Для мене радянського, українського школяра знайомство з Володею Ульяновим почалося з вірша "Хлопчення з
розумними очима".Тільки в 1990 році, коли "Комсомолка" вперше без ретуші надрукувала один з останніх знімків вождя психічно хворого знесиленого старця в 53 роки  то багатьма оволодів шок. А ще пізніше "сапієнс советікум" довідався,
що те" хлопчення з розумними очима до трьох років не вміло ходити й говорити і часто в істериці билося головою
об підлогу.Оповідання, які заставляли в школі читати по декілька раз,зворушливі-особливо, як Ленін пив чай без цукру,
або як солдат пригостив його хлібом зі свого пайка.За тих часів Леніна подавали, як ідеальну людину.Насправді ж, це
була злобна,мстива і жорстока істота. "Повесить /непременно повесить/, что бы народ видел, не менее 100 зажиточных
крестьян.Для исполнения казни подобрать людей потверже"-вимагав цей ідеальний вождь в одній із телеграм в Пензу
в 1918 році, а таких телеграм цілий збірник.
  Розповідають,що у 1970 році Марієтта Шагінян писала книгу "Чотири уроки Леніна" й дістала доступ до секретних
архівів.Приголомшена страшною правдою, яким був насправді ідол, написала доповідну Леоніду Брежнєву. Генсек ознайомив з нею найближче коло.Суслов три дні після цього не міг прийти до розуму і вимагав розстріляти Шагінян
за наклеп.За мовчанку Брежнєв пообіцяв Шагінян Ленінську премію.
    Сатанинський ідол на ймення Ленін помер самою героїчною смертю революціонера-від наслідків сифілісу, який
підхопив в молоді  роки у Швейцарії.
   Однак для  сучасних комуністів він ще все "живее всех живых..."

(продовження, початок Военная проза Бориса Васильева Ч-1)
Рассказ «Пятница» («Юность», 1970, № 6) войны как бы совсем и не касается. Действие его развивается в праздничный день 22 июня 1941 года... Веселая массовка молодежи одного из московских заводов. Лес, солнечная поляна, песни, танцы, веселье. Три друга: кузнец Федор, заводской поэт Сеня, монтер Костя. Влюбленная пара: Костя и молоденькая библиотекарша Капа. Для них в этот день перестали существовать и пространство, и время. Костя говорит Капе: «Капелька!.. Ты моё воскресенье». Капа же, исходя из романа «Робинзон Крузо», объявляет себя «Пятницей». «Я твоя Пятница. Твоя Пятница, слышишь?.. Обними меня. Крепко, крепко!.. »
Счастье настолько овладело влюбленными, что они нимало не задумываются над тем, что происходит в близлежащей деревне. «Вой стоял над деревней, бабий вой над покойником, над минувшим счастьем, над прожитой жизнью...» Им было не до этого. Им и в голову не могло прийти, что в это воскресенье — 22 июня 1941 года — началась Отечественная война.
[ далі ]

Давно отгремели залпы Великой Отечественной войны. Но о ней продолжают вспоминать, рассказывать, писать. И вспоминают и рассказывают, естественно, по-разному, по-своему, часто о своём. Решить вопрос о том, что и как рассказать о войне, во многих случаях оказывается не так просто. Что же важно в наши дни знать и помнить о войне, о том, «как всё было»? О чём обязаны советские люди не забывать и помнить вечно? Что из рассказов о войне способно взволновать ум и сердце нашего современника, нашей молодежи?
В рассказе Бориса Васильева «Ветеран» («Юность», 1973, № 4) выступить с воспоминаниями о войне на вечере в заводском Доме культуры поручено ветерану войны бухгалтеру Алевтине Ивановне Копиковой. Ветеран оказался в крайне затруднительном положении. О чём, о ком и что она расскажет? Дело в том, что Алевтина Ивановна прошла войну бойцом банно-прачечного отряда, а попросту говоря — прачкой. Всю войну бойцы этого отряда простояли за корытами... «И чего им нас-то вспоминать, какие мы солдаты,— говорит Алевтина Ивановна.— Я же не на передовой. Я же...»
[ далі ]

З нагоди наближення 9 травня

Борис Васильев

ВЕТЕРАН

—  Алевтина Ивановна, что же это вы свои факты скрываете? Нехорошо!
Старший бухгалтер отдела сбыта Алевтина Ивановна Коникова — пятидесятилетняя, в меру полненькая и еще не утратившая инстинктивного желания нравиться,— удивленно смотрела на секретаря комсомольской организации фабрики. Секретарь был юношески самоуверен, горласт и глядел с победоносным торжеством.
— Я ничего не скрыла, — начала она, лихорадочно припоминая все анкеты, когда-либо заполненные ею.— Я всегда...
—  Да вы же, оказывается, ветеран!
[ далі ]

Галина Гордасевич

Мовчання

новела

Присвячую Миколі  Струку,  який з похоронів  патріарха Володимира потрапив у реанімацію.


