хочу сюди!
 

Марина

45 років, овен, познайомиться з хлопцем у віці 39-50 років

Замітки з міткою «роздуми»

ЛЮДИ КАК ЛЮДИ? Олег Басилашвили




ЛЮДИ КАК ЛЮДИ?

Я вот думаю: а что было бы, если бы Воланд прибыл в Москву сейчас. То есть не в Москву Сталина, а в Москву Путина? И время по сюжету подходящее — как раз весна, дело к маю.

Как вы помните, во время триумфального выступления своей свиты на московских подмостках «профессор» делает эдакое философское отступление, пристально рассматривая зрителей:

Ну что же, они — люди как люди. Любят деньги, но ведь это всегда было...Человечество любит деньги, из чего бы те ни были сделаны, из кожи ли, из бумаги ли, из бронзы или из золота. Ну, легкомысленны... ну, что ж... и милосердие иногда стучится в их сердца... обыкновенные люди... в общем, напоминают прежних... квартирный вопрос только испортил их...

Когда некоторые нынешние аналитики уподобляют нашу эпоху тридцатым годам, они не совсем правы.

Те люди, люди 30-х, действительно «напоминали прежних», дореволюционных. Манерами, бытом, представлениями. Булгаков это хорошо показывает. С нынешними россиянами людей 30-х по-настоящему роднит лишь одно: любовь к деньгам. Как же так, возразит кто-то. А отношение к власти, холуйские славословия, поголовная поддержка политики вождя? Разве всё это не похоже на нынешнюю 86-процентную поддержку Путина?

Отвечу: похоже, но только ВНЕШНЕ. У нас ситуация с общим качеством населения неизмеримо хуже, чем в 30-е годы. Хуже!

Когда мы видим кадры кинохроники, на которых монолитные колонны маршируют под лозунгами «Слава великому Сталину!», «Смерть троцкистским собакам!», мы должны видеть, что стоит за этим. А за этим стоит гражданская война, за этим годы геноцидного террора и социальной дискриминации. За этим стоит всепроникающий, как Интернет, страх. Вот что надо понимать.

Но когда современное российское большинство поддержало «крымнаш», поддержало «новороссию», у него за плечами был не опыт Соловков, не опыт раскулачивания, массовых расстрелов и Беломорканала.

Нынешний обыватель не знает, что это такое — шаги НКВД ночью, за твоей дверью. Его не били по половым органам на допросах. Нет, у нынешнего большинства за плечами опыт совсем другой жизни: опыт жизни при демократии 90-х, пусть и очень несовершенной, да, но демократии. Наше большинство, так возлюбившее Путина, уже не знало страха и железного занавеса. Нынешнее большинство никто не запугивал и не принуждал. Когда советский народ в 1939-м, стоя на митингах по заводам и фабрикам, единодушно гавкал после нападения на Финляндию: «Да здравствует мирная политика Советского союза! Да здравствует великий Сталин! Мы полностью одобряем меры, принятые Советским правительством!» — я понимаю, что это происходило в стране ГУЛАГа. Попробуй-ка не поддержи. Если не выразишь одобрение — погибнешь лютой смертью.

Но тем, кто в марте прошлого года рукоплескал в Кремле по поводу «возвращения» Крыма — им удары сапогом по почкам и ГУЛАГ явно не грозили. Как и остальным 86-ти процентам. Ну ладно, не пойдёшь ты на митинг в поддержку «Крымнаш» — ну, выгонят с работы, это самое большее (но не расстреляют и на Колыму не ушлют). И, кстати, не всех же гоняют на эти митинги. Подавляющее большинство сидит себе дома и исповедует «Крымнаш» совершенно добровольно, наедине с собой и телевизором, в семейном кругу, по зову сердца, безо всякого давления и безо всякого стимулирующего страха. Они, эти люди, не прошли через мясорубку террора. Они имеют опыт достаточно свободной постсоветской жизни, у них загранпаспорта и выход в Интернет, но притом они уже готовы нести по улицам лозунги: «Слава великому Путину!» и «Смерть пятой колонне!». У них, в принципе, в 90-е был шанс стать нормальными людьми, войти в круг нормальных народов. Но нет, они по доброй воле выбрали сталинизм-2 и бредни о новом имперском величии — вот в чём коренное отличие наших современников от людей 30-х годов. Зная ВСЁ о сталинском терроре, наши современники, по данным «Левада-центра», его оправдывают, очевидно, надеясь, что новый террор лично их не затронет. То есть они, сволочи, согласны на репрессии, если будут «грести» ДРУГИХ. Если ДРУГИМ будут ломать судьбы; если ДРУГИХ будут гнобить, мучить и убивать. Вот какое у нас замечательное население сегодня.

