Изгой Большой мир тоже может быть тесным. Но даже в этой тесноте найдётся место для изгнанника.    Так и произошло с ...Ий... Не имея физического тела он изо всех сил стремился к материальному миру, но здесь ему было в этом отказано.    И он летел прочь, летел обгоняя свет, фотоны и излучения....       Этот сгусток протоплазмы и пыли его как нельзя устраивал. Особенно в его положении...     Семь дней на созидание. А потом он заполнил собой этот созданный маленький и ещё бездушный мирок...     И он ожил....   Гоги Джонс

Вигнанець Великий світ теж може бути тісним. Але навіть у тісняві знайдеться місце для вигнанця.    Так і сталося з ... Йото ... Не маючи фізичного тіла він щосили прагнув до матеріального світу, але й в цьому йому було відмовлено.   І він летів геть, летів обганяючи світло, фотони і випромінювання ....       Цей згусток протоплазми і пилу його як найкраще влаштовував. Особливо в його стані ...     Сім днів на сотворіння. А після того він заповнив собою цей створений маленький, але ще бездушний світ ...     І він ожив ....     Тарас Ядко

всем спасибо за правки моих ошибок

Йдеться не тільки про захист української мови в кіно, хоча особисто для мене це - основне питання в темі дублювання кіно. Тепер наша влада руйнує можливості для дублювання в Україні будь-якою мовою. А навіщо воно? Адже в Росії й так усе зроблять, тільки купуй та плати...  

Героїв України українофоби називають “зрадниками”... Причиною цього явища є намагання обґрунтувати крадіжку в українського народу його країни, землі, ресурсів, історії...
Людей, котрі виступають проти всього українського, проти української державності, самовизначення української нації, називають «українофобами», проте в жодному українському словнику немає визначення, що таке «українофобія». Тому ми попросили істориків, політологів і просто авторитетних людей висловити своє розуміння цього поняття.
Чому так важливо мати чітке формулювання?
Скажімо, у 2005 році президент США Джордж Буш підписав "Закон про облік актів глобального антисемітизму". Цей закон зобов`язує американський Держдепартамент переслідувати по всьому світу (!) тих, хто буде звинувачений за 14 пунктами цього закону.
На відміну від американських колег, наші законодавці не дали визначення українофобії і не сформували переліку вчинків і переконань, які є українофобськими чи антиукраїнськими.
Одне слово, чітке визначення цього поняття допоможе, якщо не нашим законодавцям, то простим громадянам, адекватно оцінювати й бачити українофобів.

Олександр Палій, історик, кандидат політичних наук:
ЩИРЕ БАЖАННЯ УКРАЇНСЬКІЙ НАЦІЇ ЗЛА
Українофобія – це спроба поставити під сумнів право України та українського народу на існування. Власне, українофобія відрізняється від інших національних фобій, яких, на жаль, повно у світі, переважно своєю інтенсивністю. Українофобія у більшості випадків – це не просте «насміхання» над нашою нацією, а щире бажання їй зла.
Взаємне обзивання одне одного «гансами», «жабурятниками» в Європі є лише відблиском глибини тих емоцій, які мають українофоби до України. Звичне для відносин між багатьма націями негативне ставлення до її “стереотипних” представників, збиткування над національними характерами в нашому випадку – лише тло національної антиукраїнської фобії, а не її основа.
Український народ є дуже відкритий для приходьків та іноземців, і це я вважаю нашою доброю рисою. У нас завжди добре ставилися до чужинців, особливо якщо вони демонстрували повагу у відповідь.
Як правило, причиною ксенофобій є відчуття «чужого», який виглядає незрозумілим і тому небезпечним та ворожим.
У випадку українофобії усе всім зрозуміло.
Просто в нас хочуть забрати нашу країну, перетворити наш народ на перегній для панування інших народів і режимів. Україна і наш народ ставляться під сумнів як джерело самостійної цінності. Саме з такої точки зору героїв України українофоби називають “зрадниками”. Хоча українці нікому нічого не винні, крім України. Називати Івана Мазепу зрадником – все одно, що вважати Штірліца зрадником Німеччини.
Особливо огидна українофобія з боку тих, кому Україна дала все і без якої вони б ніколи нічого не досягли. Узявши все з України, такі українофоби її ще й ненавидять. Як кажуть, важко пробачити того, до кого ти проявив несправедливість.
Урешті-решт причиною українофобії є намір обґрунтувати крадіжку в українського народу його країни, землі, ресурсів та історії.
Ідеалом українофобів є територія України з її ресурсами, землею, але без живих українців, і навіть без назви. Власне, на це й працюють українофоби, у тому числі при владі. Це слід розуміти дуже чітко й не мати жодних ілюзій.

