Термін «розстріляне Відродження» вперше запропонував діаспорний літературознавець Юрій Лавриненко, вживши його як назву збірника найкращих текстів поезії та прози 1920-30-х рр. За це десятиліття (1921—1931) українська культура спромоглася компенсувати трьохсотрічне відставання й навіть переважити на терені вітчизни вплив інших культур, російської зокрема (на 1 жовтня 1925 року в Україні нараховувалося 5000 письменників).

Це відродження було пов'язано з тим, що українські митці навіть за умов замовчування й заборони (пригадаймо Емський указ) створили тексти, гідні світового поціновування (П. Куліш, І. Франко, М. Коцюбинський), з довгожданим набуттям Україною своєї державності, з датою українізації та різнобічних свобод, обіцяних революціями 1905—1917 рр.

Вийшовши в масі своїй з нижчих верств населення (службовці, різночинці, священики, робітники, селяни), нове покоління української еліти часто не мало можливості здобути систематичну освіту через війну, голод та необхідність заробляти насущний хліб. Але, працюючи «на грані», намагаючись використати всяку можливість ознайомитися із світовою культурою, розправити віками скуті крила творчості, вони просякалися найсучаснішими тенденціями і творили дійсно актуальне мистецтво.

Головними літературними об'єднаннями були «Ланка» (пізніше «МАРС»), «Плуг», неокласики «Молодняк», «Спілка письменників західної України», ЛОЧАФ (об'єднання армії та флоту). Найвпливовішим був «Гарт», який пізніше був перейменований на «ВАПЛІТЕ» («Вільну Академію Пролетарської Літератури»).

Саме ВАПЛІТЕ в особі Миколи Хвильового розпочало славетну літературну дискусію 1925—1928 рр. і перемогло в ній, довівши наявність і необхідність національної, специфічної української літератури, орієнтованої на Європу, а не на Росію.

Головними складниками новітньої еліти її світогляду був бунт, самостійність мислення та щира віра у власні ідеали. В більшості своїй це були інтелектуали, які робили ставку на особистість, а не на масу. За їх зовнішньою «радянськістю» ховалися глибокі пошуки й запити. Подивімося на деякі найцікавіші тексти.

Проза поділялася на дві течії: сюжетна і безсюжетна. У безсюжет них творах головним було не речення чи слово, але підтекст, дух, «запах слова», як казав Хвильовий. Стиль сильних почуттів та проникнення в сутність явищ називається неоромантизмом чи експресіонізмом. У цьому напрямку працювали Микола Хвильовий, Юрій Яновський, Андрій Головко, Юліан Шпол, Олекса Влизько, Лесь Курбас, Микола Куліш та багато інших.

Головна ідея новели «Я (Романтика)» Хвильового — розчарування в революції, кричущі суперечності і роздвоєння людини того часу. Головний персонаж — людина без імені, а значить, без індивідуальності, без душі. Заради революції він вбиває свою матір і карає себе думкою: чи варта була революція такої жертви.

У романі Валер'яна Підмогильного «Місто» вперше в українській літературі проявилися елементи філософії екзистенціалізму. Головний герой в прагненні насолоди йде від задоволення фізичного до найвищих релігійних потреб. Проте навіть в такій складній тематиці письменник не перетворює роман на просту оповідь «людної» філософії, а творчо осмислює її у застосуванні до нашого, національного світовідчуття.

У поезії найцікавішими є шукання символістів Олександра Олеся і Павла Тичини. В своїй збірці «Сонячні кларнети» Тичина відбив всю широту освіченого і тонкого розуму, який споглядає багатство української природи, бажаючи докопатися до її першопричин. Коли Комуністична партія СРСР зрозуміла свою поразку, вона почала діяти забороненими методами: репресіями, замовчуванням, нищівною критикою, арештами, розстрілами. Перед письменниками стояв вибір: самогубство (Хвильовий), репресії і концтабори (Б. Антонечко-Давидович, Остап Вишня), замовчування (І. Багряний, В. Домонтович), еміграція (В. Винниченко, Є. Маланюк), або писання програмових творів на уславлення партії (П. Тичина, М. Бажан). Більшість митців була репресована і розстріляна.

Коли 1947 року Іван Багряний видав за кордоном свою поетичну збірку «Золотий бумеранг», другою назвою її було «Рештки загубленого, репресованого та знищеного». Твори здавалися до спецсховів, заборонялися, замовчувалися, багато з них були назавжди втрачені. Хоча й функціонували у самвидаві (Іван Багряний), рукописних копіях, виходили за кордоном.

Трагічна доля покоління 20-30-х років демонструє всю силу українського духу, його творчий потенціал, необхідність свого шляху й незалежності від впливу інших культур.

Джерело: Вікіпедія.

