хочу сюда!
 

Тетяна

32 года, стрелец, познакомится с парнем в возрасте 32-52 лет

Заметки с меткой «московіти»

Вінничани повстали проти полісмена-московіта

Як полум’я по сушняку вдарило скандалом у Вінниці: начальником Головного управління Національної поліції в області призначили такого собі Антона Шевцова, вигодованця Севастопольської міліції, друга-приятеля депутата держдуми Росії Миколи Валуєва. Еге ж, того, що неначе бегемот усіх лякає своїм гігантським орангутанівським зростом і нелюдськими розмірами, страшенно по-москвітськи ненавидить Україну, свого часу доставляв у Крим бацилу «руської весни» на розплід. А ще бігав два роки тому  виборчими дільницями, заганяв кримчаків на «референдум» від Путіна. Ось вони удвох – Валуєв та Шевцов, як голубки, у ресторані – прихильник загарбницької, людожерської політики Путіна, її активний проповідник, та тодішній начальник відділу боротьби з організованою злочинністю Севастопольської міліції Антон Шевцов. Це так стверджує все нинішній підполковник поліції у Вінниці, коментуючи світлину. Хоча хто знає, можливо, це фото було зроблено й пізніше, після анексії Криму. Бо й є інші фото, де нинішній підполковник поліції сфотографований на фоні російського триколору.

ропк

         Принаймні, минулого тижня на прес-конференції у Вінниці журналісти настійливо добивалися від засланого полісмена пояснень, він їх по-руськи грубо і недоладно відсилав за уточненнями до своєї прес-служби, яка в повному складі була тут же. Наче не знав тих відповідей. Одне слово, грав дурня, як міг.

         Людмила Мрачковська, власкор одного з центральних видань, яка була на цьому дурнуватому концерті нахабного і зарозумілого полісмена, розповіла мені, що Шевцов, заскочений у проросійському шовінізмі і цією світлиною, яку він визнає за факт, і рядом висловлювань його дружини, яка поки що мешкає в Севастополі і пише у соціальних мережах захоплюючі відгуки на адресу Путіна та його військових успіхів, сказала, що це була цинічна насмішка над всіма українцями, які збіглися на прес-конференцію. А. Шевцов, м’яко кажучи, посилав усіх безпардонно далеко, вигадував різні нісенітниці, не скриваючи своєї відрази до представників ЗМІ. Про захоплення дружини кремлівським ідіотом, жовчною її ненавистю до України і всього українського, репліками жінки з приводу того, що Крим, це давно Росія, казав так. Мовляв, її сторінку в Інтернеті зламали і всі знімки їхніх дітей на російських танках та антиукраїнські лозунги, приниження в купі з похвальними відгуками на адресу рідних московітів їй начебто підкинули.

         Знайшов дурників, щоб йому повірили.

         Журналістів зацікавило, що в біографії нового головного поліцая записано начебто з березня по липень 2014 року він провів в АТО. Шевцова запитують привселюдно: скажи, чоловіче, де в АТО ти служив, яку роботу виконував, на якому відтинку фронту воював? В залі були люди, які пройшли фронт і добре розуміються на тому всьому. Це ж начебто не таємниця: фронт широкий у сотні кілометрів. Де ти воював? У відповідь неоковирний, кордубатий посил знову ж таки до прес-служби поліцейського управління: цікавтеся, мовляв, у них. Запитується: в АТО хіба прес-служба ратоборствувала чи все-таки ти, як свідчить запис у трудовій книжці? Чи це тільки запис? Хтось у відповідь на це гукнув: «А може з іншого боку воював?»

         Вінниччина не те, що не сприйняла нового призначенця, а уже й страшенно зненавиділа. В обласному центрі на кожному перехресті, у громадському транспорті схвильовані, запальні розмови, брудні лайки на адресу влади, Всі буквально на вухах. Чи мало тут людей уже похоронили своїх рідних героїв з зони бойових дій. А тут немовби насмішка – прислали неприкритого сепаратиста, та ще й змушують йому поклонятися. Він же ж веде себе з викликом, позірне. Широко в області розноситься думка про те, що підлі московіти в Авакова та грузинських сервіс-дівчаток, які буцімто відповідають за поліцейське наповнення кадрів, купили посаду начальника головного поліцейського управління. Називають навіть цифри відкатів. Незадоволення таке, що 28 березня, о 12:00 на майдані Небесної сотні у Вінниці збирається протестне віче.

