хочу сюди!
 

Славушка

48 років, телець, познайомиться з хлопцем у віці 45-55 років

Замітки з міткою «аналітика»

Трикутник "україна, рф та сша"

 06.02.2017
ПОЛІТОЛОГ ПРО "ГЕОПОЛІТИЧНИХ МАЧО" ПУТІНА ТА ЕРДОГАНА, СТРАТЕГІЮ ТРАМПА ТА ТРИКУТНИК "УКРАЇНА, РФ ТА США"
Політичний експерт, кандидат політичних наук, координатор Бюро протидії гібридній війні Євген Магда в інтерв'ю журналістам 5.UA розповів про взаємодію Путіна із Трампом та іншими світовими лідерами, про російську агресію на сході та про підтримку України з боку сусідніх держав
 


МІФ ПРО ПРОРОСІЙСЬКОГО ТРАМПА ПРИДУМАЛИ ПОЛІТТЕХНОЛОГИ ГІЛЛАРІ КЛІНТОН

Як може вплинути проросійська налаштованість Трампа на долю України і на ситуацію у світі в цілому?

Перш за все, Трамп не може бути проросійським, він може бути проамериканським. Будь-який президент США може бути виключно проамериканським. Міф про проросійського Трампа придумали політтехнологи Гілларі Клінтон, а наша політична еліта, яка бере інформацію в кращому випадку із західних медіа, теж на це зважала і вважала, що Трамп – це горе.

Можна сперечатися про те, чи Трамп горе, чи ні, але хто сказав, що Гілларі Клінтон була б радість? Незрозуміло, звідки така ілюзія, що якийсь американський президент прийде до влади, кине все та буде займатися виключно покращенням ситуації в Україні.

Можна сперечатися про те, чи Трамп горе, чи ні, але хто сказав, що Гілларі Клінтон була б радість?
Трамп насамперед проамериканський, дуже ексцентричний. Він – людина без досвіду державного управління, і це зараз дуже відчувається. Вони вичистили Держдепартамент настільки, що на третю добу після того, як почались жорстокі бої в Авдіївці, Держдеп "розродився"  заявою із глибоким занепокоєнням. А це для США є дивним і дає для України негативний сигнал, а з іншого боку – все-таки примушує нас мобілізуватись та розраховувати на власні сили. І в цьому є своя логіка. Українці, українська політична еліта за 25 років незалежності настільки багато сказали про унікальний потенціал, унікальні можливості та унікальних людей, що вже треба почати щось робити. Якщо ми не робимо, то ми опиняємось у практичному світі, де такі люди, як Трамп, будуть задавати тренд . А очікувати, що там буде імпічмент, то така версія буде спрацьовувати для таких людей, які подивились багато разів "Картковий будиночок". Але для тих, хто хоч опосередковано погортав  хоча б якусь книжку про американську історію та американську політичну систему, така версія не спрацює.

РОСІЯ ПРЕ, ТОМУ ЩО ХОЧЕ ДОВЕСТИ, ЩО ВОНА В ОДНІЙ ВАГОВІЙ КАТЕГОРІЇ ЗІ СПОЛУЧЕНИМИ ШТАТАМИ

Розглядаючи ланцюжок послідовностей: нещодавні переговори Трампа зі світовими лідерами Меркель, Олландом, Путіним, після чого почались активні обстріли Авдіївки, слідом за якими Президент Порошенко вирушив на зустріч із Ангелою Меркель. Це все якось взаємопов’язано?

Так, зв’язок звичайно є. Давайте згадаємо про те, що Трамп говорив телефоном з Меркель, Олландом, Путіним. Але перед тим він особисто проводив зустріч із Терезою Мей, прем’єром Великої Британії.

Я певен, що українське питання так чи інакше звучало, але воно не звучало настільки голосно. Це взагалі одна з проблем України, що в нас є відчуття того, що наші проблеми є в центрі всесвіту. Але це не так. Географічно вони в центрі Європи. Так, ми одна з найбільших країн Європи, і це природно привертає увагу, але це не означає, що всі навколо нас будуть витанцьовувати та говорити, що вони за нас переживають.

Прагнення Путіна при цьому зрозуміло – він хоче розхитати Мінські домовленості.
За нас ніхто проблему не вирішить, тому питання звучало, але прагнення Путіна при цьому зрозуміло – він хоче розхитати Мінські домовленості в такий спосіб, щоб переукласти їх на власних умовах. Вони насправді про це зараз забули. Домовленості були продовжені наприкінці 2015 року ще на рік, а вже наприкінці 2016 року їх ніхто не продовжував.

До речі, дослідники за деякий час будуть вивчати цей документ, як документ класики гібридної дипломатії.

Документ, під яким немає жодного підпису керівника держави, але який схвалений Радою безпеки ООН.

Росія пре, тому що хоче довести, що вона в одній ваговій категорії зі Сполученими Штатами.

Уявіть собі, що на зустрічі із людьми до Володимира або Віталія Кличка підходить якась людина та намагається його вдарити, це означає, що така людина в такий спосіб хоче показати, що знаходиться із опонентом в одній ваговій категорії.

Отак і Росія поводиться, тільки вона б’є не свого противника, а того, кого вважає, що може вдарити ефективніше, в даному випадку Україну.

ЩО НАТО, ЩО ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СОЮЗ – ЦЕ КЛУБ З ДОСТАТНЬО ЖОРСТКИМИ ВИМОГАМИ

Ми знаходимося в центрі Європи, в частині країни ідуть бої, Росія наступає. Які країни в такій ситуації нам дійсно можуть надати підтримку та для яких країн питання миру в Україні є стратегічно важливим з точки зору подальших наслідків для їх функціонування?

Я скажу так. Складно перефразовувати відому фразу про те, що у країни немає постійних союзників – є постійні інтереси, тому що у нас немає союзників, а інтереси не виписані. У нас немає стратегічного чітко визначеного інтересу. Він лише зараз вибудовується та й то під зовнішнім впливом, що ось ми маємо з іншими державами знайти спільну мову щодо вступу до Європейського Союзу та НАТО. Тобто такий шлях країни Центральної Європи та Балтії пройшли в 90-х роках, у них ця ідея європейської, євроатлантичної інтеграції була ідефікс, що ми з цим біжимо, а на все інше не звертаємо уваги. Хоча у них теж були корупційні скандали, і різні партійні розбірки, і все що завгодно було – ніхто там теж не живе в ідеальному суспільстві. Просто вони щось робили. А в нас представники нашої еліти фактично проїдали залишки Радянського Союзу, Радянської України – найбагатшої республіки Радянського Союзу. І коли вже все, коли дочерпались та кілька разів "лопатою по дну пошкребли", тоді вже почали рухатися далі. І проблема виявилася в тому, що нас з одного боку офіційно більше 20 стратегічних партнерів, яких президенти, здебільшого Кучма та Ющенко, оголосили стратегічними партнерами, а з іншого боку – у нас немає держави, з якою у нас є договір про допомогу у випадку нападу. Мало того, що країна-стратегічний партнер проти нас здійснює агресію, та ще й у нас є всі ці проблеми.

Наприклад, ситуація з Польщею у такому випадку є показовою. Польща – країна, яка першою визнала Україну. Польські експерти, дипломати говорять, що без вільної України немає вільної Польщі. Але при цьому Качинський, лідер країни, говорить про те, що вони вважають, що українці повинні відмовитись від "бандеризації". Але незрозуміло одне – де вони побачили "бандеризацію".

Україна дійсно і зараз має одну з найбільших армій у Європі, але треба розуміти, що це дуже дорого та складно для економіки.
Що НАТО, що Європейський Союз – це клуб з достатньо жорсткими вимогами: фінансовими, вимогами поведінки внутрішньої політики, якою вона має бути. Тому до них усіх треба прислухатися, адже ми туди вступаємо, а не вони до нас. Тому нам на це доведеться зважати. Якщо ми не готові це брати до уваги, то тоді буде складно.

Україна дійсно і зараз має одну з найбільших армій у Європі, але треба розуміти, що це дуже дорого та складно для економіки. У нас зараз немає іншого виходу – ми змушені шукати собі шляхи для захисту.

