хочу сюди!
 

Славушка

48 років, телець, познайомиться з хлопцем у віці 45-55 років

Замітки з міткою «шевченко»

До шевченківських роковин - 2

У ПАМ'ЯТІ НАЩАДКІВ

Ім'я видатного Кобзаря глибоко вкорінене у бурхливе розмаїття суспільного, економічного і культурного життя донецького краю. Бо саме Шевченку, як нікому іншому, вдалося переконливо і щиро висловити найдорожчі прагнення багатьох людей до сімейного і громадського щастя, до омріяного у віках справедливого життя, а врешті — до державної незалежності його рідної України.

[ Читати далі ]

Ну що б здавалося слова…

"Ну що б здавалося слова…
Слова та голос – більш нічого.
А серце б’ється – ожива.
Як їх почує!.. Знать од Бога
І голос той і ті слова
Ідуть меж люди!"

Тарас Шевченко

Кілька зауваг від себе

 Долю не вибирають – не те вона і Доля! Як довелось прийти у світ у певний час, то і вибору особливого нема, як жити в цьому часі, а дрібниця твого особистого вибору полягає тільки у тому, ЯК ЖИТИ? Тобто повнота внутрішнього сприйняття світу є підпорядкованою кожному окремо і залежить від самої людини, кожної поокремо. Відповідно до внутрішнього світу людини постає її  іпостась у світі зовнішньому. Тому правильним є вислів: «Людина, це середнє між тим, що вона думає про себе і тим, що про неї думають люди» Люди, врешті-решт, і визначають цінність кожної окремої особи, бо людська пам'ять є функцією соціальною. Та для кожної окремої людини все ж головним є своє індивідуальне визнання: «чи задоволений я особисто своїм життям, як воно склалося в цілому?» І якщо відповідь позитивна – значить життя вдалося.
[ далі ]

У центрі Полтави руйнується пам’ятник Тарасу Шевченку

На очах у всіх у самому центрі Полтави руйнується пам’ятник великому сину українського народу Тарасу Григоровичу Шевченку. Представники місцевої влади роблять вигляд, що нічого про це не знають.

Довідка (з офіційного сайту Полтавської міської ради): Пам'ятник великому сину українського народу Тарасу Григоровичу Шевченку (1814—1861) відкрито 12 березня 1926 року. З нагоди цієї події відбувся багатолюдний мітинг трудящих Полтави і навколишніх сіл. Коли спало покривало, полинула добре знайома всім чудова мелодія композитора Г. П. Гладкого, і кількатисячний могутній хор заспівав «Заповіт». Цим незвичайним хором керували добре відомі полтавцям композитори В. М. Верховинець га Ф. М. Попадич.

На архітектурі пам'ятника позначилися художні принципи конструктивізму. Споруджений він за проектом українського скульптора, уродженця Полтавщини І. П. Кавалерідзе. Пам'ятник виконано із залізобетону. Матеріал, незвичайний для монумента, відповідає його формам. П'єдестал подано як асиметричне нагромадження площин і обсягів, з яких органічно виростає постать поета. Суворий лаконізм, узагальнені композиції форм пам'ятника створюють образ борця за народну справу. На постаменті напис: «Т. Г. Шевченко», а під ним рядок із «Заповіту» — «...І вражою злою кров'ю волю окропіте».


На фото: Пам’ятник Т.Шевченку у Полтаві.




Т.Г. Шевченко

Навеяно этим постом http://blog.i.ua/community/2024/1654152/

Автор, ессесно, тоже Шевченко, дооо. Тарас Григорович, ага.

Садок вишневий коло хати,
Раби сапають буряки,
Фрейлехс танцюють парубки,
Висить дитинка розіп’ята –
Над тільцем порхають круки.

Зігують мати на порозі,
Моститься ззаду син-Пріап,
В світлиці на іконі – цап,
Сім’я вечеря на підлозі –
Парує смажений кацап.