Дмитро Корчинський, публіцист:
УКРАЇНОФОБИ – ПРЕДСТАВНИКИ ТИХ НАЦІЙ, ЩО ФОРМУВАЛИСЯ З НАМИ НА ОДНІЙ ТЕРИТОРІЇ
Українофобія – це нелюбов і зневага до українців, зумовлена тим, що останні двісті-триста років на території України відбувався націогенез одразу п’яти націй: української, російської, польської, єврейської і кримськотатарської.
Коли нація переживає інтенсивний період націогенезу, вона, безумовно, по-перше, шукає собі ворогів, не любить усіх інших. І само собою зрозуміло, що всі ці нації, які формувалися поряд одна з одною, не мають великих взаємних сентиментів. Між націями, які жили на одній території, спільне проживання забезпечувалося розподілом праці та соціальних функцій. Поляки натурально панували, місцеві росіяни натурально були чиновниками, євреї шинкували й збирали лихварський відсоток, а українці працювали. Відповідно, ставлення до українців було, ну, часом не як до зовсім зручних, але загалом як до мирних. Тому українофобія дещо відрізняється від інших фобій…
До українців ставлення – як до людей, котрі раптом почали творити свою державність, чогось прагнуть. Усі хочуть мати роботящих українців, які не становлять проблем. Це все одно, як би ви зайшли у свій улюблений курятник взяти пару знесених яєць, і бачите, що кури починають поводитися як гірські орли. Безумовно, ви на них ображаєтеся, починаєте ненавидіти. Бо те, що ти можеш пробачити орлу, у крайньому разі вороні, то зовсім не готовий пробачати курці. Від курки ти просто хочеш яєць. От саме так виглядає українофобія. Тобто, звісно, нас по-іншому не люблять, ніж, скажімо, не люблять євреїв.
Українофобами найчастіше і є представники тих націй, що формувалися з нами на одній території.
Та, до речі, росіянам треба віддати належне: вони ненавидять усіх, з ким стикаються, але українців особливо. Тому що звикли сприймати українців як природного донора, а коли їм перерізали трубку, по якій наша кров перетікала туди, то вічно хвора російська нація сприйняла це не тільки як виклик, але як навіть смертельну образу.
Тобто українофоби – це люди, які не готові визнати всю велич нашої всесвітньо історичної місії.

Ігор Лосєв, філософ:
АГРЕСИВНЕ НЕСПРИЙНЯТТЯ УКРАЇНСЬКОЇ НАЦІЇ
Українофобія – агресивне несприйняття української нації, української мови й культури та історії, вороже ставлення до всіх виявів української національно-культурної самобутності. ЦК ксенофобія, національна нетерпимість, спрямована на українців.
Хто такі українофоби? Тут список може бути довгий, починаючи з XVI століття, а то й раніше – з певних діячів Речі Посполитої. Потім – ціла купа діячів Російської імперії, Радянського союзу, сучасної Російської Федерації, а також у самій сучасній Україні.
Неприязнь до українців викликана тим самим, що й до євреїв, вірменів, арабів, німців, японців… Зазвичай, це етнічні підстави, скажімо, людина вважає, що українці завинили перед етносом, до якого вона сама належить.
Українофобія буває і серед самих етнічних українців. Це здебільшого люди, котрі не ототожнюють себе з українським народом, з Україною, а почуваються, так би мовити, солдатами Російської імперії, захисниками інтересів колишнього Радянського Союзу.
Причини можуть бути різні. Для того, аби зненавидіти ближнього, причин багато не треба.

Мирослав Попович, директор Інститут філософії НАН:
ЯКЩО ТИ НЕНАВИДИШ ШЕВЧЕНКА, ТО ЦЕ ТЕЖ УКРАЇНОФОБІЯ
Українофобія – вороже ставлення до України і українства.
Наприклад, якщо людина ненавидить Шевченка через те, що Шевченко був українець чи український поет, то це теж є прояв українофобії.
 
 
В’ячеслав Брюховецький, почесний президент Києво-Могилянської академії:
ІРРАЦІОНАЛЬНИЙ РІЗНОВИД КСЕНОФОБІЇ
Українофобія – агресивно ірраціональний різновид ксенофобії, коли стверджується, ніби українці не є самобутньою нацією, а частиною іншої нації.
 
Олександр Ройтбурд, художник:
УКРАЇНОФОБІЯ ПІДЖИВЛЮЄТЬСЯ В РАМКАХ ВЕЛИКИХ ГЕОПОЛІТИЧНИХ ПРОЕКТІВ
Українофобія – боязнь, ненависть до всього українського, для яких неприйнятне існування України, неприйнятна ідея того, що українці – це окремий народ, яких дратує сам факт, що хтось вважає себе українцем.
Будь-яка фобія виникає через негативні стереотипи, прив’язані до певної нації. Наприклад, кажуть, що всі українці якісь не такі: жеруть лише сало, жадні, запроданці, антисеміти, хитрі… Зрозуміло, що у ХХІ столітті це просто дикість ними керуватися, але все одно вони є. Сьогодні вони підживлюються і розпалюються в рамках великих геополітичних проектів.
Але не слід розглядати критику українців як українофобію. Мене, наприклад, так само не влаштовують стереотипи в такому собі українофільському середовищі. Виступаючи проти якихось «священних корів» українського націоналізму, я, однак, себе не вважаю українофобом. Я часто не сприймаю архаїчної сільської культури. Я просто прибічник її модернізації. І те, що я прихильник модернізації української культури і заперечую якісь стереотипи, котрі гальмують цю модернізацію, не робить мене українофобом.
Хоча, може, в очах якихось прихильників такого офігенного і сакрального підходу навіть я українофоб.