Тут теж треба розуміти, наприклад, питання летальної зброї, про яке у нас багато говорять. Це – символ. Постачання летальної зброї оборонної, нам може дати тільки оборону, наступальної ж зброї нам ніхто не продасть в нинішній ситуації, бо ніхто не захоче сваритися з Російською Федерацією, яка є ядерною державою. Але постачання оборонної зброї – це символ. Символ того, що ми бачимо, що відбувається, ми допомагаємо слабшим та готові десь підтримувати Україну. За це і треба боротися, просто у нас система комунікації "влада-суспільство" дуже часто дає збій. Але якщо наша держава не буде показувати, що вона буде боротися, що вона готова себе відстоювати, то нам ніхто не буде допомагати. У світі слабких не люблять, у світі своїх проблем вистачає і без України.

Але якщо ми говоримо про вступ України до світових організацій, то ми бачимо, що для цього Україна старається проводити реформи та боротися з корупцією. На скільки за 5-бальною системою в даний момент можна оцінити підготовку країни до вступу в міжнародні організації?

Ситуацію можна оцінити на "задовільно", на "трієчку". Не можна сказати, що нічого не робиться, але й сказати, що у нас все проходить активними темпами, теж не можна.

Є ще одна проблема. Зміни здійснюються, але складно, по-перше, усвідомлювати зміни в критичній ситуації, бо навколо нас дуже багато чого негативного, і це важко пережити. А по-друге, ми перебуваємо всередині цього процесу, і нам важко його оцінювати. Тому цьому треба теж вчити, громадян теж треба вчити скепсису, громадян теж треба вчити критичному мисленню.

Просто ніхто нам не допоможе без нас самих, бо вважати, що весь світ молиться на Україну – це перебільшення. Весь світ навіть не молиться за Україну. Світ живе своїм життям і нам весь час потрібно доводити : ми тут, ми вам потрібні, ми одні з вас, ми – простір для можливостей, ми – справді унікальна країна, ми змінюємось.

Ніхто нам не допоможе без нас самих, бо вважати, що весь світ молиться на Україну – це перебільшення.
Так, ми переживаємо складний період, але в наc можуть бути якісь інші рухи вперед. Україна стикається з тим, що в оточуючому світі нашу країну намагаються подати в якомусь образі, наприклад, моста. Міст – між Заходом та Росією. Але питання в тому, як може бути мостом країна, яка знаходиться посередині континенту? Де ви бачили міст, який просто лежить на березі, як нікому непотрібна річ. Мости зазвичай підривають, якщо іде війна. Якщо це міст, то він не може інтегруватися в якійсь одній частині, він не може стати її складовою.

Нам потрібен образ України, на який можна звернути увагу, який привертає до себе увагу. От я бачу такий образ як образ будинку. Тому що будинок може розвиватися, якась еклектика, суміш стилів, він може бути самодостатньою цінністю. Багато людей хоче жити у власному будинку, тому цінність повинна бути універсальною та зрозумілою.

Є, наприклад, такий момент, що Тарас Шевченко, геніальний поет, у світі відомий набагато менше, ніж його російські сучасники.

Тому для популяризації треба вибрати мову, якою можна говорити з оточуючим світом, якесь універсальне есперанто, на якому ми можемо розповісти про елементарні речі. Необов'язково шаровари, горілка, сало та гопак. У нас так було протягом тривалого часу, але на це народ не ведеться.

У кожної події є свої жанрові особливості, але не можна це абсолютизувати.

Наприклад, не можна абсолютизувати перемоги України в ПАРЄ, тому що ПАРЄ не має механізму втілення своїх рішень. Не варто сидіти та чекати, щоб Рада безпеки ООН засудила ситуацію на Донбасі.  Засудження – це звичайно крок вперед, але від дипломатичного документу ми не отримуємо якогось зовнішньополітичного профіту, тобто він не перетворюється на кулемети, патрони, танки. Ми маємо покладатися на себе.

Ми, як би це жорстоко та цинічно не звучало, зараз змушені проводити роботу над помилками та працювати над тими речами, які були не здійснені раніше,  від початку української незалежності.

В НИНІШНІЙ СИТУАЦІЇ ФЕДЕРАЛІЗАЦІЯ ДЛЯ УКРАЇНИ – ЦЕ СМЕРТЬ

Чому воєнні дії відбуваються саме на території Донбасу?

Насправді низка причин, чому саме Донбас. По-перше, можна говорити про те, що Донбас – це територія, де вплив української держави був більшим, ніж у Криму, бо в Криму взагалі не було української політики державної, на жаль.  А по-друге, там дуже близько кордон із Росією, тому дуже легко транслювати меседжі і в прямому, і в переносному сенсі.

Росія розраховувала в 2014 році провернути такий фокус – створити низку народних республік і відрізати основну частину України від морських портів. І в такий спосіб Україна втратила б можливості для експорту. За таких умов яким би був тепер курс гривні, просто навіть ніхто не візьметься прогнозувати, якщо б ми не змогли вивозити хліб, метал, олію та все, що складає основні статті нашого експорту.

Варто також звернути увагу, що Донбас і в етнічному сенсі складний та перемішаний, багато людей з кримінальним минулим, багато людей, які не відчувають якоїсь етнічної ідентичності.

А у нас політики чіткої щодо того, що ми маємо будувати незалежну Україну, не було. Ми світові, насправді, тільки останні роки доводимо, що ми не Росія, а до того такої боротьби переконливої не було.

Зважаючи на те, що на Донбасі ідуть військові дії, і частина населення стверджує, що для чого нам потрібен цей регіон, то в таких умовах можна говорити про федералізацію?

В нинішній ситуації федералізація для України – це смерть.

А Путін може її добитися?

Путін хоче її добитися і він показує дві моделі: з одного боку Боснію, а з іншого боку Молдову. І це стає чимдалі очевиднішим, тому на це треба звертати увагу. Цьому треба протидіяти, причому конкретними кроками. Чи ми готові до цього? Це вже серйозне питання, і на нього треба давати відповідь якомога швидше та якомога чіткіше.

Децентралізація – це відповідь, просто треба розуміти, що децентралізація не означає безвладдя. І це абсолютно очевидна річ.
Якщо продовжувати тему Молдови, то у зв'язку з перемогою ярого прихильника Путіна Ігора Додона чи може Путін його брати собі в соратники та яким чином це може вилитися? Чи про їхню дружбу та спільну шкоду для України говорити не варто?

Дружити вони будуть, і на Молдові можуть обкатати якийсь сценарій для України, але є кілька речей, які заважають Путіну в цьому питання. По-перше, немає спільного кордону між Молдовою та Росією, тому велику кількість людей туди важко перекинути.

По-друге, Молдова – все-таки парламентська республіка. В цілому президент багато говорить, але в нього немає реальних повноважень це все зробити. Тому до цього треба ставитись уважно, але розуміти, що його ініціативи мають під собою подвійне дно і десь спрямовані на те, щоб зачепити Україну. Але, все-таки, не варто шукати повного драматизму.

Україна не повинна говорити з Молдовою крізь зуби.
Додон наголосив, що ніхто в Молдові не визнає Крим російським, бо там хочуть будувати з Україною добросусідські відносини.

Між Україною та Молдовою є комплекс різних проблем, тому Україна не повинна говорити з Молдовою крізь зуби. Не треба забувати, що зовсім недавно Євросоюз ставив Молдову у приклад у проведенні реформ.

Якщо говорити про світових лідерів та їх ставлення до України, то яку позицію щодо України сьогодні займає Олланд, чи не послабив він свою позицію стосовно Росії?

Він не ослабив своєї позиції, ось буквально зовсім недавно він піддав Трампа критиці, ну це така критика. В зовнішній політиці він виявився достатньо ефективним, а у внутрішній політиці недостатньо ефективним для французів, тому вони знімають його з перегонів, він навіть не балотується у президенти. Це, до речі, ознака політичної відповідальності – людина, яка розуміє, що у неї низький рейтинг і що вона є тільки тягарем, не йде боротися за президентство.

Щодо проросійського прем'єр міністра Італії. Чого можна очікувати Україні від нового прем'єра?

Людина проросійська Паоло Джентілоні  став прем'єр міністром Італії. Я думаю, що тут є не те що велика загроза, просто ситуація складається таким чином, що доки канцлер Німеччини Меркель стоїть на своїх позиціях, то Україна почувається більш впевнено, проте у Франції не варто чекати на проукраїнського президента.

Контакт Туреччини та Росії? Чи несе для України загрозу їхня дружба?