- Ну от, - сказала мама, - прилипли до того телевізора, наче  мухи  до меду.  Казочки дивляться! Маленькі!
Сказала  ніби сердито, а насправді вона зовсім на них не гнівається.   Ну, чого б вона мала на них гніватися, коли вона їх обох любить: і доню, і тата. Це вона так собі, ніби грається в таку сувору маму.
- І маленькі! - огризнулася доня. - Я ж у третьому класі,  це молодший шкільний вік.   А  таткові треба відпочити, бо в нього робота дуже відповідальна.
Доня теж ніби  огризалася,  але насправді  вона зовсім не хотіла прогнівати маму. Це теж була  ніби така собі гра в нечемну доньку. Бо насправді вона була кохана, чемна доня і зовсім не хотіла  спричиняти прикрощів ні татові, ні мамі.
Мама пішла  на кухню мити посуд після вечері, а вони з татком продовжували дивитися  "Вечірню казку". Сиділи,   тісню  пригорнувшись одне до одного,   як звикли  сидіти завжди. Коли донька  була ще зовсім маленька, то вона любила заховатися під батькову руку. Тепер  вона вже виросла і не вмішувалася, але згорталася в клубочок, підтягувала коліна аж до підборіддя, і тоді татко охоплював  її всю своєю великою і сильною рукою, а голову вона клала таткові на плече  і так їй було затишно.
Кожна дитина любить хвалитися своїми батьками, але їй таки  справді  повезло. Мама в неї красуня, не марно ж її взяли працювати в новий великий магазин, де продаються всякі речі для елегантних жінок. Отож і продавщиці всі там мають бути гарні і елегантні.   А ще повинні вміти привітно усміхатися, а такої усмішки, як в її мами, напевно, ні в кого нема.
Ну, а тато, як і належить чоловікові,  високий, з широкими плечима і дуже сильний. Він її однією витягненою рукою над собою підіймає, наче пушинку. І ще він дуже відважний. На такій роботі, як в нього, інакше не можна. Він бореться зі злодіями, розбійниками і всякими ракетами. Ні,   не так!  О - рекетом!  Якби всі так боролися, як її татко, то в нас ніякої злочинності вже давно не було б. Але ж не всі такі.
Доні   хочеться  глянути на таткове обличчя, яке воно гарне, але строге,  що всі оті рекети, напевно, відразу його лякаються. Але її голівці так затишно на батьковому плечі,   їй зовсім не хочеться відриватися.  І татові, видно, теж так приємно тримати   доню   під своєю рукою, що вже й "Вечірня   казка" закінчилася і пішли якісь зовсім нецікаві для доні "Вісті", а вони все сиділи,   ніби  нерухомо, а ніби трішечки-трішечки гойдалися в такт колискової пісні, яка, зрештою, вже давно закінчилася.
На телеекрані урочисто й поважно йшла похоронна процесія, ховали когось дуже важливого, якогось патріарха. Доня хотіла запитати тата, що то воно - патріарх, але тоді знову ж таки треба було відривати щоку від батькового плеча, а їй цього  ніяк не хотілося. Нехай - потім запитає. А зараз дивилася, як процесія виходить з вулиці і  ніби розливється  по порожній площі.
Все-таки яке це диво - телевізор. Адже площа наскільки більша від екрану телевізора, а от - вся на ньому вміщується. Ні, тепер уже лише шматочок.
На передньому плані раптом виникла людська   фігура. Оскільки всі люди були значно далі, то цей чоловік проти них здавався велетнем.
- Ой, татку, це ж ти! - вигукнула раптом доня.
Батько зробив рух, щоб звестися і вимкнути телевізор, але доня міцно в нього вчепилася, він на мить загаявся, а кадри на телеекрані змінювалися блискавично швидко, і дали вже було пізно.  Бо той велетень змахнув   гнучким гумовим кийком і побіг. Серед площі він догнав невисокого   худорлявого   хлопця,    який марне намагався захиститися простягненими руками. Удар кийком по руках, підніжка - і хлопець вже лежав на землі. Тато - так, це був тато,  його обличчя на екрані було крупним планом лише одну мить,   але достатньо, щоб упізнати, - нагнувся, ще раз оперезав того, що лежав, і хотів бігти далі, але від рвучкого руху в нього з голови злетів кашкет. Отож він вернувся, підняв кашкета,  поханцем надягнув і знову   кинувся туди, де вже поспіхом, наштовхуючись одне на одного, тікали перелякані люди.
- Тату! - несвоїм  голосом вереснула доня, а він нарешті зірвався, скинув її зі свого рукава, наче кошеня, зробив тих кілька кроків до телевізора і просто висмикнув шнур з розетки. Екран погас.
Коли ж він повернувся обличчям до дивану, то побачив, що його доня якось дуже повільно, як в кіно з уповільненою зйомкою, зсовується з дивану. Вона впала на підлогу, як ганчір'яна лялька, потім по ній,   від голови до стіп, наче хвиля, пробігла  судома, і врешті вся її маленька постать вигнулася луком. Переляканий батько кинувся її піднімати.
Обличчя в доні було  біле - ні кровиночки, очі заплющені, уста міцно стиснені, а в куточках - піна.
- Що трапилося? - кинулася від дверей перелякана мати,   яка заглянула в кімнату  на крик. - Вона впала? Вона забилася? Куди ти дивиася?
- Замовчи, - крізь зуби сказав батько, - викликай "швидку допомогу".
І раптом закричав, як ні-коли не кричав на неї за всі прожиті спільно десять років:
- Ну?! Я що сказав?!
Мати тремтячими руками ніяк не могла набрати двозначний номер, пальці, ослаблі від страху, були не в силі повернути диск, а потім потрапляли не в ті дірки і доводилося починати все спочатку.