Для української національної культури основоположною і базисною є народна культура. На її основі поступово сформувалися професійні наука, література, мистецтво. Своєрідність української культури визначили також впливи географічних умов, особливости історичного шляху, а також взаємодія з іншими етнокультурами.

Внаслідок труднощів історичного шляху України (монголо-татарське завоювання в XIII ст., польсько-литовська експансія в XIV — XVI ст., залежність від Російської та Австрійської імперій в XIX — ХХ ст.) у вітчизняній традиції народна культура зіграла виключну роль. Це сталося, тому що в XVI ст., коли феодально-боярська знать сприйняла католицтво і польську культуру, і до кінця XVIII ст., коли верхівку козацької старшини було зрусифіковано, українське суспільство розвивалося значною мірою без повноцінної національної культурної еліти.

Справжніми творцями і носіями культури продовжували залишатися широки маси суспільства - селяни, козакi, ремісникі. Українська культура протягом тривалих періодів своєї історії розвивалася як народна. У ній велике місце займали фольклор, народні традиції, які додавали їй особливої чарівності і колориту. Особливо яскраво це виявилося в мистецтві — народних думах, піснях, танцях, декоративно-прикладному мистецтві. Саме завдяки збереженню і продовженню традицій, корені яких сходять до культури Київської Русі, став можливим підйом української культури і в XVI — XVII ст., і культурне відродження в XIX ст.

У той же час відчутні і негативні наслідки такого характеру розвитку української національної культури. Протягом тривалого часу багато талановитих людей, які народилися і виросли в Україні, потім покидали її, зв'язували своє подальше життя і творчість з російською, польською та іншими культурами. Крім того, прогрес у сфері природничих наук був виражений слабше, ніж у гуманітарній.

Разом з тим, самобутня і старовинна система освіти, яка досягла свого розквіту в добу Козаччини і забезпечила практично суцільну грамотність населення, давня традиція книгописання, орієнтованість на провідні центри Європи, зокрема на візантійську культурну традицію, роль України-Руси як центру християнства в східнослов'янському світі, а також як центру наук і вищої освіти завдяки розвинутій мережі колегіумів, Острозькій та Києво-Могилянській академії, меценатство та державна підтримка культури рядом визначних державників — Костянтином Острозьким, Петром Конашевичем-Сагайдачним, Іваном Мазепою та ін. — все це дозволило піднести українську культуру до рівня світового явища, створити ряд класичних шедеврів у галузі друкарства, архітектури, літератури, досягти значних успіхів у науці.

Відомий дослідник української культури Іван Огієнко зазначав, що українській культурі з самого початку були властиві відвертість світу, відсутність ксенофобії і гуманізм. Говорячи про гуманістичну суть української культури, потрібно відзначити і те, що сама система цінностей даної культури в період її активного розвитку (XVII — XIX ст.) була досить специфічною. Багатий матеріал для такого висновку дає творча спадщина Григорія Сковороди, Феофана Прокоповича, Пантелеймона Куліша, Тараса Шевченка. У своїх філософських творах вони вирішували питання про сутність та умови людського щастя, про значення людського існування.

На відміну від суспільної думки інших європейських країн, де проблеми бідності, хвороб і безкультур'я мислилося подолати шляхом технічного прогресу, підвищення продуктивності праці, за допомогою зусиль освічених монархів і соціального експериментування, українські мислителі закликають до іншого. «Споріднена праця» і самопізнання, свобода, заради якої не шкода розлучитися з благополуччям, обмеження життєвих потреб, надання переваги духовному над матеріальним — ось ті шляхи і рецепти щастя, яких дотримувались і які пропагували провідні українські мислителі у дисi більш пізднього європейського екзистенціалізму. Сьогодні такі підходи мають особливе значення для всього людства.

Український народ прожив багату і бурхливу історію. Жити йому довелось на роздоріжжі, через яке проходило багато різних народів і племен. Майже кожен з них зазіхав на українську землю. У таких тяжких, складних умовах доводилось віковічно захищати свою волю від ворогів, доводилось бути й поневоленим. Ця боротьба виховала у українців найяскравішу, найхарактернішу рису – волелюбність. Саме вона спричинилася до того, що вже в кінці XVI ст. на Україні здійснювалась найперша в той час демократія. Запорізька Січ стала найміцнішим бастіоном демократії та свободи не тільки в себе, але й для сусідніх народів. Тому і вся творчість народу пронизана волелюбним характером. Не раз втрачаючи волю, незалежність, українці тужили за нею, і цю тугу та боротьбу за волю відтворяли у всіх проявах своєї творчості – у безмежному морі задушевних пісень, дум, легенд; у малярстві, вишивці, гончарстві, ткацтві тощо. Особливо любовно оспівав народ своїх , на яких так багата Україна.

Джерело: Вікіпедія.