Туреччина та Росія – це два геополітичні мачо. У них обох є свій інтерес. Тільки вони хочуть стабілізації в Сирії різними способами – Ердоган хоче Асада знищити, а Путін його хоче зберегти. І це питання між ними є конфліктним, але сказати, що вони все кинуть і одна з одною будуть змагатися, то такого не буде. Зараз Туреччина та Росія є прикладом прагматичної співпраці.

Туреччина – член НАТО, і вона не визнаватиме анексію Криму.
Чим закінчиться? Вже ж раз був, коли вони між собою посварилися, а потім пішли на примирення, тобто вони між собою достатньо взаємозалежні. Проте Туреччина – член НАТО, і вона не визнаватиме анексію Криму, бо це фактор кримських татар, яких на території Туреччини проживає набагато більше, ніж у Криму.

Росія боїться НАТО?

Я б сказав, що Росія боїться гонки озброєнь зі Сполученими Штатами, тому що заявити про те, що вони не збільшують арсенал ядерної зброї, Росія не зможе, а якщо вона у це втягнеться, то у неї дуже швидко розв'яжеться пупок і це стане очевидним усьому світові.

http://www.5.ua/suspilstvo/mahda-137710.html

100%, 2 голоси

0%, 0 голосів

0%, 0 голосів
Авторизуйтеся, щоб проголосувати.

Сценарії для України

Валерій Пекар

Яка Україна потрібна Росії? 
(аркуші з нормандської папки)

Напередодні нормандських переговорів було би варто зрозуміти, якою є стратегічна ціль Росії щодо України, адже суть і формат переговорів визначатимуться саме цим. Спочатку визначимо, який стратегічний інтерес складає Україна для Росії, а потім окреслимо різні сценарії та оцінимо їхню привабливість для Росії.

Які основні характеристики російської держави? По-перше, це імперія — хоча трохи пошарпана та зменшена у 1991 році, але в усіх сенсах правонаступниця всіх попередніх імперських форматів державності, від царського до радянського. По-друге, це авторитарна держава, де традиція демократії, прав людини та підзвітного урядування ніколи не була вкоріненою. Важливо, що обидві характеристики є питомими для Росії: вона народилася як держава з цими характеристиками, виросла й існувала завдяки їм (згадайте ординський вплив на формування формату державності та колоніальну політику ранньої Московії щодо навколишніх слов’янських і неслов’янських утворень, яка стала передумовою її вивищення та зростання).

Росія — остання імперія світу, як вважає багато дослідників. Майже всі подібні імперії припинили своє існування. Можна сказати, що імперії — динозаври ХХІ сторіччя, і ця метафора ілюструє не лише проблематичність існування імперій у швидкоплинній та мінливій сучасності, а й їхнє ставлення до навколишнього політичного середовища. Рептилії не мають друзів, вони розглядають всі рухомі об’єкти як потенційну їжу. Тому навколишні території та їхнє населення розглядаються імперією виключно як ресурс.

Які українські ресурси важливі для Росії?

1. Людський ресурс: слов’янське населення, яке в Росії стрімко меншає порівняно з неслов’янським. Але складає інтерес лише те слов’янське населення, яке можна приватизувати, навернути в імперську парадигму.

2. Економічний ресурс: промисловий та сільськогосподарський потенціал, в який можна інвестувати на вигідних умовах, та значний ринок, який можна контролювати.

3. Геополітичний ресурс: можливість здійснювати «проекцію сили» та залучати до геополітичних проектів, або принаймні не дати це зробити іншим.

4. Внутрішньополітичний ресурс: приклад неспроможності цінностей та політичних систем, альтернативних російській державності, для підтримки власної внутрішньої політики.

5. Семантичний ресурс: всі російські сенси (рання державність, писемність, православ’я, слов’янство, культурна ідентичність, «Третій Рим», роль в європейських справах і навіть назва країни) запозичені з давньої Русі, з київських пагорбів, а сучасну Росію придумали (і значною мірою втілили) київські інтелектуали XVII-XVIII сторіч. Звідси російське прагнення приватизувати історію, героїв, сенси та слова: без них Росія лише пізній нащадок Орди.

Розглянемо різні сценарії розвитку України з точки зору російських інтересів. Сценарії вишикувані у напрямку зниження привабливості для Росії. Привабливість визначається можливістю отримувати вищевказані ресурси на вигідних умовах.

1. Білоруський сценарій

Формально незалежна держава, але фактично абсолютно залежна і керована у політичному, економічному та безпековому вимірах. Частина одного економічного та культурного, а в перспективі і політичного простору. Ключовий партнер у торгівлі, інвестиціях, енергетичних та безпекових проектах. Політичний інструмент відновлення формального радянського федералізму, що дозволяє зростати далі за рахунок слабких сусідів. За політичною суттю, це васальна держава. Максимальна можливість легітимно експлуатувати всі види українських ресурсів, що означає найбільшу привабливість цього сценарію.

2. Багатовекторний сценарій

Україна за часів другої каденції Леоніда Кучми: формально незалежна держава, але значною мірою залежна у вищевказаних вимірах. Вплив Росії не є абсолютним, його потрібно узгоджувати та обмежувати на вимогу локальних можновладців та олігархів. Певні бар’єри існують для російського впливу в економіці та політиці. Багатовекторність зовнішньої політики на практиці стримує альтернативні геополітичні проекти (ЄС, НАТО). Існують певні механізми легітимації російської присутності (військові бази, інвестиційні проекти тощо). За політичною суттю, це протекторат. Обмежена можливість легітимно експлуатувати всі види українських ресурсів, що означає меншу, але досить високу привабливість цього сценарію.

3. Провалена держава (failed state)

Формально незалежна держава, але з надзвичайно слабкими інституціями, неефективна і неспроможна. Країна постійних внутрішніх конфронтацій, перманентної нестабільності, періодичних майданів, політичних криз, дострокових виборів, зміни урядів, збройних переворотів тощо. Реальну політичну силу являють не визначені Конституцією політичні інституції, а олігархи, силовики та регіональні барони з їхніми приватними арміями. Це ще більше обмежує можливість експлуатувати всі види українських ресурсів, але й не дає можливості це робити іншим центрам сили, а також створює певну легітимацію розширення російського впливу «задля безпеки спільного європейського дому» і таке інше.

4. Заморожений конфлікт

Незалежна Україна, в межах якої існує анклав, що не контролюється українською владою та є джерелом постійної конфронтації та напруження (як Придністров’я, але певні риси знаходимо як в Абхазії та Південній Осетії, так і в форматах російського впливу на карабахський конфлікт). Неможливість для України проводити повністю самостійну зовнішню політику. Постійна присутність російських військових формувань (наприклад, у легітимному статусі миротворців, але якщо не вдасться, то в нинішньому статусі «добровольців» та «гуманітарної допомоги»). У цьому сценарії Росія не може експлуатувати українські ресурси поза межами анклаву, але може створити проблеми для інших центрів сили (відлякувати інвесторів, відтерміновувати зовнішньополітичні ініціативи тощо).

5. Буферна зона

Незалежна Україна, яка відмовляється від своїх євроатлантичних амбіцій в обмін на багатосторонні гарантії безпеки (щось на кшталт оновленого Будапештського меморандуму). Можливі обсяги впливу Росії в економіці та культурі визначаються у Києві: певною мірою відновлюється торгівля, налагоджується співпраця в енергетиці, існує вільне транспортне сполучення. Росія якимось чином бере участь у багатосторонніх проектах відновлення Донбасу, відмовляючись від односторонньої легітимації свого статусу «старшого брата», але позбавляючи такого статусу й іншу сторону. У цьому сценарії Росія практично не має можливості експлуатувати українські ресурси на вигідних для себе умовах, але обмежує ці можливості для інших.

6. Євроатлантична Україна

Незалежна Україна, що рухається в напрямку інтеграції з Євросоюзом та НАТО. Посилення та підвищення спроможності й ефективності українських інституцій. Дуже обмежене економічне співробітництво в окремих сферах. Інтеграція України в європейський економічний, правовий, безпековий і культурний простір на європейських принципах «багатоголосся», вільного руху ідей, людей та капіталів. Мінімальний вплив Росії, найменш бажаний для Росії сценарій.