Ідуть з АТО американці,
Співають «бейбі, донт ю край…»
Лунає спів за небокрай,
Ти ж uber alles, моя мамця –
Жидофашистський рідний край…

(поезія навіяна кацапським ТВ)
Автор Артем Полежака

Пам'ятник Тарасу Шевченко в Ірпені

Pamyatnik-molodomu-Tarasu-Grigorovichu-SHevchenku-m.Irpin-2
Ірпінський пам’ятник Шевченку – один із найбільш незвичайних в Україні

Більшість з нас звикли бачити Тараса Шевченка в образі суворого задумливого діда, якого обтяжують думи про долю українського народу. І більшість скульпторів зображували Кобзаря саме в такому вигляді.

Але є в Україні пам'ятники, на яких Тарас Шевченко - молодий, натхненний поет. Один з таких монументів розташований в м. Ірпені Київської області.

Шевченко став світовим рекордсменом

МЗС нарахувало 1167 пам'ятників Тарасу Шевченку у світі, з них 99 - в 44 країнах світу і 1068 - на території України. Цю інформацію збирали цілий рік разом з державними обласними адміністраціями, посольствами України та українськими громадами за кордоном.

(с) https://vchaspik.ua/ua/ukrayina/497385-taras-shevchenko-svitovyy-rekordsmen-za-kilkistyu-pamyatnykiv-de-vstanovleni

----

ще по темі:

Найбільша кількість пам’ятників у світі Тарасові Шевченку

https://www.radiosvoboda.org/a/2049329.html

- - - - -
Тарас Шевченко. Відкрили 100-й пам'ятник Кобзареві за кордоном
https://www.bbc.com/ukrainian/news-56343321

- - - - -

Тарас Шевченко — рекордсмен за кількістю пам'ятників українцеві за кордоном. МЗС уперше зафіксувало національний рекорд
https://hromadske.ua/posts/taras-shevchenko-rekordsmen-za-kilkistyu-pamyatnikiv-ukrayincevi-za-kordonom-mzs-upershe-zafiksuvalo-nacionalnij-rekord


Наче про наши часы

Стоїть в селі Суботові
На горі високій
Домовина України,
Широка, глибока.
Ото церков Богданова.
Там-то він молився.
Щоб москаль добром і лихом
З козаком ділився.
Мир душі твоїй, Богдане!
Не так воно стало;
Москалики, що заздріли,
То все очухрали.
Могили вже розривають
Та грошей шукають,
Льохи твої розкопують
Та тебе ж і лають,
Що й за труди не находять!
Отак-то, Богдане!
Занапастив єси вбогу Сироту Украйну!
За те ж тобі така й дяка.
Церков-домовину
Нема кому полагодить!!
На тій Україні,
На тій самій, що з тобою
Ляха задавила!
Байстрюки Єкатерини
Сараною сіли.
Отаке-то, Зіновію,
Олексіїв друже!
Ти все оддав приятелям.
А їм і байдуже.
Кажуть, бачиш, що все то те
Таки й було наше.
Що вони тілько наймали
Татарам на пашу
Та полякам... Може, й справді!
Нехай і так буде!
Так сміються ж з України
Стороннії люди!
Не смійтеся, чужі люде!
Церков-домовина ,
Розвалиться... і з-під неї
Встане Україна.
І розвіє тьму неволі,
Світ правди засвітить,
І помоляться на волі
Невольничі діти!..

про великого кобзаря

На что жил наш выдающийся «народолюбец»? За какие шиши исколесил всю европейскую половину империи, сверяя время по золотым швейцарским часам и балуя прокопченное нутро гаванской сигарой и обедами у петербургского ресторатора Вольфа? 

Нахлебник. «Как на что? – возразят мои разозленные оппоненты. – Да ведь Тарас был известным поэтом и модным художником! Разве вы не знаете этого, господин Бузина?» 

Конечно же, знаю! Но подтверждений оной растиражированной версии в прижизненных документах о Великом Кобзаре не обнаруживаю. Напротив, в воспоминаниях современников наш герой предстает чаще всего как банальнейший обпивала и объедала – нахлебник из богемы. 