На розпутті кобзар сидить
Та на кобзі грає;
Кругом хлопці та дівчата —
Як мак процвітає.
Грає кобзар, виспівує,
Вимовля словами,
Як москалі, орда, ляхи
Бились з козаками;
Як збиралась громадонька
В неділеньку вранці;
Як ховали козаченька
В зеленім байраці.
Грає кобзар, виспівує —
Аж лихо сміється...
«Була колись гетьманщина,
Та вже не вернеться.
Було колись — панували,
Та більше не будем!
Тії слави козацької
Повік не забудем!

Встає хмара з-за Лиману,
А другая з поля;
Зажурилась Україна —
Така її доля!
Зажурилась, заплакала,
Як мала дитина.
Ніхто її не рятує...
Козачество гине;
Гине слава, батьківщина;
Немає де дітись;
Виростають нехрещені
Козацькії діти;
Кохаються невінчані;
Без попа ховають;
Запродана жидам віра,
В церкву не пускають!
Як та галич поле крив,
Ляхи, уніати
Налітають,— нема кому
Порадоньки дати.
Обізвався Наливайко —
Не стало Кравчини!
Обізвавсь козак Павлюга
За нею полинув!
Обізвавсь Тарас Трясило
Гіркими сльозами:
«Бідна моя Україно,
Стоптана ляхами!»
Україно, Україно!
Серце моє, ненько!
Як згадаю твою долю,
Заплаче серденько!
Де поділось козачество,
Червоні жупани?
Де поділась доля-воля,
Бунчуки, гетьмани?
Де поділися? Згоріло
А чи затопило
Синє море твої гори,
Високі могили?
Мовчать гори, грає море,
Могили сумують,
А над дітьми козацькими
Поганці панують.
Грай же, море, мовчіть, гори!
Гуляй, буйний, полем!
Плачте, діти козацькії,—
Така ваша доля!
Обізвавсь Тарас Трясило
Віру рятовати,
Обізвався, орел сизий,
Та й дав ляхам знати!
Обізвався пан Трясило:
«А годі журиться!
А ходім лиш, пани-брати,
З поляками биться!»

Вже не три дні, не три ночі
Б'ється пан Трясило.
Од Лимана до Трубайла
Трупом поле крилось.
Ізнемігся козаченько,
Тяжко зажурився,
А поганий Конецпольський
Дуже звеселився;
Зібрав шляхту всю докупи
Та й ну частовати.
Зібрав Тарас козаченьків —
Поради прохати:
«Отамани товариші,
Брати мої, діти!
Дайте мені порадоньку,
Що будем робити?
Бенкетують вражі ляхи -
Наше безголов'я».
«Нехай собі бенкетують,
Нехай на здоров'я!
Нехай, кляті, бенкетують,
Поки сонце зайде,
А ніч-мати дасть пораду,—
Козак ляха знайде».

Лягло сонце за горою,
Зірки засіяли,
А козаки, як та хмара,
Ляхів обступали.
Як став місяць серед неба,
Ревнула гармата;
Прокинулись ляшки-панки —
Нікуди втікати!
Прокинулись ляшки-панки,
Та й не повставали:
Зійшло сонце — ляшки-панки
Покотом лежали.

Червоною гадюкою
Несе Альта вісти,
Щоб летіли крюки з поля
Ляшків-панків їсти.
Налетіли чорні крюки
Вельможних будити;
Зібралося козачество
Богу помолитись.
Закрякали чорні крюки,
Виймаючи очі;
Заспівали козаченьки
Пісню тії ночі,—
Тії ночі кривавої,
Що славною стала
Тарасові, козачеству,
Ляхів що приспала.

Над річкою, в чистім полі,
Могила чорніє;
Де кров текла козацькая,
Трава зеленіє.
Сидить ворон на могилі
Та з голоду кряче...
Згада козак гетьманщину,
Згада та й заплаче!»
Умовк кобзар, сумуючи:
Щось руки не грають.
Кругом хлопці та дівчата
Слізоньки втирають.

Пішов кобзар по улиці —
З журби як заграє!
Кругом хлопці навприсядки,
А він вимовляє:
«Нехай буде отакечки!
Сидіть, діти, у запечку,
А я з журби та до шинку,
А там найду свою жінку,
Найду жінку, почастую,
З вороженьків покепкую».

Тарас ШЕВЧЕНКО
[6 листопада 1838,
С.-Петербург]

Дивлюся я колонку найбільш обговорюваних блогів і дивуюся: у чому прикол? Наші блогери найбільш обговорюють теми «Хуй», «Пиздец любви», «Пиздеццццццццццццццццц».

Вам що більш ні про що говорити? Можна звичайно говорити і про це, але це ставить під сумнів інтелектуальний рівень тих, хто про це пише, а також окремо тих, хто долучається це обговорювати. Вищезгадана тематика перекрила теми про любов і людські стосунки. Жах!

