Здивуй мене, а ну ж! Уяву полони!

Ввійди, фортецю захопи, чи зможеш?!

Боїшся, я сприйматиму вороже,

Що ти оратимеш мої лани?

Пручатимусь… Здасися?  Чи відступиш?

 Тримай якнайміцніше!  Й ніжно… Ти…

А втім… Можливо, вартових підкупиш?

О, переможцю мій! Не відпусти!..

08.11.2011

© Copyright: Марина Степанская, 2011 Свидетельство о публикации №11111090897

В неї затекли від мотузок руки, а в роті пересохло через кляп... Вона лежала вже більше години... для неї це були нові відчуття: страх змішаний, беззахисність і розуміння що з тобою можуть зробити що завгодно...
ЇЇ зв'язав один знайомий з яким вона приїхала на дачу, а потім він вийшов з кімнати.
Двері відкрилися. На порозі стояв чоловік на вид 30-35 років з приємним відкритим лицем. В неї не було ненависті, але були страх і цікавість - що буде далі....
Він підійшов до неї і зав'язав їй очі.
Коли він почав розщіпкати на ній блузку, спати в верхній одежі було її звичкою, коли вона приїжджала у незнайоме місце, вона занервувала сильніше і намагатися від нього відповзти. Його руки ніжно взяли її за талію і повернули на місце, а на ноги впала мотузка. ЇЇ ноги були зв'язані швидко і м'яко - вона не відчувала болі, але мотузки зробили своє, вона немогла рухатися.
Блузка і бюстгальтер були спущені до зав'язаних рук. В неї з'явився шанс: "якщо він розв'яже руки я вирвусь", але ці думки були якимись... вона хотіла щоб він продовжував!!!
ЇЇ чекала несподіванка - він зв'язав її руки в ліктях, а тоді без проблем розв'язав її руки, зняв одежу і зв'язав їх назад. тепер на ні була лише спідниця і трусики.
Він ніжно провів по її шиї, грудям, вона відчула його язичок на своїх сосках... її кидало в жар. Він відчував це і продовжував спускатися все нижче... Стягнувши з неї спідницю він відійшов...
Вона відчула мотузку на своїй шиї, але заспокоїлася коли зрозуміла що більше ця мотузка затягуватися не буде. Ще одна мотузка пройшла між колін - вільний кінець пройшов через петлю на шиї... Він легенько потягнув за мотузку і ноги почали згинатися в колінах. Коли він був задоволений результатом, зупинився і закріпив мотузку.
Вона відчула метал на шкірі - це ножиці які зрізали її трусики... Все - тепер вона зовсім гола і беззахисна, лежить зв'язана і повністю доступна. Уявивши це зі сторони і її залило бажання...
Він ніжив її клітор своїм язичком, а пальчик досліджував глибини її дирочки. Вона відчувала що оргазм близько...
Несподівано він зупинився, зняв з неї всі мотузки і пішов вниз. А її все ще з'їдало бажання. Там де була мотузка ще відчувалася її присутність...
Вона знала пов'язку з очей і вийняла кляп. Поряд на столику стояв стакан води - вона випила його жадно і великими ковтками. Навколо неї лежали мотузки.
Він сидів в кріслі запрокинувши голову і закрив очі - вона підійшла до нього і поклавши мотузку йому на коліна сказала: "Зв'яжи мене"....

Я не печалитимусь тим, що ти далеко,

Не перейматимусь тривалістю розлуки;

Не захлинатимусь плачем та від розпуки

Не простягатиму в благанні ніжні руки

Так, ніби крила розправля  лелека.

 

Мене не цілуватимеш щоранку,

Твоє з Моїм не стануть Нашим спільним.

Не називатимеш мене ані Коханка,

Ані Дружина - бодай, подумки, невільно…

Не заспіваю немовляті колисанку,

 

Малеча не ходитиме до школи,

Домівку сміх не звеселить дитячий;

 «Батьки мої» - не називатиме ніколи

Нас…

 Не народиться бо…

                                               Січень плаче

Дощем. В жалобі він…за мріями неначе…

26 січня 2011

© Stepans’ka Marina (SMG)

Ти - віддзеркалення моє. Так схожі ми!.. Тягнуся Все ближче... дотик... Ніби є Ти... Зник... От-от втоплюся - Межі немає, течія Могутня нас єднає, Потоком - ти, течу і я... Тебе відображаю...