Да и был ли он этим самым преуспевающим мастером? Могли ли осаждать процветающего деятеля культуры гастрономические галлюцинации, вроде тех, которые описывает Шевченко 31 января 1843 г. в послании своему другу Якову Кухаренко? Воистину страшная картина! «Як будете ви мені розказувать про вареники та проче, -- жалуется Тарас, -- то я вас так вилаю, як батька рідного не лаяв. Бо проклятуща ота страва, що ви розказували, неділь зо три снилась. Тільки що очі заплющу, вареник так, так тобі і лізе в очі»… 

Скажем прямо: как художник определенным успехом Тарас пользовался только в среде провинциальных украинских помещиков. Его имя не гремело на петербургских выставках, его работы и сегодня не становятся сенсацией международных аукционов. Шевченко – не Рембрандт, не Ренуар и не Репин. Обычный подмастерье живописного цеха, хоть и не без способностей. 

ДЕШЕВЫЙ КОПИИСТ

Немногочисленные заказчики портретов ценили в нем только умение передать внешнее сходство. Цветной фотографии тогда еще не изобрели, а обладать своим изображением в красках уже хотелось. Заезжий из Петербурга выпускник Академии художеств подходил для создания семейной галереи «панских рыл» идеально. Платили ему скромно. За портрет, а не за имя. 

К примеру, приятели-помещики Капнист и Тарновский видели в Шевченко не самостоятельного мастера, а обычного недорогого копииста. Поэтому и заказал ему сразу две (!) копии портрета своего соседа – князя Репнина. Заказали с оригинала, написанного швейцарским художником Горнунгом и хранившегося в доме у Репнина. 

Казалось бы, чего проще – попросить князя позировать Тарасу лично? Но не удостоил. Хоть и продержал при себе во флигеле почти три месяца! Да и кто такой этот Шевченко, чтобы написать портрет Его Сиятельства – героя наполеоновских войн и бывшего губернатора Малороссии? А копию – пусть старается! 

Вся разрекламированная биографами Шевченко история пребывания «великого» Кобзаря «в гостях» у Репниных имеет прозаичнейшую изнанку – Тарас, как ремесленник, просто «тиражировал» работу своего куда более ценимого швейцарского собрата, а заодно кормился с барского стола. 

Результат этого высокохудожественного «размножения» и сегодня можно увидеть в Киевском музее Шевченко. Небольшая такая работенка – 63,6 на 50,5 см. Тут же собрано и большинство других оригинальных и неоригинальных «шедевров» из творческого наследия гения. Никому, кроме профессиональных шевченкоманов, они не нужны. Даже музейным ворам. 

Но отдадим должное Тарасу. В отличие от его лживых посмертных хвалителей, ограниченность своего дарования он хорошо понимал. «Я и прежде не был даже и посредственным живописцем. А теперь и подавно», -- запишет он 26 июня 1857 г. в дневнике. 

Довольно быстро Шевченко сообразил, что акварельками (по словам мемуариста Д. Григоровича, «единственным его средством к существованию» в молодости) много не заработаешь. Хотелось чего-то более существенного, чем профессия «вольного художника». 

ФИНАНСОВОЕ ФИАСКО ОТЦА "ГАЙДАМАК"

Не больше доходов приносила и литературная деятельность. Первое издание «Кобзаря» вышло за счет Петра Мартоса тиражом 1000 экземпляров. Особой прибыли эта «спекуляция» не принесла. Шевченковеды скрупулезно исчислили ее экономический эффект – чистая прибыль издателя составила примерно 400-500 руб. 

Сколько из этой суммы получил автор – точно не известно. Имеются две версии. По словам Мартоса, «с изданием «Кобзаря» у Тараса завелись денежки, и он начал кутить». А Шевченко, наоборот, жаловался, что получил «непомерно малое вознаграждение». 

