Про страх, про єеси брехливі, та ще много цікавих моментів...
автор: Олександр Косвінцев
Ввівши в Україну війська, Путін
виклав останній козир. Такий висновок недавно зробив керівник
інформаційного центру «Правого сектора» Борислав Береза. Активіст
навіть виніс ці слова в заголовок статті для видання «Новий час».
«Крах проекту «Новоросія» нікого не дивує. Він і не мав бути
реалізований до стану незалежної держави», – міркував Береза. За його
словами, спочатку задумка кремлівських «інтриганів була на рівні
створення серйозної дестабілізуючої ситуації в Україні та відстоювання
своїх інтересів в торгах із Заходом за вплив у нашій державі». Україні в
цій грі, на думку автора, належала роль не гравця і навіть не фігури, а
шахової дошки.
Такі оцінки зараз висловлює багато аналітиків. На мій погляд, вони не
цілком влучають у ціль. Навряд чи Кремль хотів створити «Новоросію»
тільки заради торгів із Заходом. І це – теж, але не єдине. Швидше за
все, Путін спочатку затівав варіативну і безпрограшну гру: вийде відразу
створити нову підконтрольну «державу» – добре, не вийде – буде зона
нестабільності й плацдарм для наступу на Україну в майбутньому.
Кінцева мета кремлівського бандита – не міфічний «договірняк» зі
західними країнами. Вся логіка його дій підказує, що основною мрією
російського агресора щодо України є її знищення як незалежної держави.
Лідери провідних країн Євросоюзу могли б на це піти, адже іржа путінщини
глибоко проникла в їхнє середовище. Та досягти такої домовленості зі
США практично неможливо в силу хоча б не дуже міцних позицій президента
Обами в американському Конгресі, а він не дозволить це зробити.
Утім, достовірно дізнатися плани колишнього кадебешника ми не зможемо
ніколи. Практично всі основні рішення Путін ухвалює одноосібно, як
абсолютний монарх, і досить непередбачувано. За оцінками низки фахівців,
ця людина має серйозні психологічні і почасти психічні відхилення. А
найбезрадісніше те, що у нього в запасі є й інші великі козирі, а не
тільки банди найманців і регулярні війська.
Вважається, що головним козирем кремлівського свавільника є наявність у Росії
ядерної зброї та балістичних ракет. Створював їх не Путін; у колишніх
господарів «атомної валізки» ніколи не виникало бажання нею
скористатися. Путін же знахабнів настільки, що став відкрито погрожувати
зброєю масового знищення країні, яку росіяни ще недавно вважали
братською. Країні, що розташована майже в центрі густонаселеного
континенту.
Напередодні саміту НАТО, що відбувся 4-5 вересня в Уельсі (Велика
Британія), біснуватий фюрер виступав на форумі прокремлівської молоді.
Звідти він знову пихато нагадав світові про те, що «Росія – одна з
найпотужніших ядерних держав». Світова преса відразу почала гадати:
мовляв, насправді Путін ніколи б не застосував ядерну зброю, чи не так?
На жаль, точної відповіді на це питання не може дати ніхто.
Багато що залежить від оточення «царя», вважає відомий російський
вчений і публіцист Андрій Піонтковський. За його інформацією, в оточенні
Путіна є і «партія миру», і «партія війни». «Голуби» пропонують йому
зараз, в момент оголошеного в Мінську перемир'я, заявити про перемогу в
Україні і вийти з конфлікту, і це могло б зняти гостроту протистояння.
Але на цьому шляху Путін буде виглядати переможеним. Імідж непогрішного і
рішучого правителя – одна з основ його влади.
«Яструби» радять своєму господареві піти іншим шляхом: провести
показову «конвенціональну війну з НАТО». На думку експертів, у цьому
разі в автократа буде тільки один варіант: ядерний удар.
Уельський саміт НАТО показав, що лідери західних країн всерйоз
сприймають цю гіпотетичну загрозу. Або принаймні використовують її для
якихось своїх політичних маневрів.