         Мене у всій цій історії найбільше стривожило те, як кинувся стрімголов захищати А. Шевцова один відомий блогер з чисто рускопісаним текстом Кіріл Сазонов. Мовляв, придурки вінницькі цікавляться не тим, як новий начальник міліції бореться з корупцією, наркопритони закриває, а яку має дружину. Не менше, не більше. Майстерно відводить увагу в бік жінки поліцейського.

         Цей рускоговорящій і рускопішучій гаспадін, перевівши в тексті ситуацію Шевцова на себе, каже, що, мовляв, яке всім діло до того, чим займається персонально його дружина, лиш би гарні рядки викочувалися з-під його пера. Хіба ж не так? - запитує.

         Ні, відповім, - не так. Подібне порівняння -  повна муйня. Цей приклад тут не підходить для пояснення ситуації. Тому, що коли начальник поліції області не може поставити на місце свою дружину, яка любить, кохається в образі Адольфа Путлєра і розвішує пропагандистські листівки на його підтримку, в той же час поливаючи відбірним брудом країну, якій присягнув її чоловік, то йому не те що ГУ МВС не можна підпорядковувати, а навіть й одного чудакуватого поліцейського з серіалу про поліцейську академію. Особливо ж нині, коли  кремлівський коротун, на очах всього світу, відверто стягує довкруги кордонів України сотні бойових підрозділів, тисячі танків, щоденно влаштовує збройні провокації в Донецькій та Луганській областях. Тільки почнеться нова воєнна завірюха, не приведи Боже, значить так і знайте, що в квартирі головного поліцейського Вінниччини буде штаб колаборантів. Це від нині ймовірно на всі 1000 відсотків. Ось чому так стривожені подоляни. Але хіба руському Сазонову подібне пече? Йому, звісно, значно краще коли  руській собрат Шевцов командує силовим блоком Вінниччини, чи не так?

         Ми вже дивувалися приблизно рік тому, коли одного генарала з Севастополя призначили керівником АТО. Всі тоді щиро розводили руками: як таке може бути, з якою метою із Севастополя на таку посаду? Ось вам відповідь ділом: сепаратистський лід для кадрового наповнення силового блоку рушив далі. Думаю, що у такий спосіб (дай Бог, щоб я помилився) формується другий ешелон п'ятої колони, після тих, як попредній був розігнаний другим Майданом. До нього, як, мабуть, пам’ятаєте, входили колишні міністр оборони, голова СБУ і ще багато-багато росіян, які підривали українські силові структури, прибувши в часи Януковича з Москви до Києва. Тепер на їх місце заводять інших. І котрі, як бачимо, прокололися на своїх ура-московських емоціях з гаслами «КРИМНАШ!»

         Не будьте, друзі, байдужими. Висловлюйте підтримку  вінничанам, які виходять під гаслами «Геть поліціянта-сепаратиста з Вінниці!».

         Для тих, хто глибше хоче зануритись у цю тему, подаю посили на публікації:

 "КЛУБ ДРУЗЕЙ ПУТИНА". АККАУНТ ЖЕНЫ ГЛАВЫ НАЦПОЛИЦИИ ВИННИТЧИНЫ ШОКИРОВАЛ НЕНАВИСТЬЮ К УКРАИНЕ  

ВОПРОСЫ ШЕФУ ПОЛИЦИИ ВИННИЦЫ ШЕВЦОВУ

Кирилл Сазонов «Антон Шевцов. Назначен виновным?»

 Сепаратизм не пройде!

УПЦ МП грає в Україні таку ж роль, як Чорноморський флот в Криму


Демарш керівництва Української православної церкви Московського патріархату на урочистому засіданні ВР, присвяченому 70-літтю Перемоги у Другій світовій війні, чітко показав на чиєму боці вона знаходиться. Можна будь-яким чином ставитися до військових дій, але показова зневага до людей, які загинули за свою Батьківщину, стала не просто питанням порядності – це була демонстрація антиукраїнської позиції.

Через цей вчинок УПЦ МП понесла значні «іміджеві втрати»: поведінка її керівництва опустила «нижче плінтуса» рівень довіри до неї та була визнана гидкою навіть вірянами цієї церкви. Московські попи не могли не передбачати таких наслідків, але свідомо вчинили бридкий демарш. Чому?

