Золота Орда - державотворчий фермент Московії
- 15.03.12, 09:35
На момент, коли напала Німеччина, внутрішні тюрми НКВС УРСР були переповнені в’язнями. Станом на
початок червня 1941 року в них утримували 72 тис. 768 людей за загального обмеження у 30 тис. 753 особи.
Там сиділи політики, релігійні діячі, представники інтелігенції, колишні чиновники та військові, вихідці з
«буржуазії», «куркулі», активісти національно-визвольного руху, кримінальні злочинці та побутові арештанти.
22 червня 1941 року у зв’язку з початком нацистської агресії Наркомат внутрішніх справ та прокурор СРСР
видали директиву про переведення тюрем, таборів та колоній примусового утримування на воєнний стан.
Було заборонено звільняти в’язнів, в особливу категорію виділено «польський контингент, німців та
іноземних підданих», яких належало зосередити в зонах із посиленою охороною. Також передбачено було
заарештувати всіх осіб, підозрюваних в антирадянській діяльності, які могли становити небезпеку для
більшовицького режиму в умовах німецької окупації.
Читайте також: Історія однієї в’язниці.Тюрма на Лонцького: чиєї правди більше?
ТРАГЕДІЯ ГАЛИЧИНИ Й ВОЛИНІ
На початку німецько-радянської війни в тюрмах Західної України перебувало багато людей, заарештованих
більшовицькими каральними органами в ході радянізації інкорпорованих до складу СРСР територій Галичини,
Волині та Північної Буковини за результатами «визвольних походів» Червоної армії в 1939–1940 роках.
Першого тижня війни заповненість в’язниць у західному регіоні УРСР збільшилась у півтора-два рази. Органи
НКВС та НКДБ за відповідними інструкціями з центру арештовували всіх підозрюваних в «антирадянській та
шпигунській» діяльності. Зокрема, у Львові після 22 червня чекісти влаштували справжні облави на
мешканців міста, вбачаючи в кожному другому повстанця й шпигуна.
У перші дні війни органи державної безпеки УРСР намагалися вивезти заарештованих із прифронтової смуги
в глиб території. 23 червня 1941-го начальник тюремного управління НКВС республіки Філіппов направив
командирові 13-ї дивізії НКВС полковнику Зав’ялову план евакуації в’язнів із західного регіону. Зокрема,
передбачали вивезти 23 тис. 236 осіб, для чого необхідно було мати 778 залізничних вагонів. Однак
блискавичний наступ німецьких військ, проблеми із транспортом та активізація націоналістичного підпілля,
яке спорадично атакувало тюрми з метою визволення в’язнів, поставили радянські каральні органи перед
неможливістю реалізації плану. Після кількох звернень керівництва українського НКВС до Москви по
інструкції звідтіля надійшла телеграма: потрібно було «згідно з розпорядженням Лаврєнтія Бєрії, за списком,
затвердженим прокурором, розстріляти всіх осіб, що перебували під слідством, засуджених за
контрреволюційні злочини за ст. 170 Кримінального кодексу, та осіб, які здійснили розтрати, а підслідних та
засуджених, які не проходять за цими статтями Кримінального кодексу, – звільнити».
За винищення політичних в’язнів від самого початку війни взялись у прикордонних тюрмах – у Перемишлі й
Добромилі. Надалі з повним розмахом страти арештантів здійснювали без суду за вказівками місцевого
тюремного начальства. Їх убивали в камерах, на подвір’ях в’язниць, в урочищах за межами міст, над
шурфами шахт тощо. Катівські технології варіювалися від застосування вогнепальної зброї та бронетехніки –
через відрубування частин тіла – до закопування живих людей у землю й подекуди варіння в казанах.
