К. Гальський). Ось дані із його книги "Під штандартами реакції і фашизму..." за один лише 1945 рік: в селі Сугрів Ходорівського району на дзвіниці церкви, парохом якої був. о. Володимир Левицький знайшли захисток три партизани-бандерівці, затримані за доносом місцевих комсомольців. В упівців було вилучено: кулемет – 1, гвинтівок – 2, пістолет – 1, гранат – 4, патронів – 126, гранат протитанкових – 40. В селі Купновичі Рудківського району о. Михайло Греділь переховував вдома повстанського командира Н. Кочмара, а в храмі (в захристії) мав склад зброї, в якому нараховувалось 6 карабінів, 18 гранат, 300 патронів та багато документів. Отець Володимир Сеньківський із с. Дев’ятники Новострільщанського району зберігав у місцевій церкві св. Йосафата зброю та обмундирування вояків УПА. Парох с. Арламівська Воля Судово-Вишнянського району о. Іван Білик регулярно підтримував зв’язки з повстанським командиром “Сяном” та керівником групи СБ “Оленем”. Отець здійснював посильну фінансову допомогу, забезпечував націоналістів продовольством, а також надавав їм необхідну інформацію. Зокрема, за сприянням о. Білика було ліквідовано бійця окупаційних військ В. Шамраєва, що певний час перебував у населеному пункті. В селі Стопчатів Яблунівського району місцевий парох та диякон обладнали в куполі (!) церкви схрон для місцевої підпільної боївки на чолі з “Грубим”. Настоятель церкви Діви Марії в с. Криворівня, що на Косівщині, в 1944 році включився в активну боротьбу з червоними загарбниками й під псевдом “Богуслав” став референтом районного проводу ОУН. Навесні 1945 року пішов у підпілля парох с. Задубровці Снятинського р-ну о. Іван Чугайда.

Чимало цікавої інформації подають радянські документи. Згідно їхніми даними, священник із с. Висоцько-Нижня, що на Львівщині, Василь Карушенко, будучи членом ОУН з 1939 року, регулярно займався збором продовольства та обмундирування й сам в окремі моменти відходив з повстанцями у ліс (наприклад, в травні 1945 р. в якості провідника допомагав рейдуючому відділу УПА). Разом з тим, він продовжував палко боронити свою віру, застерігаючи інших священників щодо інспірованого окупантами "переходу до православ'я". Як ревний католицький душпастир і вірний син свого народу, заарештований більшовиками 25 липня 1945 року.

Під час проведення органами НКДБ обшуку в пароха с. Черче Рогатинського району Станіславської обл. о. Юрія Будного був знайдений схрон, в якому знаходився один автомат, одна гвинтівка, а також боєприпаси. Підтримував зв'язки з ОУН-УПА о. Андрій Максимюк із с. Великий Рожин Кутського району Станіславської обл. Отець Григорій Богун, будучи свого часу редактором журналу "Місіонар", з встановленням російської окупації перейшов в підпілля, де став редактором газети Крайового проводу ОУН.

Упівці регулярно відвідували будинок о. Павла Кручека, пароха с. Монастирець Журавнівського району Дрогобицької обл. Неоднократно надавав свою оселю для постою повстанських відділів парох с. Голишеве Журавнівського району Дрогобицької обл. о. Ілля Яців. Будучи членом ОУН, підтримував зв'язки з повстанцями о. Василь Єляшевський із с. Любинці Сколівського району Дрогобицької обл. Отець Ілля Гавришкевич (с. Дмитровичі Судово-Вишнянського району) мав на дзвіниці церкви склад націоналістичної літератури. Показово, що всі вони залишались відчайдушно вірними не тільки Україні, але й Католицькій Церкві.

Греко-католицька Церква надавала підтримку повстанцям і на найвищому рівні. Для переховування нелегалів із ОУН наприкінці 1944 року у Львові при духовній академії Йосиф Сліпий створив школу дияконів. Сліпий дав вказівку ректору семінарії Івану Чорняку та настоятелю школи дияконів Роману Білику забезпечити всіх нелегалів фіктивними документами. Всередньому, у митрополичих палатах св. Юра систематично переховувалось до 20 нелегалів.