Жодних ілюзій щодо уподобань цієї церкви немає вже півтора року – УПЦ МП, виконуючи вказівки свого московського керівництва, була єдиною серед українських церков, яка не підтримала Євромайдан і виступала проти євроінтеграції України. За останній рік ми також побачили багато відкритих антиукраїнських вчинків з боку цієї церкви: її священики брали в руки зброю і приймали участь в бойових діях проти сил АТО, закликали вступати в «православні дружини» і воювати з «хунтою», вели антиукраїнську пропаганду, агітували проти мобілізації до ЗСУ, надавали допомогу терористам на Донбасі, відмовлялися відспівувати загиблих героїв АТО.

За весь час російсько-української війни УПЦ МП жодного разу не висловила підтримки захисникам України та жодного разу не засудила агресію Росії. Більш того, УПЦ МП визнала Крим частиною Росії, передавши все майно кримських єпархій на баланс Російської церкві.


Відповідно до вказівок з Москви, керівництво УПЦ МП постійно переконує, що війна на Сході є «громадянською», «братовбивчою» і подає її як війну, яку «розкольники» і «уніати» ведуть проти канонічного православ’я. Така позиція доводить , що УПЦ МП є «штурмовим загоном» росіян у релігійній війні, яку Росія веде з Україною. Засади цієї війни в березні 2015 року озвучив глава МЗС РФ Сергій Лавров, який на зустрічі в Женеві заявив: «Православні християни піддаються гонінням не тільки на Близькому Сході. На Україні, де слідом за антиконституційним переворотом була розв’язана братовбивча війна, націонал-радикали взяли курс на нагнітання міжрелігійної ворожнечі. Знищуються православні храми і монастирі, священики і віруючі піддаються залякуванню і знущанням!».

Таким чином, церква Московського патріархату працює або скоріше воює заради вигідного для Кремля розколу в Україні. Стратегією УПЦ МП є збереження існуючого стану розділення Української Церкви, адже для Москви є бажаним відтворення донбаського і кримського варіантів розколу в церковній та інших сферах українського буття. І те що відбулося в Верховній раді – було яскравим проявом реалізації цієї стратегії розколу. Побічно про наявність такої стратегії свідчить і шалена протидія з боку УПЦ МП створенню в Україні Єдиної Помісної православної церкви.

За цих умов бентежить повна байдужість української влади до послідовної антиукраїнської діяльності УПЦ МП. Ця ситуація нагадує події в Криму річної давнини, коли Київ мовчки спостерігав за тим, що відбувається на півострові і не втручався. Тут напрошується ще одна «кримська» аналогія: церква Московського патріархату сьогодні виконує таку ж саму роль в Україні як свого часу Чорноморський флот Росії в Криму. УПЦ МП, так само як ЧФ РФ, під гаслами відстоювання миру і протидії «нацистам», має за мету послаблення і розкол нашої країни, замороження військового конфлікту і визнання автономії окупованих росіянами територій на Сході – тобто всього того чого домагається Москва. Автономія на Сході України є цікавою для УПЦ МП також тому, що там не буде місця іншим церквам – московські попи здійснять там таку ж саму релігійну «зачистку» як в Криму.

Отже, УПЦ МП визначилася на чиєму вона боці у російсько-українській війні – тепер для українців настав час визначатися щодо ворожої діяльності філіалу російської церкви в Україні. Закликаю не повторювати наших традиційних українських помилок і не демонструвати вчергове нашу безмежну толерантність до знущань над святими для українців поняттями. Остання провокація знахабнілих московських попів у Верховній раді зайвий раз показала, що в Україні розпалюють релігійну війну, тому наша подальша байдужість може коштувати надто дорого.

Петро Маковей
http://moscow-orthodox.blogspot.com/2015/05/upts-mp-vykonuye-v-ukrayini-taku-samu-rol-yak-svogo-chasu-chornomorskyj-flot-v-krymu.html

Чому досі бігають з російськими прапорами?


 
Чому  досі бігають з російськими прапорами та вивішують їх на держустановах України

0%, 0 голосов

14%, 4 голоса

4%, 1 голос

21%, 6 голосов

0%, 0 голосов

29%, 8 голосов

14%, 4 голоса

0%, 0 голосов

18%, 5 голосов

0%, 0 голосов
Авторизируйтесь, чтобы проголосовать.

Русофілам на замітку...

