ВІЧЕ – збори вільних людей у Давній Русі, на яких обговорювались і вирішувались важливі громадські справи. Розвинулося з народних зібрань у східних слов’ян, описаних візантійськими істориками VI століття. Цей архаїчний інститут народовладдя набуває нових форм і змісту в часи завершення будівництвава Давньоруської держави наприкінці X – поч. XI ст. Віче уперше згадується під цією назвою в літописі біля 997 р. (Білгород). Зі встановленням сильної князівської влади віче утвердилось як колективний орган місцевого самоуправління, а з перебігом часу стало брати участь і в державних справах. У 1024 в Києві віче відмовило братові Ярослава Мудрого Мстиславу Володимировичу, який хотів сісти на престол; в 1068 р. скинуло київського князя Ізяслава Ярославича і посадило полоцького князя Всеслава Брячиславича. Джерела дають підстави вважати, що віче було органом надзвичайним, вирішувало найважливіші питання міського і державного життя: війни і миру, закликання і вигнання князів.

(За матеріалами https://uk.wikipedia.org/wiki/Вікіпедія:Проект:Енциклопедія_історії_України/Статті/Віче)

Заступник міського голови міста Тернопіль Леонід Бицюра пізно вночі повернувся із відрядження, а вже о сьомій ранку ми зустрілися в осередку тернопільської «Просвіти», щоб знімати «Сповідь».

Кава. Дві цигарки підряд. Чоловіча і щира бесіда. Розмова з людиною, котра присвятила себе служінню Нації.

Багатогранна людина – політик, письменник, юрист, еколог, продюсер. Все це грані цільної, яскравої особистості – сильної, зібраної, цілеспрямованої, наче натягнута тятива.

Старі наративи та налаштування суспільного життя сприймаються дірявим лахміттям на фоні його усвідомлення і сприйняття майбутнього своєї країни. Він наче стріла готовий зірватися в експедицію за своєю мрією. А його мрія проста і зрозуміла – нова Україна.

Він постійно серед людей. Навколо нього діти, волонтери, добровольці, священики, митці, науковці. Дивлячись їм в очі, розмовляючи з ними, він розуміє і відчуває, що потрібно змінювати формат соціального розвитку держави.

Він знає свою націю. Любить її. І найважливіша грань цієї любові – він душею відчуває людей, котрі живуть з ним на одній землі.

Сьогодні ми не до кінця усвідомлюємо процеси, що відбуваються серед нас. Стратегії майбутнього – це те, що у передових країнах ретельно планують, а потім вибудовують, не шкодуючи ані коштів, ані зусиль. Це ті ідеї, навколо яких об’єднується суспільство. А ми продовжуємо робити ту ж саму історичну помилку, створюючи ідеї без стратегій, мету без методів і, як наслідок, замість того, щоб об’єднатися заради майбутнього, знов і знов маємо «на два українці – три гетьмани».

Велика політика перетворюється на фальшиві ігрища інтегрованих манкуртів. Лише тому, що ми самі це дозволяємо. Скільки крові, пролитої найкращими нації знадобилося для того, щоб відродити в собі УКРАЇНСТВО? На превеликий жаль, недостатньо. Ми намагаємося будувати майбутнє на повітряних замках шоколадних обіцянок, потім на дотепних жартах і екранній харизмі вигаданого, неіснуючого персонажа.

А що таке Україна? Де вона?! Саме з цим запитанням я їжджу Україною, намагаючись відшукати її посеред нас. Відшукати в очах, в серцях, в душах. І знаходжу. Знов і знов знаходжу. Ми, українці, Є. Ми тут. Ми разом із нацією.

Саме тому «Сповідь» з Леонідом Бицюрою стала такою знаковою для мене. Етнічний українець, котрий усвідомлює як завіти предків, так і відповідальність перед майбутніми поколіннями.

Наша сила в єдності. Та нам нав’язують, в нас культивують роз’єднання та розбрат. Схід та Захід, православні та католики – все це штучні, уявні, неіснуючі перепони. Так само як і численні політичні партії та платформи, у стінах яких стирчать червоні вуха кремлівських ідеологів. Свідомість пересічного українця перевернута догори дригом ворожими фейками, пропагандою та маніпуляцією. Саме тому ми висимо в повітрі, безнадійно хапаючись то за шоколадних, то за зелених.

На сцені політичного театру маріонетки розсипаються жартами, цукерками, лайкою та порожніми словами, екзальтовано трясуть вилами та уявними гранатами. А за кулісами цього театру абсурду досвідчені кукловоди руками цих же маріонеток нарізають золоті батони нашого майбутнього собі в кишеню, спускаючи передвиборчі обіцянки в золоті унітази.

Ми, українці, ніколи не були монархістами. Цар та ручні бояри – це не наша, не українська ідеологія. Це паразитична структура, котра має бути винищена.

ВІЧЕ. Віче, як об’єднання сильних, самостійних, досвідчених, усвідомлених лідерів. Для яких існує лише Бог і Україна. Інакше в нас не вийде. Вже 28 років не виходить.

Час закулісних ігор минає. Нас змінив Майдан. Найкращі з нас мають забути про себе, дивлячись в очі українцям, перед портретами Небесної Сотні, та перед фото загиблих на цій війні мають взяти на себе відповідальність. Той, хто не впорається – піде з гідністю. Сам. А ті, хто здужають, навіки будуть вписані в нашу історію золотими літерами.

Інших шляхів немає. Вони були перекриті тоді, коли розгодовані до українських політичних лідерів комсомольці та піонери стали переналаштовувати націю з тисячолітньою історією на обслуговуючий персонал для самопроголошеної еліти.

Ми вже не маємо змоги пробачати політиканство. Є або НАЦІОНАЛІСТ з генетичним правом стояти на варті інтересів Нації, захищаючи їх до останньої краплини крові, сил та сталевої віри, або маріонетка, яка в руках досвідчених ляльководів паразитує на нашій знекровленій Нації.

Зумієш їх нарешті відрізнити, жовто-синій? Зумієш врешті-решт усвідомити, що ніхто не прийде і не потягне нас за чуба до кращого майбутнього? В України є лише ми, українці.

Ось такими рядками вилилося відлуння «Сповіді» зі справжнім націоналістом Леонідом Бицюрою. Діалог на двох рівнях – словами і душами. Зумій його почути, жовто-синій. Тобі це вкрай необхідно.

Леонід Бицюра. «СПОВІДЬ» – авторська програма Олега Володарського

https://youtu.be/kqOWCLEsClc