Не можу спокійно на це дивитися! Тому започатковую нове співтовариство «Ударимо культурою!». Хто думає так, як я – долучайтеся до співтовариства!

Днями трудовий колектив Полтавської обласної бібліотеки для дітей ім. Панаса Мирного звернувся до правоохоронних органів з проханням припинити дестабілізацію роботи їхнього закладу.

Колектив бібліотеки стурбований активізацією дій так званих власників приміщення, в якому знаходиться бібліотека. Громадяни О.Павлюченко та О.Буянкін в супроводі незнайомих осіб відвідують заклад, ведуть себе зухвало і зверхньо, вільно пересуваються приміщенням, не питаючи дозволу працівників.

При кожному відвідуванні бібліотеки громадяни О.Павлюченко і О.Буянкін погрожували, що бібліотека буде знаходитися тут лише до кінця навчального року, а потім вони виставлять охорону і не пускатимуть до робочих місць її працівників.

У заяві говориться про те, що приміщення бібліотеки є спірним, оскільки право власності на нього і питання дійсності договору купівлі-продажу оскаржується в судах і до остаточного винесення вердикту суду перебування в ньому бібліотеки є законним.

Колектив бібліотеки просить прокурора Полтавської області Віктора Войцишена, начальника Головного управління МВС України в Полтавській області Михайла Цимбалюка та начальника управління Служби безпеки України по Полтавській області Петра Хоменка вплинути на громадян Павлюченка О.П. і Буянкіна О.К., щоб вони не дестабілізували роботу бібліотеки, а також вжити відповідних заходів з метою недопущення силового захоплення бібліотеки, - говориться у заяві.

http://maidan.org.ua/static/news/2007/1204878384.html

В Україні за результатами трьох тижнів лютого надходження від кінопрокату зросли на 22% - до 1 млн. 797 тис. дол., в порівняні з тим же періодом минулого року.

Про це повідомляє міжнародний спеціалізований сайт з кінопрокатного бізнесу Box Office Mojo за результатами вибірки п’яти найпопулярніших фільмів у січні.

Як повідомляє сайт, за результатами трьох тижнів лютого 2007 року надходження від прокату кінофільмів в Україні становили 1 млн. 469 тис. доларів.

Як повідомив в інтерв’ю УНІАН представник однієї з кінопрокатних компаній, який попросив не називати свого прізвища, «насправді ситуація з надходженнями від прокату зовсім не така погана, як її хтось хоче представити”. “Швидше за все, річ у тому, що деякі
власники кінотеатрів дуже захопилися розвитком мереж кінопрокату, переоцінивши свої фінансові можливості. Як наслідок, тепер вони намагаються відвернути увагу кредиторів і інвесторів від своїх фінансових упущень, прагнучи додати їм політичний, мовний відтінок”, - зазначив кінопрокатник. “Саме ця причина, найімовірніше, і стоїть за
заявами деяких власників мереж кінотеатрів про можливий страйк кінотеатрів Сходу і Півдня України”, - додав він.

Як повідомлялось у ЗМІ, власники деяких кінопрокатних компаній заявляють
про збитки у зв’язку із запровадженням обов’язкового дублювання чи субтитрування українською мовою. В той же час, за словами генерального директора дистриб’юторської компанії B&H Film Distribution Богдана БАТРУХА, дублювання кінострічок виключно українською мовою суттєво не вплинуло на кількість відвідувань кінотеатрів на Сході та Півдні України.

Згідно з даними опитування, проведеного компанією First Movies International в грудні 2007 року на замовлення Sony та Disney, лише 11% громадян України висловилися проти збільшення у прокаті кількості фільмів, дубльованих українською мовою.

В той же час 19% респондентів заявили про необхідність збільшення кількості фільмів,
що дублюються українською, ще 24% респондентів підтримують цю ідею, 30%
опитаних ставляться до цього нейтрально.

Джерело: "Майдан"

Андрій ОКАРА

ПОЛТАВА-2009 ЯК ЗАГРОЗА ТА ЯК ГУМАНІТАРНИЙ РЕСУРС

300-річчя Полтавської битви повинно відкрити новий етап в російсько-українських відносинах

Зустріч Віктора Ющенка та Володимира Путіна 12 лютого у Москві принесла справжню сенсацію: президенти України та Росії таки домовились спільно відзначати 300-річчя Полтавської битви, до того ж у трьохсторонньому форматі – з залученням Швеції, представників якої російський президент навіть визвався запросити сам.

Це справжній прорив, бо на попередній російсько-українській зустрічі на найвищому рівні йшлося лише про спільне святкування 200-річчя Гоголя, а щодо битви – мовляв, ніяк неможливо через різні інтерпретації цієї події в російській та українській історіографіях.

