Загадковим, шляхетним, сумним...
В нетолочених травах шукала -
Не вдалося зустрітися з ним.

В небеса вище зорь я злітала, 
Там кохання бажала зустріти…
Подарунком на пам'ять зосталась
Лиш надкльована зірка із літа.

Після пошуків довгих здалася, 
Перестала я марити ним.
Та на глум, а чи, може, на щастя, 
Він постав - таким рідним... земним!

Лариса Журенкова

Я  забула  про  любу  весну
І  щасливим  дивуюся  людям.
Віднедавна  нема  в  мене  сну
І  спокою  ще  довго  не  буде.

Рідне  місто,  в  котрім  я  живу,
Не  назвуть  більш  ніколи  вкраїнським.
Потолочено  свіжу  траву
Грубим  чоботом  сірим  чужинським.

І  під  сонцем,  де  предки  мої
Вкарбувались  в  аннали    навічно,
На  невільній  сьогодні  землі
Ходять  вільно  якісь  "чоловічки".

Я  не  знаю,  чи  сплю,  чи  живу,
А  думки  вже  затерла  до  дір...
Тільки  знаю,    що  землю  й  весну
Від  недавніх  украдено  пір.

Хто «солов’їною» співа,
Тьохтьохнути про нього – мусить.
Дніпр стогне, вітер завива,
А автор – всюди вислоусить.

Й по селах-бо – не лиш містах –
Стирчать тараси, як боввани.
А поклоняються їм так,
Мов справжнім ідолам погани...

Та я що про кумира втну –
Чужий язичникам писака?
Переспівати Бузину –
Заримувати «Вурдалака»?

Процитувати весь набір
Фраз Кобзаревих богохульних?
За сотні мовити докір
У бік царів лайок огульних?

Розбити тезу в прах і пух,
Що «москалі – чужії люди»?
(Хто написав таке – лопух
Чи дійсно Каїн та Іуда *...)

«Михайль, – сказати, – Семенко
Палив «Кобзар» навряд чи здуру **,
А я ось також не дурко –
Цей том несу в макулатуру»?

А може, цінне і нове –
Назвать одну з причин вагомих,
Чом в Україні так живе
Народ, як нам усім відомо:

Бо не кого, а Кобзаря
Підступно, підло та жорстоко
Дали нам за поводиря ***
І батька-генія-пророка.

Під спів тужливий кобзарів
Про давню та минулу славу
Збудуєш скількись хуторів,
А не передову державу.

Навіки слава – козакам,
Трипільцям, «украм», антам, скіфам...
За майбуття гроша не дам
Того, хто віддається міфам.

А ще ж Шевченка твори вчать
Річками лити кров ворожу?
Тут краще вчасно промовчать,
На що така наука схожа...

Й розлитись повінню хвали,
Що з чудо-віршами Тараса
З країн розвинених прийшли
Успішно ми до Гондурасу.

_______
* «[Тарас Шевченко] был русским Каином и Иудой в одном лице. (...) Этот человек, делая перед смертью выбор между Богом и сатаной, добровольно перешел на сторону последнего, чем повторил поступок Иуды. По справедливости его можно назвать и Каином, потому что в своих стихах он призывал убивать своих православных братьев, всех, кто не козак, всех «москалей». Для него любой, кто не козак, – не человек», – http://rusk.ru/newsdata.php?idar=181764
** «Чоловіче! Я хочу тобі сказати, що в сі дні, коли я от се пишу, гидко взяти в руки нашу часопись. Якби я отсе тобі не сказав, що думаю, то я б задушився в атмосфері вашого «щирого» українського мистецтва. Я бажаю йому смерті. Такі твої ювілейні свята. Отсе все, що лишилося від Шевченка. Але не можу й я уникнути свого святкування. Я палю свій «Кобзар»,  – з авторської передмови до збірки Михайля Семенка «Дерзання» (1914 р.).
*** «Пробач їм, бо вони не знають, що творять, бо вони не знають, великий Тарасе, що тебе ніхто не приватизував, що ти геній, Кобзар і поводир для всього народу», – Ганна Герман на мітингу-реквіємі на Чернечій горі 22 травня 2011 р.

Джерело

  …А ще у нас зими не відбулось.
Йдуть хмари, навантажені дощами.
І вітер цілий день, неначе лось,
Гребе копитом золото піщане.

Я мало сплю.
Вдивляюсь за вікно.
Туман у Понті. Сонний шерхіт мідій.
А вчора після півночі Овідій
Приніс пісні і молоде вино.
Журився, що півосені хворів,
Що дах прогнив, рука тремтить стареча.
Та пам"ять, мов невпинна кровотеча,
Все повертає у жорстокий Рим.
І плащ його зимовим штормом пах,
Що падав на розхитані причали.
І довго очі щось його кричали.
Та пісня запікалась на губах.

До ранку я світив свої вогні.
Сидів і думав, спершись на коліна:
Чи зможе тілом вижити країна,
Коли її душа у вигнанні?

Бійся данайців, о, Серце моє, -
Мають шляхетні обличчя.
Кожен данаєць і в душу плює,
Ним так підштовхує відчай.

Хук зліва знизу і просто - в ребро,
О, ця шляхетна відвага !
Крові націдить із_серця_в_відро -
От, погуляє ватага.

Бійся данайців, о, Серце моє,
Адже бувають і добрі.
Кожен данаєць і душу проб'є -
Так помирають хоробрі.

Я невмируща, о, Серце моє,
Цього не знають данайці..
Ніжний світанок вже Сонечко п'є -
Я воскресаю уранці...

Настуна пародія
Гната Голки.

На цей раз еротика від Віктора Недоступа ,

«Біла книга кохання. Антологія української
еротичної поезії», 2008 р.

Оксана Максимишин-Корабель · Львівський національний університет імені І. Франка