Страна рабов, страна воров.
Останнім часом серед московітів стає все більш популярною тема неймовірної
корисності кріпацтва для економічного та соціального розвитку ІМПЕРІЇ
 Величезна кількість так званих московітських "істориків" аж із штанів намагаються виплигнути,
доводячи той фак(т), шо без рабовласницького строя, який був започаткований Великим Петром
та доведений до вищого ступеня досконалості знову ж таки Великою Катериною, держава 
росіянська не проіснувала б і трьох днів.
 От на днях потрапила мені на очі дискусія на цю тему.
Приведу несколько отрывков.
  Наведу кілька уривків. Для початку думка прихильника рабовласництва, Нєкоєго Юргенса.

 «Славяне по своей исконной природе – это тупое, дикое азиатское быдло, не способное к развитию и прогрессу. Это рабы изначально, о чем говорит само их название – «slave». Это беглые неудачники, вытесненные в леса и тундру более продвинутыми народами Европы, и обреченные вести там полуживотный образ жизни. При введении крепостного права речь шла не о том, чтобы превратить свободных людей в рабов, а наоборот, чтобы из зверо-массы рабов выделить и воспитать прослойку свободных людей, господ. Этот класс в итоге и стал локомотивом российской европеизации и модернизации. Народ же, оставшийся в рабстве, но уже не стихийном, а просвещенном и европейском, по гегелевской диалектике Раба и Господина также облагородился и превратился в «народ-богоносец». Это был эксперимент с античным подтекстом. В этой дикой холодной стране белые люди пытались воспроизвести древнюю Спарту, с ее дворянами-спартиатами и илотами, чтобы пробудить в конце концов в славянстве эллинский дух. Триумф этой политики мы видим, к примеру, на Бородинском поле, где «господа» и «рабы», равно возвысившись до Граждан, показали всему миру такой уровень стойкости и национального достоинства, по сравнению с которым «триста спартанцев» – это детская игра».

  А ось думка оппонента, Сергія Корнева та нєкоєго Пугачева:

Рабство не только крестьянам, но и дворянам мозги перекорежило. У рабовладельцев США была, по крайней мере, защита в виде расовой теории, они могли всерьез считать своих рабов «животными», представителями «низшей расы». У русских господ такой отговорки не было. Русские помещики, после европеизации, жили в ситуации натуральной шизофрении: с одной стороны, у них православный и европейский гуманизм, с другой стороны, они владеют как скотом точно таким же людьми, как они сами, продают и покупают их на торгах, как вещи. В итоге русская элита, русская интеллигенция так и сформировалась изначально с хронической душевной болезнью, с надломом, с комплексами, что и привело в итоге Россию к национальному самоубийству 1917 года, когда причина болезни уже давно была устранена».
Проиллюстрирую, насколько был перекошен, зверообразен мозг российского дворянства даже в начале XIX века. На дворе 1810 год. Уже целое поколение выросло на просветителях и энциклопедистах, на Гете и Канте, на Адаме Смите. Из Франции разнеслись идеи Свободы, Равенства и Братства. В Англии промышленная революция прет вовсю. В Америке – пароход построили. В Германии Фихте лекции читает, прусский король у себя в стране отменяет крепостное право и начинает политику уравнивания сословий, ибо только так можно объединить немецкий народ, чтобы свергнуть ярмо французской оккупации. В это время и верхушка России готовится к противостоянию с армией солдат-граждан Наполеона. Надо бы укреплять оборону страны и солидарность сословий. И что же задумал наш выдающийся, образованнейший реформатор Сперанский во благо укрепления Империи? «А давайте, господа, распродадим в рабство еще миллиончик наших подданных, наших белых негров, свободных русских крестьян. Вот и казне пополнение будет! Налетай, подходи, кому человеченки свеженькой хочется!»

«В целях поправления ужасающего положения государственных финансов и ликвидации бюджетного дефицита М. М. Сперанским при деятельном участии того же Н. С. Мордвинова был разработан проект, по которому надлежало обратить в продажу на территории 37 губерний 3 миллиона десятин земли, около 2 миллионов десятин лесов и более 332 тысяч душ крестьян; общая сумма реализации должна была составлять больше 100 миллионов рублей серебром. Этот проект был принят и соответствующие ведомства приступили к его реализации. …Самая продажа должна была производиться с публичных торгов; населенные земли могли приобретать не только дворяне, но и «купцы высших разрядов», в том числе и иностранные подданные. Проект завершился неудачей – к 1816 году, когда продажа была прекращена, было отчуждено в частное владение только 10408 [душ] – на большее число покупателей не нашлось, однако ненадежность «свободного» статуса государственных крестьян и степень охраны их имущественных прав само это предприятие демонстрирует ярко».