Как бы то ни было, больше Тараса Мартос не издавал. Их пути разошлись. Следующее произведение – «Гайдамаки» -- вышло уже за счет автора. Тем же тиражом, что и предыдущее – 1000 штук. Расходилось оно туго, хотя 800 «Гайдамаков» Тарас весьма удачно загнал оптом книготорговцу Лысенкову. Тот же Лысенков сгоряча купил у Тараса еще и права на стихи, напечатанные в мартосовском «Кобзаре» -- «в вечное и потомственное владение».Эта авантюра обошлась в полторы тысячи рублей, о чем, прогоревший на Шевченко Лысенков в последствии неоднократно жалел. 

Кровожадные «Гайдамаки» зависли в магазинах. Нераспроданные экземпляры этих разбойников пришлось срочно сброшюровать с допечатанным «Кобзарем» и (чтоб добро не пропадало!) толкнуть под обновленной вывеской «Чигиринский Кобзарь и Гайдамаки. Две поэмы на малороссийском языке». 

Случилось это в 1844 г., и больше до самого ареста в 1847-м никаких новых украиноязычных произведений Шевченко, если не считать тощую, буквально на двух листиках «поэму» «Гамалия», отдельными изданиями не выходило! (Забегая вперед, добавим: когда Шевченко уже будет сидеть в крепости, Лысенкову придется забирать из магазинов нераспроданные экземпляры своего хитроизданного в обнимку с «Гайдамаками» «Чигиринского Кобзаря»). Рынок оказался полностью затарен выдающимся народным стихотворцем! Хотя цензура не мешала, а критика даже хвалила, Шевченко понял, что его литературное предприятие находится в глубоком экономическом кризисе. Оставалось надеяться только на помощь благотворителей. 

Первые в жизни гонорары Тарас получил, рисуя портреты любовниц своего пана. Павел Васильевич Энгельгардт, по словам поэта, награждал его иногда за это «рублем серебра, не более». Мог бы и вовсе не платить. Но гвардейский полковник был неплохим психологом. Он полагал, что финансовое поощрение необходимо даже крепостному. Теперь «вольному художнику» нужно было найти нового «пана», который предоставил бы ему сносные и, главное, стабильные условия для творчества. Лучше всего на эту роль подходило государство. 

ПТЕНЕЦ В ГНЕЗДЕ ДВУГЛАВОГО ОРЛА 


Гениально! Тарас рисовал "Катерину", сидя на госдотациях

Ресурсы частных лиц Тарас Григорьевич к этому времени основательно поисчерпал! Гранты и грантоеды существовали уже в его время. Что это такое, он хорошо знал, ибо с января 1839-го по июль 1842г. состоял пансионером петербургского Общества поощрения художников – благотворительной организации, призванной поддерживать молодые дарования. 

Два с половиной года эта богадельня выплачивала ему содержание в размере 30 рублей в месяц – сумму по тем временам огромную! Бывший крепостной Энгельгардта получил за свое студенческое житье столько же, сколько тогдашний майор. Ежемесячно без особых усилий ему перепадало рубликов больше, чем оказывалось в карманах прапорщика, поручика или капитана. 

Общество поощрения художников еще и подбрасывало ему время от времени «воспомоществования» -- то на лекарства, то еще на что-то. Но к лету 1842 г. кредит доверия этого почтенного заведения Тарасом был почти полностью растрачен. Шевченко учился все хуже. Из первой пятерки учеников уверенно сполз в первую двадцатку, и Общество переключилось «поощрять» других – не менее достойных молодых людей. 

Конечно, с точки зрения ярых шевченкоманов было бы, наверное, лучше, чтобы конкуренты Тараса в борьбе за халяву перемерли с голоду, а высвободившийся капитал пошел исключительно на содержание ненасытного Кобзаря. Но у меценатов имелось на этот счет иное мнение. И менять его они не намеревались. 