За адекватного підходу тема 300-річчя Полтавської битви для України може стати важливим гуманітарним ресурсом впливу і розвитку іміджу країни (так званою "Soft Power" – технологією "м'якої влади"). За незбалансованого і недбалого підходу ця тема може стати реальною гуманітарно-політичною загрозою: наприклад, ухилення од діалогу з Росією з приводу 300-річчя і від спільного відзначення (саме "відзначення", а не "святкування"!) означатиме моральний програш влади і позиціонуватиме її представників як слабаків, що не вміють відповідати на виклики і "тримати удар". Оскільки 2009 рік – це не тільки ювілей, а ще й рік президентської передвиборчої кампанії, очевидно, що різна інтерпретація битви і її наслідків, а також постатей Петра I та Івана Мазепи може стати матеріалом для чергової інформаційної війни, яку зацікавлені сили неодмінно використають для подальшого ментального та ціннісного розколу країни.

Тож вибір формату відзначення 300-річчя Полтавської битви для України є питанням справді стратегічного характеру.

Полтавська битва: погляд з України, Росії та Швеції

Отже, Полтавська битва, що відбулася 27 липня (за старим стилем) 1709 року на північних підступах до Полтави, стала, наскільки можна судити з трьохсотлітньої дистанції, справжньою "точкою біфуркації" – таким ключовим моментом, після якого історія Європи пішла іншими шляхами.

Після битви під Полтавою Швеція почала "зосереджуватися" – зняла з себе тягар наддержави, перестала бути загальноєвропейським політичним "балансиром" і фактично почала будувати той самий "шведський соціалізм", яким шведи зараз пишаються.

Росія навпаки: існує причинно-наслідковий зв'язок між битвою під Полтавою та перетворенням Московського царства на Російську імперію, влаштовану на новій, секулярній, концепції влади та централізованій моделі державного устрою.

Одна із складностей у знаходженні російсько-українського взаєморозуміння щодо 300-річчя Полтавської битви полягає у відмінностях історичних міфів. Справа не лише в тому, зрадив Мазепа чи не зрадив. Справа навіть не в тому, було на нього накладено анафему з дотриманням канонічного права чи ні? Справа в тому, що в Росії усі знають про "викторию под Полтавой", але далеко не всім навіть гуманітарно освіченим людям відомо про трагедію Батурина, про тактику "випаленої землі", яку Петро повелів Мазепі застосовувати до українських регіонів, де могло пройти шведське військо, про руйнування Запорізької Січі, про політику обмеження прав Гетьманщини і т.д. Тому російська свідомість не сприймає того факту, що у тих подіях діяло, як мінімум, три суб'єкти: російський, шведський та український, а не лише два перші, як вчили у радянській школі. Тож на сьогодні створення "спільного" для Росії та України курсу історії, про необхідність чого постійно заявляють російські політики, – з області малореального.

Над іміджем Івана Мазепи, Петра I та інтерпретацією Полтавської битви ось вже 300 років працюють дві команди "чорних" піарників – істориків, публіцистів, письменників, кінорежисерів. Одна команда доводить, що Мазепа – "зрадник", "клятвопреступник", "другий Іуда", тоді як Петро – "мудрий цар", "переможець", "реформатор", "модернізатор", "європеїзатор" (з цією "PR-командою" попрацював і Олександр Пушкін). Інша команда доводить протилежне: Мазепа – "державний будівничий", "євроінтегратор", "покровитель наук і мистецтв", Петро ж – "азіатський тоталітарист", "скажений тиран" та "збоченець" (один з останніх "шедеврів" цієї "агітгрупи" – фільм Юрія Іллєнка "Молитва за гетьмана Мазепу"). Зрозуміло, що обидві інтерпретаційні схеми існують за логікою пропаганди та інформаційних воєн – аргументи обох сторін добре відомі протягом трьох століть. Тому намагання відстоювати одну з цих версій з точки зору продуктивності російсько-українського діалогу неперспективне.

Гарним прикладом підходу, що розбиває усталені стереотипи, є книга пітерського історика Тетяни Яковлевої "Мазепа", видана минулого року в серії "Жизнь замечательных людей" (!) московським видавництвом "Молодая гвардия". Автор – росіянка, позбавлена якихось особистісних сентиментів щодо України, намагається за допомогою позитивістської методології дослідити справжні мотивації вчинків гетьмана і докладно розповісти російському пересічному читачеві те, що російська історіографія воліє обходити увагою: і про Батурин, і про тактику "випаленої землі", і про образ тієї квітучої України, яку майже збудував Мазепа, і про те, що саме український гетьман може вважатися одним з провідних ідеологів створення Російської імперії.

У 2004 році (до речі, напередодні Оранжевої революції) Тетяна Яковлева віднайшла у фондах Санкт-Петербургського інституту історії РАН, опрацювала і частково видала той самий знаменитий Батуринський архів гетьмана Мазепи (близько 1000 документів), який історики марно шукали протягом століть. (Українське МЗС вже порушило питання про копіювання цього архіву для України або навіть про його можливу передачу.)

