(с)Крупицкий Свято-Николаевский женский монастырь под Батурином основан еще до татаро-монгольского нашествия. Дата его основания, к сожалению, утрачена.
Первый храм был сооружен на месте чудесного явления иконы Св. Николая Чудотворца, а Крупицким его стали называть после того, как в годы нашествия Батыя монахи были спасены от голода просыпавшейся с неба крупой. Об этом чуде была сделана запись на напрестольном Евангелии рукой св. Дмитрия Ростовского, который был назначен настоятелем этого монастыря в 1682 году. А архимандрит обители Варсонофий в 1767 году писал -"...те крупы содержали в серебряном ковчежце до времени гетмана Мазепы, как по измене г. Батурин разорен, то монастырь в разорении ж был и кем те крупы взяты, неизвестно."
В XVI в. обитель была возрождена как мужской монастырь, находилась под покровительством украинских гетманов, ставка которых располагалась в городе Батурине.
Монастырь сожжен в ходе Батуринской резни 1708 г., но вскоре вновь возрожден.
В 1922 г. монастырь был закрыт, все постройки разобраны.
В 1999 г. начался новый этап возрождения, в обитель возвращена найденная случайно чудотворная икона святителя Николая.
Сейчас в монастыре живут всего четыре монахини и две послушницы. Благодаря их усилиям восстановлена церковь Преображения Господня, в котором хранится главная святыня монастыря - удивительная чудотворная икона Св. Николая - уникальный, особенный образ.
Восстановлена ограда монастыря, монашеский корпус и в ходе восстановления - колокольня, которая пережила даже Великую Отечественную войну - ее дважды пытались взорвать, так как она являлась удобным наблюдательным пунктом, но она выстояла.
Монахини собирают средства для постройки-восстановления главного храма обители, который был уничтожен в 1922 году - Свято-Николаевского собора. История Крупицкого Свято-Николаевского монастыря Монастырь был основан в 15 веке. Его построили благодаря явлению в местном лесу иконы Святого Николая. На этом месте построили церковь во имя Чудотворца, вокруг которой поселились люди. Впоследствии они и основали монастырь. В 16 веке святыню разрушили татарские войска, после чего ее отстроили в другом месте. Интересна легенда о происхождении названия монастыря. Она гласит, что при нападении татар в обители скрывались люди. Осада продолжалась долгое время, поэтому закончились продукты. Тогда с неба посыпалась манная крупа. Поэтому монастырь и называют Крупицким. После того, как Батурин стал гетманской столицей, монастырь приобрел большое значение. Он стал главным религиозным центром всей Левобережной Украины. С этой обителью тесно переплетены жизни известных личностей эпохи Гетманщины. Монастырь содержали гетманы Демьян Многогрешный, Иван Самойлович, Иван Мазепа, Кирилл Разумовский. В 1708 году русский войска захватили Батурин и разрушили монастырскую колокольню и монашеские кельи. В 1803 году монастырь был реконструирован, но в 1846 году здесь произошел пожар. В 1922 году монастырь ликвидировали большевики. Церковь, жилые корпуса и библиотеку ограбили. Церковные вещи вывезли. Другие здания монастырского комплекса демонтировали, а старый колодец засыпали. Впоследствии в монастырской церкви открыли клуб, который позже превратили в зернохранилище. Через несколько лет с церкви сняли купол. После Второй мировой войны на монастырской территории поместили колхоз, в монашеских кельях начала работать школа. В 1999 году школу перенесли из-за аварийного состояния здания. То, что осталось от комплекса монастыря, вернули Украинской Православной Церкви. Тогда же монахи и неравнодушные местные жители начали восстанавливать и ремонтировать здания. С тех пор здесь правят Божественную Литургию, а также ежедневные утренние и вечерние службы. Монастырь принимает паломников. Архитектура Крупицкого женского монастыря В древности Крупицкий монастырь был крепостью. Его окружали высокие валы и деревянные стены, усиленные по углам башнями для обороны. Главный въезд располагался со стороны реки, через которую был переброшен мост. В его комплекса входило несколько сакральных сооружений: собор Святого Николая, построенный в 1680 году в стиле украинского барокко. Его демонтировали в 30-х годах 20 века; Николаевская церковь; Спасо-Преображенская церковь, которую строили в 1803–1804 годах; колокольня. Во время захвата русскими войсками Батурин в 1708 году была разрушена монастырская колокольня, кельи монахов и игуменов. Впоследствии комплекс восстановили, но 1846 произошел пожар, который уничтожил и повредил большую часть зданий. А позже уничтожили собор Святого Николая. Сейчас в составе монастырского комплекса есть несколько зданий: каменная колокольня (1825 год); дом настоятеля (1834); Спасо-Преображенская трапезная церковь (1803–1858 годы); монастырские кельи (начало 19 века). Территория монастыря является прямоугольной в плане. Вокруг есть каменная стена высотой 3 метра, а въезд украшает массивная ворота с каменной аркой. Спасо-Преображенская трапезная церковь была построена в 1803 году. Она одноэтажная, увенчана декоративным куполом. Дом настоятеля построили в 1834 году. Он имеет симметричную композицию. Архитектурный стиль фасадного декора – это так называемый «провинциальный классицизм» 19 века. Колокольня монастыря была построена в 1823–1825 годах. Ее высота – около 31 метра. Вверху есть арочные проемы для колоколов. Святыней монастыря является икона Святого Николая. Возле нее произошло много чудес. Также в монастыре находится часть мощей Святой Варвары. Read more at: https://ua.igotoworld.com/ru/poi_object/68092_svyato-nikolaevskiy-zhenskiy-monastyr-baturin.htm