В 1844 г. Шевченко предпринял последний набег на Общество, испрашивая субсидию на издание серии эстампов «Живописная Украйна». Филантропы согласились раскошелится в обмен на один экземпляр гипотетического первого выпуска. Правда, «поэт-живописец», как именовала его газета «Северная пчела», пытался впарить Обществу сразу 100 штук своих еще не изданных «Живописных Украйн». Но благотворительная контора не признала нужным «приобрести означенное число экземпляров, по неимению в виду никакого для них употребления». 

ХОТЕЛ НА СЛУЖБУ ЦАРСКУЮ, ПРИВОЛЬНУЮ, КАЦАПСКУЮ!

К декабрю 1845 г. «свободный художник» смертельно устал от свободы. Попытка издать за собственный счет серию гравюр «Живописная Украйна» окончательно подорвали его иммунитет. Он даже подцепил какую-то горячку и на всякий случай накатал «Заповит». Тот самый. С общеизвестными строчками: «Поховайте та вставайте!» 

Выглядел Тарас отвратительно – бледный, с выбритой после болезни головой, в черной бархатной шапочке на голом черепе. Воистину живой труп! Именно таким увидел его приятель-поэт Афанасьев-Чужбинский. В Нежине Шевченко даже не хотели пускать в зал Дворянского собрания. Афанасьеву пришлось долго уговаривать распорядителей, нажимая на то, что такой человек как Тарас сделает честь любой компании в любом виде. 

Кроме издательской, наш герой потерпел в том году еще одну неудачу, которую его биографы обычно замалчивают – Великому Кобзарю отказали в звании академика. «Літопис життя і творчості Т.Г. Шевченка» (Київ, «Дніпро». – 1976, с. 64) пишет по этому поводу: «Березня 22. Заява Шевченка до ради Академії художеств з проханням надати йому звання художника». Это не совсем правда. На самом деле, в тот день Тарас претендовал на нечто несоизмеримо большее! Он требовал присвоить ему «звание академика». 

Однако Академия амбиции Тараса пресекла, ограничившись предоставлением ему куда более скромного звания – «неклассного художника» с правом «пользоваться с потомством его вечною и совершенною свободою и вольностью и вступать в службу, в какую сам как свободный художник пожелает». 

Это был провал. Звание академика, по Табели о рангах, давало право на чин титулярного советника – гражданского чиновника 9 класса, равнявшийся армейскому капитану. В строго иерархической системе. Империи оно обеспечивало высокий общественный статус и крупное жалованье. 

А «неклассный художник» по сути не означал ничего – только свидетельство об окончании курса наук. Если бы Шевченко захотел поступить на государственную службу, он должен был начать путь наверх с самой низкой ступени – коллежского регистратора – чиновника 14 класса. 

А именно на государственную службу – в тихий бюрократический уют – ему и хотелось. Ведь, как известно, особенно приятно критиковать несправедливый общественный строй, пользуясь всеми его привилегиями… 

На некоторое время Тарасу удалось устроиться художником во Временную комиссию для рассмотрения древних актов при Киевском генерал-губернаторе – с окладом в 150 рублей в год. Работа тут сулила беспечное житье – разъезды по трем губерниям за казенный кошт, осмотр достопримечательностей на свежем воздухе и участие в археологических поисках. О том, чем в основном занимались молодые люди, трудившиеся в комиссии, свидетельствует веселый рисунок народного поэта с раскопок кургана Перепятиха под Фастовом – деревянная церквушка, какая-то хата под соломой и жизнеутверждающая шевченковская подпись: «В Переп’яті у ямі копали там х…ми». 