Совок совершил ужасное дело: похоже, за время своей истории он истребил почти всех, кто мог бы воспринять свободу. Последний всплеск сопротивления — Новочеркасский бунт при Хрущёве. Когда потом появился шанс на свободу, воспользоваться им было уже некому. Воля к свободе осталась в Украине, в Прибалтике, в Грузии. Но не у нас, не у русских. У нас качество населения низведено ниже плинтуса. Оно не идёт ни в какое сравнение со сталинскими временами. Ибо тогда система всё-таки преодолевала сопротивление, с нею всё-таки боролись. Были крестьянские восстания, потом были власовцы. Был огромный пласт людей, ненавидящих Сталина и совок вообще. Недаром системе требовался ГУЛАГ. Сейчас он не нужен. ЭТОТ народ любит вождя и без ГУЛАГа. Страшное дело — рабство из-под палки. Но ещё страшнее — рабство без палки. Страшен совок в ватнике. Но страшнее совок на иномарке, в импортных шмотках, отдыхающий в Европе и притом ненавидящий Запад. Помнится, при совке власть обязывала хозяев личных домов вывешивать по праздникам красный флаг. Не вывесишь — будут неприятности. Сейчас никто никого не принуждает цеплять «колорадскую» ленточку на свой личный автомобиль — но цепляют все, сами цепляют, не замечая, как двусмысленно и даже комично этот круглогодичный «символ победы» выглядит на «мерседесе» или «фольксвагене».

Этот нынешний добровольный неосталинизм, добровольный отказ от возможности быть свободным — гораздо страшнее атмосферы 30-х годов. Он знаменует полную деградацию, возможно, уже необратимую. Это вырождение как следствие мощнейшей антиселекции, отрицательной калибровки. В великом русском языке есть слово «люди» и слово «ублюдки». Как видите, они вроде бы созвучны, похожи друг на друга (может даже показаться, что корень у них один). Однако значение этих слов совсем разное. И корни разные — «люд» и «блуд» соответственно. Между этими двумя словами при всём их некотором созвучии — дистанция огромного размера. Такая же, как между русскими 30-х годов и нами, нынешними русскими. Там, в 30-х, были всё-таки люди.

Начало перестройки было ознаменовано появлением знакового фильма «Покаяние» Тенгиза Абуладзе. Собственно, перестроечная критика сталинизма началась с него. Главный смысл этого фильма был не воспринят, он показался тогда слишком радикальным и даже нигилистическим. Сын выкапывает из могилы труп отца-тирана и выбрасывает его с горы куда-то в мир — на ветер, на вечный позор. О, как тогда, в пору выхода фильма на экраны, многие клеймили эту яркую сцену, как оскорблялись ею! Фильм стал своего рода «проверкой на вшивость», проверкой готовности общества к переменам, к перерождению. Он нёс в себе послание, которое не было услышано: нас может спасти только радикальное отречение от скверны. Подобное тому, что совершила Восточная Европа. Но это не произошло. Покаяние — а именно в этом состояло послание фильма — не состоялось. Фильм, повторяю, не был услышан, и само это слово — покаяние — стало по большей части вызывать раздражение и озлобление, и чем дальше, тем сильнее.