Полтавська битва: погляд з Полтави

Якщо для Києва, Москви та Стокгольму Полтавська битва і її ювілей – це абстрактно-концептуальна ідеологічна проблема, то для Полтави – питання цілком конкретне, емпіричне, навіть господарче.

Саме битві Полтава зобов'язана тим, що під час адміністративних реформ Олександра I у 1802 році з полкового містечка вона перетворилася на центр великої губернії. Прадавні Лубни – вотчина князів Вишневецьких, Ромни, відомі своїм ярмарком, чи навіть придніпровський Кременчук з точки зору практичної доцільності мали більше шансів стати губернським центром, але "тендер" виграла саме Полтава.

Існує два полтавських бренда, які мають загальносвітову відомість чи, принаймні, можуть на неї претендувати: Гоголь та Полтавська битва 1709 року. Але щоб Полтава могла повноцінно заробляти на їхній експлуатації, щоб могла стати великим туристичним центром, ще треба докласти чимало зусиль. Поки що музейна, туристична та навіть готельна інфраструктури міста знаходяться у проблемному стані.

На сьогодні сформульовано дві концепції перспективної реконструкції поля Полтавської битви.

Автором першої є полтавський архітектор Валерій Трегубов: поле передбачається максимально наповнити об'єктами показу – відреставрувати існуючі споруди (склеп на могилі російських воїнів, Сампсоніївську церкву, сам Музей Полтавської битви) та побудувати нові – в першу чергу Музей історії українського козацтва (вже існує проект, виділена державна субвенція, ось-ось мають розпочатися будівельні роботи), в другу чергу – Музей історії Росії, Музей історії Швеції, Музей Івана Павловського (організатора першого музею у 1909 році) з конференц-залом, залом для прийомів та ін.

Автори другої концепції – києво-полтавський архітектор Віктор Шевченко та полтавський художник Олександр Нечипоренко – виходять з недоцільності забудови поля битви, яке розглядається як найважливіший меморіальний об'єкт. Їхній план передбачає протягом 20-30 років знесення максимально можливої кількості будов XIX-XX століть, у тому числі нинішнього Музею Полтавської битви та численних об'єктів Інституту свинарства УААН, розташованих в центральній частині поля. Музеї ж передбачено перенести до центру Полтави – або в приміщення колишнього Петровського кадетського корпусу (унікальна архітектурна пам'ятка першої половини XIX століття зараз знаходиться в занедбаному стані – навколо нього йде складна судова справа), або в наймодерновіших, наново збудованих в стилі "хай-тек" музейних поліфункціональних приміщеннях.

Кожна з цих концепцій має свої плюси і мінуси, а також складнощі виконання і дефіцит грошей. Але, як визнав міський голова Полтави Андрій Матковський, об'єднує ці дві концепції те, що першочерговим кроком підготовки до 300-річчя повинно стати упорядкування самого поля битви (розчищення, рекультивація, звільнення його частини з-під колишнього військового містечка та бази паливних матеріалів) і реставрація кількох редутів в натуральних розмірах 50 на 50 м (єдиний відновлений у 1909 році редут виконаний в мініатюрі – 35 на 35 м).

Ще одна проблема пов'язана з найновішою українською політтехнологією – війною пам'ятників. Згідно з Указом президента України N955 від 9 жовтня 2007 року, передбачається встановлення у Полтаві пам'ятників Івану Мазепі та Карлу XII. Але в цей проект закладається, як здається, велика концептуальна помилка. Цілком логічно, аби пам'ятник Карлу стояв не в центрі Полтави, яку шведи протягом двохмісячної облоги не змогли взяти, а на самому полі – наприклад, біля одного з редутів, який взяти їм таки вдалося. А от що буде символізувати пам'ятник Івану Мазепі на полі битви, в якій він не брав участі і після якої трагічно завершилася його кар'єра, а згодом і життя, – це питання. В Росії багато хто обурений самим фактом появи пам'ятника гетьману-"зраднику", але, в принципі, готові змиритися з тим, що це внутриукраїнська проблема. Тож такий пам'ятник не повинен викликати ані іронії, ані сарказму: найкраще місце для нього – в історичному центрі Полтави.

Полтавська битва: погляд у майбутнє

Кульмінацією подій, пов'язаних із відзначенням 300-річчя Полтавської битви, можуть стати щорічні військово-історичні реконструкції на полі – так звана "жива історія". Детальна програма та проект такого дійства розроблений президентом громадської організації "Департамент воєнно-культурної антропології" Олексієм Руденко (у його професійному багажу, поміж іншого, недавня реконструкція бою під Крутами і три роки проведення міжнародного військово-історичного фестивалю "Terra Heroica" у Кам'янці-Подільському). Так, вже у цьому році у подібній реконструкції під Полтавою можуть взяти участь до 100, а у 2009 році – до 500 чоловік з України, Росії та різних країн Європи, чиї представники брали участь в битві на боці Карла XII.