Эх! До чего же хорошо бороться с правительством за правительственный счет! «Борец» постепенно приобретает приятные округлые очертания, отмеченные большинством очевидцев, и с пера его как бы сами собой соскальзывают вдохновенные строки: «Не роблю нічогісінько, лежу собі та й годі»… 

Единственное, что беспокоит его – как бы «притулитись до університету», где открылась вакансия учителя рисования и, следовательно, еще один источник финансирования. «Коли б то Бог дав», -- облизывается он в письме к историку Николаю Костомарову, предвкушая, как будет сидеть сразу на двух стульях. Влюбленная в Тараса княжна Варвара Репнина нажимает на все доступные ее пальчикам бюрократические пружинки. Высших учебных заведений в Российской империи не так уж много, вопрос назначения решается на самом верху – в Петербурге. Но министр просвещения граф Сергей Уваров идет навстречу княжне – Тараса берут преподавателем «в виде опыта на один год, для удостоверения в его способностях»… (Письмо С.С. Уварова попечителю Киевского учебного округа от 21 февраля 1847г.) 

Все складывалось, как нельзя лучше. Так славно, что на протяжении почти всего 1846-го и начала 1847гг. Тарас даже почти перестал писать стихи. От переедания не пелось. Ни о любви. Ни о народном горе. Жизнь шла по кругу и сама становилась вкусной, как блин. 

И тут последовала катастрофа – весной так хорошо начавшегося года господнего бездельником на госслужбе заинтересовалась политическая полиция. Ну, а что случилось дальше, вы знаете, читатель. Не будем пересказывать известное. Добавлю только, что второе (и последнее) прижизненное издание «Кобзаря» уже после возвращения Шевченко из армии тоже вышло за счет спонсора – известного сахарозаводчика Семеренко. На титульной странице его так и значится: «Коштом Платона Семеренка». Умел все-таки Тарас развести «новых украинцев» на бабло! 


Олесь Бузина

9 Березня 2014 Року — 200 Років Од Уродин Т. Шевченка


          Офіціјниј логотип святкування 200-т річчя ювілею Тараса Шевченка; автор: Олег Шупляк, Бережани, 04.06.2013

                    Лічу в неволі дні і ночі
                    І лік забуваю.