Ці шість сценаріїв вишикувані у порядку зменшення привабливості для Росії з точки зору її стратегічних інтересів — від найкращого для Росії першого до найгіршого шостого. Вони не залежать від настроїв російського керівництва та визначаються геополітичними (у широкому розумінні, включаючи геоекономіку та геокультуру) інтересами російської держави, притаманними їй протягом всієї історії (адже існують лише два типи російських правителів — «збирачі земель» на кшталт Івана Грозного, Сталіна чи Путіна та «деконструктори» на кшталт Горбачова).

Але існує і сьомий сценарій. Передумовами для нього є великі геополітичні амбіції нинішнього російського керівництва, що виходять далеко за межі стратегічних цілей експлуатації всіх видів українських ресурсів. Путін воює не з Україною — він воює із Заходом, із західними цінностями, відверто насміхаючись над лібералізмом, демократією, євроатлантичною єдністю та намагаючись ствердити їхню неспроможність і довести всьому світові переваги іншої системи цінностей. Тому його ціль — не лише Україна, а Європа. Найкращим сценарієм для нього є такий, який створює проблеми для Європи, європейської солідарності та європейських цінностей. Тому ми ставимо цьому варіанту найвищий рейтинг нуль.

0. Руїна. Територія хаосу

Сильні внутрішні конфлікти, переведені із ціннісної у географічну площину, розвалюють Україну на кілька державних утворень, що мають різну геополітичну відстань залежно від можливості та вигідності експлуатувати всі види їхніх ресурсів. Одні частини відверто анексуються Росією та інтегруються в неї (сьогодні це Крим, а в якийсь момент може бути і Донбас). Другі частини формують буферну державу зі сценарію номер 1 (кандидатами є Харків та Одеса, причому Харків вже відіграв цю роль сто років тому). Третя частина формує провалену державу за сценарієм номер три (наприклад, зі столицею в Києві, або, ймовірно, Центр + Галичина). Четверті частини, які найменше піддаються можливостям експлуатації ресурсів з боку Росії, відвалюються та інтегруються до західних сусідів, часом створюючи суперечки між ними (найбільш очевидним є Закарпаття, але в умовах розвалу таких кандидатів буде більше). Потоки українських біженців затоплюють Європу. Цей сценарій досягає всіх видів стратегічних цілей нинішнього російського керівництва, спрямованого не лише на відновлення імперської сили, але й на приниження альтернативних геополітичних проектів та ціннісних систем.

В усіх сценаріях інструментами російського впливу є не лише збройні формування, економічна, дипломатична та інформаційна війна, а й українські олігархи, українська корупція, російський культурний вплив, слабкість українських інституцій та української ідентичності.

Отже, маємо сім сценаріїв, вишикуваних у рейтингу привабливості для Росії з точки зору об’єктивних можливостей експлуатувати українські ресурси: людські, економічні, геополітичні, внутрішньополітичні, семантичні. Нескладно побачити, що привабливість сценаріїв для України формує той самий рейтинг, тільки у зворотному порядку.

На основі цього рейтингу можна створити образ перемоги для України, але це вже наступна тема.

Давайте уважно дивитися, які сценарії Росія буде просувати на нормандських переговорах, а які сценарії захищатимуть українське політичне керівництво та громадянське суспільство.

Автор висловлює щиру подяку всім колегам, що брали участь у створенні цієї статті.

Євроінтеграція в урядовій програмі України

Євроінтеграція в урядовій програмі: амбітні цілі з багатьма нюансами
ФОТО ПРЕС-СЛУЖБИ КАБІНЕТУ МІНІСТРІВ

Як новий уряд сприятиме європейській та євроатлантичній інтеграції України?  Які конкретні кроки ним заплановані і що в пріоритетах?

Досі чіткої відповіді на ці питання було дати неможливо. Адже нинішня монокоаліція не потребує коаліційної угоди, де б усе це було прописано.  Тому єдиним документом, на підставі якого доводилося робити оцінки, була… програма партії "Слуга народу" на минулих парламентських виборах. 

Все це викликало побоювання, що проєвропейський курс не стане пріоритетом для уряду. І підстави були.

Наприклад, у виступі на форумі YES прем’єр Олексій Гончарук ані словом не згадав Угоду про асоціацію та євроінтеграцію. Та й питання потреби в профільному віцепрем’єрі спочатку викликало дискусію у владній команді. Справжньою бомбою стали  недавні висловлювання представниці Кабміну в парламенті Ірини Верещук про потребу нейтралітету України за зразком Фінляндії - аби не сердити Росію. 

Тепер відповіді на деякі питання стало шукати простіше. 29 вересня ухвалено Програму діяльності Кабінету міністрів, нині вона очікує на затвердження Верховною Радою.

Місце для європейської  та євроатлантичної інтеграції у програмі знайшлося. На деякі питання відповіді знайшлися. Натомість з'явилися нові питання. 

Євроінтеграція наприкінці

Невеликий розділ "Європейська та євроатлантична інтеграція" стоїть у програмі на "непочесному" останньому місці. Попри це, деякі плани досить амбітні - аж до суперечливості. Загальною метою задекларовано досягнення за 5 років критеріїв членства в Євросоюзі й НАТО.

"Вперше в історії програм урядів інтеграція України до ЄС та НАТО заслужила окремий розділ. До цього якось не складалося з цим у урядів. Найважливіша для мене цитата з розділу: "Уряд виходитиме з того, що інтеграція України до Євросоюзу остаточно визначена приналежністю України до родини європейських народів та підтверджена Революцією Гідності, а кінцевим і головним бенефіціаром інтеграції є громадянин України",- пише про урядову програму віцепрем’єр з європейської та євроатлантичної інтеграції Дмитро Кулеба.

Зокрема, протягом 5 років "у законодавство України буде впроваджено не менше 80%  актів ЄС, передбачених Угодою про асоціацію". 

Це надзвичайно висока планка, і є навіть випередженням прописаного в самій  угоді графіка.

Попри це в урядовій програмі є пункти, які відверто дивують.

Скажімо, "Копенгагенські критерії" -  виконання яких означає готовність до вступу країни до Євросоюзу -  зведено чомусь тільки до економічних. Хоча економіка є лише однією з трьох груп критеріїв, наряду з політичними  й так званими "членськими". 

Або інше. "Уряд забезпечить громадянам і бізнесу можливість повноцінного користування перевагами свободи руху людей, товарів, послуг та капіталу між Україною та ЄС", -  усі разом ці "чотири свободи" може мати лише держава-член Євросоюзу. А команда Гончарука точно не приведе туди Україну протягом 5 років, та й не обіцяє. 

Незрозуміло, як можна "у діалозі з ЄС" збільшити інвестиції його держав-членів в Україну - адже прихід європейських капіталів стримує зовсім не брак розмов українських чиновників  зі своїми колегами з Євросоюзу. Корупцію та поганий інвестиційний клімат діалогами не побореш. 

В урядовій програмі  немає термінів  подачі заявки на вступ до ЄС та отримання Плану дій на набуття членства в Північноатлантичному альянсі.

Однак, по-перше, це справа  президента. По-друге, євроінтеграційний популізм не допоміг ще ані країні, ані тим хто його практикував. 

Конкретні, спрямовані на досягнення стандартів ЄС та НАТО справи, є наскрізними для програми. Вони присутні у більшості розділів - хоча і не без нюансів.

Однозначний курс на стандарти НАТО 

Мабуть, навіть прискіпливих  "пронатовців" можуть задовольнити євроатлантичні положення урядової програми.  Хіба що за винятком тих, які вже тепер хочуть знати дату вступу до Альянсу.

Команда Гончарука постановила ціллю досягти за п’ять років відповідності "принципам та критеріям, необхідним для набуття членства в Організації Північноатлантичного договору"

"Ми впровадимо управлінські принципи НАТО в системі об’єднаного керівництва силами оборони та військового управління Збройними Силами України".

"У рамках євроатлантичної інтеграції ми почнемо поетапне нарощування кількості підрозділів, спроможних до виконання спільних завдань із відповідними підрозділами країн-партнерів".

"Програми підготовки офіцерів та сержантів передбачають вивчення доктрин, процедур і стандартів НАТО, набуття відповідного рівня знання іноземної мови та формування необхідних лідерських якостей". 

У програмі ще багато інших пунктів, які в разі їх реалізації справді суттєво наблизять Україну до Альянсу.

Річні національні програми під егідою Комісії Україна – НАТО, за задумом уряду, мають бути максимально наближеними до Плану дій з набуття членства в Альянсі. Це досить прагматично, враховуючи непевні перспективи отримання Україною  ПДЧ в осяжній перспективі. 