Нет, это не Африка и не средневековье. Это Россия в просвещенном XIX веке. Где официальный «основатель российской юридической науки» (так пишут о Сперанском) – не просто рабовладелец, но работорговец. Причем худший вид работорговца, из тех, которые похищают и потом продают свободных людей. Вот на кого потом равнялся Вышинский! Прикол именно в том, что Сперанский – не какой-то пират или «темный деспот», а европейски образованный юрист. И его, как юриста, ничуть не коробило, что он продает в рабство подданных России, которые официально, по закону, считались «свободными сельскими обывателями». Чеченские полевые командиры могли бы брать у «просветителя» Сперанского «уроки мастерства»: они за всю жизнь, всем скопом, такой массы русских людей не распродали. А ведь у Сперанского, помимо Евангелия, и томик Канта вполне мог лежать под подушкой, с «категорическим императивом». «Две вещи приводят меня в изумление: звездное небо над головой и нравственный закон внутри нас. Пойду, продам еще тысчонку душ».




Битва під Конотопом на тлі українсько-російської війни.

   Конотопська перемога є дуже повчальною для усвідомлення феномену української сили та української слабкості. У світовій історії знайдеться не так уже й багато прикладів, коли володар-переможець, справжній тріумфатор безславно втрачає владу.Конотопська битва належить до числа тих визначних подій, про які варто пам'ятати з багатьох причин. Вона по праву стоїть поруч із такими військовими звитягами козацтва, як перемоги під Жовтими Водами, Корсунем і Пилявцями 1648 року чи під Батогом 1652 року. Ця перемога здобута не масовим героїзмом, а насамперед військовою хитрістю, завдяки злагодженим діям гетьмана Івана Виговського та його союзника - кримського хана Мегмеда ІV Гірея. Однак Конотопська битва нині цікава історикам та громадськості не лише як сторінка воєнної історії, а й має важливе значення для розуміння суті політичних процесів, що протікали на українських теренах. Битва під Конотопом наочно спростовує насамперед той міф, що після Переяславської ради 1654 року Україна стала буцімто єдиним цілим із Московською державою. Історична палітра взаємин двох країн насправді була щедро насичена найрізноманітнішими подіями, зокрема й військовими протистояннями.

Конотопська перемога є надзвичайно повчальною для усвідомлення феномену української сили та української слабкості. Адже у світовій історії знайдеться не так уже й багато прикладів, коли володар-переможець, справжній тріумфатор (маю на увазі гетьмана Виговського) через два місяці після тріумфу безславно втрачає владу, до того ж під тиском найближчого оточення, своїх підлеглих.

У російській історіографії закріпився особливий погляд на тогочасні взаємини між Гетьманатом та Московією: там ідеться не про війну, а про самовільну акцію Виговського. Але ж Виговський був легітимно обраним гетьманом, його визнав і московський цар! Тож об'єктивно слід говорити про першу українсько-московську війну, що не обмежувалася битвою під Конотопом.Українсько-московська війна 1658-1659 років розгорталася на тлі однієї із найбільших гуманітарних катастроф, що її будь-коли зазнавала Україна - Руїни другої половини ХVІІ ст. Однією з причин Руїни була довготривала виснажлива громадянська війна, яка саме за гетьманування Виговського розпалюється з небаченою досі силою.

У тій війні "насолити" своєму вчорашньому побратиму, навіть на шкоду Україні, вважалося цілком прийнятним заняттям. Отож не було нічого дивного, що якраз у розпал Конотопської кампанії добре відомий читачам запорозький отаман Іван Сірко, аби не допустити зміцнення влади гетьмана Виговського, здійснює похід на Кримський півострів. Такі дії Сірка спровокували й черговий українсько-кримський розрив, і спустошливий набіг татар на лівобережні міста й села, і повернення московського війська назад в Україну.Не менш істотними були й власні прорахунки гетьмана Виговського. Задумавши загалом перспективний політичний проект з долучення на партнерській основі до федерації двох (Литви й Польщі) козацької України, Виговський не зумів належним чином відстояти українські інтереси при ратифікації Гадяцької угоди. Як компенсацію гетьман, його рідня та наближені прийняли щедроти польського короля, але в умовах війни така поведінка Виговського була рівноцінною винесенню собі смертного вироку. На Лівобережжі, пошарпаному татарами, вибухнуло антигетьманське повстання, а найближче оточення Виговського швиденько знайшло йому заміну - Юрія Хмельницького.