Євген Сверстюк, дисидент, письменник:
УКРАЇНОФОБІЯ – ЯВИЩЕ ПОЛІТИЧНЕ
Фобія належать до невротичних станів, до відхилень від психічної норми, але часом вона є, скажімо, формою етнічної свідомості. Наприклад, народи, які відокремлені від інших, бояться чужинців, - це називається ксенофобія, така форма хворобливого самозахисту. Українофобія, може, того самого порядку, що й антисемітизм, тільки антисемітизм – явище світове, а українофобія – явище більш політичне і здебільшого характерне для людей, що проживають в Україні і не сприймають її. Можна сказати, що це форма великодержавної агресії, яка кваліфікувалася раніше в політичній літературі як великодержавне хамство й насильство щодо тих народів, котрі складають кореневу більшість. Наприклад, українофобія – в Україні, білорусофобія – у Білорусі… Це є форма такої некультурної зверхності.
Отже, українофобія в Україні – явище позакультурне й параноїдальне, бо воно протистоїть громадянській нормі, прийнятій в усьому світі, коли чужий поважає народ, серед якого живе.
Українофобія і антиукраїнізм – поняття близькі, але українофобія все-таки буде більше психічним пунктиком (про що б людина не говорила, усе зводитиме до цього пунктика). Антиукраїнізм – це більш концептуальне поняття і зводиться до політики. Є імперська антиукраїнська політика, у якій той пунктик узаконений як концепція.
Приклади українофобів… Їх можна назбирати цілі кошики, наприклад, «рускій мір» в Україні на різних рівнях: на клерикальному чи політичному.
***
Наш читач Олексій Токар, який, запропонував цю тему для висвітлення на веб-сторінці УНІАН, визначає українофобію, користуючись визначенням антисемітизму, даного у Вікіпедії:
Українофобія — соціальне явище, одна з форм національної нетерпимості, ідеологія ворожого і нетолерантного ставлення до українців як до етнічної групи, упереджене і негативне уявлення про них, злісна ворожість до українців як народу, до їх національних прагнень, їх культури, мови, або до України як держави. Ненависть до українців проявляється у різних формах: у приниженні національної честі та гідності українців або образі їх почуттів, заподіянні ганьби, у переслідуванні, насильстві, завданні збитків особистості, нарузі над історичними та культурними реліквіями, нагнітанні ворожнечі та неприязні, у використанні образливих етнонімів, у приписуванні українцям негативних рис, у запереченні українцям права на існування як окремого етносу, у проведенні антиукраїнської діяльності, що полягає у вчиненні дій, спрямованих на поневолення українців, їх дискримінацію за ознакою належності до українського народу або частини населення України в економічній, політичній, освітній і культурній сферах. Антиукраїнська діяльність може проявлятися в поширенні матеріалів із завідомо неправдивими вигадками про українців, обмеженні щодо користування й навчання рідною мовою, забороні відзначення національних свят тощо. У ході історії українофобія як ідеологія та політика мала різні прояви – від свідомо неправдивих звинувачень і всякого роду дискримінації (позбавлення українців громадянських та інших прав) до асиміляції і геноциду. Українофобія є одним з різновидів ксенофобії.

http://www.unian.net/ukr/news/news-427608.html

Автор: Пекельний Бульба

Торік на мене вийшли люди, котрі в українському сегменті Вікіпедії робили статтю «Українофобія». Вони попросили зробити їм ілюстрацію до статті - моє, так би мовити, бачення цього явища. Вийшло в мене от що: Люди сказали «дякуємо дуже» - і повісили картинку у Вікіпедії , як одну з ілюстрацій до статті «Українофобія». І що ви думаєте. Тиждень тому мені приходить лист від одного з авторів статті , з якого я двізнався, що малюнок мій (як, зрештою, і вся стаття, про що трохи нижче), виявляється, комусь дуже муляє. Малюнок видалили зі статті на підставі того, що я нібито «не давав згоди на його розміщення». Вони, мовляв, тієї згоди не бачили - то, значить, я її і не давав. Це при тому, що в описі файлу було вказано, що я «передав малюнок в суспільне надбання через користувача вікіпедії Exlibris для використання на сторінках вікіпедії та будь-яких іншіх інтернет-ресурсах для ілюстрації явища українофобії (антиукраїнизму, україножерства, україноненавистництва тощо)». Але адміністрація Вікіпедії заявила, що ліцензія «Public Domain», яка стояла під малюнком, їм не підходить, вони не «бачили», що це я особисто передав того малюнка, а користувачам, які його розмістили, вони не довіряють. От його і видалили. Тут слід зауважити, що статтю цю до Вікіпедії автори «пропхнули» з величезними труднощами. Бо наразі адміністрація Вікіпедії активно «відробляє» підтримку ізраїльських та російських фондів, зачищаючи ресурс від незручного для Ізраілю та Москви наповнення. До речі, стаття, до якої малювався малюнок, є найбільшою статтею по українофобії, до її створення долучилися журналісти УНІАН, які брали інтерв’ю у відомих українців. І от ця стаття, виявляється, дуже комусь незручна. Так от. Автором цього малюнку,