* * *
Сонячні промені дробивалися крізь віття дерева, яке росло за вікном, і від цього по стіні бігали сонячні зайчихи. Дівчинка нерухомо лежала на ліжку, і лише   її  очі слідкували за грою зайчиків.
- Бачите, - притишено сказав лікар, - вона вже починає звертати увагу на довколишній світ.   Це добра ознака. Це подає надію, що повернуло на одужання. Видно, вона перенесла якусь психічну   травму чи дуже чогось злякалася. Підійдіть до неї ближче,  близькість батьків завжди заспокоює дитину.
- Донечко, - теж чомусь пошепки, ніби боялась її розбудити, сказала мама, - донечко, як тобі? Краще?
Доня її не чула, її погляд все не відривався  від сонячної рухливої плямки на стіні. Тоді вони обоє обійшли ліжко і стали з того боку, куди був звернений її погляд.
- Доню, - сказав батько, - доню, пробач мені.
Її погляд на мить затримався   на його обличчі, а тоді почав втрачати осмисленість, наче вона нічого не бачила, наче змикалися стулки черепашки, а за ними ховалося оте невловне, що називають душею людини.
- Доню, - плакала мати. - донечко...
Батько, міцно стиснувши вилиці, мовчав...

Не ко всем мудрость приходит с годами. Некоторые люди так и уходят не познав ее. Даже на смертном одре не хотят они признать той правды, что на протяжении всей жизни стучала им во все двери.

Никогда не говори правду людям, не достойным ее.

Марк Твен

Кто эти люди - не достойные правды!?

О! Это люди, чьим единственным достоянием является глупость, невежество.

«...Не бросайте жемчуга  вашего перед свиньями, чтобы они не попрали его ногами своими и, обратившись, не растерзали вас» (Мф. 7:6). 

Правда - это жемчужины из которых плетется ожерелье мудрости. Отдавать эти драгоценные жемчужины нужно тем, кто знает, что с ними делать и нанизывает их на нить, постепенно собирая свое ожерелье.

У правды есть полутона.

Правда бывает приятной и неприятной.

Приятную правду говорить легко и приятно. По сути и с неприятной правдой тоже так должно быть. Однако... иногда из деликатности, иногда из милосердия, а иногда из страха...

Говорят, что Бог специально так сотворил; дал людям Правду и Ложь. Правду он сделал горькой, а ложь - сладкой. Не для того ли, чтоб человек осознанно поднимался по лестнице развития, переступая через собственное маленькое "я"?