приблизно так виглядала територія містечка в ті далекі часи

сама церква на цій  схемі не відображена - її  ТОДІ -  не існувало, але собор, який вона  *замінила* - є

(с) .....церква була побудована у 1803 році, одночасно з палацом Розумовського. Церкву побудували на місці зруйнованого мазепинського Троїцького собору, і, за легендою, вона була побудована з цегли розібраної вежі Мазепи. Розумовський помер у рік завершення будівництва храму, і, згідно з заповітом гетьмана, він був похований у склепі на території Воскресенської церкви. Це одне з небагатьох  поховань українських гетьманів,  яке  збереглося до наших днів.

це,була єдина церква з усіх, які я відвідувала з ціллю в історично-архітектурного ознайомлення, в якій не було людей. ну, т.є.-ЗОВСІМ !! по-рож-ньо!!!навіть продавчинь всілякого начиння-не було,хоча саме начиння-було присутнє.

Знищення Батурина разом із цивільним населенням військами Московії за наказом Петра І, що відбулося у 1708 році, було варварською трагедією не тільки українського, а і міжнародного рівня.
Відомий чернігівський історик Сергій Павленко так окреслював масштаби цієї катастрофи: «жертвами погрому 2 листопада 1708 р. у Батурині стали 5-7 тис. мирних громадян, 6 – 7 тис. військових, разом – 11-14 тис. батуринців, сердюків, козаків». Дослідник, як і його колеги, також докладно вивчили нищення московською Ордою, які були православними християнами, але спалювали батуринські церкви і вбивали жителів, теж православних християн, що там ховалися. Приймаючи християнство, Московія залишилася варварською країною і на той час не належали до Европи.
Власне факт злочину спочатку визнавали й самі його організатори, і нічого злочинного у знищенні мирного люду не бачили -- звичайна практика державної політики "головорізів".
Інше ставлення до цієї катастрофічної події було у європейських дипломатів, які побували у Московському царстві. Англійський посол Чарльз Вітворт інформував із Москви про втрати мирного населення в Батурині: «Зарізано жорстоко шість тисяч чоловік без огляду на вік і стать». Лорд Ч. Уайтворт, виконавши посольську місію, опублікував у Лондоні у 1710 році «Звіт про Росію», у якому прямо вказав, що «місто Батурин негайно було взято і спалено, і понад сім тисяч чоловік було вбито незалежно від віку й статі».
Загартований у походах і війнах шамбелян (придворний чин високого рангу) Карла XII Адлєрфельд, який загинув під Полтавою у 1709 році, занотував у своєму щоденнику: «Перебили і старих і малих, не оглядаючись на стать та вік, залишок жінок поцупили. Взяли сорок гармат. Спалили місто і 30 млинів, що стояли на річці Сейм. Все пограбували. Комендант, родом прусак, був взятий, з ним гірко вчинили».
Як писав Микола Маркевич, український історик (XIX ст.): «Сердюки були частиною вирізані, частиною пов’язані в одну юрбу мотузками. Помстившись за вчорашнє, Меншиков доручив катам стратити їх різноманітними стратами. Військо, скрізь і завжди готове до грабунку, разсіялось по домівках і не розбираючи, всіх підряд, винищували мирних громадян, не пощадили ні жінок, ні дітей. Вчиняли найжорстокіші катування -- живих четвертували, колесували, на палю садили. Вигадували нові методи катування, які приводили просто в жах».
За свідченням шведського історика Фрікселя, Меншиков наказав розп’ясти трупи козаків на плотах і пустити їх по річці Сейм, щоб населення Гетьманщини побачило долю, що спіткала Батурин.
Французькі часописи того часу Батуринську трагедію висвітили під такими заголовками: «Страшна різня», «Руїна України», «Жінки й діти на вістрях шабель». «Газет де франс», «Летре гісторік» та інші газети сповіщали про факт практично однаково: «Всі мешканці Батурина без огляду на вік і стать вирізані. Москалі застосували нелюдські, хижацькі звичаї. Україна купається в крові. Меншиков вживає засоби московського варварства».