що зображує татуйовану російським гербом та написом «СССР» руку, що намагається здерти кігтями малий державний герб України, є я – Віталій Січкарчук, також відомий, як pekelnyi_bulba. І я, автор, добровільно передаю цю роботу (малюнок) у суспільне надбання (Public Domain) та віддаю усі права на використання цієї роботи в будь-яких цілях без будь-яких умов, в тому числі в інтернет енциклопедії «Вікіпедія».  А ще додам. Комусь завадив один малюнок. Ну що ж - ви, шановні, їх отримаєте в такій кількості, що ви змучитеся їх вилучати. Я докладу максимум зусиль, щоби вся та наволоч, що криється за терміном «українофобія», показилася і повиздихала від власної отруйної слини, яка вкриває їхні свинячі рила кожного разу, як вони бачать чи чують щось українське. Читати все>>>

Якщо цей малюнок так муляє ворогам України, як  часник нечистій силі, то  є сенс розповсюджувати його просторами інтернету(?)

Мовне питання, чи існує воно? На мою думку це видумка, брехня! Якесь там колесніченко, з вічною єхидною посмішкою заявило – що, примусове вивчення української мови знижує інтелект до 60%! То не вчіть шановний! Тим паче, в своєму убогому житті босяка ви мабуть ні коли не читали, не розмовляли, та й не спробували вивчити українську мову! Чому? Не тому що вона вам не потрібна, тому що, інтелект і без цього вивчення у вас нижче 60%! Тому що який у нас не президент, але він і той розмовляє українською, навіть убогий до жаху Азаров, не може , але на сміх всім старається розмовляти (якщо це можливо так назвати).

Насильна українізація! Вам не смішно шановний? Та в любому книжковому магазині 90% книг на російській (але ви там не буваєте). Українізація на Україні, то це хіба не природно, ми ж живемо не в Росії, не в Колумбії, то що тут дивного! Якщо народу України 70 років вбивали в голову що мова старшого брата має бути головною, а тепер старший брат нехай розмовляє на своїй мові, а ми будемо розмовляти на мові наших батьків, дідів. Ми маємо свою культуру, свої звичаї, свою мову! Ви робите ці заяви виключно для того, щоб стравити та посіяти смуту між людьми однієї країни, але для нас не має значення на якій ми мові спілкуємось, ми всі громадяни однієї країни. Ми товаришуємо не зважаючи з якої хто області і на які мові ми розмовляємо! Я пишаюсь тим, що можу вільно розмовляти українською мовою, вільно спілкуюсь російською, та читаю книги на двох мовах, і таких як я більшість в нашій країні! Тому інтелект у нас на 60% вище чим у вас.

У вас є прихильники, наприклад наш колега по сайту Александр58, звичайно, не всі люди мають такий  рівень розвитку щоб вивчити дві мови, мені вас шкода.

У середині 90-их Москві вийшли дві книги, які україносвідомі читачі просто не могли оминути своєю увагою. Це відома монографія Ніколая Ульянова “Происхождение украинского сепаратизма” (М.: “ИНДРИК”, 1996; репринт 1966) та укладена Міхаілом Смоліним збірка “Украинский сепаратизм в России. Идеология национального раскола” (М., 1998; додаток до журналу “Москва”, серія: “Пути русского имперского сознания”). Книжок, присвячених українській проблематиці, в Росії виходить надзвичайно мало, набагато менше, ніж книжок з російської тематики в Україні. Тому кожна з них привертає увагу до себе хоча б одним фактом свого існування… [ розгорнути ]

ugraina.org/monographics/1992.html

Демарш керівництва Української православної церкви Московського патріархату на урочистому засіданні ВР, присвяченому 70-літтю Перемоги у Другій світовій війні, чітко показав на чиєму боці вона знаходиться. Можна будь-яким чином ставитися до військових дій, але показова зневага до людей, які загинули за свою Батьківщину, стала не просто питанням порядності – це була демонстрація антиукраїнської позиції.

Через цей вчинок УПЦ МП понесла значні «іміджеві втрати»: поведінка її керівництва опустила «нижче плінтуса» рівень довіри до неї та була визнана гидкою навіть вірянами цієї церкви. Московські попи не могли не передбачати таких наслідків, але свідомо вчинили бридкий демарш. Чому?

Жодних ілюзій щодо уподобань цієї церкви немає вже півтора року – УПЦ МП, виконуючи вказівки свого московського керівництва, була єдиною серед українських церков, яка не підтримала Євромайдан і виступала проти євроінтеграції України. За останній рік ми також побачили багато відкритих антиукраїнських вчинків з боку цієї церкви: її священики брали в руки зброю і приймали участь в бойових діях проти сил АТО, закликали вступати в «православні дружини» і воювати з «хунтою», вели антиукраїнську пропаганду, агітували проти мобілізації до ЗСУ, надавали допомогу терористам на Донбасі, відмовлялися відспівувати загиблих героїв АТО.