Угода з ЄС? Трохи є

Стосовно Євросоюзу загальна мета також амбітна: досягнення за 5 років критеріїв членства. Реалістичність такого завдання викликає великі запитання - у набагато благополучніших країн на це йшло значно більше  часу, та й готовність до вступу настає із завершенням відповідних переговорів. Ну але чому б не вірити в диво.

Головним для України  інструментом інтеграції з ЄС є Угода про асоціацію. Помітно однак, що її в програмі згадано дуже мало - навіть там, де йдеться про передбачені асоціацією реформи та зміни. Можливо, автори  не вважали  за важливе чітко акцентувати  на планах реформування різних сфер відповідно до прописаних в угоді стандартів ЄС. Хоча така відповідність дуже важлива - особливо враховуючи згадану вище амбітну мету.

Отже, в програмі є як  плани, щодо яких чітко задекларовано реформування відповідно до Угоди про асоціацію та стандартів ЄС - а є й  ті, де такої чіткості немає. Відповідно, їх реалізація може викликати запитання.

Однозначно добре

Насамперед варто згадати вкрай важливий напрямок: поводження з відходами. 

"Сміттєва" проблема для України просто кричуща. Водночас її успішно вирішують в країнах ЄС – і Угода про асоціацію містить положення щодо впровадження відповідних стандартів Євросоюзу. Україна має імплементувати тут  три директиви. 

"Уряд підготує на основі директив ЄС, що регламентують поводження з відходами, пакет законів, якими унормує приведення строків у відповідність з директивами ЄС, запровадить ієрархію операцій поводження з відходами, принцип розширеної відповідальності виробника/депозитну систему, принцип "забруднювач платить", - йдеться в програмі.

Попередня влада цей напрямок з тріском провалила.

У програмі прописано низку інших намірів, які чітко відповідають виконанню Угоди про асоціацію або просувають Україну в інших форматах співпраці з ЄС.

Наприклад, запровадження інтегрованого  управління водними ресурсами за басейновим принципом та повне впровадження  Водної рамкової директиви ЄС. Щоправда, певні добрі кроки тут було вже зроблено попередниками.

Також в уряді, зокрема, чітко обіцяють:

-забезпечити  впровадження енергетичних ринків відповідно до вимог Третього енергопакету  ЄС;

- продовжувати політику у сфері енергоефективності та енергозбереження - а це важливий євроінтеграційний напрям і важливий аспект відносин між Україною та ЄС;

- приєднатися до рамкової програми ЄС з науки і досліджень "Горизонт Європа", яка 2021 року замінить теперішню "Горизонт". 

Добре, але...

Та найчастіше задекларовані  в угоді наміри не пов’язані з виконанням угоди  - звісно, йдеться про сфери, на які вона розповсюджується.

Інтриги в цьому сенсі додає розділ програми уряду, що стосується автомобільного транспорту. За минулої влади були очевидні спроби просунути під виглядом виконання Угоди про асоціацію певні сумнівні схеми - наприклад, які стосувалися нових водійських прав та технічного огляду автомобілів. 

Перші тижні турборежиму та євроінтеграція: що обнадіює і що насторожує

Програма уряду Гончарука містить намір змінювати сферу: "...буде удосконалено систему управління запобігання дорожньо-транспортним пригодам, підвищено рівень безпеки перевезення пасажирів та вантажів, підвищено рівень безпечності транспортних засобів та впроваджено дієву систему контролю у сфері забезпечення безпеки дорожнього руху". 

Однак про стандарти ЄС чи Угоду про асоціацію - ані слова.

Те ж стосується екологічних питань. В Угоді про асоціацію їх представлено аж трьома десятками директив та регламентів ЄС. В урядовій програмі декларується багато  співзвучного з цілями угоди в цій сфері, однак чітко окреслено намір виконання Угоди про асоціацію лише в сфері поводження з відходами.

Гучна  обіцянка уряду - вдвічі збільшити експорт. Для цього в Кабміні обіцяють на 10% знизити рівень ввізних мит "для топ-100 товарних ліній на топ-20 ринках експорту".

Втім, досить складно сказати, як збираються цього досягти. "Ми досягнемо зменшення мит на українську продукцію на ключових ринках через виконання Угоди про асоціацію з ЄС, інших угод про зони вільної торгівлі, їх оновлення, використання можливостей СОТ, зняття антидемпінгових і захисних мит, які поширюються на українську продукцію",- говориться у документі. 

Більш конкретна обіцянка - усунення нетарифних бар’єрів. В уряді обіцяють усунути їх як для промислових товарів (так званий "промисловий безвіз"), що є цілком досяжною метою, так і для послуг, а найголовніше - для аграрної та харчової продукції.   

На обмеження щодо останніх на європейському ринку (так звані нетарифні квоти) постійно скаржаться українські експортери, проте в ЄС досі лише один раз погодилися на такий перегляд - і лише у контраверсійному випадку експорту курятини. 

Ще одна ініціатива - запуск у 2020 році систему добровільної сертифікації продукції тваринного походження, що виробляється без використання антибіотиків. Виглядає досить привабливо, проте ця ініціатива перевершує чинні норми ЄС по використанню антибіотиків у тваринництві, робота над впровадженням яких ще не завершена. 

Погано

Дивує, що місцями в уряді ставлять собі завданням вже досягнуті цілі.

Зокрема, в рамках мети забезпечити українським споживачам безпечні продукти та послуги. "Забезпечимо наявність та виконання вимог системи аналізу небезпечних факторів та контролю у критичних точках (НАССР) на 100% великих і середніх підприємств-виробників продуктів через 3 роки та 100% малих підприємств-виробників продуктів через 5 років" - йдеться в програмі.

Втім, згідно діючого законодавства ці норми вже є обов’язковими! Навіть для малих виробників, для яких ця норма набрала чинності минулого місяця. 

То чи не означає така обіцянка уряду плани відмінити діючий закон, перенесши впровадження НАССР ще на декілька років?

Та це не єдині "дивинки" урядової програми.

Одна з намічених урядом  Гончарука цілей  звучить  у програмі так: "Українці частіше і дешевше користуються авіатранспортом". Йдеться про здешевлення авіаквитків, розвиток мережі аеропортів,  розвиток "лоу-кост" сегменту, безпеку  і т.ін.

Все це добре, однак насторожує повна відсутність згадки про перспективи укладення з ЄС Договору про спільний авіаційний простір. І це тоді як обриси "відкритого неба" стають дедалі чіткішими – після недалекого вже Brexit підписання парафованого ще 2013 року документу може стати  реальністю.  

 "Відкрите небо" з ЄС значно посприяло би досягненню вищезгаданих урядових цілей. Це один із найважливіших напрямків галузевої інтеграції з ЄС. Сподіватимемося, що згадки про спільний авіаційний простір  немає в програмі випадково. 

****

Отже, програма нового уряду в цілому спрямована на європейську та євроатлантичну інтеграцію. Однак є чимало запитань - можливо, їх буде знято під час реалізації планів або шляхом належної комунікації від урядових структур. 

Зрештою, цей текст не є глибоким аналізом програми. Очевидно, грунтовну оцінку мають дати галузеві експерти, що відстежують відповідність дій влади тим же положенням Угоди про асоціацію або іншим євроінтеграційним зобов’язанням.   

Ми ж виокремили лише найочевидніші речі -  які як непокоять, так і вселяють оптимізм.

Автори: Анатолій Марциновський, Юрій Панченко

Мир і ГМО - чи це воно?

Стратегія гібридного миру
Арсен Аваков, для УП

Четвер, 22 червня 2017

Редакция "Украинской правды" получила этот текст от министра внутренних дел Арсена Авакова. Мы публикуем его полностью без изменений, поскольку считаем, что в данном материале высказаны важные мысли, требующие дискуссии в украинском обществе.

*   *   *

"Война – всего лишь трусливое бегство от проблем мирного времени"

(Томас Манн)

2017 год. Украина. Гибридная война.

Постмайданный синдром, военная агрессия, вызванная ею тяжелая экономическая ситуация в стране…

Сегодняшнюю украинскую ситуацию – и внешнюю и внутреннюю – следует оценивать именно в терминах гибридной войны. И, совершенно очевидно, что по своей внутренней сути фактор "гибридной войны" имеет внешнее измерение.

Эта ситуация воплощается у нас в более чем непростой феномен "гибридного общества". Общества, для которого все более значимой повседневной компонентой является гибридная война. Вольно или невольно, прямо или косвенно – но это так!