Те, що священники та монахи, які до кінця були віддані ідеї єдності Христової Церкви, як правило, водночас були тісно пов'язаними із націоналістичним підпілляям, дуже добре ілюструє аналіз документів радянських органів держбезпеки по агентурній справі "Відродженці" ("Возрожденцы"). Справа "Відродженці" була заведена восени 1945 року і стосувалася священників, які чинили сильний спротив заходам по ліквідації Української греко-католицької Церкви, однак чимало осіб, що розроблялись по ній, звинувачувались також у звязках з ОУН. Зокрема, констатувався зв'язок перебуваючого на нелегальному становищі колишнього головного редактора "антисовецкого националистического" журнала "Місіонар" о. Омельяна Темчука з Сокальським окружним оунівським проводом. Підозрювався у зв'язках з націоналістичними структурами і парох с. Селець Велико-Мостівського району Львівської області о. Теофіл Чайковський. Можна припустити, що контакти з ОУН-УПА мали й інші особи, які проходили по справі (більше 15 чоловік), оскільки, як свідчать документи, вони займали активну антибільшовицьку позицію ще в період німецької окупації.

Зберігаючи принцип історичної об'єктивності, потрібно вказати, що УГКЦ не була єдиною у допомозі повстанцям. Українське правослане духовенство, особливо на Волині, також прилучалося до визвольного руху; це проявлялося у різних формах: від душпастирської опіки капеланів до безпосередньої участі в збройному опорі. В 1943 році за домовленістю між тодішнім головнокомандувачем УПА Дмитром Клячківським та Рівненським православним єпископом Платоном Артемюком був офіційно запроваджений інститут польового духовенства. Деякі православні отці настільки поринули в вихор партизанського життя, що навіть очолювали боївки СБ (!).

При висвітленні питання безпосередньої участі УГКЦ в збройному опорі особливу увагу потрібно приділити чернецтву - тим воїнам Христовим, які прийнявши монаші обітниці, не "втекли від світу", а продовжували конкретними справами засвідчувати свою любов до Бога і ближнього. Документи радянських спецслужб рясніють "філіпіками" на адресу українського чернецтва. Так в одному з повідомлень стверджується, що з встановленням радянської окупації "монашествующий элемент продолжает свою антисоветско-националистическую работу, контактируя свою деятельность с ОУН-УПА. Одновременно они ведут нелегальную работу... бродят по селам и районам области, проповедуют католицизм...". В іншому документі говориться, що "греко-католические монастыри, являясь очагами миссионерской работы Ватикана по распространению унии и укриплению католицизма в западных областях Украины, ведут активную антисоветскую деятельность..."

У розмові з більшовицьким сексотом о. Г. Костельник взагалі висловив припущення, що безпосередньо всі монахи-противники "об'єднання" УГКЦ з РПЦ є напряму пов'заними із націоналістичним підпіллям (як написано в звіті, "ушли в бандеровские банды в лес"). Очевидно, висока жертовність українських "чорноризців" пояснювалась самою специфікою чернецтва. Уже згадуваний о. Іван Бенкалович, настоятель Львівського монастиря отців-студитів говорив: "Опора Церкви - це ми - ченці, котрі повністю відреклися від світу. Світське духовенство, особливо одружене, рахується з матеріальними наслідками кожного вчинку, ми ж шукаємо лише істину".

Насамперед згадаємо про василіанський монастир Чесного Хреста Господнього в м. Бучачі Тернопільської обл., який протягом століть був світочем національного та релігійного виховання української молоді. Його ігумен о. Іван Готра регулярно підтримував зв’язок із Романом Шухевичем й надавав йому інформацію військово-політичного характеру, яку збирали ченці, забезпечував повстанців грошима та харчами. Протягом декількох місяців в обителі проживало шестеро озброєних нелегалів.

Надійний захисток надавала націоналістам і Унівся Лавра. Вона відігравала важливу роль у маршрутах оунівських зв’язкових, провідниками яких були монахи-студити. Довгий час у стінах святині знаходились офіцери дивізії “Галичина” Пилат та Городинський, які згодом разом із о. Йосифом Шестюком були переправлені до жіночого студитського монастиря у Львові. В монастирі був облаштований продовольчий склад УПА та шпиталь, яким керував бр. Володимир Матковський, що мав за плечима вищу медичну освіту. У справі переховування монахами українських партизанів 5 жовтня 1945 року працівниками НКДБ була заведена оперативна справа "Покровителі" ("Покровители"), по якій окрім унівського ігумена о. Івана Шестюка проходила настоятелька Львівського монастиря Олена Вітер, про яку ми ще згадаємо нижче, та ще два священика-студита і один монах (о.Іван Данелещук , о.Іван Банкелевич та бр. Григорій Кондратович). В Унівському монастирі також видавалась нелегальна націоналістична література. В травні 1945 р. святиня стала свідком бойових дій: коли окупаційні війська проводили в районі монастиря зачистку, повстанці, що там переховувались, відкрили вогонь.