На саміті українському президентові було надано найповажніший прийом.
З ним зустрічалися глави найсильніших держав-членів Альянсу. Порошенко
отримав обіцянку, що буде створено кілька фондів для модернізації
української армії. Крім того, НАТО ще раз підтвердило, що повністю
солідарне з Україною в конфлікті, який розгорнувся. Прозвучали також
чергові вимоги до Росії про виведення її військ з української території,
припинення постачання терористів зброєю і грошима.
Провальним, як писали деякі видання, саміт назвати ніяк не можна, але
і проривним – теж. Основні члени Альянсу фактично ухилилися від
обіцянок постачати в Україну сучасну летальну зброю, здатну зрівняти
сили протиборчих сторін. Не почула країна, яка зазнала нападу, й
зобов'язань про її прийом в оборонний блок колись у майбутньому. Питання
ніби зависло в повітрі.
«НАТО занадто побоюється погроз Росії, щоб допустити до своїх лав
Україну», – пояснив впливовий американський тижневик Time. Багато
публікацій світової преси з цього приводу були значно уїдливішими.
Справді, допомога Україні фінансами (а вона могла бути і більшою в
умовах війни) та військово-технічною продукцією нелетального призначення
з боку розвинених країн – це дуже благородний жест. Щодо всього іншого,
то тут лідери країн-членів НАТО, очевидно, виходять з хибних уявлень.
Прагнучи вберегти світ від ядерної пожежі, Альянс чомусь відмовляє
Україні в прямій військовій допомозі нестратегічного характеру. Це
розпалює військовий свербіж Путіна, який бачить перед собою економічно
ослаблену країну, що спливає кров'ю.
Характерно, що США, Великобританія, Німеччина та інші західні
держави, висловлюючи занепокоєність діями Росії, жодного разу не
поставили перед ООН питання про введення в зону збройного протистояння
«блакитних шоломів». А чому? Світ знає чимало прикладів застосування
миротворчих сил ООН у значно менш кривавих конфліктах, і це є одним з
головних завдань Об'єднаних Націй. Відмовляючи Україні у міжнародній
миротворчій допомозі, Захід фактично підштовхує Путіна до форсування
військових дій на її території.
Попри досягнуту в Мінську угоду про перемир'я підконтрольні Кремлю
бойовики вели обстріл житлових кварталів і позицій української армії.
Самопроголошений «народний губернатор» так званої Донецької народної
республіки Губарєв презирливо заявив, що він і його бойовики «плювати
хотіли» на оголошений режим перемир'я. Про це він написав на своїй
сторінці у Фейсбуці.
Не менш «наплювально» поводиться і кремлівський покровитель
терористів. За його наказом через міждержавний кордон в Україну
продовжує проникати російська бронетехніка. На кордоні накопичуються
елітні путінські війська...
Екс-президент Грузії Михайло Саакашвілі, котрий непогано вивчив
повадки правителя Росії, застерігає українців від потрапляння у
політичну пастку. «Треба розуміти, що перемир'я саме по собі не означає
мир. Головне – не попастися в цю пастку про довгостроковий мир. Путін
бреше кожен раз, коли справа стосується тактичних питань, і практично не
приховує, що бреше», – говорить Саакашвілі. За його оцінками, Путін
прагнутиме пробити сухопутний коридор до Криму, для чого буде потрібно
взяти Маріуполь і низку інших населених пунктів...
Переговори в Мінську відбулися. Папери про перемир'я підписані. А
війна фактично триває. Надходять відомості про нові жертви серед
українських солдатів і цивільного населення. Така ціна нерішучості чи
завуальованої пропутінської позиції низки країн Заходу.
Власне кажучи, нерішучість Заходу і його панічний страх перед війною в
Європі – ось головний козир кремлівського пахана в цьому затяжному
конфлікті. Такий козир у цій грі навіть грізніший за ядерну зброю.