Призывы к покаянию стали восприниматься как оскорбление национального и личного достоинства: «Кому, НАМ каяться?! Перед кем?? Да мы всех их спасли от фашизма!!». Сегодня тема покаяния, звучавшая в годы перестройки, окончательно перечёркнута великой темой «вставания с колен». Её венец — «Крымнаш». Законченный исторический цикл: от фильма «Покаяние» до фильма «Путь на родину». Мы вернулись-таки «на родину». Кто-то, вспоминая картину Абуладзе, сказал, что зловонный труп тирана теперь подобран и водружён на старый пьедестал. Не совсем так. Этот полуразложившийся труп наши современники притащили к себе домой и усадили за семейный стол. В его обществе пьют чай. С ним подобострастно беседуют, с ним советуются. И если у трупа вдруг отваливается голова, её с извинениями прилаживают на место.

Так Вы говорите, мессир, люди как люди? Нет, увы, к нам это уже не относится. Это не про нас. Мы не «люди как люди», а некий продукт системы расчеловечивания. Покаяние могло пробудить в нас человеческое, но мы, потоптавшись немного на историческом перепутье, отвергли этот шанс. У людей 30-х такого шанса не было, и единственное, что нас роднит с ними, единственное, что мы от них унаследовали — их негатив: готовность стучать, трамвайное хамство и слабость к халяве. Несмотря на то, что Москва сейчас сияет модными бутиками, навроде миланских и прочих, нынешняя публика, думаю, так же ломанулась бы в «магазин» Геллы на сцене театра Варьете. И коварные купюры, дождём слетающие с потолка, хватала бы только так, за милую душу. Путин смекнул, как можно купить эту «милую душу». Он пытается Вам подражать, мессир. «Наш Крым» — это тот же «магазин» Геллы на сцене современности.

Хит сезона «русской весны». Интересно, кто в роли Геллы? Вероятно, блядские российские СМИ с трупными пятнами на руках. Народ вот уже год активно и упоительно примеряет на себя Крым, приговаривая: «Шикарно! Качественно! Патриотично! А как оперативно провернули! Глазом не успели моргнуть!». На что надеется Путин? На то, что иллюзия, морок станет вечной реальностью? Даже Вы, мессир, на это не посягали. Морок развеется, оставив только срам и массовый визг. Вам-то что, мессир, Вы встали и ушли. А Путину податься некуда: он не вольный художник, в отличие от Вас, он директор-хозяин этого, блин, «Варьете». Он обречён метаться по рушащемуся зданию, среди разочарованной, озлобленной, взбешённой публики, теряющей человеческие признаки.

Вот такой театр. «Сеанс окончен! Маэстро! Урежьте марш!!!».

Олег Басилашвили

http://newrezume.org/news/2017-05-12-10922

Спостереження

Проблема нашої держави в тому, що більшість її громадян хоче існувати за рахунок держави і не розуміє, що держава існує за рахунок її громадян.

Миру всім

«А я не був закордоном...»

«Я не був закордоном,
Не дививсь на Біг-Бен з балкону.
Не кохав азіатку
І у Берні не маю людного статку.»

«А ти така встала.
"Ніде не були..." — сказала.»

Під враженням від почутої пісні, що презентував у попередній замітці — ADAM - Закордоном (Маруся).
А ще читав одного блогера, який хвалився тим, що об'їздив декілька країн і побував закордоном (взагалі емігрував з України).

А я? Ну декілька раз подорожував. Був у Маріуполі, Луцьку, Вінниці, Сарнах, Чернігові, Славутичі, Умані. Але закордоном взагалі не бував.
Правда, життя триває. Може все-таки кудись виберусь.

Як вважаєте: чи варто корити себе за те що не вдосужився побувати закордоном? Чи ви були закордоном?

Хочу порадитися...