Отже, ще для Європи XVIII cт. такі злочини як Батуринська різанина однозначно вважалися військовими злочинами, злочинами проти цивільного населення, злочинами проти людяності, хоч і термінів таких ще не існувало. Вони з’явилися тільки у XX ст. після приголомшуючих звірств комуністів, нацистів та їхніх послідовників.
Комуністи, «гідні» спадкоємці Орди, не зупинялися ні перед чим для утвердження і збереження своєї влади. Це й гарматний розстріл Києва Муравйовим у лютому 1918 року, коли Київ був просто усіяний загиблими і дапі масштабні розстріли "непокірних" українців, і багато інших подібних злочинів.
Вірний ленінець Володимир Затонський у спогадах так описував побачене в лютому 1918 році у Києві: «Ми увійшли у місто: трупи, трупи й кров…Тоді розстрілювали всіх просто на вулицях. Я сам мало не загинув. Серед білого дня мене один із наших патрулів зупинив. Я йому показав посвідку члена Українського Уряду, написану мовою українською, з печаткою Всеукраїнської Центральної Ради робітничих, селянських та червоноармійських депутатів. Та й тут же таки, мабуть, були б і розстріляли, – тоді ж такі злочини просто на вулиці робилися, – на щастя, у кишені був другий мандат – члена Раднаркому РРФСР за підписом Ілліча».

74 роки комуністичного режиму коштували Українському народу біля 20 мільйонів життів. Вони не були випадковими -- винищення українців було системним. Ще у тому ж 1918 році Володимир Ленін повчав такого ж злодія Льва Троцького: «Якщо правильно повідомлено мені, що ви маєте повну можливість артилерією знищити противника. По-моєму, не можна жаліти міста і відкладати довше, бо необхідно нещадне винищення». Його наступник Йосиф Сталін пішов ще далі і застосував голод як зброю.

Сучасна Російська Федерація продовжує сталінські традиції, нічим не гребує у злодійських спробах підкорити Україну, поставити на коліна. Надавши коридор відступу українським добробатам з Іловайська, по-бандитськи розстріляли їх. У свій агресії проти нашої держави знову практикується нищення населених пунктів з мирними жителями. Згадайте ракетно-артилерійські обстріли Щастя, Маріуполя та багатьох інших містечок, сіл Донеччини, знущання, пограбування, вбивство цивільного населення.
І не дивно, що російська Орда також чинить злочини і у Сирії.
Батуринська трагедія нагадує, що російський агресор за останні сторіччя анітрохи не змінився. І тільки сильна армія потужної єдиної і консолідованої держави Україна є гарантом нашої безпеки і майбутнього. А Захід має нарешті зрозуміти, що міжнародними зусиллями агресора необхідно рішуче зупинити.

10 листопада 1709 р. за наказом Петра І поголовне винищено населення та зруйнований Батурин.