Когда сомневаетесь, говорите правду.

http://mygallary.at.ua/

Зима для мене була скрутною.. Мається на увазі зовсім не погода, і не якісь проблеми зі здоров'ям, а саме моральний стан. Загруз в розпачі, розгубленості, невпевненості, самообмані... все це замостив товстим прошарком ледачості і нещирої байдужості. (Фєє!)  Є таке прислів'я, що "правда очі ріже".. воно не точне. Бо не тільки очі, а все нутро вирізає начисто, тільки дозволь їй там опинитись... Хоча, мабуть це кому як. Хтось правду сприймає через очі... а я сам в собі дістаю її з-під завалів «думкового» брухту, сліпо-егоїстичних мрій, самодурних переконань... Біль починається з середини, і заплющити очі вже не виходить.  Цікаво, ну чому ж цей процес і правда такий болючий зпочатку, і лише потім, через тривалий час настає такий стан, коли можна відчути радість? Ну звідки в мені стільки цієї самозакоханості, самозачарованості, самозабвенності, щоб сприйняття своїх ВЛАСНИХ, своїх РІДНИХ, своїх ОСОБИСТИХ вад, сприймалось настільки боляче?  Все життя я впевнював себе в тім, що я добра людина, що я несу світло в цей світ, що я народжений дарувати радість та щастя всім навколо? І тепер, коли з'ясовується, що це було переважно ілюзією, що я просто сам себе впевнив і завірив практично в абсолютно нерухомій правдивості цих тверджень... І що я просто звичайна людина, такі як і всі. Як всі народжений, як всі проживший певну частину життя. І що робив я не тільки добро, але часто і зло... І що я просто сам виправдовував себе різною брехнею, а реальні факти чути, бачити чи якимось іншим чином сприймати не хотів і не збирався.  Я пізнавав світ через фільтр "тільки все те, що підтверджує, що я особливий, надзвичайний, чудо-хлопець... і так далі, і таке інше...". Сказати, що від тепер все стало не так? Звісно я не можу так сказати... Хотілось би в це вірити... але ж в цьому і проблема - все життя мені хотілось вірити тільки в те, що я все роблю вірно, ні в чому не винний, а якщо я і зробив якесь "неподобство", то на то був або промисел Божий, або якісь інші, повністю виправдовуючи мене обставини...  Якщо лайно загорнути в обгортку від цукерки - воно не стане цукеркою. Ніколи. Я ж сам загорнувся в обгортку та всьому світові демонструвався тільки в ній... Ось тільки... для того, щоб з'ясувати, що під обгорткою не цукерка - не обов'язково спробувати її на смак, мінімально-розумній людині достатньо просто хоч трішки розгорнути, на хвилинку зазирнути всередину, і їй все стане зрозуміло. Мені було дивно - чому деякі люди перестають зі мною спілкуватись, коли знайомляться ближче? Чудові, РОЗУМНІ люди, якими я пишався, дорожив, які мені подобались.. Просто - відгортались від мене і намагались більше ніколи не спілкуватись, ігноруючи всі мої спроби відновити дружбу. Мабуть просто бачили, що слова мої неправдиві та лицемірні. І я згодний, що вже не стіль суттєво, чи всередині, за обгорткою ти побачиш лайно, чи камінь, чи дерево, чи навіть золото - ЦЕ НЕ ЦУКЕРКА! ЦЕ ОБМАН! Я б сам не став спілкуватись з людиною, яка б навіть золото видавала за цукерку... Не подобається мені таке. Вони праві що так вчинили, якщо я все вірно зараз думаю. В дитинстві у мене склалось чітке уявлення про те "що таке добро і що таке зло". І той панцир (шкарлупу, обгортку, фантик чи маску) - я начепив на себе ще тоді, в самому дитинстві, і не намагався нічого міняти, адже всередині мені було по-дитячому комфортно в вимріяному світі, а ззовні я нічого і не впускав.  Хочеться вірити, що ті зміни в світогляді, які я відчуваю зараз - вони вже не намріяні, не надумані, а самі най справжні. Хочеться хоч зараз вже подивитись на світ реально, без рожевих окуляр, без фільтрів... своїми очима, серцем і душею - навіть якщо щось одне буде помилятись, два інших органи чуття помітять та виправлять... дуже-дуже хочеться в це вірити... Як не дати собі надалі вигадати нову обгортку, та заховатись в ній від світу та самого себе знов на невідомий термін? Де отримати гарантію, що в підсвідомості у мене не залишилась ця програма? Чим підтвердити, що все не повернеться на свої кола, що не піде по спіралі? Де знаходиться ця точка реваншу, від якої можна відштовхнутись вперед, взяти новий напрямок? Знову невпевненість... знову запитання без відповідей... але краще хай зараз, поки-що, буде так, ніж як раніше. Напевно, запитання без відповідей корисніші, ніж з відповідями, що хибні за своєю натурою.

---

Так завжди із блогом - починаю з наміром вилити сюди те, що турбує, але уявляю собі це зовсім по-іншому... думаю, що зараз написав би про свій фіалковий настрій, про свої винаходи та спостереження... а коли розслабляючись дозволяю думкам литись напряму, минаючи цензурні фільтри розуму, то лише дивуюсь тому, що отримую на виході. 

