Рідна Мова - Русский Язык
- 17.03.10, 16:17
До уваги адміністрації i.uа!
Розміщую це вдруге. Вперше ця інформація зникла без пояснення причин.
Застерігаю: Тільки спробуйте зняти - я і співтовариство українських патріотів це просто так не залишимо!
Картинку знайшов на сайті http://zaua.org/
Там оголошено конкурс.
Дід приїхав із села, ходить по столиці.
Має гроші - не мина жодної крамниці.
Попросив він:
- Покажіть кухлик той, що з краю.-
Продавщиця:
- Что? Чево? Я нє панімаю.
Кухлик люба покажіть, той, що з боку смужка.
- Да какой же кухлік здесь, єслі ето кружка.-
Дід у руки кухлик взяв і нахмурив брови:
- В Україні живете й не знаєте мови.-
Продавщиця теж була гостра та бідова.
- У меня єсть свой язик, ні к чему мне мова.-
І сказав їй мудрий дід:
- Цим пишатися не слід,
Бо якраз така біда в моєї корови:
Має, бідна, язика і не знає мови.
Павло глазовий
Ще за радянських часів багато хто цікавився, чому чуємо й читаємо в Росії, у Франції, в Англії, у Вірменії, але на Україні. Після того, як наша Батьківщина відновила свою незалежність, в офіційному вжитку запанувала форма в Україні. Проте окремі громадяни її не сприймають і вишукують різні підстави, аби повернутися до старого — на Україні.
Треба сказати, що в народній творчості і в красному письменстві вживані обидві форми: на Україні і в Україні. Напр., у Т. Шевченка: «Серед степу широкого на Вкраїні милій», і «В Україну ідіть, діти, В нашу Україну». Якому ж варіантові слід віддати перевагу? Свого часу це питання глибоко дослідив великий знавець української мови Іван Огієнко. Ось що писав він у статті з промовистою назвою «В Україні, а не на Україні»:
«Коли говоримо про докладно окреслену територію, як закінчене ціле, або про самостійну державу, тоді завжди вживаємо прийменник в чи у (а не на): в Австрії, в Америці, в Румунії, у Франції, в Польщі, в Росії і т. ін. Що ж до прийменника на з місцевим відмінком, то його вживаємо при географічних назвах на питання «де» тільки тоді, коли територія, що про неї йдеться, не окреслена докладно, не самостійне ціле, тільки складова частина якоїсь держави: на Поділлі, на Полтавщині, на Київщині, на Волині, на Буковині… До непродуманих традиційних форм належить і вислів на Україні, що має в нас прецікаву історію… Цілі віки ми чули то na Ukrainie (від поляків. — О. П.), то «на Украине», а тому й защепили собі це «на Україні» як своє власне, зовсім забувши про його історичне походження й не відчуваючи, що це власне «на» — болюча й зневажлива ознака нашого колишнього поневолення… Стара наша Русь чи Малоросія складалася з кількох частин: Галичина, Волинь, Поділля, Україна (головно Київщина). Хто слова «Русь» чи «Малоросія» вживав на означення цілого народу, для того Україна була тільки частиною; це, скажемо, завжди бачимо в XVII—XVIII віках, наприклад, в універсалах Богдана Великого або в літопису Величка й ін. Україна мислилась тоді частиною цілого народу, Руси, а тому вислів на Україні був нормальний…
Але вже за старих часів дехто розумів Україну значно ширше, а тому й писав в Україні… Шевченко у своїх творах звичайно мислив Україну як назву для всього нашого народу, а тому й уживав на питання де місцевого відмінка з прийменником в: У нас в Україні старий Котляревський отак щебетав. Було колись в Україні лихо танцювало. На весь світ почули, що діялось в Україні. Виріжуть гайдамаки ворогів в Україні. Сю ніч будуть в Україні родитись близнята. Мені однаково, чи буду я жить в Україні чи ні; також на питання куди: В Україну ідіть, діти, в нашу Україну. Сини мої, летіть в Україну. Линуть в свою Україну тощо… Але звичайний традиційний погляд, що Україна — то частина другої держави, несвідомо захоплював і Шевченка, чому й він нерідко писав на Україні, на Україну… Мусимо змінити стару граматичну форму й уживати тільки в Україні, в Україну, викинувши остаточно з нашого вжитку граматичну ознаку нашого колишнього поневолення» (Рідна мова. 1935. Ч. 2. С. 67—72).
Отже, основною (а в офіційному мовленні єдиною) формою є в Україні. Проте не варто виправляти фольклорних та літературних творів, де з історичних причин уживаний вислів на Україні.
На одній кухні не може бути двох хазяйок. В Україні не може бути двох державних мов
Зазвичай, прихильники тієї чи іншої форми піднесення статусу російської – або до рівня офіційної мови міжнаціонального спілкування (як, наприклад, у Казахстані), або офіційної мови на рівні областей (як у Німеччині або Швейцарії), або навіть другої державної мови (як у Білорусі або Ірландії) – згадують Європейську хартію, яка давно стала притчею во язицех в Україні. Притому, що сам текст Хартії мало хто читав, що є типовим для такої категорії людей. Що ж представляє собою цей документ?
Чи вимагає Європейська хартія мов визнання російської мови другою державною? А також чому приклади Бельгії, Швейцарії, Канади або Ірландії – це просто спекуляція? Більш того, за скількома пунктами російська підходить під означення "регіональна мова".
Аналіз положень Європейської хартії мов та прикладів про інші двомовні держави:
Текст достатньо великий, тому просто лінк:
http://sd.net.ua/2010/02/17/ukrainska_mova.html