2 листопада 1708 р. московські війська під командуванням Олександра Меншикова захопили Батурин, вщент зруйнували оборонний замок і саме місто. Історик Сергій Павленко у монографії "Загибель Батурина" зазначає, що жертвами погрому Батурина стали 6-7,5 тисяч мирних громадян і 5-6,5 тисяч військовиків - сердюків і козаків (разом 11-14 тисяч загиблих). Керівників оборони Батурина (у тому числі полковника Дмитра Чечеля) вивезли до Глухова, де катували і стратили. Решту оборонців, за твердженням автора «Історії русів», розіп'яли на хрестах, встановлених на плотах, і пустили за течією ріки Сейм.

http://uk.wikipedia.org/wiki/Батурин

а ось я розповідає про це російськомовна Вікіпедія:

...Только измена одного казацкого полковника помогла Меньшикову захватить цитадель. Ворвавшись в Батурин, русские войска овладели гетманской казной, артиллерией, продовольственными припасами и совершили неслыханную резню, уничтожив не только защитников города, но и все гражданское население с грудными детьми включительно. Сама резня, как показали раскопки, которые ведутся сейчас в Батурине, была возле гетманского дворца и домов казацкой старшины. Город был разрушен, в том числе все церкви и монастыри. В официальных документах Кабинета Министров Украины эти события называются «Батуринская трагедия». Гетманская резиденция в том же году была перенесена в Глухов.

Від себе я добавити хочу наступне:

Винищити все цивільне населення міста Батурина разом з грудними дітьми, а тут проживало біля 20 тис. жителів, могла лише войовнича банда гомосєків. Не дарма таке Перто І доручив Меншикову... І про яке православ'я може йти мова, коли ці банди руйнували церкви та монастирі... Історично правителі Московії по самі гланди в крові.. Історики прекрасно про це знають..  

Профком університету організував поїздку до Батурина, поїхав туди і я. Провчився ж там 5 років, плюс три роки аспірантури, до того ж працює там багато моїх знайомих, серед них і майбутня дружина.
Але, що погано у таких поїздках, - ти суцільно підлягаєш розкладу групи. Неможливо більш детально зупинитися там, де тобі цікаво і пройти повз те, що тебе не дуже схвилювало. Із плюсів те, що можна поверхнево ознайомится з невідомою місцевістю, намітити собі майбутні маршрути, ну і цікава весела компанія знайомих людей.
Спершу нас повезли у відновлене родове гніздо князів Розумовських. Видно, що грошей Ющенко не пошкодував, навіть східці зробили з італійського мармуру, але тогочасною епохою ми не прониклися, експозиція була представлена переважно картинною галереєю сучасних художників на тему хто як бачить портрети Розумовсбких і інших гетьманів України та правителів сусідніх держав тієї епохи. З залів сподобалися 2 великих зали - зал засідань та столова, а також книжна шафа 18-го сторіччя. Але у самому палаці все дуже строго, користування фотоапаратом 30 грн і за групою, окрім екскурсовода постійно ходять наглядач зали та охоронець...
Більше окунутися у тогочасну епоху та звичаї можна було у будинку судового писаря Кочубея, де зберігся підвал у якому представлені воскові фігури судді та засудженого та знаряддя катувань.
Найбільше ж мені сподобалося у відновленій цитаделі Батуринської фортеці. Біля стін нас зустріла дівчина-екскурсовод у вишиванці. Цікаво розповідала про історію самого Батурина та відновлювальні роботи на цьому місці, паралельно можна було задавати питання та фотографувати фортецю ззовні та подвір"я всередині. Батуринська цитадель являє собою дерев"яні захисні стіни з трьома вежами, оборонний рів та частоколи. Всередині цитаделі дерев"яна діюча церква, будинок гетьмана, скарбниця, кілька гармат 17-18 століття та пам"ятник загиблим у батуринській різанині.
Цікава, неоднозначна та трагічна історія Української держави. І досі не можна певно сказати хто був правий, а хто ні при її творенні. Але точно можна сказати, що лише об"єднання зусиль та міцна влада можуть надалі зберегти цілісність, недоторканність та соборність нашої держави. Нажаль, і досі на берегах Дніпра, Дністра, Дінця та Тиси нема того єднання та розуміння. А це колись таки призведе до чергового руйнування та розорення.
По дорозі додому було ще трохи часу і ми заїхали на хутір, де жила дружина письменника Куліша, куди часто навідувався він сам та "колеги по перу". Жіночка, що працює доглядальницею та екскурсоводом цього хутору дуже своєрідно вела екскурсію, ніби все, що вона розповідає вона бачила на власні очі і просто переповідає вчорашні події на хуторі... Дуже добре, до речі, що дехто з депутатів, що родом з цих країв перейнялися історією рідного краю і відновили один з чисельних історичних куточків нашої багатої країни.