За весь час російсько-української війни УПЦ МП жодного разу не висловила підтримки захисникам України та жодного разу не засудила агресію Росії. Більш того, УПЦ МП визнала Крим частиною Росії, передавши все майно кримських єпархій на баланс Російської церкві.

Відповідно до вказівок з Москви, керівництво УПЦ МП постійно переконує, що війна на Сході є «громадянською», «братовбивчою» і подає її як війну, яку «розкольники» і «уніати» ведуть проти канонічного православ’я. Така позиція доводить , що УПЦ МП є «штурмовим загоном» росіян у релігійній війні, яку Росія веде з Україною. Засади цієї війни в березні 2015 року озвучив глава МЗС РФ Сергій Лавров, який на зустрічі в Женеві заявив: «Православні християни піддаються гонінням не тільки на Близькому Сході. На Україні, де слідом за антиконституційним переворотом була розв’язана братовбивча війна, націонал-радикали взяли курс на нагнітання міжрелігійної ворожнечі. Знищуються православні храми і монастирі, священики і віруючі піддаються залякуванню і знущанням!».

Таким чином, церква Московського патріархату працює або скоріше воює заради вигідного для Кремля розколу в Україні. Стратегією УПЦ МП є збереження існуючого стану розділення Української Церкви, адже для Москви є бажаним відтворення донбаського і кримського варіантів розколу в церковній та інших сферах українського буття. І те що відбулося в Верховній раді – було яскравим проявом реалізації цієї стратегії розколу. Побічно про наявність такої стратегії свідчить і шалена протидія з боку УПЦ МП створенню в Україні Єдиної Помісної православної церкви.

За цих умов бентежить повна байдужість української влади до послідовної антиукраїнської діяльності УПЦ МП. Ця ситуація нагадує події в Криму річної давнини, коли Київ мовчки спостерігав за тим, що відбувається на півострові і не втручався. Тут напрошується ще одна «кримська» аналогія: церква Московського патріархату сьогодні виконує таку ж саму роль в Україні як свого часу Чорноморський флот Росії в Криму. УПЦ МП, так само як ЧФ РФ, під гаслами відстоювання миру і протидії «нацистам», має за мету послаблення і розкол нашої країни, замороження військового конфлікту і визнання автономії окупованих росіянами територій на Сході – тобто всього того чого домагається Москва. Автономія на Сході України є цікавою для УПЦ МП також тому, що там не буде місця іншим церквам – московські попи здійснять там таку ж саму релігійну «зачистку» як в Криму.

Отже, УПЦ МП визначилася на чиєму вона боці у російсько-українській війні – тепер для українців настав час визначатися щодо ворожої діяльності філіалу російської церкви в Україні. Закликаю не повторювати наших традиційних українських помилок і не демонструвати вчергове нашу безмежну толерантність до знущань над святими для українців поняттями. Остання провокація знахабнілих московських попів у Верховній раді зайвий раз показала, що в Україні розпалюють релігійну війну, тому наша подальша байдужість може коштувати надто дорого.

Петро Маковей
http://moscow-orthodox.blogspot.com/2015/05/upts-mp-vykonuye-v-ukrayini-taku-samu-rol-yak-svogo-chasu-chornomorskyj-flot-v-krymu.html

Народи зазвичай дуже ревно ставляться до того, як їх зображають сусіди та інші іноземці у своїх творах красного письменства, фільмах, газетних та журнальних публікаціях. Це природно, адже ставлення до тебе з боку інших визначається тим, яким вони тебе сприймають, яким бачать, з якими рисами характеру змальовують

                                           