Як відомо, людську увагу можна привернути лише розвитком дії, тож саме щорічні військово-історичні реконструкції під Полтавою, якщо вони отримають загальноєвропейський розголос і визнання, можуть стати одним з найголовніших факторів туристичної привабливості та брендінгу Полтавського регіону.

Отже, зараз складаються усі підстави для російсько-українського взаєморозуміння на проблемі 300-річчя Полтавської битви. Українській стороні є про що вести продуктивний діалог з Росією: про Батуринський архів, про анафему Мазепі, про участь російського бізнесу в реставрації пам'ятників та поля Полтавської битви, про розвиток історичного туризму, про участь у військово-історичних реконструкціях, про ознайомлення російського суспільства з українськими інтерпретаціями подій Північної війни (1700-1721) та ін.

Як правило, кожна "кругла" дата використовується владою для історичного підтвердження тих чи інших сучасних прав, для збільшення власної сили, легітимності та авторитету. Наприклад, 300-річчя Переяславського договору у 1954 році було використане для символічного "підтвердження" російсько-українського союзу та для зміцнення політичного режиму Микити Хрущова (на початку 1980-х років з цією ж метою режим Леоніда Брежнєва використав 1500-річчя Києва). З метою ствердження політичного статусу Москви у 1947 році з великою помпою відзначено 800-річчя міста, а от 850-річчя у 1997 році було більше схоже на PR-кампанію мера Юрія Лужкова в якості політика загальноросійського значення. Помпезне 300-річчя Санкт-Петербургу у 2003 році повинно було всьому світові розповісти, хто такі "пітерські" і яке вони мають моральне право керувати усією Росією. Під час ліберальних реформ Олександра II у Новгороді Великому 1862 року встановлено відомого пам'ятника до 1000-річчя Росії. До речі, 200-річчя Полтавської битви теж відзначено з помпою не заради любові до мистецтва: Микола II намагався використати ювілей для збільшення власної легітимності в очах суспільства під час складного політичного протистояння з Державною Думою.

Тож питання до 300-річчя битви під Полтавою, відповідь на яке ще треба знайти і сформулювати, є таким: що саме означає ця дата для сучасної України, для сучасних українців, для сучасних українсько-російських та українсько-шведських стосунків?

Без відповіді на нього Полтава стане ще одним "прогуляним" уроком історії.

"Зеркало недели", 23 февраля 2008 года

P.S.

Президент нагородив директора Центру з вивчення історії України Санкт-Петербурзького державного університету Тетяну Таірову-Яковлеву

Президент України Віктор Ющенко нагородив директора Центру з вивчення історії України Санкт-Петербурзького державного університету, доктора історичних наук, професора Тетяну Таірову-Яковлеву орденом Княгині Ольги ІІІ ступеня.

Високої державної нагороди Тетяна Геннадіївна удостоєна за значний особистий внесок у дослідження історії України та українсько-російських взаємовідносин, плідну наукову діяльність.

Довідка. Тетяна Таірова-Яковлева викладає спеціальний курс – козацька Україна в творах культури. Вона також очолює Центр з вивчення історії України Санкт-Петербурзького державного університету.

Т.Таірова-Яковлева є автором монографій та статей: "Гетьманщина в другій половині 50-х років XVII століття, причини і початок руїни"; "Руїна Гетьманщини: від Переяславської ради – до Андрусівської угоди (1959-1967рр.) "; "Іван Мазепа"; "Гетманщина и её инкорпорация в Российскую империю"; "Донос старшини на І.Самойловича: аналіз першоджерела"; "Іван Богун-Федорович"; "Мазепа-гетман: в поисках исторической объективности"; "Проблемы взаимоотношений Украины и России 1654-1667 гг."; "Проблемы неоднородности украинского казачества и внутренние противоречия их идеалов. Войско Запорожское и Запорожье".

За ініціативи та під керівництвом Т. Таірової-Яковлевої діє спільне видання Центру з вивчення історії України Санкт-Петербурзького державного університету і Санкт-Петербурзького інституту історії Російської Академії Наук документів з архіву І.Мазепи.

http://www.president.gov.ua/news/9066.html

Джерело: http://blogs.pravda.com.ua/authors/okara/47bfd1432f9d3/

Триглав (лат. Triglau) – бог славян, трехголовый идол которого был уничтожен Оттоном, епископом Бамбергским (Otto of Bamberg, ок. 1060 - 1139).