Протягом довгого часу василіанський монастир м. Золочева являвся базою члена Головного Проводу ОУН Р. Кравчука. Обитель прийняла до своїх стін не одного учасника Служби Безпеки. Ігумен о. Йосиф Федорик систематично надавав СБ інформацію про окупантів та місцевих зрадників (комсомольців, партійних та колгоспних активістів), займався передачею підпільникам кольпорованої націоналістичної літератури та друкарської техніки [дм2, с. 63]. Підтримував зв'язки з підпіллям о. Петро Олинський, ігумен василіанського монастиря с. Улашківці Чортківського району Тернопільської обл.

Не менш мужньо поводились і українські монахині. Ігуменя сестер-студиток Олена Вітер (монаше ім'я Йосифа) по праву може вважатись легендою національно-визвольного руху 40-х років минулого століття. Палка патріотка України, батько якої загинув в бою під Крутами, вона ще в 1940 р. була заарештована органами НКДБ разом із групою видних діячів ОУН. З втечею в червні 1941 року більшовиків зі Львова мати Йосифа була звільнена місцевими жителями. З відновленням більшовицької окупації перебувала на нелегальному становищі. Під час проведення в монастирі спецоперації переховувалась на даху. При затриманні назвала себе Анною Квасняківською і представила на це ім'я підроблені документи. У Львові Оленою Вітер утримувалась конспіративна квартира. Мати-ігуменя підтримувала сталий зв'язок з бандерівським підпіллям, зокрема з СБ ОУН. Керований нею Львівський монастир сестер-студиток виконував роль повстанського госпіталю. Крім того, багато монахинь працювало у місцевих лікарнях і, відповідно, мало змогу облаштовувати там тяжкохворих повстанців, які потребували висококваліфікованої медичної допомоги.

Якторівський монастир сестер-студиток повністю був у розпорядженні місцевого шефа Служби Безпеки В. Кравчишина та його помічника І. Остюка. Щоб набратися фізичних сил і віри у монастирі переховувались бійці УПА та дивізійники. Стараннями ігумені с. Єфросинії Канюки кожен підпільник був забезпечений належними харчами. В одному із монастирських підвалів знаходився упівський склад. Сестри Марія Барицька, Ольга Білогубка та інші сміливо виконували обов’язки розвідниць та зв’язкових.

Жіночий референт Чортківського проводу ОУН Марія Балащук ("Мотря") протягом довгого часу переховувалася у будинку сестер Пресвятої Родини в селі Білому Білобожницького р-ну Тернопільської обл. В будинку сестер-служебниць с. Самолусківці Гусятинського р-ну Тернопільської обл. (настоятелька - Анна Сороцька) певний час лікувались три поранех бійці УПА, інколи переховувались нелегали ОУН. Під час обшуку в монашому будинку було знайдено 5 повних комплектів упівського однострою. Підпільний госпіталь існував і в василіанському жіночому монастирі с. Жирівка Сокольницького р-ну Львівської обл. Сестра Марія Жалобяк влаштувала в монастирі кімнату-амбулаторію. Їй допомагали сестри Юлія Пігель, Романа Гетенберг, Марія Калитина. Слід зазаначити, що в період німецької окупації в монастирі проходили курси для медсестер УПА.

Станіславським Управлінням НКГБ на пов'язаних з ОУН-УПА сестер-василіанок була заведена агентурна справа "Недобиті" ("Недобитые"). Справу закрили в грудні 1945 року. Згідно з нею було заарештовано 11 монахинь, в тому числі й ігуменя Марія Полянська (монаше ім'я - Моніка).

Ми навели ряд фактів, доступних із опублікованих документів та праць радянських авторів. Однак і цього достатньо, щоб показати, що УГКЦ не покинула свій народ у його боротьбі з російсько-більшовицьким окупантом. Як бачимо, найчастіше допомога греко-католицького духовенства бандерівцям зводилась до збору інформації, наданні матеріальної допомоги, переховуванні та лікуванні підпільників і партизанів, а також, що саме головне, в духовній опіці над ними. УГКЦ допомагала рухові ОУН-УПА на всіх рівнях: від вищої ієрархії до рядових священослужителів. Окремі греко-католицькі священики, перейшовши на нелегальне становище, безпосередньо влилися у визвольний рух. Найбільшу підтримку ОУН-УПА виявляло українське чернецтво. За умов, коли окупаційна влада намагалася знищити український католицизм шляхом "об'єднання" УГКЦ з РПЦ, саме ті священослужителі, які залишалися твердими у своїй вірі і відданими Апостольському пристолу, приймали найактивнішу участь у співпраці з українськими націоналістами.

Надіємось, українці і надалі йтимуть нероздільною дорогою християнства і націоналізму, а Церква і організований націоналістичний рух будуть надійними союзниками у боротьбі проти всіх тих сил, що повстали проти Божої правди.

посилання