Утім, задіявши стратегічний потенціал, Путін поставить під загрозу
власні території. А це навряд чи сподобається росіянам. І російський
лідер це не може не розуміти. Ось чому, демонстративно розмахуючи
ядерним кийком, путіністи роблять ставку на десантні й танкові війська,
артилерію і загони найманих убивць.
Що може протиставити цьому Україна? Перш за все потрібно вибивати козирі у противника.
Заявивши про відмову від позаблокового статусу (відповідний законопроект
вже внесено до Верховної Ради), уряд України зробив сильний хід, але
запізнілий і тому вже недостатній. Лідерам держави слід дати чітко
зрозуміти світовій спільноті, що Україна починає у форсованому темпі
відновлювати свій ядерний статус через невиконання Будапештського
меморандуму. Весь необхідний науково-технічний потенціал у країни є.
В умовах фактичної капітуляції Заходу перед обличчям свавільної
путінщини Україні потрібно рішуче і безповоротно вибити головний козир
господаря Кремля: перестати боятися війни. Боятися її безглуздо: вона
вже йде.
Путін – затятий негідник. Замисливши захопити, як мінімум, частину
України, він може відступитися від своїх планів, та й то тимчасово, лише
за однієї умови: якщо отримає рішучу і тверду відсіч. Не тільки
словесну, зрозуміло.
Росія підло вбиває найкращих українських хлопців і чоловіків. Україна
має повне моральне право завалити Росію «вантажами 200», щоб тамтешні
батьки й матері збунтувалися. Як пишуть російські ЗМІ, вони вже
починають хвилюватися. Колись чаша людського терпіння лусне...
Україну від початку вторгнення путінських «зелених чоловічків»
переслідував страх війни. Це вилилося в здачу Криму практично без
жодного пострілу. Кажуть, хотіли уникнути кровопролиття. Допомогло? Як
бачимо, не дуже.
Україну переслідував страх війни й після вторгнення російських
диверсантів на Донбас та Луганщину. Це виразилося, наприклад, в
односторонньому припиненні вогню, яке в червні оголошував президент
Порошенко. Допомогло? На жаль. Під час «перемир'я» бойовики отримали
можливість відпочити, запаслися боєприпасами і вбили близько двадцяти
українських бійців.
Україну й досі переслідує страх війни. Це виражається в тому, що
повномасштабну війну називають антитерористичною операцією. Вона йде
десь далеко, на околиці країни. Решта регіонів, звісно, зазнають
моральний дискомфорт, але загалом живуть своїм звичним життям.
Суспільство практично не напружується. Українське телебачення рясніє
передачами окупантів. В країні діють прокремлівські ЗМІ. У владних
структурах – чимало хабарників. Є й новенькі: замасковані саботажники.
Підготовка до оборони на більшій частині території країни пущена на
самоплив. Рідкісні міста будують захисні споруди. Населення масово не
готують до партизанської війни... Україна пручається, але ніби упівсили,
не по-справжньому. Бери її й роби, що хочеш.
«Якби я захотів, взяв би Київ за два тижні», – нахабно заявив
кремлівський бандит в недавній розмові з головою Єврокомісії Жозе
Мануелем Баррозу. Це – реакція агресора на нерішучість державного
керівництва України, його половинчастість в реалізації військової
стратегії. Якщо, звичайно, така взагалі є.
Україні потрібно вибити головний козир Путіна: перестати боятися
війни. Як не гірко це усвідомлювати, але тривала війна, швидше за все,
неминуча, якщо заздалегідь не погодитися з втратою частини території.
Українцям давно слід зрозуміти, що вони мають справу з досвідченим
злочинцем, руки якого – по лікоть у крові. Він не зупиниться ні перед
чим: ні перед сльозами жінок, ні перед смертями дітей, ні перед
вбивством тисяч українських і російських хлопців. Зупинити збожеволілого
сусіда можна, тільки чітко давши йому зрозуміти, що ви бажаєте миру,
але готові до сутички.
звідси