 

написано 09.11.2009

© Copyright: Марина Степанская, 2011 Свидетельство о публикации №111102710170

Якого кольору небо,
А зорі що сяють в ночі
І сонце яскраве і ніжне,
В теплі весняні дні??
А ж кольори особливі,
Що змінюють наше життя,
Що поряд і разом із нами,
Залишаться на довге життя.
Це ніч випускного -
Теплого літнього дня,
Коли життя просте безтурботне,
А позаду відрізок життя.
Це сонця промінчик,
Що з за горизонne проб’ється,
В літньому лагері,
Після ночі без сну...
Чи просто кольори під настрій,
Ти х самих вікон в ночі,
Чи трави на світанку,
Чи водиці грози....
А є колір кохання,
Радості, суму і сліз,
Чи колір бажання,
Чи насолоди утіх.
Не знаю, не памятаю,
Можливо нема,
Та є, я точно знаю,
Без кольорів яскраве життя!!!!


Просто задумався, помріяв, згадав.... мене чомусь ностальгія хапає і тягне до себе, хочу рік назад!!! ))))

Змирився мабуть  із судьбою.

Прокляв, забув, сльозу не ллю.

І розпрощавшися з тобою

Не шепочу вночі - ЛЮБЛЮ!

І не гремить вулканним гулом

Ім`я твое в мени. - Прошло

Усе забулося, заснуло,

Немов нічого й небуло!

Мабуть змирився із судьбою.

Не ремствую, не ллю слозу,

Але кивни лише бровою....

І на колінах приповзу.

І оживу, і знов проснуся

Як грім той ранньої весни.

Й з судьбою знову поборюся!

Лише поклич, лише кивни!

Іван Немирович!

 

 

 

 

Яскравий ліхтар,
Де залишилась лише одна лампа.
Сірий асфальт
І мої кроки по ньому...
Важкі, тягучі думки,
Про всіх і про себе
І про те що було,
Про те що є і буде!!!
Особливо буде....
Чи можна жити,
Коли немає нічого?
Чи хочеться жити,
Коли є все...
Але ти розуміеш,
Як це далеко,
Чи ближче,
На відстані витягнутої руки,
Або ще ближче -
У серці - ти тільки прийми!!!
І можна руку протягнути,
Приласкати і зігріти,
Полум’ям своєї душі,
Та чи зможеш зробити це,
Знаючи що вітер задує вогонь?
Як важко зробити,
Те що хоче серце,
Про що кричить душа,
Коли проста думка,
Охолоджує дощем,
Стає високою стіною...
Далеко, але є....
Як хочеться віддати все,
Зігріти цілий світ
І стрибнути з висоти,
Щоб не розбитися об стіну...
І сяйво з висоти...
Місяць??
Ні - наступний не розбитий ліхтар...

Темне небо молока,
Мокрий сніг і пронизливий вітер.
Не видно нічого,
Бо сиплеться з неба холодна крупа:
Засипає очі, коле лице -
Так наче шкіру ріжуть,
Рвуть і проколють...
А мені приємно,
Я відчуваю себе...
Це не маска - це я,
І думки не крутяться в хороводі,
І життя просте - іди вперед,
А люди навколо смішні -
Ховають маски, не дають торкнутися,
Бояться стати ніжними
І болі що всередині,
А мені все одно -
Навіщо, я живу, та для чого??
Для неї, для кого, хто вона??
А крупа летить і очі не закрию,
Гострі, маленькі, багато...
Та я відчуваю себе, тільки себе...
Я знаю що живу для себе,
І серце ще при мені,
Я єдиний і дихаю вітром,
Я живий і відчуваю біль,
Я вільний, як повітря,
Але мокрий від снігу )))

Ти мій єдиний і коханий,

Ні з ким у світі незрівняний,

Понад усе тебе люблю,

Для тебе небо прихилю,

Віддам тобі усе тепло і ласку,

І поведу тбе в чарівну казку.

Здійсню усі твої я мріїї,

Розбужу приспані надії.

І сонця ясним променем 

В душі моїй проллється

Те щастя,що ім"ям твоїм зоветься.