Це природно, адже ставлення до тебе з боку інших визначається тим, яким вони тебе сприймають, яким бачать, з якими рисами характеру змальовують. Жодні дипломатичні декларації, палкі запевняння в споконвічній «історичній дружбі» не переконують, якщо в сусідній країні нас показують дурнями, пройдисвітами, зрадниками і негідниками. Не переконують саме тому, що перше – це офіціоз, а друге – від душі, справжнє, природне. 20 років незалежності України продемонстрували, що ставлення до нас з боку Москви є цілком адекватним тому образу українця, який панує в сучасній російській культурі (література, ЗМІ, насамперед телебачення, кінематограф, театр тощо). А заяви політиків і дипломатів – то така собі віртуальність на кшталт відомих радянсько-дипломатичних загальників: «працелюбний ангольський народ» чи «волелюбний народ Мозамбіку»… В цьому немає правди, а правда є, приміром, у російських фільмах останніх років, таких як «Брат-2», «Ми з майбутнього-2», «Матч», «Біла гвардія» тощо, де українців показують як істот другого ґатунку порівняно з росіянами, дурніших, підліших, зрадливіших від «вищої раси». В найкращому разі українець у російському кіно – добра, але примітивна, елементарна до крайньої межі, розумово обмежена особа, такий собі додаток до повноцінних людей. У виконанні цієї ідеологічної місії російські митці не гребують фальсифікаціями, вигадками чи навіть спотвореннями класичних текстів. Наприклад, Міхаілу Булгакову важко дорікнути особливою любов’ю до України як України (а не «Прекрасного півдня Росії»), але такого високого градуса українофобії, як у фільмі «Біла гвардія» петербурзького режисера Снєжкіна, в текстах письменника немає. У стрічці «Брат-2» Алєксєя Балабанова лунають фрази про «українську мафію» в США, хоча про таку там ніхто ніколи не чув. У всіх країнах діаспори наші співвітчизники мають репутацію законослухняних громадян. У Сполучених Штатах історики пам’ятають, що перші українські поселенці брали участь у Війні за незалежність 1775–1783 років, що в ХІХ столітті у битві під Чикамоге відзначився бригадний генерал армії Півночі Василь Турчин. А широкий американський загал пам’ятає адмірала Джеремі (Ярему) Бурду, який був головнокомандувачем Військово-Морського флоту США. У цій країні в університетах понад 300 професорів-українців, є судді, адвокати, науковці, підприємці, інженери, лікарі, конгресмени і сенатори, урядовці, а про наших мафіозі жодних даних немає. Зате відомі зовсім інші імена: українець Дейчаківський багато років очолював Гельсінський комітет Конгресу США, українець Нестерчук був заступником голови американської інформаційної служби ЮСІА, українець Футей – федеральним суддею, українець Куропась – речником президента Рейґана, українець Кістяківський – знаменитим ученим-ядерником. У Голлівуді була ціла українська «колонія»: кінорежисери Солюк, Новицький, Кулинич, актори Стен, Адамс (Адамчук), Дзундзура, Годяк, Мазуркі (Мазуркевич), Паланс (Палагнюк) – між іншим, лауреат «Оскара». Українка Рафко 1988 року здобула титул «міс Америка». В інших країнах також неможливо відшукати мафіозо-українця. У Канаді певний час генерал-губернатором, себто повноважним представником Її Величності королеви Британії, був українець Роман Гнатишин, мером міста Ванкувера – Стефан Дзюба. 63 українці були депутатами парламенту Канади, хол якого прикрашає панно художника Василя Курилика. А нащадок українських емігрантів із Харківщини Петро Береговий (П’єр Береговуа) у 80-ті роки ХХ століття обіймав посаду прем’єр-міністра Франції. Між іншим, за часів міністра оборони України генерала Кузьмука українське військове відомство відвідав дивізійний генерал аргентинської армії Овсій Юрчишин.

А з мафією в українців ніде не склалося… Проте російських режисерів це не обходить. Потік українофобії в Росії не є випадковістю. Це свідома стратегія деморалізації наших співвітчизників приниженням. Головна мета – нав’язати колишньому (хіба тільки колишньому?) колонізованому погляди колонізатора, змусити дивитися на себе очима метрополії. Знизити самооцінку, прищепити комплекс меншовартості й огиди до самого себе: «ви бидло, ви ніхто і звати вас ніяк». Приниження намагаються зробити нормою і сформувати в українців звичку до неї. З народом, що має таку звичку, можна робити геть усе. Діють не лише у сфері «екранних мистецтв». Цього року Севастопольська міська рада ухвалила рішення про закриття загальноосвітньої школи-інтернату № 7, де навчання велося українською мовою, а учнів перевели до інтернату № 4, де займаються діти із затримкою психічного розвитку. Справді, ну хто ще може навчатися в Україні українською? Зрозуміло, що неповноцінні розумово люди… Натяк більш ніж прозорий. І це при тому, що обіцяну Кучмою і Ющенком українську гімназію так у місті й не збудували, зате є чудова московська, відкрита в Севастополі Юрієм Лужковим. Це щоб «хохли» бачили і робили висновки, хто є хто і якого ґатунку. До речі, ця стратегія приниження українців з’явилася не в 1991-му. Вона має довгу історію. На початку ХХ століття в Москві російською мовою виходив журнал «Украинская жизнь» під редакцією Симона Петлюри. Українці цим виданням прагнули порозумітися з освіченим російським суспільством, хоча не з їхньої вини з того нічого не вийшло. У числі 10 за 1913 рік було опубліковано статтю Володимира Винниченка «Відкритий лист до російських письменників». Його сучасним сленгом можна було б назвати «Дістали!». У цьому листі автор обурюється тотальною кампанією дискредитації українців у російському красному письменстві на початку минулого століття: «…сумною схильністю до «хохлацьких» анекдотів страждають за небагатьма винятками всі російські письменники. Особливо ж вона набула загрозливого, майже епідемічного характеру за останні кілька років. «Хохол» неодмінно знайдеться в кожного белетриста». І яким же він постає у російських письменників? «Завжди і скрізь «хохол» – трохи дурнуватий, трохи хитруватий, неодмінно ледачий, меланхолійний та інколи добросердечний. Про інші властивості людської психіки з цих оповідань зовсім не чутно. Понад тридцять мільйонів їх, а така дивовижна нерухомість і односторонність розвитку. Що ні постать, то або незграбний дурень, або дурнуватий ледар, або ледачий пройдисвіт. І дуже рідко це – недалекий, сентиментальний, незлий бевзь на кшталт «хохла» у М. Горького». Між іншим, в улюбленому російському фільмі телеканалу ICTV «Ми з майбутнього-2» є один герой, який повністю тотожний описові Винниченка, ніби геть нічого за 100 років у свідомості російських митців щодо українців не змінилося. Цей гібрид блазня і безнадійного дурня бігає на екрані в шапці з тризубом, демонструючи патологічне боягузтво на тлі героїчних російських хлопців. Якби Голлівуд дозволив собі нині так зобразити афроамериканця, скандал був би страшний. Ну російський расизм поширюється не тільки на людей з іншим кольором шкіри… Його жертвою часто ставали, стають і ще стануть й цілком бездоганні європеоїди.