Гибридная война воплощается не только в реальные боевые действия, погибших и раненых. Гибридная война входит в нашу жизнь постоянным токсичным присутствием в политико-информационном, социально-экономическом и психо-эмоциональном полях нашей действительности.

Все, конечно, наблюдали за самыми яркими за последнее время проявлениями гибридных действий. Прошлогодний "крестный ход", "бессмертный полк" этого года и десятки похожих ситуаций, оставшихся вне поля зрения широкой публики. Пограничное манипулятивное телевещание, блокады, псевдопатриоты, фейковые "народные" политические силы, управляемые извне, и мощный поток фейковых формирующих новостей… Все это имеет своей глубинной целью внести "жесткую" (силовую) составляющую фактора "гибридной войны" в украинское общество и политикум.

К счастью, у наших правоохранительных органов и спецслужб оказалось достаточно воли и профессионализма, чтобы не допустить реализацию инициированных такими внешне "богоугодными действами" сложных провокационных "многоходовок" с достаточно тяжелыми для Украины последствиями. Но потери все равно есть – наша сила созидания серьезно ослаблена ведущимися против нас гибридными действиями.

 
вадим голубьВадим Голубь

Однако, в целом успешное противодействие как гибридным пиковым попыткам дестабилизации ситуации, так и регулярным фоновым атакам – ставит всех нас перед очевидной необходимостью — "играть на опережение". A la guerre comme a la guerre. Мы просто обязаны научиться не только оперативно реагировать, не только превентивно продуманно действовать, но и – что гораздо важнее — готовиться к восприятию следующего за гибридной войной гибридного мира.

Гибридная война рано или поздно закончится. Однако уже порожденные, и все еще порождаемые ею проблемы социального плана никуда не уйдут. Скорее наоборот – они войдут в качестве значимых составляющих в специфический феномен "гибридного мира", с которым жить украинскому обществу придется еще очень долго.

Социально-административную подготовку к изнанке "гибридного мира" нужно даже не начинать, а полноценно вести уже сейчас!

Прежде всего, следует обратить внимание на порождаемый гибридной войной ФЕНОМЕН ДЕСТРУКЦИИ – как на индивидуальном/психологическом уровне, так и на уровне коллективном/социальном.

Этот общественный феномен проявляется, прежде всего, в рисках тяготения к простым решениям, основанным на упрощенных дихотомиях "хорошее-плохое", "правильное-неправильное", "выгодное-невыгодное".

Но можем ли мы в текущей ситуации позволить себе такую бескомпромиссную роскошь черно-белого зрения?

Социологи уже фиксируют в массовом сознании нашего общества стремление решать проблемы максимально простыми и силовыми способами. Эти обманчиво "простые" и быстрые способы, которые зачастую предлагают левые и правые популисты, ни в коей мере не могут дать желаемый результат.

Более того, грядущее за такими ошибочными действиями — человеческое разочарование и фрустрация по ниспадающей спирали может разрушить наше общество и нашу страну.

Стремление, склонность общества к такого рода "простым" решениям всегда возникает на фоне недоверия к действующей власти, к текущим ее шагам и решениям, определяющим повседневный ритм жизни страны. И тут многоствольной канонадой на сознание и без того шокированного и травмированного войной и непростой экономической ситуацией человека — обрушивается град негатива. "Зрада", "все пропало", и "ничего нет вокруг позитивного и хорошего" – вот ключевое оружие врага, разрушающего веру и терпение украинца, на очень непростом пути перемен...

С этой разрушающей атакой негатива, деструкцией, солидаризуются своими поступками и действиями немалый отряд политических негодяев. Некомпетентность и стяжательство этих субъектов, зачастую обосновавшихся в ядре власти – добавляет топлива и снарядов для деструктивных вражеских машин разрушения веры в гармоничное будущее человека в Украине…

Как бороться с этой ключевой гибридной угрозой? Чудовищной угрозой, основанной на тяге к упрощению и разрушению, через утрату веры в созидание и в возможность и существование позитивного движения к лучшему?!

Это ключевой вызов современности для каждого из тех, кто думает о будущем Украины.

Я уже говорил, и повторю еще раз:

Популизм ведущих политических сил способствует фрустрации населения – завышенные ожидания и разочарование от недостаточной их реализации в реальности – яд, который методично отравляет всех нас. Этому способствуют как политики, находящиеся при власти, так и оппозиционные силы.

Фрустрация – источник агрессии. Особенно в том случае, когда населению рассказывают, как все плохо, но не предлагают действенных вариантов решения проблем. Таких доморощенных и заезжих мессий у нас — пруд пруди. Да еще всему, что способствует разрушающему самоедству и фрустрации – активно помогает реальный наш враг, ведущий против нас войну.

В этой ситуации жизненно важны – торжество здравого смысла и диктатура реальных постулатов выживания и развития. Постулатов тяжелых, не популярных, не красивых, не ведущих тех, кто их провозглашает, к вершинам власти или богатства. Постулатов правильных. Таких, при реализации которых мы охнем от тяжести предстоящего пути, но будем точно знать, что ЭТО нас выведет к состоянию процветающего общества и мы будем жить в счастливой и успешной стране...

Нам, каждому в отдельности и всем вместе – нужно это пройти – трансформировать сознание и действия.

Надо определить свою позицию и ориентироваться на тех, кто созидает, на конкретные результаты и четкие реальные планы.

*   *   *

Отдельно хочу остановиться на одном, возможно частном, но чрезвычайно значимом и, к сожалению, масштабном факторе общей деструкции сознания в результате гибридной войны — ПОСТВОЕННОМ ВЕТЕРАНСКОМ СИНДРОМЕ.

С каждым днем идущей войны все больше появляется людей, обожженных боевыми действиями, со смещенными ценностными категориями – людей, которым легко перейти грань этических норм и применить силу, а то и оружие.

К феномену деструкции, присутствующему в обществе, вплотную примыкает, фактически переплетаясь с ним, как раньше бы сказали "вьетнамский/афганский синдром" — а теперь украинский поствоенный ветеранский синдром.

Нам, украинцам, больше знаком "афганский синдром", но не как медицинская или точнее медико-социальная проблема общества, а в виде трагичных историй жизни родных, друзей, знакомых… Советские "афганцы" зачастую не смогли найти себе достойное место, вернувшись с войны, на которую их "никто не посылал"… Наркомания, суицид, агрессивное поведение, конфликтность, разрушенные семьи, разрушенные судьбы…


По доступной, явно неточной, советской статистике, через военный конфликт в Афганистане прошло 546 255 человек – примерно 0,2 % населения СССР. Никаких программ по реабилитации и социальной адаптации тогда не проводилось.

"Афганский синдром" остался частной трагедией каждой отдельной "советской афганской семьи".

Для нас важно обратиться к опыту преодоления "вьетнамского синдрома" в США – который был признан на государственном уровне.

"Вьетнамский синдром" в США является медицинским термином, объединяющим различные нервные и психические заболевания, жертвами которых стали американские солдаты и офицеры, прошедшие войну во Вьетнаме. По наблюдениям американских ученых, большинство солдат, вернувшихся из Вьетнама, не могли найти свое место в жизни. Причем, причины были в подавляющем большинстве не материального плана, но социально-психологического. У вернувшихся солдат было ощущение, что общество отторгает от себя "вьетнамцев", которые вернулись в него "другими", не похожими на остальных.

В течение десяти лет после окончания Вьетнамской войны 62 тысячи бывших американских солдат покончили жизнь самоубийством (в мирное время), а к 1988 году эта цифра превысила 100 тысяч. (Для сравнения, по данным Пентагона, во время самой Вьетнамской войны общие боевые потери США составили 47 378 человек, небоевые потери – 10 799 человек, 153 303 человека получили ранения и увечья, а 2300 человек считаются пропавшими без вести). Таким образом, количество самоубийств (совершенных!) – почти равно половине суммарной численности ВСЕХ потерь во время боевых действий.

"Вьетнамский синдром" является характерным и, пожалуй, наиболее изученным и осмысленным прикладным примером характерного "посттравматического стрессового расстройства" (ПТРС), проявившимся в массовом масштабе (те или иные проявления посттравматического синдрома наблюдались у 30% ветеранов Вьетнамской войны во Вьетнаме) и ставшим для США полноценной социальной проблемой общегосударственного значения.