Від 23 червня розстріли проводили чимдалі інтенсивніше, спочатку індивідуально за викликами на прізвище,
а потім цілими групами. В останні дні перед відступом радянських військ в’язнів страчували без списків,
подекуди просто в камерах за допомогою автоматів і гранат. Щоб приховати передсмертні крики жертв від
міських жителів, екзекуції виконували під шум автомобільних і тракторних двигунів. В’язні намагалися
повставати, однак зазвичай їхні виступи закінчувалися суцільними розстрілами. Деяким арештантам
пощастило втекти, скориставшись панікою та безладом радянських військ, що відступали. Окремих –
звільнили оунівці під час організованих повстань.
Про масштаби червоного терору на початку війни в умовах відступу Червоної армії із теренів Західної України
свідчать очевидці: «…Львівські «Бригідки». З розкритих навстіж брам доноситься трупний запах. На подвір’ї,
в коридорах, у підвалах – стоси трупів. Усі вони зі слідами тортур. Проломлені черепи, відрубані ноги, руки,
скручені колючим дротом тулуби, спотворені обличчя». «У Самбірській тюрмі було знайдено багато трупів,
помордованих у жахливий спосіб. Деякі з них мали в устах ганчірки й пісок, інші попідрізувані нігті на пальцях
рук, пошматовані й повирізувані пояси шкіри з обличчя, повиколювані очі, повідрізувані носи, повибивані зуби
і т.д. У жінок були відрізані груди, порозпорювані животи, повиривані жмути волосся, перед стратою їх усіх
зґвалтували».
Загалом у перші тижні війни в тюрмах Західної України було страчено близько 22 тис. осіб. У в’язницях
Львівської області (на той час до її складу входила тільки північна половина теперішньої. – Ред.) (Львів,
Буськ, Городок, Комарно-Рудки, Щирець, Бібрка, Жовква, Кам’янка-Бузька, Судова Вишня, Яворів, Лопатин)
було розстріляно 4 тис. 591 людину, у трьох в’язницях Дрогобицької (Дрогобич, Самбір, Стрий) – 3 тис. 301, у
тюрмах Станіслава – 2 тис. 500, Луцька – 2 тис. 754, Рівного – 150, Дубно – 1 тис. 500, Ковеля – 195,
Тернополя – 1 тис., Перемишля та Добромиля – 2 тис. в’язнів. більшість із них були українці, невеликий
відсоток становили поляки, біля 10% – євреї-сіоністи.
ЕТАПОМ НА СМЕРТЬ
Евакуацію ув’язнених вдалося провести тільки в окремих містах, однак більшість арештантів так і не
дісталися до місць призначення. Транспортні засоби використовували лише для вивезення цінних речей і
товарів, а переважну кількістьц в’язнів етапували пішки. Із «маршів смерті» вижило тільки 214 осіб. Решта
дорогою були страчені або ж загинули від нападів авіації супротивника (їх плутали з регулярними військами,
що відступали). Зокрема, з Чорткова Тернопільської області було евакуйовано 954 в’язні, із яких дорогою
розстріляли 123, а з Умані – 767. Відомо про 110 осіб, вивезених етапом із Західної України й полеглих від
чекістських куль у Биківні поблизу Києва. У рідкісних випадках начальник конвою через складну ситуацію
відпускав своїх бранців на всі чотири сторони (так трапилося на Хмельниччині). Тих, кого евакуювали
залізницею, дорогою підривали або ж знищували в брутальний спосіб. Так, зокрема,сталося 7 липня 1941року
із політв’язнями з Коломиї та Буковини, яких на станції Заліщики Тернопільської області викинули з
поруйнованого вибухом моста в річку Дністер.
Інші категорії в’язнів були або переміщені до тюрем і таборів тилових районів, або звільнені відповідно до
указу Верховної Ради СРСР від 12 липня 1941 року. Тоді в місцевостях, де було оголошено воєнний стан,
випускали на волю осіб, засуджених на терміни до трьох років за так звані побутові злочини. А ще амністії
підлягали кримінальники.