Описание идола содержится во всех трех житиях Оттона, составленных в 12 веке Гербордом, Эббоном и монахом Прифлингенским. Так Герборд сообщает, что в 1124 году

    Были в городе Щецине четыре контины (храма), но одна из них, главная, была сооружена с удивительным старанием и мастерством. Внутри и снаружи она имела скульптуры, выступавшие из стен изображения людей, птиц и зверей, столь соответственно своему виду переданные, что казались дышащими и живущими… Было также здесь трехголовое изваяние, имевшее на одном теле три головы, именовавшееся Триглав; завладев им, [Оттон] одни лишь соединенные головы, уничтожив тело, забрал с собой в качестве трофея и позже отправил в Рим как доказательство их обращения…


    Erant autem in civitate Stetinensi continae quatuor, sed una ex his, quae principalis erat, mirabili cultu et artificio constructa fuit, interius et ex-terius sculpturas habens, de parietibus prominentes irnagines hominum et volucrum et bestiarum, tam proprie suis habitutlinibus expressas, ut spirare pu-tares ac vivere… Erat autem ibi simulacrum triceps, quod in uno corpore tria capita habens Triglaus vocabatur; quod solum accipiena, ipsa capitella sibi cohaerentia, corpore commnmto, secum inde quasi pro tropheo asportavit, et postea Romam pro argumento conversionis illoruin transmisit…

Эббон дает такое описание статуи:

    1126 г. Щецин… заключает в себе три горы, из которых средняя и самая высокая посвящена верховному богу язычников Триглаву; на ней есть трёхглавое изваяние, у которого глаза и уста закрыты золотой повязкой. Как объясняют жрецы идолов, главный бог имеет три головы, потому что надзирает за тремя царствами, то есть небом, землёй и преисподней, а лицо закрывает повязкой, поскольку грехи людей скрывает, словно не видя и не говоря о них.

Mater Verborum упоминает Триглава (лат. Trihlav — Triceps, qui habet capita tria capree), а в трактате XVII века Абрахам Френцель (Abraham Frentzel) упомянута Тригла - богиня неба, зебли и моря (лат. De Trigla, Dea Poli, Soli Salique).

Некоторые исследователи связывают Триглава с императором Трояном, фигурирующем среди славянских богов.

На фото: Фигурка бога Триглава из храма в Ретре (нем. Prillwitzer Idole).

Источник: Википедия.

Три властителя и пять императоров () – легендарные правители древнейшего периода истории Китая, относящегося к третьему тысячелетию до нашей эры.

Три властителя

Существуют разные списки трёх властителей, наиболее употребительный -

   1. Фу-си (Пао-си) -совершенномудрый правитель, который изобрёл Восемь Триграмм Ицзина
   2. Шэнь-нун - изобрёл плуг и сельскохозяйственный календарь, покровитель земледелия, от него происходит китайская фармакология.
   3. Хуан-ди - Жёлтый император, основатель даосизма, от него происходит китайская медицина.

Пять императоров

Перечень пяти императоров может варьироваться в зависимости от источника. Согласно версии Сыма Цяня это Хуан-ди, Чжуань-сюй, Ку, Яо и Шунь ().

Число императоров выбрано равным пяти под влиянием теории о пять первоэлементах или пяти стихиях – у-син. Пять стихий находятся в постоянной борьбе, с ходе которой они бесконечно взаимоуничтожаются и вновь порождают друг друга. Каждому императору покровительствует определенная стихия. Когда стихия господствует, то правящий дом процветает, когда стихия оказывается побежденной, то правящий дом приходит в упадок.

Например, в начале правления Хуан-ди Небо явило огромного червя и кузнечика, как символов стихии Земли. Поэтому Хуан-ди отдавал предпочтение желтому цвету.

Источник: Википедия.

Число три в китайской культуре

Число «три» () в китайской культуре символизирует триаду, множественность.

В отношениях

    * Означает триаду «государь — отец — учитель».

В философии

    * Означает триаду «небо — земля — человек».
    * Соответствует стихии Дерево: : , , , , Пять стихий: первая называется вода, вторая — огонь, третья — дерево, четвёртая — металл, пятая — земля. (Хун фань)

В музыке

    * Означает третью ступень гаммы

В именах и фамилиях

    * Ли Саньцай – правитель династии Мин
    * Чжан Саньфэн – даос, по легенде создатель тайцзицюаня.

В пословицах, поговорках, чэнъюях

    * на трех листах купчей на осла, ни слова о самом осле (образно, о пустом бездарном сочинении)
    * три свиньи переправились через Хуанхэ (об описке, ошибочном написании, по притче об искажении фразы в предложении , Войско царства Цзинь пошло войной на царство Цинь и в 36-й день цикла переправилось через Хуанхэ)
    * три лучших места (для обдумывания сочинения: верхом на лошади, на подушке в постели, в отхожем месте).

Источник: Википедия.