Цей напад українофобії, описаний Винниченком, був зумовлений тим, що в названий період історії український національно-культурницький рух почав відчутно заявляти про себе. Як за сигналом, імперський страх розпаду наддержави, що є, за словами Маркса, «сукупністю награбованих губерній», спонукав до початку в літературі, пресі, драматургії активного висміювання українців, глузування і знущання. А коли той рух набуде практичних форм і постане питання про українську державність, то це налякає навіть деяких російських тогочасних українофілів, як-от, приміром, автора кількох наукових розвідок з історії української мови і культури академіка Алєксєя Шахматова, який після I Універсалу Центральної Ради, де йшлося лише про автономію України, заволав: «Non possumos!» – «Ми не допустимо!». Привертає увагу лише те, що нічого нового сучасні російські українофобські пропагандисти порівняно з початком минулого століття не вигадали. Вони переспівують класику україноненависництва, демонструючи власне ідеологічне безпліддя й абсолютну неспроможність додати свої імена до плеяди колишніх великих українофобів, як-от Струве, Стороженко, Щеголєв, Волконський, Царинний та ін. Навіть у дрібницях їхні нинішні епігони припускаються багатьох фактичних і побутових помилок, а намагаючись щось процитувати мовою оригіналу, спотворюють українську до невпізнання. І це теж елемент стратегії приниження. У нинішньому освіченому російському суспільстві демонструвати невігластво щодо України не вважається гріхом, як не вважалося і раніше. Саме про це в тій-таки «Украинской жизни» писав Л. Бурчак (№ 1, 1916 р.) у статті «Випадкові нотатки»: «Вийшло так, що «великороси», проживши сотні років пліч-о-пліч із «малоросами» чи українцями, з цього співжиття засвоїли самі лише анекдоти, не здобувши правильного уявлення про те, як і чим живуть українці, що собою являють, якою мовою спілкуються. Не утруднювали себе настільки, щоб придивитися, дізнатися, вивчити. Це заняття, напевно, здавалося зайвим». Але біда в тому, що пропаганда українофобії на такому невибагливому рівні буде спожита не лише якимсь провінційним російським Мухосранськом чи Задрищенськом, а й Москвою з Пітером, бо, на превеликий жаль, є суголосною настроям абсолютної більшості росіян, зокрема освічених. Не можна сказати, що вона не викличе відгуку в певних регіонах самої України. То що ж робити? Російська влада все, що вважає неприйнятним для національного світогляду своєї людності, тупо забороняє. Досить згадати, що знаковий фільм Іллєнка «Молитва за гетьмана Мазепу» був заборонений до показу в Російській Федерації не якимось імперським шовіністом, а демократом і лібералом Міхаілом Швидким (пан Швидкой тоді на державному рівні опікувався російською культурою). А зовсім нещодавно напередодні 9 Травня 2012 року російські телеканали відмовилися демонструвати російсько-німецько-український фільм «4 дні в травні», де висвітлювалися темні сторінки вчинків деяких російських солдатів у Німеччині в 1945-му. Можливо, дещо справді не треба допускати у свій культурний простір. Однак справжнім вирішенням проблеми є проведення власної культурної політики, яка сьогодні в Україні відсутня як така, і ця відсутність називається «Кулиняк». Між тим (чого ніяк не можуть збагнути вітчизняні бізнесмени від політики) культура є потужною політичною силою, що нерідко визначає національну ідентичність мільйонів людей і змінює кордони держав залежно від культурних уподобань громадян. Простіше кажучи, вслід за так-сяк відродженим книговиданням, вслід за телебаченням, у якому хоча б інколи трапляється щось українське, ми (не сподіваючись на нинішніх володарів, але довівши потребу цього до їхнього відома), якщо хочемо зупинити системне приниження нас у нашій власній хаті, повинні відродити українське кіновиробництво як надзвичайно важливий чинник національної безпеки. Інакше українців таки привчать ненавидіти і зневажати самих себе разом зі своєю державою…

«Український тиждень»  Ігор Лосєв  

===================================================================================================

                            Колаж "Аргумент".

===================================================================================================

                                                                              Думки:

Дмитрий Табачник в этом году в три раза (!) сократил финансирование Института Украинознавства. Чудовищная ненависть ко всему украинскому этой жыдокацапской бородатой мрази превосходит все мыслимые пределы. По словам директора института Петра Кононенка, этих средств не хватит даже на минимальную зарплату сотрудникам. Поэтому не исключено, что институту придется сокращать сотрудников и сворачивать образовательные программы.