Після вступу німецьких військ, коли двері в’язниць повідчиняли, перед західними українцями постала
жахлива картина комуністичного терору. Нацистська пропаганда досить успішно використала факти масових
розстрілів задля посилення антибільшовицьких та антисемітських настроїв серед місцевого населення у своїх
інтересах.
Свідчення очевидців та імена замордованих періодично публікували в українській, польській та німецькій
пресі окупаційного періоду, місця злочинів фотографували й фіксували на відеоплівку.
ВІЙСЬКОВІ ЗЛОЧИНЦІ
Утім, трагедія невільників тюрем у західних областях була не єдиним брутальним злочином комуністичного
режиму перед панічним відступом із теренів республіки. Масова ліквідація в’язнів у перші тижні війни
відбулась у Вінниці, де загалом більшовики знищили 9 тис. 439 осіб – переважно громадян, заарештованих
під час Великого терору 1937–1938 років. поблизу Харкова, у селищі П’ятихатки перед відступом радянських
військ було замордовано 8 тис. в’язнів, серед яких виявились і польські офіцери. Під час евакуації з Криму
НКВС вдалося до масового переслідування й арештів серед цивільного татарського населення. 31 жовтня
1941 року в день здачі Сімферополя чекісти розстріляли в камерах усіх політичних в’язнів. Після вступу
німецьких військ у міській тюрмі НКВС було знайдено тіла жінок та дітей, убитих разом із чоловіками.
Схожу картину червоного терору бачимо в Ялті, де 4 листопада 1941 року енкавеесівці перед відходом
знищили всіх ув’язнених у тюрмі. Крім того, у Криму вони розстрілювали місцевих жителів просто на міських
вулицях та дорогах, вбачаючи в них потенційних ворогів і гітлерівських посібників. Так, сталося між
Алуштою та Ялтою і в містечку Карасубазар.
Масове вбивство політичних в’язнів на початковому етапі німецько-радянської війни стало дієвим засобом
знищення опонентів сталінського режиму під виглядом безладного відступу радянських військ та органів
більшовицької влади на схід. Не дивно, що під цю категорію не потрапили кримінальні злочинці та божевільні
психлікарень, яких масово випускали з місць утримування в перші місяці війни.Дії каральних органів проти
арештантів підпадають під категорію військових злочинів відповідно до норм тогочасного міжнародного права, зокрема Гаазьких конвенцій 1899 та 1907 років,
дотримання яких повсякчас декларував Радянський Союз у ході Другої світової війни. Масштабні страти
в’язнів у перші тижні німецько-радянського збройного протистояння справили шокове враження на українське
населення, особливо західного регіону, яке після повернення більшовицького режиму 1944 року не змогло
пробачити йому варварських злочинів і довгий час живило повстанський рух, що боровся за незалежність
України.
ДО РЕЧІ. Досвід Литви
Після розпаду Радянського Союзу Литва розпочала слідчі дії проти злочинців комуністичного
режиму, причетних до масових убивств в’язнів 1941 року.Зокрема, Шяуляйський територіальний суд
2001-го видав постанову про притягнення до відповідальності колишнього співробітника органів НКВС
Пєтра Раслана за злочини проти литовського народу, засудивши його до довічного ув’язнення.Однак
виконанню цього рішення завадила Російська Федерація, взявши екс-чекіста під свою опіку. Це стало однією
з причин, чому 2004 року Вітаутас Ландсберґіс змусив президента своєї держави бойкотувати
святкування Дня Перемоги в Москві.