Я тут подумав... Хочу з вами порадитися. Тут така тема: у березні їздив дивитися на колишні дачі Хрущова. Так спочатку не вдалося погуляти по колишній держдачі на Лук'янівці. Лише з другої спроби вдалося. Ну, думаю, от тепер все. А виявляється, що дещо проґавив.  Думав, що в парку «Нивки» лише один будинок відноситься до дачі Хрущова. Однак, при пошуці інформації про місце, дізнався що є ще один будинок. Блін! А коли фоткав найближчий будинок не міг подивитися по карті?! Трохи збило з пантелику, що в різних джерелах різне трактування. Навіть на Вікімапії обидва будиночки на російській і українській підписані по-різному(!). Та й у фотозвітах переважно показують лише найближчий будинок.

Але є друга будівля. Ось вона на цьому відео.
Прикол в тому, що вона за парканом і охороняється. Та чувак на відео якось пробрався.



Але все одно думаю, що без неї фотозвіт буде неповним.
Можливо, при нагоді, ще раз зганяти?

P.S.: В інтернеті знайшов лише дві фотки цього будинку. Та й то осіння і літня. А мені треба щоб не вибивался з сезону.

Коли здається, що нічого не відбувається...

Навіть коли здається, що нічого не відбувається, подій і всіляких дрібниць вистачає. От наприклад, захворів новий кіт — тож довелося носити його до ветеринарної клініки. У нашій сім'ї це справжня пригода. І кіт же важкий, пручається (а кому ж приємно лікуватись?!). Поки туди, поки сюди — і півдня нема. Паралельно влаштували прибирання в хаті. Я просто підмів, вимів павука. А оскільки у нас аж двоє пухнастих кошаків, то прибирати можна хоч щодня. Та й інші справи теж накопичуються: прання, миття, готування їжі. А... ще ж пошуки роботи. Підготовка нових звітів. Є чим зайнятися. А коли буває нудно — можна почитати книгу. Та й в поліклініку не завадило б сходити, бо хрипи задовбали.

Зате почав робити зарядку! Не знаю на скільки вистачить ентузіазму (інколи буває лінь). Поки ще не набридло. Та й зігріває, коли холодно, і збадьорює.

Ліквідація заброшок

Вже не вперше скаржуся на відсутність цікавих і доступних заброшок в Києві. Але нещодавно був шокований: подивився оновлені супутникові знімки і побачив, що деяких заброшок, і навіть діючих підприємств, вже знесли. Ви в курсі, що розваляли агрокомбінат «Пуща-Водиця»? Або те, що теплиць в Софіївській Борщагівці теж нема. Швидко розвандалили. В минулому році знесли недобудовану меблеву фабрику в Голосієво. Завод «Ремдизель» теж частково розібрали. Молокозавод «Галактон» зруйнували задля побудови нового житлового комплексу.

Ну і місяць тому знесли закинуту садибу Кістяківських, що у Боярці. Довго вона стояла покинутою і в аварійному стані. Думав, що сама розвалиться. Але знесли раніше.


Скажете: чим менше заброшок — тим краще. Так-то воно так, але ж закинуті об'єкти — це невід'ємна частина оточуючого світу. Ну і захоплення, само собою треба підживлювати. Так що заміну важко буде знайти.
Хіба шо по другому колу лазити на абандони, які поки ще вціліли?

Ліки від нудьги

Знову нудьга. Хоча, краще нудьга, ніж депресняк. Ну а щоб зовсім не заскучити, прогулююсь віртуально. Спасибі панорамам. Ну а власних поїздок поки нема. По-перше, куди сходиш? Були на  примітці декілька місць — але вони несподівано перетворилися на будівельні майданчики. А по-друге, нікуди і не хочеться. Так шо віртуальні подорожі — наше все. Ліки від нудьги. А коли втомлюєшся від компа — можна відсипатись.