Зважаючи на юний вік гетьманича та його не вельми рішучий характер, старшині такий вибір здавався найоптимальнішим: вона всіляко прагнула зберегти за собою повновладдя на місцях. Що з того вийшло - радше не згадувати.У військовому відношенні Український гетьманат у часи свого піднесення (1648-1649 роки) був набагато сильнішим за деяких своїх сусідів, що мали власні держави, - Молдавське, Волоське чи Трансільванське князівство.

Однак не все вирішував військовий потенціал - державу потрібно було легітимізувати у спосіб, прийнятий на той час, наприклад, через авторитет одного зі членів своєрідного "монархічного клубу", влада якого мала сакральний характер. Не даремно Богдан Хмельницький так наполегливо впроваджував у життя шлюбний проект, пов'язаний із одруженням старшого сина Тимоша на доньці молдавського господаря Василе Лупу.Як виняток тут можна згадати хіба що Голландію та Швейцарію, яким удалося тоді подолати іноземне правління й утвердитися без протекції когось із монархів. Якщо оцінювати об'єктивно, то Козацька держава не мала шансів доповнити цей короткий список, не визнавши сторонньої опіки.До того ж багаторічні, практично безперервні, війни не могли не позначитися на боєздатності козацького війська. Його специфіка полягала в тому, що козаки були не лише воїнами ("жовнірами" за тогочасною термінологією), а й працювали на землі. Тривала відсутність козака призводила до занепаду господарства, а відтак - і втрати ним спроможності належно підготуватися до походу. Тому після важкої поразки під Берестечком 1651 року зовнішня допомога - чи турецького султана, чи московського царя - насправді важила дуже багато.

Богдан Хмельницький неодноразово вдавався до спроб залучити на свій бік представників знатних родів. Збереглося кілька гетьманських універсалів, що містили суворі заборони козакам вступати у володіння князів Заславського та Вишневецького, або чинити якісь зачіпки їхнім слугам й адміністраторам. І, знаючи характер Хмельницького, можна з упевненістю стверджувати, що такі його дії не були випадковими.Після вельми загадкового й швидкого згасання роду некоронованих володарів України князів Острозьких (подейкували, що руку до цього доклали всюдисущі єзуїти, прибравши зі свого шляху найпереконіших захисників православної Церкви) саме Заславський і Вишневецький були найавторитетнішими представниками родової аристократії й могли претендувати на роль основоположників української правлячої династії. Однак вони не мислили себе поза контекстом Речі Посполитої, обоє вже перейшли з віри предків у католицтво, а сама логіка козацького повстання суперечила інтересам князів, що володіли величезними магнатськими господарствами, нещадно визискуючи підданих. Отож князя Заславського невдовзі після козацького виступу бачимо серед очільників польського коронного війська, а князь Ярема Вишневецький увійшов в історію як найнепримиренніший супротивник козацтва. Тож потрібно було втілювати в життя іншу модель, шукаючи протекції іноземного правителя. Спочатку Хмельницький мислив у цій ролі турецького султана. А Єрусалимський патріарх Паїсій, у 1649 році мандруючи з Близького Сходу до Москви, підказав гетьману кандидатуру православного московського царя. Втім, попри шалений спротив Москви, активно розвивалися взаємини й зі шведським королем Карлом Х Густавом.

Київ ніколи не був гетьманською столицею. Навіть полковий центр Київського полку знаходився не в Києві, а в Козельці або в Гоголеві. Однак Хмельницький неодноразово говорив про Київ як духовну столицю України, що уособлює славу Давньокиївської держави. Інші гетьмани у своїх універсалах також наголошували, що "Київ - наше місто столечне".Проте у Києві на відміну від Чигирина, Переяслава чи Черкас козацьке населення ніколи не мало кількісної переваги над міщанами та підданими церкви. Крім того, у військово-стратегічному та мобілізаційному плані він не видавався надто привабливим у порівнянні з тим-таки Чигирином. Останній був ліпше захищений, до нього швидше можна було стягнути війська з традиційних козацьких регіонів, ліпше організувати сполучення із союзниками з Криму та Північного Причорномор'я.

Не варто забувати й про те, що за Переяславською угодою 1654 року в Києві перебував гарнізон московських військ на чолі з воєводою, і, зрозуміло, жоден із гетьманів не бажав добровільно ставати під контроль царської адміністрації.

Розмовляв і записав: Юрій ПОТАШНІЙ

Віктор Горобець
Доктор історичних наук.
Завідувач Центру соціальної історії Інституту історії України НАН України.
Професор кафедри історії Росії КНУ імені Шевченка