Крутішої армії, ніж радянська в світі ніколи не було. Лише в ній бували випадки, коли розстрілювали вже призваних до армії солдат, виключно через то що для них зброї не вистачило, або тому, що вони були українцями. Хворим і слабим краще то не чути. Злочини НКВС у 1941 році.
http://www.youtube.com/user/vosvoboda
А зараз послухаймо про «великі подвиги» на цій стезі самого генералісимуса Суворова:
«Суворов, якому було доручено переселити на Урал ногайців… розбив для зручності пересування кожну орду на загони або колони, доручивши супроводжувати кожну колону російським військам. Начальство над правим флангом колон, які пересувалися, доручено було Лешкевичу, а над лівим — полковникові Телегіну. Сам Суворов ішов із козаками (донцями. — В. Б.) за татарами…
Але коли звістка про виселення татар за такої ситуації рознеслася по степах, то татари, звісно, були збентежені. У масі чулося глухе ремствування і побоювання, що татар ведуть в уральські степи на неминучу загибель…
1 серпня 10 000 джамбулуків відокремилися від інших татар і повернули назад… Почалася битва… за висловом Суворова, «почалася повна рубка татарам». Відбулося справді щось жахливе, яке не надається до жодного опису. Зупинені драгунами й козаками ногайці кидалися в болотисту річку, грузнули в ній, і їх вражали кулями й картеччю; а тих татар, які скупчилися біля ріки, рубали й кололи козаки (донці. — В. Б.) і драгуни…» [27, том I, с. 391–394].
Такими методами генералісимус Суворов «зачищав» чужі землі. І не дивно, що наступний московський генералісимус Йосиф Сталін, продовживши ті ж діяння, повелів 1942 року повісити в своєму кабінеті портрет першого генералісимуса, а 1944 року повторив «досвід Суворова» в колосальних масштабах. До речі, (пане Солженіцин), він і чеченську землю «звільнив» від чеченського народу.
В діяннях Суворова раніше описані «подвиги» не були винятком. Різанина ні в чому не винних людей супроводжувала цього «полководця» повсюдно. Ось іще один приклад замовчуваних «подвигів» Суворова:
«Тим часом втеча Шахин Гірея з Тамані до черкесів спонукала Суворова прискорити похід проти татар, які ховалися за Кубанню по Лабі. Ночами (справді махровий бандит! — В. Б.) із засторогами Суворов, розпустивши чутки про свій від'їзд у Полтаву, пробрався до устя Лаби. Вночі 1 жовтня, з не меншими засторогами, він переправив загін через Кубань і на світанку підійшов до татарських аулів. Тут поблизу урочища Керменчик, за 12 верст від Кубані, відбувся останній бій із татарами, жахливий за своїми наслідками. Першими кинулися (вранці-рано, коли мирні люди аулів спали. — В. Б.) з піками на татар донці, за ними драгуни і гренадерський батальйон. За три години битви (різанина сплячих людей — це битва по-суворовськи. — В. Б.) 2 000 трупів засіяли простір довкола військ, аули були спалені, а до кінця битви на полі залишилося понад 5 000 лише вбитих. І козаки, і солдати однаково не давали нікому пощади — вбивали, різали й кололи чоловіків, жінок, старих і дітей» [27, том І, с. 393].
КИЇВ. 5 червня. УНН. Міністерство внутрішніх справ планує переглянути справи поновлених на посадах після непроходження переатестації поліцейських. Про це заявив міністр внутрішніх справ Арсен Аваков журналістам після засідання уряду, передає кореспондент УНН.
"Ми зараз ще раз переглянемо справи тих, хто в нас поновився – маються на увазі ті, хто не пройшли переатестацію, але поновилися, і це нам обіцяє чергову суперечку в судах, але ми будемо йти до цього", - зазначив Аваков.
За його словами, в результаті переатестації винні у загибелі хлопчика на Київщині поліцейські були звільнені з органів внутрішніх справ, однак рішенням суду їх було поновлено на посадах.
"На жаль, це не поодинокі ситуації (поновлення через суди на посадах правоохоронців, які були звільнені за результатами переатестації – ред.), це стосується близько 800 осіб", - уточнив міністр.
Нагадаємо, 3 липня у лікарні помер 5-річний хлопчик Кирил, який став жертвою двох п’яних поліцейських у Переяславі-Хмельницькому. Обох підозрюваних рішенням суду було взято під варту.