Дорога «Київська Русь»

Напередодніі Масляної рекламують всілякі святкові заходи. От і я замислився над культурною програмою. Думаю, ні для кого не секрет, что парк «Київська Русь» дорогий. Раніше квитки коштували 100 грн.. Потім 150. А зараз обнагліли — просять 200 гривень. А нещодавно дізнався скільки коштує дорога. Виходить, що дорога «Київська Русь» і дорога дорога. 35 гривень в одну сторону.  Так що мабуть так туди і не з'їзджу. Порахував, що зі всіма витратами на квиток і на проїзд вийде 314 гривень.

Цікаво, чи багато відвідувачів вибирають «Київську Русь»? Бо можна знайти цікаві музеї і екскурсії за меншу ціну. Взяти хоча б конкурентів — Музей народної архітектури та побуту України відвідати коштує 40 грн.; «Мамаєва слобода» — 50.

З приводу 23 лютого.

Чесно кажучи, ще 25 хвилин тому не знала, що написати.
Але поки йшла пішки, думки склались до купи. Напевно, свіжий кисень подіяв на мозок.
До свята 23-го лютого усі громадяни нашої країни та пострадянського простору ставляться по-різному.
Хтось казав, що радянські свята він не вважає своїми, хтось взагалі не сприймав день, пов"язаний з військовими діями, як свято.
Я належу до того числа людей, які ставляться до людини добре навзаєм. Незалежно від її/його національності.
Якщо ти мене поважаєш і не робиш мені нічого поганого, то я так само ставлюсь у відповідь.
З приводу сьогоднішнього дня наступна пропозиція: змінити  (хоч на кілька секунд), доки Ви читаєте цю статтю, рядок з українського гімну.

  Було:
 Ще не вмерла України ні слава, ні воля.
Ще нам, браття українці, усміхнеться доля.
Згинуть наші вороженьки, як роса на сонці,
Запануєм і ми, браття, у своїй сторонці. 

Стало:
Ще не вмерла України ні слава, ні воля.
Ще нам, браття українці, усміхнеться доля.
Буде й качкам проса жменька, як роса на сонці,
Запануєм і ми, браття, у своїй сторонці.

Не знаю, як у Вас у всіх, а у мене ніяких вороженьків не було і немає (принаймні, хочеться у це вірити).
Може, аби щоранку по радіо про них не співалося, то їх би й не було? А якщо ми налаштовуватимемся на просо і качок, то це означає, що у країні буде достаток і, відповідно, ніхто не буде голодним.
Окрім того, "качка" англійською перекладається як "duck".Співзвучно "дак" до відомого усім бізнесменам та економістам індексу Nasdaq,   тобто це автоматично означатиме покращення місця України на світовій економічній арені. 
...просто у країні таке зараз робиться, що у мене вже нерви "здають"....про своє життя я взагалі краще змовчу... бо як "пороблено".


Якщо з усіх "затятих" українців ще досі ніхто не здогадався, що дизайн кімнати, у якій я мешкаю, оформлений у національних кольорах - синьому та жовтому - то я, якщо чесно, вже не знаю, що робити...

Помирилися. Але чи надовго?

Відвоював тумбочку. Ще й журнальний столик забрав до себе (ледве проліз через коридор, та й модельки ледве всунув у сервант). Зате тепер кицька не буде по ньому бігати і скидати журнали та модельки. І мамі не буде заважати. Хай хоч танцмайданчик робить у себе. Це ж класно! Ну так, тепер в кімнаті тісно. Але тіснота = затишок. Заодно і зміни в обстановці.

Думав вже взагалі закінчити цю комедію. Але помирилися. Хоча не вважаю себе винним. Хіба шо в тому, що не виправдав їхніх сподівань. Але інвестиції не завжди окупаються.

Шо робити? 1) Шукати роботу. Бажано з проживанням, щоб вдома рідко з'являтися. 2) Шукати можливості не ночувати вдома. Взимку це проблематично, а от навесні-влітку треба спробувати десь забомжувати. 3) Робити по дому все окремо. Ну, в принципі й так кожен сам по собі. Залишилось тільки готувати самому.

P.S.: А батьки ще й між собою сваряться. Е... «Сімейка Адамсів».