Ось це - там, нагорі, все що я щойно написав - це що таке? Це я себе виправдав, щоб заспокоїтись і не паритись на цю тему? Чи правда вилив те, що турбувало мене і не давало спокою... і тепер мені стане спокійніше? Я розібрався, чи це тільки початок? Хех... Хто є мудрим? Хто підкаже?... Я не хочу залишатись таким безпорадним...

---

Загалом, зі мною все добре, все гаразд. Здоров'я у мене чудове - на пробіжки не бігаю, але зарядку роблю ранкову і вечірню. Піст почався... чи продовжився... я вже не розрізняю, м'яса і так практично ніколи не їм. Категоричного цурання м'яса у мене нема, я всеж не став ідеальним веганцем... просто по-трішки, поступово міняється раціон на той. який мене більше влаштовує.

Сиджу без роботи. Не тому, що знайти складно, а тому що сам довгий час не хотів працювати, а деякий час - взагалі нічого не хотів робити - сів всім на шию, та радів цьому... (Фєєє!!!!). Зараз "харчами перебираю". Ця робота мені не така, а та не сяка.. Подавай мені таку - не знаю яку... Хех...  Хоча, маю намір повернутись до АТБ... якщо візьмуть... але Службі Безпеки я там дуже не подобаюсь, тому можуть і не взяти назад... Шкода. Я б тепер працював зовсім по-іншому... Робив би все найкращим чином, "як сам для себе", бо переважно це і було б мені для самого себе... 

Роки-роки-роки... чому я так довго приходжу до елементарного? Все в моєму житті було б набагато простіше, якби я швидше усвідомлював деякі речі...

Не буду про це шкодувати. Склалось саме так, як склалось, і тепер єдине що я можу - намагатись не гаяти той час, що у мене залишився на наступні помилки.

---

Центр, центр! Це ПЕРШИЙ! Блок даних переданий! Вимикаюсь! До зв'язку!

= Миколка =

До щойно призначеного голови дільничної виборчої комісії, Дмитра, підійшло кілька сердитих спортивної статури молодих чоловіків і міцної статури жіночка. Поки він підписував їм одкріпні талони, щоби проголосувати у Хмельницькому, вони якось трохи здивовано кидали погляди на його памаранчевого шарфа.
 По виборах, знайомі переповідали Дмитру, що тоді у поїздах, що везли членів комісій від Яна на Захід було так тихо, ніби всі їхали на похорон. Вони їхали назустріч посіяній ще за Сталіна, жахливій брехні, яку щедро полили людською кров’ю переодягнені під бандерівців московські кати. Вони сміливо їхали назустріч таємничим бандерам аби захистити свою правду, а побачили там себе. Таких самих сміливих, затятих і спортивних, переконаних у своїй Правді.
 Що було далі? Багато що було. Тоді Ян програв, але Україна виграла. Її сини і доньки з різних полюсів зустрілися і зрозуміли що вони однакові. Вони виконали свій обов’язок до кінця. Вони скуштували гіркий полин поразки. Потяги везли їх на Схід. В них лунали пісні.

   Мені вже набридло нагадувати кожному "правовірному тимошенківцю" початок розколу помаранчової спільноти: що його розпочала саме Юля Тимошенко і що не Ющенко її вигнав з прем'єрства, а вона сама гучно грюкнула дверима, перейшовши у опозицію до Ющенка, який просто змушений в такій ситуації піти на поклін до Віктора Януковича за голосами на обрання новим прем'єром Єхануова. Підписаний тоді меморандум став початком політичного відродження Віктора Януковича, але я не думаю, що хтось може закинути Ющенку добровільність цього вчинку - мусів.  Цілком справедливим прозвучало нарешті (!) щире зізнання Віктора Ющенка, що найбільшою його помилкою за всі минулі роки це була Юлія Тимошенко. І я так вважаю від часу проголошення т. зв. "корупційного скандалу", який закінчився досить дивно: злочини корупції не були доведені, а головні обвинувачені незабаром опинились в таборі своїх опонентів - БЮТі.  
   Від того часу (2005  - !) в помаранчевому роз'єднанні (!) почалась просто "вялотекуча політична шизофренія", яка цілком логічно призвела до 7 лютого 2010, тобто повного краху! 
   Нижче для бажаючих освіжити память я наводжу статтю по цій темі, а що в ній мене вражає найбільше, коли я скачував з архіву "Української правди" - 0 у коментарях, що і дивно, і символічно!  Дійсно: коментарі зайві.[ далі ББ ]