Проблема "Вьетнамского синдрома" была признана в США на государственном уровне, для ее решения разрабатывались широкие и хорошо финансируемые программы реабилитации.

Согласно открытым источникам, общий бюджет программ реабилитации людей, пострадавших от "вьетнамского синдрома" составляет $ 4 млрд. Однако до сих пор каждый военный конфликт, в котором принимают участие военнослужащие США, приносит в общество проблему посттравматического стрессового расстройства.

По официальной статистике в 2005 году покончили с собой 6256 ветеранов, в 2012 около 6,5 тысяч ветеранов, и еще 349 случаев суицида было зафиксировано среди действующих военных. (Для сравнения, боевые потери составили 295 человек) По состоянию на 2008 год на учете в Департаменте по делам ветеранов США состояло 12 тысяч бывших солдат, пытавшихся покончить с собой. Департаментом в июле 2007 года создана горячая линия для помощи тем американским ветеранам, которые задумываются о самоубийстве. Бюджет проекта составил 2,9 млн долларов. Ежедневно в телефонную службу поступает около 250 звонков. Только за первый год функционирования этой "горячей линии" психологи предотвратили 1221 самоубийство ветеранов. Согласно социологическому исследованию, проведенному американским институтом RAND в 2008 году каждый пятый солдат, отслуживший в Ираке или Афганистане, страдает от посттравматического синдрома и склонен к самоубийству. Исследователи из государственного университета Портленда установили, что ветераны иракской и афганской кампаний США совершают самоубийства в два раза чаще остальных американцев.

Как обстоит дело в Украине – спустя три года после начала войны?

По состоянию на середину июня 2017 – 280,5 тысяч человек имеют статус участников боевых действий. Это только те, кто оформил документы официально, то есть, далеко не все. Но даже так, это уже почти 0,7 % населения страны, включая младенцев и стариков.

Общепризнанный международный стандарт по военным конфликтам – 90-95% участников боевых действий впоследствии имеют медицинские (связанные с нервной системой) и социальные проблемы, а около трети диагностируется посттравматический синдром, результатом которого нередко бывают самоубийства.

По данным военной прокуратуры, на начало июня 2017 зарегистрировано около 500 случаев самоубийств участников антитеррористической операции после возвращения из зоны боевых действий.

По информации Международного правозащитного центра "Ла страда Украина", уже в 2015 году количество обращений членов семей участников АТО с жалобами на бытовое насилие увеличилось в восемь раз.

С точки зрения наличия поствоенного синдрома, необходимо учитывать сотни тысяч вынужденно перемещенных лиц и тех, кто остается на оккупированных территориях в зоне боевых действий. То есть, в группе риска находится в несколько раз больше людей!

 
Вадим Голубь

Например, по мнению психологов, после теракта 11 сентября посттравматический стрессовый синдром с большей или меньшей интенсивностью был отмечен почти у 70% жителей Нью-Йорка. Через полгода эта величина упала до 30% (не считая, конечно, членов семей погибших). До сих пор немало людей по-прежнему испытывают чувство тревоги, подавленности, плохо спят и полностью утратили радость беззаботного существования. У них это состояние сохранилось и даже закрепилось.

Симптомы постстрессового синдрома (повышенная тревожность, потеря концентрации, утрата радости жизни, депрессия вплоть до суицида) у переживших Спитакское землетрясение в 2013 году возвратились и усилились в 30% случаев через 3-5 лет. Само землетрясение длилось всего 30 секунд.

В Украине три года идет гибридная война и когда она закончится, признание и преодоление последствий военного посттравматического синдрома, как среди ветеранов, так и среди мирных жителей – станет одним из ключевых вызовов гибридного мира.

Для преодоления украинского эквивалента "вьетнамского синдрома", усугубленного национальной спецификой, разработаны и действуют программы социально-психологической и социально-экономической помощи. Однако, пока это в основном ведомственные программы, которые решают проблемы преимущественно на индивидуальном или внутриведомственном уровне, но "выносят за скобки" проблему в целом.

Требуется комплексная, целостная программа на государственном уровне, направленная на минимизацию негативных последствий "поствоенного синдрома" как социального явления. Необходимо понимание и признание, что эта проблема является глобальной проблемой Украинского общества.

Есть забытая максима, что "война заканчивается только тогда, когда похоронен ее последний солдат". Эта более чем справедливая в гуманитарно-историческом плане максима, пожалуй, имеет свое продолжение: в общественном плане война заканчивается лишь тогда, когда социально адаптируется ее последний солдат.

*   *   *

Гибридная война является фактом нашей жизни и должна быть осознана, принята и учтена всеми: каждым гражданином и государственными институтами, со всеми своими особенностями, рисками и угрозами. Осознание этого факта, противодействие факторам гибридной войны — требует мужества, отваги и бдительности каждый день и от каждого из нас.

Очень важно уже сейчас готовиться к будущему гибридному миру, который в свою очередь принесет с собой новые невиданные до сих пор вызовы и риски.

Украине и каждому из нас предстоит первыми научиться жить в этом новом мире, понять его и найти в нем свое место.

Но еще до этого нам предстоит пережить сложнейший переходный период, выстоять на труднейшем этапе восстановления страны и души, всем вместе преодолеть постстрессовый синдром этой войны.

Я отметил два главных деструктивных фактора, которые, по моему мнению, обществу и каждому из нас следует преодолеть: деструкция, порождающая фрустрацию и военный посттравматический синдром.

Однако, наверное, можно сказать и так: это один и тот же деструктивный посттравматический синдром, только выражается он по-разному.

Если мы думаем о будущем, если ответственны перед грядущим поколением украинцев – нам сегодняшним, находящимся в состоянии гибридной войны – нужно думать о СТРАТЕГИИ ГИБРИДНОГО МИРА.

Она шире того, что упомянуто в этом тексте – и нам надлежит ее сформулировать, выписать и принять (если хотите – общественным договором) уже сейчас, опираясь на весь интеллект страны.

Будущее должно быть заложено в настоящем!

Арсен Аваков, для УП


Історія про дорослішання або Бог мертвий



 – Ви думаєте, я створений для чогось великого? Мене веде найвище призначення?

 - Ні, ти просто серійний вбивця". "Останній відпочинок Клайда Брукмана", "Секретні матеріали", 3 сезон, еп. 4.

Віра у вищі сили та бажання догодити їм, незважаючи на те, що вони ні про що не просять – ознака нерозвиненості особистості людини та суспільства загалом. Чим примітивніший спосіб життя племені, тим більше на його території храмів.

Від чого походять явища, коли нормальна на вигляд людина, освічена, розвинена і ерудована, раптом поринає в релігію і починає поширювати її як сифіліс, серед усього кола свого спілкування? Це говорить лише про те, що людина ця, як особистість, не подорослішала достатньо, щоб відповідати за свої вчинки, або впала в дитинство з тієї чи іншої причини. Адже дитинство – це рятівний кокон, тепле місце, де тобі піклуються, приймають за тебе рішення, не змушують тебе відповідати за їхні наслідки. Де завжди можна сказати: "Я хворів", "Ми це не проходили", "Він перший почав", "Я не знаю як це зробити". І за ці дурні виправдання ніхто не покарає. Це стан, коли все вирішують дорослі. І ти можеш сказати: "А я ж говорив", коли щось іде не так. Але, знову ж таки, навіть за поганий результат ніхто не покарає. Хіба що дасть ляпаса зі злості.

 Що таке дитинство для суспільства? Це коли воно делегує управління собою особі, чи групі осіб із невиправдано широкими повноваженнями. При цьому сам собою складається дитячий суспільний договір: ви робите що хочете, але ми маємо бути нагодовані та відносно якісно захищені від холоду та дощу. При цьому нам дозволяється вас критикувати і повторювати "А ми ж говорили", якщо щось йде не так. Іноді ми можемо навіть бунтувати, але все закінчиться, тим, що ми віддамо вам п'ять незайманих на рік, а ви стратите на майдані одного з ваших. Але це не призводить до будь-яких змін у спільній ситуації, тому що вона всіх влаштовує.

Чому сліпа віра в бога потрібна лише незрілим особам? Треба розібратися у тому, що таке бог. Почнемо здалеку.

Події, які у житті людини, діляться за великим рахунком дві великі групи.

Перша: події, які людина може контролювати.

Друга: події непереборної сили.