Юрій Макаров

Законопроект № 9073 імені Колесніченка/Ківалова спрямований проти повернення української мови не лише в обіг держустанов, а й у побут, у свідомість

Матеріал друкованого видання № 37 (202) від 8 вересня «Український тиждень»

Припустімо, я міг помилитися. Англійською це називається wishful thinking, а простіше – приймати бажане за дійсне. А потім кілька моїх знайомих, які в різний час поїхали з України (хто до Петербурга, хто до Праги, а хто й до Сієттла) під час екскурсії на рідну землю синхронно, не домовляючись, зазначили: в Києві побільшало української. Під час спілкування в побуті до тебе дедалі частіше звертаються саме нею.

Після таких спостережень я почав фіксувати мовні контакти більш-менш «науково». Зрозуміло, де вони можуть відбуватися в типового городянина: в супермаркеті, в банку, на заправці, в магазині спорттоварів, у аптеці... Ось мій власний баланс за минулий тиждень: 17/33 на користь російської. Судячи з артикуляції, звертаються до тебе мовою Котляревського й Шевченка не вихідці з Галичини чи Волині, а звичайнісінькі уродженці Києва та Київщини.

34%… Комусь це може здатися поразкою державної мови, а я вважаю навпаки. Українською в столиці активно не користувались ані 20, ані 10 років тому. Днями Євген Сверстюк в ефірі «5 каналу» розповідав про свою давню суперечку з товаришем по правозахисному руху Леонідом Плющем. Це сталося на початку 1970-х: Плющ, звичайний радянський киянин, запитав Сверстюка, в чому той вбачає утиски українців. Пан Євген запропонував другові простий тест: цілий день, від ранку до вечора спілкуватися на роботі й на вулиці лише українською. На вечір Леонід прийшов і покаявся, що недооцінював проблему.

У тім-то й річ, що буквально донедавна використання рідної мови для українця (принаймні на схід від кордону 1939 року) було ознакою або лузерства, або виклику – якщо не йшлося про вузьке коло придворної творчої інтелігенції, парадну резервацію для демонстрування невідомо кому.

Послідовно українськомовного українця автоматично вважали небезпечним: його підозрювали в «буржуазному націоналізмі», й не було в нашій квітучій республіці страшнішої підозри, хіба що в «сіонізмі». Аби розвіяти цю тінь неблагонадійності, він будь-що мав доводити свою лояльність режимові. Той, хто цього не робив, наражався на суттєвий дискомфорт і, як мінімум, реальні обмеження в самореалізації. Тому перехід на російську означав переміщення до зони психологічного комфорту й безпеки, й не нам докоряти тим, хто на цей компроміс ішов, свідомо чи несвідомо. Нині поступове повернення до природної мовної поведінки означає повернення до себе. Можливо, ми є свідками лише початку тривалого процесу. Це не питання філології, це питання гідності.

Автора цих рядків важко запідозрити в примітивному етнічному націоналізмі, яким лякають дітей, через очевидні обставини: моє російське коріння, моя рідна російська мова, моє виховання тощо, яких я ніяк не маю наміру позбавлятися. Але саме як росіянин я змалку відчував незручність і особисту провину. Мені здавалося принизливим користуватися перевагами представника спільноти, яка асоціювалася із, назвімо речі своїми іменами, колоніальною адміністрацією. Сьогодні, як уже на те, я вважаю обов’язком справжнього російського інтелігента не захищати права російськомовних, яким поки що геть ніщо не загрожує, крім необхідності хоч якось рахуватися з інтересами й почуттями своїх українськомовних співвітчизників, а дбати про подальше виправлення несправедливості.

Кілька тижнів тому я написав, що нинішня влада не здійснює цілеспрямованої русифікації. Я був неправий. Точніше, так: я мав на увазі, що регіонали не виробили ніякої комплексної, послідовної політики як системи цінностей, стратегій і пріоритетів. Серед них є носії не те, що різних, а кардинально протилежних уявлень про ідеологічну обгортку своїх матеріальних інтересів. Важко зрозуміти, що може об’єднувати Герман і Табачника, Чепак і Калашнікова. Але природа не терпить порожнечі, політики без політики не буває, і, як наслідок внутрішньої конкуренції та перетягування ковдри, ця сила маніфестує країні то один, то інший свій профіль.

Законопроект № 9073 імені Колесніченка/Ківалова «Про засади державної мовної політики» спрямований, вочевидь, проти повернення української мови не лише в обіг держустанов, а й у побут, у свідомість. Інтенції зрозумілі: на тлі банкрутства на інших напрямках бодай чимось порадувати свого виборця – інтелігентного, толерантного… Слухайте, раптом це й не так погано? Хай боротьба проти української мови й української свідомості асоціюється саме з цими чарівними обличчями, їхніми манерами, їхніми успіхами на економічному й соціальному фронті! Може, хай уже дискредитують себе до кінця – разом зі своєю українофобією?