    Слава Нації! — Смерть москалям!
    Знаковиј для українців ювілеј — 200-т річчя з Народин Тараса Шевченка — відзначається 9 і 10, а в деяких містах і 11 березня 2014 року. Вітаю панства з цим чудовим святом! За ідеєю, країна повинна була напружити всі свої фінансові, культурні та інтелектуальні м’язи, щоб гідно відзначити День народження Кобзаря, як можна голосніше нагадавши про нього всьому світові. Указом Президента в вигнанні 2014 рік оголошениј в Україні Роком Т. Шевченка.
    Програма минулого ур’яду стосовно заходів з приводу 200-т рр. од Уродин Т. Шевченка складалася на пів мільярда грн., насичена всілякими творчими зльотами, виставками, конкурсами читців та іншими урочистими засіданнями. З усієї ланки святкових заходів — Шевченківськиј міжнарідниј літературниј конгрес, творчиј зліт мајстрів мистецтв та аматорів нарідного мистецтва Вкраїни, Всеукраїнськиј Шевченківськиј форум «Свою Вкраїну любіть» і т. ін. — најбільш креативною вигляда розробка Черкаською обладміністрацією тематичних дорожніх знаків, які вказуватимуть дорогу до Шевченківських місць. Щоправда, оновлених табличок поки ніхто не бачив. Не балує свіжістю підходів і зовнішня атрибутика ювілею. Взяти, приміром, основу основ — логотип святкування, представлениј громадськості ще в червні 2013-го. Незважаючи на всі художні якості, у нього є один серјозниј мінус — відсутність новизни як такої.
    У святкування круглої дати держава вкладається. Спеціяльно до ювілею минулиј Кабмін вирішив витратитися на виробництво пам’ятних медалеј, а Президент у вигнанні вдвічі збільшив розмір Шевченківської премії. Мільјони јдуть на латання доріг, реконструюються театри ј будинки культури, міські парки ј аеропорти. У Запоріжжі вирішили поставити відразу 2 пам’ятники Т. Шевченкові — в самому місті ј на Хортиці. Ось тільки ця суєта більше скидається на розв’язанняння «під шумок» проблем місцевої влади. Оскільки виника питання: а чому все це було відкладено «під ювілеј», а не зроблено раніше, в нормальному, а не авральному режимі?
    Щодо минулої влади, можна побачити тотальне небажання реформ не тільки культурної, а ј освітньої складової держави. «Підручники з літератури насичені творами, в яких ідеться про українськиј комплекс неповноцінності, про в’язниці та постіјне кріпосництво. У них не знајдеш позитивних поведінкових сценаріїв. Приплюсујте сюди і мартиролог (вчення про мучеників — ред.), на якиј уже давно перетворилися підручники з історії України. А молоді хочеться перемог, а не поразок! — зазнача Оксана Левків ј додає, — саме тому більша частина української культури навіть у нинішню «еру тренінґів позитивного мислення асоціюється переважно із занепадом і шароварщиною».
    Втім, описане вище — не привід впадати в розпач. Адже, незважаючи на чиновницьку «іконізацію» Т. Шевченка як пророка ј мученика, попит на поета серед молоді існує. Один з доказів — минулого року сторінка про Т. Шевченка стала најбільш відвідуваною статтею в українськіј «ВікіпедіЯ» (WikipediA), набравши мајже 600 тисяч переглядів. Стаття про Україну в цілому виявилася на другому місці (понад пів мільјона переглядів). Навіть нинішні неспокіјні події свідчать, що Кобзар затребуваниј у масах, а јого образ переосмислюється новими українцями тут і зараз: «революціјні» портрети Т. Шевченка разом з ликами інших класиків прикрашають стіни будинків, јого поезію можна почути на вулицях, нерідко вже на новиј лад.
    За нової революціјної влади урочистості на державному рівні у Палаці мистецтв «Україна» скасовані Євгеном Нищуком — міністром культури Вкраїни. Жодних коштів на їх проведення, а це близько 1-о мільјона грн., не витрачено.
    Намічено вшанування Т. Шевченка в Києві 9 березня та 10 березня у Каневі.
    Відповідно до сценарного плану 9 березня о 10:00 за участю офіціјних осіб, іноземних гостеј та громадськості відбувається церемонія покладання квітів до пам’ятника Кобзарю в парку Шевченка в м. Київ. Після цього, о 14:00 на сцені Мајдану Незалежності, відбувається міжконфесіјна молитва за Вкраїну, за участю представників Всеукраїнської Ради Церков і релігіјних організаціј. Ближче до вечора за участю нарідних колективів, сучасних письменників, фольклорних та рок-колективів, зокрема гуртів «Хорея Козацька», «Гајдамаки», «Сестри Тельнюк» та «Кому Вниз», проходе запланованиј концерт за мотивами творів Тараса Шевченка. Завершується святковиј день прем’єрою документального фільму Сергія Проскурні «Тарас Шевченко IDентифікація», якиј ма бути продемонстровано на Мајдані.
    10 березня — заходи з вшанування Т. Шевченка проходять на Черкащині, у м. Канів. О 12:00 за участю офіціјних осіб та громадськості відбувається церемонія покладання квітів на Чернечіј Горі та Панахида за Тарасом. У виконанні націјональних колективів звучать музичні твори на вірші Т. Шевченка.

    Г. З.
Слова: Тарас Шевченко

    Немає гірше, як в неволі
Про волю згадувать. А я
Про тебе, воленько моя,
Оце нагадую. Ніколи
Ти не здавалася мені
Такою гарно-молодою
[І] прехорошою такою
Так, як тепер на чужині,
Та ще ј в неволі. Доле! Доле!
Моя ти співаная воле!
Хоч глянь на мене з-за Дніпра,
Хоч усміхнися з-за…

  [Друга половина 1848,
    Кос-Арал]

    Як панство ся ставе до щорічного святкування Уродин Т. Шевченка?

54%, 7 голосів

8%, 1 голос

15%, 2 голоси

8%, 1 голос

8%, 1 голос

8%, 1 голос
Авторизуйтеся, щоб проголосувати.