Почнемо з другої, яка і входить у багатьох у рамки бога.

Тепло і світло від Сонця, зміна дня та ночі, літа та зими, стихійні лиха, техногенні катастрофи, війна, революція, епідемія – це події, на які не тільки кожна конкретна людина, а й великі спільноти не можуть вплинути. Просто не можуть. Здавалося б, ось він, бог.

Окей, якщо й так, то навіщо приносити жертви тому, на що ти ніяк не можеш вплинути? Навіщо проводити час у молитвах? Навіщо будувати дивного виду споруди і там повзати навколішки? Якщо це НІЯК не впливає на джерело катаклізмів. Ніхто ніколи не відповідає. Ніхто ніколи не змінює перебіг подій. Можна спалити тисячу вагітних дів і це не викличе дощ або його припинення. Можна мільйон разів прочитати якусь словесну формулу, але це ніяк не припинить хворобу і не запобіжить смерті. Можна повзати канвасом рингу, розбиваючи лоб у поклонах, але це ніяк не допоможе виграти бій. І купання в ополонці не поверне до життя близьких. Якщо викликає запалення легенів.

Бог мертвий.

Навіть якщо він є.

І все, що відбувається, робиться поза його розумінням і діями. Максимум, на що здатна доросла людина перед подіями непереборної сили – підготуватися до них, пристосуватися до наслідків, навчитися передбачати катаклізми. Якщо це можливо.

Адже людина – це мікроорганізм навіть на обличчі планети. Не кажучи про світ, який побудував якийсь померлий бог, якщо він колись був. Тому доросла людина розуміє, що її цінність у біосфері дуже невелика. Та й у ноосфері теж, судячи з поведінки інших. Тому завдання дорослого – не гаяти часу на ритуали, а зробити все, що можливо, щоб полегшити наслідки глобальної події. І прийняти їх.

Повертаємось до першого пункту. Все, що доступне людині у подіях, пов'язаних з нею, і які вона може контролювати – це цілком і повністю її відповідальність. Вміння забезпечити харчування та житло, вміння побудувати відносини з іншими людьми, вміння убезпечити себе, вміння продовжити свій рід та вміння передати свій досвід наступному поколінню. Ось і вся нехитра схема життя дорослої людини.

Жодних кадил. Жодних ікон. Жодних ритуальних страт. Жодних храмів. Для дотримання схеми життя не варто відволікати бога, навіть якщо він живий. Йому немає діла до мікроорганізмів, він керує галактиками. А все описане цілком під силу кожному дорослому.

Чому ж люди городять химерні храми, проводять роки у молитвах, обмежують себе в їжі та забороняють секс? Тому що вони не подорослішали, коли потрібно взяти на себе відповідальність.

Хочеш їсти шашлики без обмежень? Прекрасно! Ніхто не заважає. Відповідай за рівень холестерину та обмеження, які на тебе накладе його перевищення. Хочеш безперервного сексу? Не питання. Відповідай за своє здоров'я, здоров'я своїх партнерів та всі наслідки, які викличе задоволення твого бажання. Порушив закон – будь готовий, що тобі відрубають голову на майдані, бо такий є суспільний договір.

Але це дуже далеко від теплого маленького дитинства, де будь-якої миті можна сказати “я в будиночку” і “ми це не проходили” і ніхто не покарає.

А концепція бога та його антипода – диявола цілком дозволяє навіть не відповідати. Зробив щось хороше - "божий промисел", накосячив - "чорт поплутав". І все. Ніхто не поставить у куток. Хіба що дасть ляпаса від злості. Але це можна пережити.

Навіщо це все?

До того, що, як говорилося, чим примітивніше суспільство і колективне свідомість – тим воно більш набожне.

Запустить ракету по безневинних людях доросла людина - він злочинець, вбивця, навіть якщо просто пофарбував її рік тому. І розуміє, що настане час за це відповідати. І бере цю долю. Або ж не приймає та звільняється з армії навіть під страхом покарання, яке теж готовий прийняти як наслідки свого рішення. Що робить соціальне немовля? Воно вигадує ворогів за образом та подобієм своїх власних недоліків, починає «свящєнную войну» та освячує знаряддя вбивства. Тепер за все відповідає бог. Або чорт. Залежно від того, куди потрапить.

Дитина завжди покладається на сильні рішення. Вона чує голоси, які сама і вигадала. Їй уві сні боги, розповідають рецепт горілки, який насправді винайшла вона сама. Вона вірить у вигадане вище призначення. Хоча по суті є простою дитиною, яка не бажає приймати рішення, щоб не відповідати за їхні наслідки.

Що робить дорослий у соціумі? Будь-якими засобами домагається досягнення своїх глобальних та далекоглядних цілей, розуміючи та приймаючи наслідки того чи іншого результату. І, досягнувши свого, робить дії на власний розсуд. Підвищує податки, розуміючи, що це спричинить спад економіки, зубожіння та бунт нерозвинених громадян. Або роздає субсидії, розуміючи, що це призведе до інфляції, зубожіння та бунту нерозвинених громадян.

Що робить дитина у соціумі? Не думаючи про наслідки і не приймаючи їх, за приколом йде керувати великою країною у неспокійний час, переслідуючи власні маленькі дитячі цілі. Не вміючи щось робити, звинувачує у цьому інших та випрошує, випрошує, випрошує цукерки у дорослих. Отримує бунт таких же інфантилів, ображається, починає мститись придуманим ворогам, розкручує репресії та закінчує життя на майдані на радість іншим дітям.

Ось зараз ми б'ємося з величезним табором "духовного народу". Найдуховнішого на землі, як вони думають. Що, як ми вже знаємо, означає недорозвиненого. Орди, що не готова приймати наслідки, і навіть замислюватися про них. Це все у веденні їхнього бога, він відповідає за все.

Коли вони не вийде, вони не зазнають ні сорому, ні жалю, ні скорботи за своїми загиблими. Так наказав бог, так зробив бог, отже, так завгодно богу. Відслужать мега-пафосну панахиду і підуть знову фарбувати ракети, що залишилися, або грати дзеркальцями, подарованими добрими дорослими.

Це треба постійно пам'ятати і діяти по-дорослому, усвідомлюючи, що для злих дітей найстрашніше, що їм боляче, що їм соромно, що може безповоротно зламати їх дух. І бити, бити, бити в ці точки, поки ця величезна дурна колективна дитина не розплачеться і не уповзе під ліжко ховатися.

Що ми бачимо натомість?

Маленький (за розміром, за віком ми однакові) брат дурнуватої гігантської сусідської дитини заглядає через паркан і робить те саме. Делегує ухвалення своїх рішень дурним дітям. Підтримує їх дурні дитячі хотілки та обідкі, не даючи ляпасів зі злості, а заохочуючи їх без кінця. Не дає їм зрозуміти, що для того, щоби щось отримати, потрібно щось віддати. Або принаймні обмежити себе, пристосуватися до нових умов. Але, як ми знаємо, пристосуватися – дії дорослого. А їх у нас обмаль.

І весь наш “духовний” народ (ми знаємо, ознака чого цей стан) влаштовує битву богів. У сусіда неправильний, а в нас справжній. Тому й хрестимося гострим кінцем яйця, а вони тупим.

Голоси нечисленних дорослих говорять про те, що потрібно перейти на військові рейки, перевчитися на професії подвійного призначення, жорстко змушувати уряд ідіотичних немовлят здійснювати правильні дії і нести жорстку відповідальність за наслідки, комбінувати торгівлю з виробництвом, запропонувати навколишнім дорослим те, що їм потрібно, а в нас є, або можна швидко зробити, і багато чого іншого, що цілком можливо без будь-якого божественного втручання. Але вони тонуть у загальних ритуальних співах, спрямованих до тих, хто ніколи не відповідає і нічого не робить. Дайте танки, дайте їжі, дайте лад, дайте захист.

Бог мертвий.

Ніхто нічого не дасть.

Потрібно просто подорослішати. І зробити самим.

Погані діти бояться дорослих з ременем. І якщо ми станемо дорослим, то злякається і сусідська погана дитина. І так злякається, що залізе назавжди під шконку. І там ще сотні років розповідатимуть казки про злого вовка за парканом, не даючи їх суспільству ставати старшими.

І це наша ціль.

Такий шлях.

Слава Шаї-Хулуду, нехай буде благословенна його дорога в піску.

Сторінки:
1
2
3
попередня
наступна